Статті

Книга 5. Пам’ять Бабиного Яру

К. Беркгоф. Бабин Яр у кіно

Текст (укр.) PDF (укр.)

Карел Беркгоф. БАБИН ЯР У КІНО

Деякі художні фільми начебто примушують минуле оживати, чим притягують великі глядацькі аудиторії, зокрема людей, які не люблять дивитися документальне кіно або читати історичну літературу. Такі картини дозволяють глядачам співпереживати персонажам з минулого. Це стосується і фільмів про геноцид та злочини проти людства, наприклад про Голокост. Навіть критики американського телесеріалу «Голокост» і фільму «Список Шиндлера» часто визнають, що ці стрічки відкрили очі багатьом слабо поінформованим. Це є тим специфічним явищем, яке голландська письменниця Джесіка Дурлахер (Durlacher) пропонує називати «емоційним знанням».

Тим часом багато провідних інтелектуалів і мислителів застерігали від спокуси використання Голокосту у белетристиці чи фільмах розважального жанру. Найсильніші аргументи на користь того є релігійними. Елі Візель, американський громадянин і, мабуть, найвідоміший у світі серед тих, хто пережив Голокост, високо оцінює деякі художні фільми, в яких, за його словами, немає «дешевої сентиментальності» і які зворушують людей. Проте «святість» Голокосту ніяким чином не має бути покривджена. У цьому контексті він спеціально згадує масове знищення євреїв у Києві:

«Знімати кіно про масові вбивства у Бабиному Яру межує зі святотатством. Використовувати масовку в ролі трупів непристойно».

Погоджується хтось із Візелем чи ні, фільми про Голокост вимагають особливої обережності з боку їхніх творців. Художні фільми про геноцид дуже відрізняються від інших видів художніх фільмів. Кінематографісти (і письменники) використовують свою фантазію, але історичні факти геноциду, досліджені істориками, повинні мати не меншу вагу. В той же час важливо також і схвилювати глядача. Коротко кажучи, слід уникати надмірних перекручувань фактів, у тому числі «хепі ендів» та вуаєризму (адже такі стрічки – це не бойовики чи фільми жахів). Тому постає питання: як саме події Бабиного Яру постають на екранах? У даній статті ми зосередимося, за деякими винятками, такими як українське совєтське документальне кіно, починаючи з 1980-х років, на кінематографічних спробах відтворити трагедію Бабиного Яру.

Бабин Яр мимохідь і як місце відтворення подій

Першу зйомку Бабиного Яру без звукового супроводу було проведено в листопаді 1943 року для російськомовного фільму «Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель». Фільм зняли Олександр Довженко та Юлія Солнцева, його показали у совєтських кінотеатрах у 1945 році. Епізод, який використовувався в цьому фільмі, тривав усього дев’ятнадцять секунд і показував масове поховання та деякі трупи. Відео супроводжувалося голосом за кадром:

«В самому лише Бабиному Яру кати розстріляли понад сто тисяч нещасних громадян. Немовлят закопували живими в землю разом із вбитими матерями, і можна було побачити, як ворушилася земля, як здригалася вона від рухів живих людей. Тут люди плакали, кричали, проклинали, прощалися навіки. Тут маленькі діти бачили такі картини, яких навіть не уявляв великий Данте, який написав “Пекло”».

Відповідно до офіційної політики Совєтського Інформаційного Бюро, а також тенденцій, що простежувалися в інших совєтських ЗМІ, про євреїв зовсім не згадувалося.

На початку 1946 року тема Бабиного Яру двічі, але дуже коротко, з’явилася на екранах. Перша поява – це спеціальне видання українського совєтського кіножурналу «Радянська Україна», в якому показали Діну Пронічеву – жінку, що пережила розстріли в 1941 році. Зображення та звук було записано під час того, як вона давала показання 24 січня 1946 року совєтському військовому трибуналу в Києві. (Обвинувачуваними були один австрієць і чотирнадцять німців, більшість з яких були повішені.)

«Кінодокументи про звірства німецько-фашистських загарбників» були набагато менш переконливими стосовно Бабиного Яру через відсутність показань свідків. Це був документальний фільм, підготовлений поспіхом у 1945 році для Нюрнберзького трибуналу над головними воєнними злочинцями перед Міжнародним військовим трибуналом і показаний там 19 лютого 1946 року. В ньому Бабиному Яру приділили лише півхвилини. Справжньою несподіванкою 1940-х років став художній фільм російською мовою «Нескорені» виробництва Київської кіностудії (сьогодні кіностудія ім.Олександра Довженка). На екранах совєтських кінотеатрів стрічку показали наприкінці 1945 року. Фільм вирізнявся тим, що показав, як євреї йшли на смерть та були масово розстріляні нацистами. У жодному художньому фільмі, ніде у світі й ніколи цього не було. Фільм також став унікальним для совєтського кінематографа того часу, адже в ньому наголошувалося, що євреї були жертвами, і не стверджувалося, що страждання можуть бути якось урівноважені помстою або перемогою. Режисер Марк Донськой, який часто отримував нагороди під час війни, знімав пропагандистські короткометражні фільми (бойові кінозбірки) та художній фільм «Радуга», але в жодному з них не йшлося про переслідування і вбивства євреїв.

Фільм «Нескорені» було знято за романом «Родина Тараса», який частинами друкувався в головній совєтській газеті «Правда» в 1943 році. Роман, автором якого був один з кореспондентів «Правды», росіянин Борис Горбатов, також було прочитано по радіо і видано окремою книжкою великим накладом, під новою назвою «Нескорені». Він описує життя і смерть у вигаданому місті Кам’яний Брід на Донбасі після приходу німців та італійців у липні 1942 року і закінчується визволенням міста Червоною армією. В романі автор передає враження від свого рідного міста Луганська (тоді воно звалося Ворошиловград), де він прочитав записи колишнього активіста підпільного руху та зустрів людей, що пережили правління нацистів.

Головний герой – Тарас Яценко, шістдесятирічний робітник із сильною вірою в совєтську систему. Разом з ним у будинку мешкають його дружина, дочка, дві невістки та їхні діти. Його три сини покинули рідний дім: один з них виконує наказ Комуністичної партії вести підпільну роботу, другий – військовополонений у німців, але повертається до Червоної армії; а третій – виживає під час Сталінградської битви. Місто, в якому живе сім’я Тараса, у фільмі не має назви. Відсутні також слова Україна чи українці, але й ніякого прославляння російського народу також немає. Проте можна побачити багато деталей, що вказують на те, що дія фільму відбувається саме в Україні. Наприклад, сім’я Тараса читає роман Миколи Гоголя «Тарас Бульба».

У романі Горбатова тема Голокосту з’являється на короткий час, але дуже чітко. Літній лікар Арон Давидович Фішман лікував родину Тараса, а тепер він носить пов’язку із зіркою Давида. Побачивши це, Тарас низько вклоняється лікарю, щоб ніби пошанувати «його та його страждання». Пізніше лікаря Фішмана, разом з іншими євреями, відправляють на смерть під охороною поліцаїв української допоміжної поліції та німецьких автоматників. У романі говориться, що цих євреїв буде розстріляно за межами міста. Тарас, ставши свідком цього, промовляє до себе:

«До побачення, докторе Ароне Давидовичу! Не судіть мене. Я не можу врятувати вас. Ми самі чекаємо на страту».

Фільм Донського «Нескорені» демонструє обидві ці сцени. Тараса грав українець Амвросій Бучма (в той час також художній керівник Київської кіностудії), Фішмана – литовський єврейський актор Веніамін Зускін. У фільмі, як і в романі, Тарас є єдиним неєвреєм, який реагує на ситуацію та на майбутні вбивства. Його поведінка, коли він бачить марш смерті, дивує лікаря:

«То ви мені кланяєтесь?» Відповідь: «То я мукам вашим кланяюся, лікарю».

В романі та фільмі також зображується маленька єврейська дівчинка, яку переховують багато людей, і щоночі її передають в іншу сім’ю. Те, що її схоплюють у будинку Тараса, – випадковість. Нікого не покарано, і це виглядає досить нереалістично. На відміну від роману, у фільмі дівчинку не вбивають, і допомагає в цьому поліцай, який був таємним інформатором совєтських партизанів.

У фільмі Донського відтворюється масовий розстріл. Імовірно, те, що Горбатов щойно відвідав звільнений від нацистів табір смерті Майданек, і те, що Донськой був євреєм з Одеси, єврейське населення якої було знищено, мало велике значення. З червня 1944 року він як «спеціальний військовий кореспондент» їздив по Києву, спілкуючись про Бабин Яр з місцевими жителями, в тому числі навіть з тими, хто залишився в живих, і разом з кінооператором зняв там кадри. Донськой пізніше згадував:

«На кожному кроці ми зустрічали людей, які ставали нашими помічниками, людей, які відновили істину і які занадто глибоко і точно розуміли природу німців».

Зйомки в Бабиному Ярі відбувалися в жовтні 1944 року. Ніхто не висловив жодного занепокоєння щодо відтворення подій на місці, де були останки реальних жертв. Але Донськой не ставив собі за мету відтворити масове вбивство в Бабиному Яру. Натомість (і швидше за все, така ідея була навіяна картиною Сергія Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін») солдати-вбивці стоять шеренгою та, рухаючись уперед, розстрілюють євреїв, які стоять на тому ж місці перед ними. Поранена дівчина натикається на катів. Окрім того, на відміну від реальності в Бабиному Яру у вересні 1941 року, у фільмі Донського є євреї з пов’язками, охоронці в уніформі української поліції, проте не показано роздягнених. У короткій сцені в Бабиному Яру образ вбивства перемежовується з зображеннями темних хмар і супроводжується гучною музикою.

Як і роман Горбатова, 90-хвилинний фільм Донського «Нескорені» є незвичним і тому, що в ньому єврейських жертв представлено в основному як пасивних, але їх за це не засуджують. Під час розстрілу вони просто стоять і чекають, не виказуючи непокори або патріотизму. Натомість у цьому можна угледіти образ прихованої молитви. В останні півгодини фільму немає нічого про євреїв, і кінцівка оптимістична. Тарас починає подорож і зустрічає людей з усіх верств суспільства. В романі він шукає їжу та «незруйнований край». У фільмі не пояснюється, чому він іде, але повторюється фраза «незруйнований край», який, можливо, має нагадувати єврейську «Землю обітовану». Поступово його особистий пошук перетворюється на груповий, під час якого українці з усіх регіонів у якийсь спосіб виступають в ролі убитих євреїв.

У червні 1945 року Державний комітет з питань кінематографії (орган, який регулював совєтську кіноіндустрію) мав винести своє рішення про долю фільму. Майже всі члени ради на засіданні заявили, що вони не розуміють, чому Тарас вирушив у мандрівку, і деякі з них висловили занепокоєння щодо сцени розстрілу. Один режисер (Іван Пир’єв) виступив проти того, що він назвав виокремленням єврейських жертв. Але письменник Борис Горбатов втрутився і наголосив, що у нього немає ніяких зауважень щодо того, як його роман було потрактовано. Підтримку фільму також висловили Сергій Ейзенштейн і Михайло Ромм. Останній сказав, що настав час совєтським фільмам говорити про «знищення трьох з половиною мільйонів євреїв». На засіданні Комітету під головуванням Івана Большакова було прийнято рішення на користь масового випуску фільму і навіть відзначено майстерність виконання певних сцен. У той же час ця резолюція була передвістям подальшого цькування євреїв, що почалося наприкінці 1940-х років. У ній вживався тільки вислів «совєтські громадяни», і авторів фільму звинуватили в тому, що вони «надто зосередилися на розвитку другорядних персонажів», тобто на євреях. Прем’єра фільму Марка Донського «Нескорені» відбулася 15 жовтня 1945 року в 11 московських кінотеатрах. У деяких із них показ фільму тривав до кінця листопада. Однак час демонстрації його у Києві був значно коротший. Через кілька днів після прем’єри (23 жовтня) в чотирьох кінотеатрах, два з кінотеатрів зняли фільм з показу, і вже 3 листопада його ніде не можна було подивитися. Проблема полягала в тому, що на момент, коли фільм вийшов у прокат, він різко контрастував з офіційними догмами і художніми принципами держави. Таким чином, картина отримала неоднозначну рецензію від газети «Правда», в якій було сказано, що жертви були занадто пасивними. «Арон Давидович надмірно підкоряється своїй долі». Іншими словами, ця частина фільму не може духовно піднести глядача.

В 1947 році Сталін скасував святкування Дня Перемоги, і будь-які реалістичні сцени військових втрат стали забороненими. У наступному році почалися переслідування видатних єврейських культурних діячів під приводом кампанії боротьби з «космополітизмом». Це призвело до вбивства Соломона Міхоелса – директора Московського державного єврейського театру. Його посаду обійняв Веніамін Зускін, проте його спіткала така сама доля, що й попередника. У ніч на 24 грудня 1948 року представники МҐБ заарештували Зускіна, забравши його просто з лікарняного ліжка. Зрештою, людина, яка грала лікаря, розстріляного нацистами у фільмі «Нескорені», сама була розстріляна 12 серпня 1952 року. Що стосується Донського, йому пощастило більше – він лише був змушений покинути Москву й оселитися в Києві.

За межами Совєтського Союзу фільм «Нескорені» похвалили на Венеціанському кінофестивалі у вересні 1946 року. Британські дистриб’ютори відмовилися від фільму, але його показали в Польщі, Східній Німеччині, Франції та Італії. Прем’єра скороченої версії (82 хвилини) під назвою «Родина Тараса» (The Taras Family) відбулася в Нью-Йорку 7 грудня 1946 року. Газета «Нью-Йорк Таймс» схвально сприйняла картину, назвавши сцени розстрілу «драматичними і жахливими». Газета шоу-бізнесу «Вераєті» також була вражена цими сценами, попри те, що вона назвала «неохайною» роботу камери.

У 1960-х «Нескорених» було показано на совєтському телебаченні, але з купюрами. Оригінальний фільм є майже невідомим за межами Східної Європи, позаяк не існує жодної копії з перекладом. Але сцена розстрілу отримала власне життя. Вперше вона з’явилася в російськомовному документальному фільмі «Діти з безодні» (режисер Павло Чухрай, 2000), який транслювали як на українському телебаченні, так і в усьому світі як частину міні-серіалу «Broken Silence» («Перерване мовчання») Стівена Спілберга. Документальний фільм з Франції «Айнзатцгрупи: команди смерті» («Einsatzgruppen: The Death Commandos») (випущений французькою та англійською мовами у 2009 році) представив цю сцену як історичні кадри. Автор і режисер фільму Мішель Празан помилково вирішив, що кадри було фактично знято в 1941 році, і лише нещодавно помилку було виявлено.

Бабин Яр на американському телебаченні

Протягом понад трьох десятиліть не виходило жодного нового кінематографічного матеріалу на тему Бабиного Яру. Відеозйомку несанкціонованих пам’ятних заходів 1966 року було конфісковано. У 1967 році Ленінградська кіностудія запропонувала зробити фільм про Бабин Яр на основі книжки Анатолія Кузнецова, проте з цього нічого не вийшло, адже Державний комітет з питань кінематографії відповів, що це справа українців. Наступні два десятиліття ніхто не насмілювався навіть запропонувати знімати художній фільм про Бабин Яр. Нова ініціатива з’явилася за океаном: у 1970-х і 1980-х роках дві великі американські кінокомпанії у коротких сюжетах відтворили масове вбивство. Першим був 9,5-годинний телевізійний міні-серіал «Голокост», який демонструвався на каналі NBC упродовж чотирьох вечорів у квітні 1978 року. Режисером серіалу був Марвін Чомський, автором сценарію – єврейський американський письменник Джеральд Ґрін. Він розповідає доволі неправдоподібну загальноєвропейську історію з точки зору двох вигаданих німецьких сімей: єврейської сім’ї Вайс, яка нічого не підозрює і в якій усіх, окрім одного, вбивають; і неєврейської сім’ї Дорф, амбітної і черствої. Сцена розстрілів у Бабиному Яру триває чотири хвилини. Де її знімали – невідомо. На екранах ця сцена з’явилася у другій частині «Дорога до Бабиного Яру», яку показали 17 квітня 1978 року. Камера фіксує події то з боку євреїв, то з боку есесівців. Євреї – це молодий Руді Вайс з Німеччини та Лєна Сломова зі Словаччини. Німці – Пауль Блобель, реальний командир зондеркоманди 4а підрозділу СС, що розстрілював людей у Бабиному Яру (разом зі штабом айнзатцгрупи C і німецькими поліцейськими батальйонами 45 і 303); його грає ірландський актор Томас МакКен. Інший німець – його уявний колега есесівець Ерік Дорф, якого зіграв американець Майкл Моріарті. Обидві пари спостерігають згори за розстрілами, що відбуваються на рівному, зарослому деревами майданчику внизу.

Першими прибувають поліцаї допоміжної поліції, які, за словами Дорфа, не дуже вправно марширують. Блобель кидає зневажливо: «українці». Там, унизу, тридцять тисяч євреїв, – каже він. Дорф дивується, «наскільки вони слухняні».

«Це, – провадить далі Блобель, – свідчить, що вони не заслуговують на життя. Ну, ось і вони».

Глядачі бачать євреїв, які складають свій одяг, двічі бачать зі спини роздягнених людей, яких так і розстрілюють. Крові не видно (на відміну від сцени, показаної у серіалі раніше, де було зображено розстріл євреїв у неназваному українському селі, де Дорфа було залучено до вбивства). Побиття не показано також, і ми не чуємо криків. Жертви зносять розстріли, мабуть, у цілковитій тиші. Руді, який єдиний зі своєї родини переживе Голокост, закликає Лєну припинити на це дивитися:

«І так ніхто тобі не повірить. Вони скажуть, що ми обманюємо, бо ніхто не може такого робити з людьми».

Міні-серіал отримав нагороди, його подивилися сотні мільйонів глядачів у всьому світі. Ця картина допомогла перетворити слово «Голокост» на стандартний термін, що визначає нацистське переслідування і вбивство євреїв. Совєтські громадяни так ніколи й не побачили цей серіал. Наступну спробу відтворення подій у Бабиному Яру було зроблено у

30 -годинному телесеріалі «Війна та пам’ять», уперше показаному на каналі АВС у 1988 р. Фільм також не демонстрували в Совєтському Союзі.

Цей фільм було презентовано як епічну драму про долі американців під час Другої світової війни, проте в ньому було виразно представлено сцени масових убивств. Серед іншого, в амбіційному телесеріалі показано, як американку депортували з Італії і як євреїв убивали у газовій камері, яку фактично реконструювала знімальна група в Біркенау лише за 50 метрів від руїн крематорію № 4. Продюсер і режисер Дан Кертіс написав сценарій спільно із Германом Воуком, успішним автором історичних романів, сином єврейських емігрантів з Білорусі. Коли Воук адаптував для показу на телебаченні свій роман 1978 р. з тією ж назвою, він, за його словами, хотів «заново оживити ті великі та жахливі дні – чітко і правдиво» у «широкомасштабній драматичній постановці». Таким чином, він прагнув привернути увагу великої глядацької аудиторії:

«Суворі судді можуть бути незадоволені тим, що люди вивчають історію через твори розважального жанру. Але справа стоїть саме так».

Під час зйомок сцен Голокосту кінопродюсерів консультували у центрі вивчення Голокосту ім.Симона Візенталя, зокрема її засновник американський рабин Марвін Гаєр. Цю серію також, як зазначено у титрах фільму, рекомендували Національна асоціація освіти й Американська федерація вчителів.

Сцену в Бабиному Яру знімали в комуністичній Югославії в кар’єрі, використовуючи п’ять сотень статистів, у тому числі дітей, які репетирували протягом тижня. Глядачі вперше побачили її 23 листопада 1988 року як частину одинадцятихвилинного сюжету під назвою «Білорусія» в епізоді 7. Компанія ABC дотримала свою обіцянку нічого не вирізати. Сцена триває чотири хвилини в супроводі розповіді Блобеля (його грає англійський актор Кеннет Коллі), який розмовляє з іншим есесівцем у Білорусії в середині 1943 року. Блобель із гордістю тільки-но розповідав, як добре організовано викопування та спалення тіл євреїв, убитих у 1941 році i пізніше. Сидячи в автомобілі по дорозі з короткої поїздки, він згадує, як погано все було проведено у 1941 році. Показують жахливі кадри розстрілів у Бабиному Яру, бачимо людей, які роздягаються, їхнє побиття, черги перед яром та власне розстріли. Євреї падають, а есесівці ходять по мертвих тілах і добивають живих. Видно багато голих людей. Камера показує сцену під різними кутами, головним чином з рівня землі. Серед тих, хто примушує євреїв роздягатися, є поліцаї у формі (Schutzmannschaft), яку вони на той час носити не могли. Блобель дивиться на це все в розпачі – не через смерть стількох людей, а через неефективність процесу вбивства. Есесівці тоді «напартачили», – каже Блобель. Українським та німецьким «спостерігачам» дозволили стояти і дивитися на розстріл (це історична неточність). Відтак нам показують людей у цивільному, зокрема чоловіка, який фотографує, та жінку – що має вигляд сміховинний – яка їсть морозиво. Блобеля також нервувало, – згадує він за кадром, – що одяг жертв покидали у братську могилу зверху на тіла. То було марнотратство. (І це також історична неточність.) Зйомки закінчуються до того, як закінчився розстріл, і ми не бачимо, що сталося з тим одягом.

Незважаючи на помилки, сцени Бабиного Яру у фільмі «Війна та пам’ять» були яскравими і з багатьох точок зору реалістичними. Складається враження, що автор сценарію вдумливо прочитав книжку про Бабин Яр Анатолія Кузнецова та історію Діни Пронічевої. Протягом багатьох років сцену можна було побачити тільки в разі покупки повного коштовного комплекту DVD-дисків, але тепер епізоди доступні на YouTube.

Правда однієї людини та совєтські уроки

У середині 1970-х років у Києві кіносценарист і публіцист єврейського походження Олександр Шлаєн звернувся з пропозицією зняти документальний фільм про Бабин Яр. Це було необережним кроком, позаяк, як завжди, совєтське керівництво відмовлялося визнати, що різанина вересня 1941 року була безпрецедентним воєнним злочином і що його основною жертвою стали євреї міста Києва, яких нацисти прагнули знищити до ноги. Але для Шлаєна це горе було особистим, тому що його бабуся і тітка загинули в Бабиному Яру.

Кількома роками пізніше Шлаєн зміг розпочати свій проект. Комуністична партія України за наказом з Москви мала активізувати пропаганду проти «сіонізму». Відповідно КПУ надало вказівки про створення документального фільму, «що викриватиме наклепницькі вигадки сіоністів навколо Бабиного Яру».

КПУ також замовила документальні фільми про «злочини українських буржуазних націоналістів (у т.ч. і проти євреїв), їхнє прислужництво гітлерівському фашизмові в роки Другої світової війни». Очевидно, влада вважала, що фільм про Бабин Яр здатен боляче вдарити як по єврейських, так і по українських противниках совєтської системи. Щодо Шлаєна, то його метою було зняти фільм про євреїв, яких убили лише через те, що вони євреї, і ця різниця спершу не здавалася йому проблемою.

Режисер фільму Володимир Георгієнкo шукав матеріали та знімав тих, що вижили, а також російського поета Євгена Євтушенка. В 1980 році зйомки фільму «Бабин Яр. ראי יבאב . Бабий Яр. Правда про трагедію» за сценарієм Шлаєна – з українськими коментарями – було завершено. Це була емоційна робота, яка закінчувалася словами:

«У Бабиному Яру за перші п’ять днів нацисти знищили понад 150 тисяч євреїв. Попереду – 103 тижні Бабиного Яру».

Але влада змінила свою думку. Шлаєна зняли з проекту, його замінив відомий український письменник Віталій Коротич, який радикально переписав сценарій і включив до нього додаткові сцени. Коротич також читав текст за кадром та сам з’являвся на екрані. Кінцевий продукт, 55-хвилинний російськомовний телевізійний документальний фільм «Бабин Яр: уроки історії», було показано 29 вересня 1981 року на Першому каналі Центрального телебачення. Лаври виробників цього єдиного документального совєтського фільму про Бабин Яр було приписано, як значилося у титрах, Коротичу, Георгієнку, Шлаєну, Анатолію Ващенку, Хему Салганіку та неназваним «іншим».

На відміну від оригінальної версії Георгієнка, заснованої на сценарії Шлаєна, новий фільм розповідав не про євреїв, а про загальне зло масового вбивства, в результаті чого Бабин Яр було представлено як «найжахливіший експеримент». У фільмі сказано, що близько 200 000 чоловік було поховано в яру. Фільм включав розповіді тих, які вижили, а також кадри 1940-х років: свідчення Пронічевої на Київському трибуналі та Юхима Вількіса (помилково ідентифікованого як Володимир Давидов), який залишився в живих під час спалення трупів, зняте й озвучене в Бабиному Яру на початку 1944 року. Про допоміжних українських поліцаїв не згадувалося.

Коли Міністерство закордонних справ Совєтської України захотіло показати англійську версію цього фільму на Заході та в Організації Об’єднаних Націй під назвою «Babi Yar: Lessons of History» («Бабин Яр: уроки історії»), було зроблено кілька змін. Коротич також читав текст за кадром, але стрічка була на 42 хвилини коротша за оригінал. Також було включено кадри про Анатоля Кабайду, який у 1942 році був комендантом штабу української охоронної поліції Києва. Відповідно до коментарів Коротича:

«Сьогодні сіоністи готові обійматися з тими, хто вчора організовував погроми. Сьогодні вони жують ту саму гумку і [використовують] ті самі слова. Сьогодні ми бачимо злиття всіх антисовєтських сил».

Це було частиною кампанії КДБ проти контактів між єврейською та українською діаспорами.

«Бабин Яр: уроки історії» був показаний знову у вересні 1986 року. Оригінальна версія вийшла на екрани тільки у вересні 1991 року, через місяць після того, як Україна проголосила Незалежність. Показ на українському телебаченні супроводжувався першими в історії офіційними національними пам’ятними заходами, присвяченими вбивствам у Бабиному Яру.

Про повну історію виробництва та різні версії цього фільму ще треба буде написати. Відомо, що Шлаєн звертався до прокурора з проханням заборонити показ версії Коротича, але безрезультатно. За словами вдови Шлаєна, мистецтвознавця Алли Ревенко, її чоловіка покарали за те, що він відмовився прийняти нову версію, звинувативши його у сіонізмі. Проти нього відкрили кримінальну справу, співробітники КДБ влаштовували обшуки в нього вдома, намагалися підкинути наркотики, а його ім’я було внесено до чорного списку. По тому ніхто не запропонував йому жодної роботи в кіно. У 1992 році, використовуючи раніше відкинутий матеріал, Георгієнко випустив ще один телевізійний документальний фільм українською мовою «Жінки з вулиці Бабин Яр» про чотирьох неєврейських жінок, які бачили деякі з розстрілів.

Дамський кравець

Єдиний совєтський український ігровий фільм, який мав намір показати вбивства у Бабиному Яру, називався «Дамський кравець». Випущений у 1990 році, він і досі залишається найвідомішим російськомовним фільмом про Голокост. Фільм було знято за мотивами однойменної п’єси 1980 року драматурга Олександра Борщаговського. Події у п’єсі (поставленій єврейським драматичним ансамблем у Москві всього за один тиждень у жовтні 1980 року) відбуваються в Києві в ніч на 29 вересня 1941 року та містять спогади про першу втечу та арешт єврейської дівчинки, онучки кравця. Разом з єврейським режисером українського походження Леонідом Горовцем Борщаговський переробив п’єсу на сценарій фільму. Фінансування забезпечила комерційна організація «Прогрес», але Київська кіностудія відмовилася знімати фільм про євреїв. Отже, Горовець знайшов у Москві приватну кіностудію, «Фора-фільм», яка працювала без будь-якого втручання з боку держави. Зйомки фільму тривали лише чотири місяці в 1990 році, зокрема і в Києві. У сюжеті фільму є сцена, де на вулиці розстрілюють єврея, але це не має стосунку до головної різанини, яку не показано. Дію фільму зосереджено на вечорі напередодні гаданої депортації, що виявилася стратою.

Головна роль у цьому фільмі дісталася Інокентію Смоктуновському – відомому актору білоруського походження, якому ця роль принесла нагороду «Ніка» за краще виконання чоловічої ролі. Смоктуновський зробив власний внесок у рекламування фільму, заявивши:

«Пробачте нам, брати і сестри! Пробачте нам, що ми залишилися живі і не змогли врятувати вас!»

Фільм починається текстом наказу від 28 вересня євреям з’явитися, який виникає в кадрі на півхвилини, що супроводжується тривожним звуком губної гармошки. Пізніше глядач зрозуміє, що цей звук виходить від німця, який крокує по вулицях. Після цього ми бачимо кравця Ісаака. У трактуванні Смоктуновського він постає сильною людиною: передбачає суворе майбутнє, спокійно ставиться до того, що йому доведеться зіткнутися з неминучою смертю, і з теплотою запрошує до свого будинку сім’ю (бабусю, вагітну матір і хлопчика), підселену до нього новою владою. Їхнє прибуття перетворює квартиру в нове, дивне місце. З другого боку, Ісаак слабкий: як він сам каже, він не може чинити опір або боротися. Через його іронію та гумор і часте використання їдишу він нагадує нам єврея з міфічного штетла в оповідях Шолом-Алейхема. Дочка Ісаака Соня оптимістка: вона вважає, що німці відправлять євреїв у щасливе місце. Але невістка Ісаака Іра підозрює, що їх усіх уб’ють. Однією з ключових сцен фільму є похорон сина їхніх сусідів, єврея, якого було щойно застрелено за незаконне перебування на вулиці в комендантську годину. Далі бачимо сцену, в якій Ісаак уявляє марш людей, одягнених у біле. Цей фільм показує марш приречених. Через те що продюсери не змогли знайти автобуси, щоб доставити масовку від студії до місця зйомок, вони були змушені їхати в метро, вдягнені у речі героїв, яких грали, зокрема у деяких випадках у нацистську уніформу. Літня жінка, що побачила цей натовп, підійшла сказати, що вона пережила правління нацистів, і їй дозволили взяти участь у зйомках масової сцени.

Марш у бік яру знято спереду, це демонструє, як євреї підходили до нього знизу. На цьому тлі ми можемо побачити сучасні машини і жвавий рух. Горовець навмисне залишив сучасні автомобілі в остаточному варіанті картини, вбачаючи в цьому зв’язок із сучасністю. Насправді фільм проводить багато паралелей із сучасною масовою еміграцією совєтських євреїв з України, маючи на увазі, що неєврейські персонажі заздрять євреям, які, ймовірно, емігруватимуть. Українську допоміжну поліцію зовсім не було показано у фільмі, можливо, через напружену ситуацію в Україні в 1990 році.

Як було усталено у совєтських фільмах про нацистські злочини, фільм «Дамський кравець» включає в себе кадри з таборів смерті. У фільмі також ідеться про злочини сталінізму. Двірник багатоквартирного будинку, де проживає Ісаак, Антон Горбунов – антисеміт, він аморальний і гнобить свою дружину та єврейських орендарів. Але одного разу він безпосередньо звертається до глядача і пояснює, що його депортовано у 1930 році за те, що був так званим куркулем. Він розповідає, як на засланні став охоронцем ҐУЛАҐу і був змушений скоювати злочини. Тож фільм за його поведінку звинувачує і сталінський режим.

Експозиція плівки перетримана, тож весь фільм знято у тьмяно му світлі, через що неєвреї майже завжди, символічно, залишаються в темряві. Але дружина Горбунова Настасья – дуже приємна людина. Вона просить Іру залишити їй сина, якому ще не зробили обрізання, та дарма. Потім вона приєднується до маршу. Її чоловік біжить за нею і кричить: «Але ж вона не єврейка», – і після цього він застрелений на місці. Прем’єра фільму «Дамський кравець» відбулася в Москві в 1990 році тижнем пізніше того дня, коли його режисер емігрував до Ізраїлю. Фільм дістав чимало рецензій, але його показували тільки на фестивалях. Однак телевізійні повторні покази зробили фільм дуже відомим. За межами Росії та України цей фільм був у продажу тільки у Сполучених Штатах, де Національний центр єврейського кіно запропонував скорочену версію на DVD із субтитрами. Незважаючи на стереотипні персонажі і повільний темп стрічки, жоден інший художній фільм російською або українською мовами про Бабин Яр не був відомим настільки, як «Дамський кравець».

Невдачі України та Німеччини

Два інші художні повнометражні фільми, які було знято трохи більше десяти років тому, виявилися невдалими. Хоча після їхньої появи в них були свої прихильники, сьогодні годі таких шукати. Обидва фільми називаються «Бабин Яр» – один було знято в Україні (2002), а інший у Німеччині (2003).

«Бабин Яр» (2002) – це телевізійний російськомовний фільм, знятий під керівництвом українських режисерів Миколи Засєєва-Руденка та Оксани Ковальової (виробництво студії «AВ TВ»). До того, як бізнесмен і президент Всеукраїнського єврейського конгресу Вадим Рабинович виділив кошти на проект, Засєєв-Руденко працював над сценарієм протягом семи років. Перша леді України Людмила Кучма, мабуть, також зробила важливий внесок. Засєєв-Руденко говорив, що це була розповідь про його двір, де раніше жила семирічна єврейська дівчинка, яка загинула в Бабиному Яру.

Фільм розповідає історію про єврейку, що пережила Голокост, яку зіграла зірка совєтського кіно Еліна Бистрицька (народилася в Києві в 1928 році в єврейській родині), та німця-вбивцю. Елеонора Кольмер дивом пережила масові вбивства в Бабиному Яру, де втратила своїх батьків, сестру та сина. Проте сюжет фільму не схожий на реальну історію.

25 вересня 2001 року Елеонора приїздить як ізраїльський дипломат у своє рідне місто Київ, щоб ушанувати пам’ять жертв Бабиного Яру. Перше, що її шокує, – те, що на вулиці Мельникова розташувався телевізійний центр, збудований на людських кістках: «монстр на кістках людей», як каже її голос за кадром. Біля пам’ятника убитим дітям вона зустрічає німця, якого звати Ервін Танз. Його роль виконав актор Ігор Васильєв. Танз вільно володіє російською мовою, і вона приймає від нього подарунок – її портрет, який він зробив під час перельоту до Києва. «Я була розстріляна тут», – каже вона і йде.

Елеонора зустрічає жінку, яка врятувала її в 1941 році, але центральне місце у фільмі займають її відносини з Танзом, який навіть живе на одному поверсі готелю з нею. У своїй останній зустрічі з ним 2 жовтня Елеонора стоїть до нього обличчям із малюнком, який вона знайшла в місцевому музеї. Малюнок, зроблений цим самим німцем, зображує її з сином у Бабиному Яру просто перед розстрілом, і вона каже: «Я вас проклинаю».

В цей момент режисер Засєєв-Руденко дає колишньому нацисту можливість щось пояснити і, як сподівається німець, можливо, навіть захистити себе. Звідтоді він бореться із самим собою, проте дивується: «Для чого згадувати минуле?» Але коли Танз знову опиняється біля меморіалу Бабиного Яру, у нього починаються галюцинації: він чує голос, який читає наказ айнзатцгрупи від жовтня 1941 року, і бачить групу людей, у тому числі маленьких дітей, та себе самого часів війни, і все це наближається. Він страждає, кричить від муки, він хоче померти. Перед його очима з’являється молода Елеонора із сином, він просить у них вибачення. Танз, знетямлений і знесилений, вмирає. Наступного дня у літаку Елеонора слухає телевізійні новини, в яких повідомляється, що вчора ввечері громадянин Німеччини, якого звали Ервін Танз, помер біля пам’ятника в Бабиному Яру від серцевого нападу. Вона каже собі:

«Смерть – це прощення. А я не можу. Перед лицем смертельної небезпеки моя країна [Ізраїль]. Не можна допустити нового Бабиного Яру».

В цей час перед нею сідає молодик зі свастикою.

Спогади знято у чорно-білому варіанті, і вони з’являються протягом усього фільму. Елеонорі, яку в молодості грає Влада Волянська, вдається виповзти з-під купи вбитих (15 секунд), потім її рятує дівчинка, чий батько одягнений у форму поліцейського. Пізніше, протягом кількох секунд подруга та сестра Елеонори кричать перед тим, як їх убивають, і впродовж восьми хвилин показано різанину, зняту в дуже штучний спосіб (видається, що тлом слугувала велика фотографія схилів Бабиного Яру). Молодий Танз у присутності поліцейських в уніформі повільно малює портрет Елеонори та її сина. Проголошуючи, що тепер він є Богом, урешті стріляє в євреїв просто перед собою. Фільм не пояснює, чому у більш зрілому віці Танз їде до Києва, і його історія в цілому здається занадто неправдоподібною. Крім того, робота оператора та постановника часто бачиться непрофесійною, занадто багато недоброякісної музики, що повторюється і навіть перекриває більш важливий закадровий текст. Перший показ фільму «Бабин Яр» на українському телебаченні відбувся на київському каналі «Ера» рано-вранці. Ізраїльське телебачення також показало фільм російською мовою. В цілому стрічку глядачі сприйняли вкрай негативно. Виникали також дуже неприємні ситуації, і досі не з’ясовані. Наприклад, у 2003 році фільм було несподівано виключено з головного кінематографічного конкурсу на форумі «Разом» в Ялті, а потім він там само несподівано отримав нагороду «За глибоке розкриття однієї з трагічних сторінок історії людства під час Другої світової війни».

Єдиний західний повнометражний художній фільм про Бабин Яр було знято у Німеччині: «Бабин Яр: Забутий злочин» (Babij Jar: Das vergessene Verbrechen). Прем’єра відбулася 3 липня 2003 року. В цьому проекті співпрацювали американці: Стівен Гланц (автор сценарію) та Джефф Кенью (режисер). Основною рушійною силою проекту був дуже успішний продюсер фільму Артур Браунер, який пережив Голокост у Польщі і втратив родичів (з боку матері) в Бабиному Яру. Він мав амбіційний намір перевершити такі фільми, як «Список Шиндлера» та «Піаніст», які вважав нереалістичними. Браунер хотів створити фільм про масове вбивство, про яке, на його думку, забули німці та інші народи (насправді такі переконання були не рідкістю в Німеччині, що підтверджується підзаголовком документального фільму про Бабин Яр, показаного по національному німецькому телебаченню в січні 2012 року і визначеного як «забута бійня»). Цей фільм мав стати вічним меморіалом, «документом, який буде доступний через сто і навіть двісті років».

Але здається, що під час створення фільму з жодним істориком не консультувались. Як ще можна пояснити безліч історичних помилок і власну заяву Браунера про те, що тільки один єврей на ім’я Анатолій Кузнецов пережив Бабин Яр? Нема і згадки (як і в усіх попередніх постановках) про велику пожежу в Києві у вересні 1941 року, яка передувала розстрілам євреїв і через яку нацисти насмілилися невдовзі одним махом утілити свої наміри.

Кастинг було заявлено як міжнародний, але всі актори говорили німецькою або їхні ролі було продубльовано німецькою. Фільм, знятий у Білорусі, був малобюджетним (5 мільйонів євро). Таке враження, що брак коштів змусив творців фільму використовувати сюжети примітивної німецької кінохроніки часів війни, що, своєю чергою, змусило зробити всю плівку сепією.

На початку фільму «Бабин Яр» глядач потрапляє в 1941 рік та спостерігає за двома сусідськими сім’ями (одна українська, друга єврейська), а також бачить командира Пауля Блобеля (у виконанні німецького актора Акселя Мілберга) та його оточення. Якщо Браунер прагнув реалізму, то очевидно, що він не досяг мети. В окупованому Києві українська жінка Олена Онуфрієнко (у виконанні Катрін Засс, відомої за фільмом «Гуд бай Ленін») раптом стає антисеміткою та видає своїх сусідів-євреїв німцям під приводом, що вони партизани. Але оскільки ці звинувачення були несправедливими, нацисти відправляють її на смерть у Бабин Яр у найперший день різанини. Це вкрай малоймовірний поворот подій. Самі розстріли займають велику частину 108 -хвилинного фільму. Головні єврейські персонажі гинуть у Бабиному Яру, куди вони падають одягнені. На тілах в Яру мало крові, вони лежать тихо і нерухомо. Як і в більшості інших подібних реконструкцій, поліцаї вдягнуті у форму Schutzpolizei (охоронної поліції).

Провал фільму, про що засвідчили майже всі рецензії, опубліковані після показу стрічки, ще помітніший, якщо його порівняти з фільмом Браунера 2008 року під назвою «Останній поїзд» про депортацію євреїв з Берліна. Цей високоякісний фільм не відштовхує глядача, на відміну від «Бабиного Яру», де всі персонажі є стереотипними. Наприклад, у переддень убивств у Бабиному Яру Блобель телефонує додому, щоб запитати у дружини, як почувається їхня маленька дитина.

Часто бачимо вгорі птахів і чуємо каркання. Глядач, мабуть, має думати, що це круки (навіть якщо круки не вміють ширяти у повітрі) і відчути все жахіття, яке він спостерігає на екрані. У фільмі перемішано епізоди розстрілів і спомини: щасливі кадри, де син Олени Степан одружується із Франкою – єврейською біженкою із Західної України. Додавання цієї «оптимістичної» сцени поміж затягнутих картин убивств, ймовірно, найбільший прорахунок фільму.

Фільм «Бабин Яр» припинили показувати в німецьких кінотеатрах (вірогідно, назавжди) після того, як фільм переглянули лише 9418 глядачів. Фільм демонстрували по німецькому телебаченню з січня 2005 року до початку 2008 року. Стрічка, записана на DVD у 2004 році, має субтитри англійською та голландською мовами, проте за межами Німеччини залишалася практично невідомою до 2011 року, до того моменту, коли її почали показувати на YouTube. Скріншоти з фільму часто з’являються в Інтернеті без підписів, які пояснюють, що це є постановка, а не кінохроніка. У 2009 р. американець Анатолій Фрадіс, який знімався у кіно в Москві до своєї еміграції в 1979 році, придбав права на екранізацію книжки Анатолія Кузнецова. Як було оголошено в журналі «Вераєті», Фрадіс мав співпродюсера Баррі Левінсона, який також повинен був зняти фільм із бюджетом у 35 мільйонів доларів, який надали росіяни, українці і поляки. Фільм мав бути знятий в Румунії та Україні, але з невідомих причин, мабуть через нестачу коштів, план не здійснився.

Міфологічний «Матч смерті»

Існує багато різних фільмів і документальних хронік про так званий Матч смерті в окупованому нацистами Києві. Міф полягає в тому, що футболісти з команди «Динамо» (Київ) – під час окупації ця команда звалася «Старт» – виграли в німецької команди матч, який відбувся у серпні 1942 року. Нібито німецькі власті наказали їм програти, або ж усіх гравців буде вбито. Насправді ж їх відправили в Сирецький табір поблизу Бабиного Яру і розстріляли. Цей совєтський міф було спростовано багато разів. Команда «Старт» грала та виграла десять матчів у липні і серпні 1942 року; але їхня фінальна гра була не проти німців, а їхній арешт та розстріл деяких гравців через півроку досі залишаються остаточно не з’ясованими.

У 1962 році з’явився ще один популярний совєтський фільм під назвою «Третій тайм», режисером якого став Євген Карелов. Фільм було знято на основі сценарію Олександра Борщаговського. Це була розповідь про історію футбольного матчу, але у стрічці не показано жодного вбивства. П’ятдесятьма роками по тому, 1 травня 2012 року, в Росії вийшов двогодинний фільм під назвою «Матч», знятий російським режисером Андрієм Малюковим. Незабаром після виходу цього фільму з’явився чотирисерійний телевізійний фільм, в якому було додано ще годину до оригінальної версії. Фільм профінансували російські продюсери та російський уряд, але підтримка з боку посадових осіб часів президента Віктора Януковича дала змогу проводити зйомку цього фільму в деяких населених пунктах України: Харкові, Василькові, а також у кар’єрі під Києвом.

Фільм показує події червня і вересня 1941 та травня 1942 років. «Матч» містить відтворені сцени вбивства «інших», неєврейських жертв Бабиного Яру. Вперше, раніше, ніж в будь-якому фільмі, тут було показано тему «інших» жертв Бабиного Яру, таких як роми та українські націоналісти. Протягом шести хвилин ми бачимо, як німці готують Яр для вбивств, вони це називали «репетицією». Потім ми спостерігаємо, як насильно виселяють і розстрілюють пацієнтів психіатричної лікарні та кидають у спеціально вириту яму. Цю сцену показано у сповільненому темпі. Німці з рушницями є головними вбивцями, а українська допоміжна поліція із синьо-жовтими пов’язками і зброєю допомагає їм і, зда ється, насолоджується своїм завданням. А один із них насправді стріляє, щоб убити.

Фільм «Матч» також раніше за інші фільми показує вибухи совєтських мін, що передували основним убивствам, та спонтанне антиєврейське насильство. Поліцаї викрикують: «Київ наш палили!» – і б’ють євреїв біля синагоги. Потім на місце події приходить німець і попереджає рабина, що справжній погром уже не за горами. Він додає, подаючи це як дуже добру новину, що через два дні німці «евакуюватимуть» євреїв до Німеччини на роботу.

Зрештою, добре одягнені євреї, незважаючи на присутність допоміжної поліції, спочатку в доброму гуморі йдуть до Бабиного Яру. Їх роздягають і б’ють (шість хвилин загалом). Власне розстріли не показують; показують тільки жахливі наслідки: купу взуття, ювелірних виробів і голих трупів (дві хвилини).

Сюжети полювання на євреїв, що спромоглися втекти, у фільмі мають деякі дивні аспекти. Коли інформатор зауважує, що єврейська дівчинка живе одна в будинку і їй туди приносять їжу, німцям про це не повідомляють взагалі. Батько дівчинки Михайло Свірський (у виконанні Володимира Невельського) до вторгнення німців носив на голові кіпу; тепер же він ходить по вулицях відкрито і навіть грає у футбольних матчах. Проте основною темою фільму є матч смерті. Вже у вересні 1941 року футболіста Миколу Раневича (у виконанні Сергія Безрукова) завдяки голові міста, якого про допомогу попросила наречена Раневича Анна (у виконанні Єлизавети Боярської), звільняють з табору для військовополонених. Анна погоджується одружитися з головою, якщо він допоможе визволити Миколу Раневича.

У той же час Раневич, працюючи на хлібозаводі, готує потужну футбольну команду. Напередодні повторної гри проти німців соратник Ебергарта Брінкман заарештовує Раневича і попереджає, що він повинен забезпечити перемогу у грі німецькій команді, в іншому разі він, його команда і Анна будуть убиті. Після того як Раневич бачить Анну серед глядачів матчу, до нього повертається його природна впевненість і політичні переконання. «Є такі речі, за які варто померти», – каже він своїм товаришам по команді. Всі з ентузіазмом погоджуються, ніяких питань не задають і святкують шалено, вигравши. Далі на екрані з’являється наступний напис «Після матчу Миколі та його товаришам було відпущено сім щасливих днів життя».

Через анахронізми та інші вади фільм був непереконливим у відтворенні подій у Бабиному Яру так само, як і у грі у футбол під час війни. Навіть Київ під час війни виглядає нереальним. Любовна історія також здається надуманою, і фільм старанно нейтральний щодо сумнівних відносин двох основних жіночих персонажів – Анни та медсестри, яка приймає залицяння від Ганса, котрий керує розстрілами у Бабиному Яру. Фільм «Матч» став найбільш відомим за своїм антиукраїнським забарвленням. Коли голова «Баразій» (якого зіграв український актор Станіслав Боклан) звертається до німецького командувача в Києві Ебергарта українською мовою, перекладач хрипко наказує йому перейти на російську. Всупереч факту, оголошення по стадіону під час футбольних матчів лунають німецькою та російською мовами, а не українською. Персонажі, які розмовляють українською, не викликають симпатій, окрім одного з футболістів та одного чоловіка похилого віку, який допомагає сховати єврейську дівчинку. Але футболіст Микола пишається тим, що він «радянський спортсмен».

Український націоналізм будь-якого ґатунку у фільмі трактується маргінальним та ідеологічно глибоко помилковим. Голова, призначений Організацією українських націоналістів, виступає за іншу місцеву футбольну команду під назвою «Рух», яку він називає «національна команда» України, хоча, крім нього, цих поглядів ніхто не поділяє. Це тільки через свою любов він допомагає Анні втекти від німців і врятувати єврейську дівчинку.

Прототип іншого жахливого персонажа було узято з реального київського футбольного життя гравця Георгія Шевцова. Він є капітаном команди «Рух», грає нечесно, багато п’є і палить. Але найгіршим персонажем тут є керівник будинку Дещеня (його зіграв український актор Остап Ступка). Дещеня носить жовто-сині пов’язки, промовляє українською мовою фразу «Буде порядок»; потім він допомагає вбивати пацієнтів психіатричної лікарні. Цей антисеміт з «українськими» вусами видається дещо недоумкуватим. Моральний авторитет Раневича є дуже важливим для нього, він не сміє доносити на Раневича (комуніста і співробітника НКВС) або будь-якого члена єврейської сім’ї Свірського. Коли німці його заарештовують, у паніці він починає волати. У квітні 2012 року (за кілька тижнів перед тим, як в Україні повинні були провести Чемпіонат Європи з футболу 2012), Державне агентство України з питань кіно заборонило показ фільму «Матч». Згодом, у вересні 2014 року, його показ заборонили на всіх каналах телебачення, було також заборонено продаж цього фільму.

Відтворення в документальних фільмах

Досі не зроблено детального аналізу великої кількості документальних фільмів, знятих у різних країнах, які так чи інакше зачіпають тему Бабиного Яру. Є, наприклад, в американській історичній програмі «Таємниці історії» епізод «Хто зруйнував Київ?» (2000) та на німецькій програмі громадського телебачення ARD фільм «Бабин Яр: Забута різанина» (2012). Українські документальні фільми, включаючи фільм Олександра Чайки «Бабин Яр» (2004) та фільм режисера Олександра Махонька під назвою «Велика війна» (2013). Бабин Яр був також помітною часткою в інших документальних фільмах, наприклад, у широко відомому фільмі Сергія Буковського «Назви своє ім’я» (2006), співпродюсерами якого були Стівен Спілберг та Віктор Пінчук. Різних авторів документальних фільмів не зупиняло невдале відтворення подій Бабиного Яру. 22 червня 2010 року, в офіційний День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, український Перший канал показав «Київ: початок війни». Це був 55-хвилинний фільм про совєтський та нацистський терор у місті і в Бабиному Яру, де «фашисти» розстріляли «понад сто тисяч дорослих та дітей різних національностей». Консультантами стали два співробітники Музею історії Києва: Дмитро Малаков і Тетяна Євстаф’єва. В кінці актриса Римма Зюбіна читає український переклад показань Діни Пронічевої, а актор у капелюсі грає поліцейського. Британсько-американський документальний фільм The Unseen Holocaust (в українському перекладі – «Голокост – очима смерті») (2013) показує двохвилинний епізод, в якому розповідається про страшні випробування Пронічевої. Стрільці у касках стріляють одиночними пострілами з пістолетів та рушниць. За кадром лунає жіночий голос, промовляючи слова Пронічевої.

Того ж року, в листопаді, по телебаченню транслювали 27-хвилинний російський документальний фільм «Бабин Яр: останні свідки». Сценаристом та режисером фільму був Сергій Логовченко, а зняв його продюсер Максим Рибаков, ймовірно, завдяки фінансуванню фонду Олександра Дюкова «Історична пам’ять». Проект підтримав Ілля Левітас – директор Фонду «Пам’ять Бабиного Яру» та президент Єврейської ради України. Фільм показали по російському телебаченню і відразу ж розмістили на сайті. Важливо відзначити, що стрічка подає не лише свідчення Раїси Майстренко, що вижила, та неєврейських свідків, а й демонструє переконливе відтворення подій молодими акторами. Проте фільм «Бабин Яр: останні свідки» – дуже дефектний продукт. Закадровий голос у стрічці скаржиться на наклеп на «Червону Армію, партизанів, оборонну промисловість, не кажучи вже про кремлівське керівництво». Цей наклеп полягає в тому, що «Райх, вермахт і СС» стали «невинними жертвами совєтської пропаганди». Хто насправді розповсюджує цей абсурдний наклеп, не вказано, і це дійсно не уявляється можливим. Фільм також представляє тих, хто заперечує Голокост, як дуже впливових осіб. Нарешті, є не дивне, але непереконливе посилання на сучасність: «В Україні підняв голову націоналізм – націоналізм найшаленіший». Під час перегляду стрічки глядача може дуже швидко роздратувати самовдоволений чоловічий закадровий голос, постійна музика і часта зміна кадрів.

Ми виявили, що хоча на колишньому місці вбивств проводилися зйомки, які показали вперше у світі євреїв як групу, яку вели на смерть, перші фільми, в яких глядачі побачили відтворення подій Бабиного Яру, були саме американського виробництва, які в Україні на момент випуску не демонструвалися. Робота над першим саме українським повнометражним художнім фільмом про Бабин Яр тривала в період боротьби країни за свою незалежність. На жаль, інші спроби відтворення подій у кіно після цього були невдалими, адже вони не несли ніякого емоційного навантаження або супроводжувалися надмірно політизованим контекстом. Таким чином, існує мало підстав бути задоволеними. Нам залишається чекати на результати роботи відомого українського режисера Сергія Лозниці, який мешкає в Німеччині і працює над фільмом про Бабин Яр на основі власного сценарію.

Література

Filmer la guerre 1941–1946: Les sovietiques face a la Shoah. Edited by Valerie Pozner, Alexandre Sumpf, and Vanessa Voisin. Paris: Memorial de la Shoah, 2015.

Gershenson, Olga. The Phantom Holocaust: Soviet Cinema and Jewish Catastrophe. New Brunswick, N.J.: Rutgers University Press, 2013.

Hicks, Jeremy. First Films of the Holocaust: Soviet Cinema and the Genocide of the Jews, 1939–1946. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2012.

Kornblatt, Judith Deutsch. “Ladies’ Tailor and the end of Soviet Jewry,” Jewish Social Studies, Vol. 5, No. 3 (1999), pp. 180–195.

Insdorf, Annette. Indelible Shadows: Film and the Holocaust, 3rd. ed. Cambridge and New York: Cambridge University Press, 2003.

З англійської переклав Владислав Гриневич

 

Бабин Яр: історія і пам’ять / за ред. В. Гриневича, П.-Р. Маґочія. – Київ: Дух і Літера, 2016. – с. 253-276.