Статті

Книга 2 | Том 1. Каральна система окупаційного режиму

Т. Пастушенко. Табори для радянських військовополонених у Києві, 1941–1943 рр.

Текст (укр.)

Тетяна Пастушенко. Табори для радянських військовополонених у Києві, 1941 – 1943 рр.

Особливість війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу полягала в тому, що більшість її жертв загинуло не на полі бою і не зі зброєю в руках. Серед загиблих у збройному конфлікті переважали цивільні євреї та радянські військовополонені. За роки Другої світової війни, за різними обчисленнями, понад 5 млн.1 радянських військовополонених потрапило в полон, з-поміж них 57% померло від голоду, хвороб та виснаження2. Червоноармійці в німецькому полоні становили не лише найчисельнішу групу, вони виявилися ще й першими жертвами нацистської політики «війни на знищення». Наприклад, убивства в Бабиному Яру почалися з розстрілів там полонених євреїв та комісарів Червоної армії3.

Історія радянських військовополонених у Києві складається, серед іншого, питань про чисельність взятих у полон та вбитих червоноармійців, організації й функціонування призначених для них таборів, їхніх філій та робочих команд, використання праці в'язнів на різноманітних підприємствах міста, а також життєвих шляхів киян, які потрапили в неволю. У цій статті пропонується охарактеризувати основні місця утримання та праці полонених червоноармійців у столиці.

Труднощі реконструювання колективної долі радянських військовополонених у Києві в цілому визначаються загальним станом вивчення означеної проблеми в історичній науці. В історіографії Другої світової війни тема радянських військовополонених і надалі переважно висвітлюється як традиційна подієва історія. Увага істориків зосереджена на загальних питаннях політики нацистського режиму стосовно полонених з Червоної армії, умовах їхнього утримання та працевикористання на території Третього райху, функціонування табірної системи4. У німецькій історіографії, яка налічує зараз найбільшу кількість ґрунтовних досліджень цієї тематики5, основна увага прикута до двох проблем: а) з’ясування ступеня відповідальності Вермахту за загибель мільйонів полонених червоноармійців; б) функціонування таборів «для росіян» безпосередньо на території Райху. Цілий комплекс питань, пов'язаних із перебуванням радянських військовополонених на окупованих землях СРСР у підпорядкуванні структур Верховного головнокомандування сухопутних військ Німеччини (статистика втрат, історія армійських, стаціонарних, пересильних таборів, контакти з місцевим населенням, служба в допоміжних підрозділах Вермахту і поліції тощо) належить до маловивчених6. Винятком є невелика за обсягом дипломна робота Християна Мьолера про стаціонарний табір військовополонених 305 у Кіровограді7.

Пострадянські російськомовні дослідження переважно мають загальний характер, описують ситуацію, яка склалася в таборах на території Райху, і не зосереджують увагу на питаннях функціонування системи німецького військового полону на окупованих територіях, її кадрового та матеріально-технічного забезпечення8. Активніше розвиваються студії про політику радянського керівництва стосовно полонених червоноармійців та їхньої повоєнної долі9.

Український аспект у проблематиці радянських військовополонених тривалий час майже не виділявся й, відповідно, не вивчався ні радянськими, ні західними істориками. Праці українських вчених на цю тему ґрунтуються на досить обмеженому джерельному матеріалі й мають переважно оглядовий характер10. Інформація про кількість військовополонених на території України та дислокацію відповідних таборів, у тому числі в Києві, міститься в «Довіднику про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944)»11, підготовленому на основі комплексу документів із архівів України, Російської Федерації та Німеччини. Результати вивчення історії окремих шталагів, здійснені вітчизняними істориками та краєзнавцями, вказують на ефективний шлях студіювання цієї теми12. Зокрема, одному з таборів в КиєвіСирецькому – присвячена серія публікацій Т.Євстаф’євої13.

Починаючи з 1990-х рр. на пострадянському просторі стали публікуватися документи із раніше засекречених фондів і архівів спецслужб14. Відомості про київські табори військовополонених є в декількох документальних збірниках15. Найчисельніший і найкраще систематизований матеріал представлений у виданні «Бабий яр: человек, власть, история»16.

У цей саме час на пострадянському просторі активно стали друкуватися рукописи колишніх бранців, написані для рідних, і які десятки років пролежали «в шухлядах», чекаючи «кращих» часів17. Частина документів особового походження з’явилася завдяки ініціативі різних громадських організацій, як KONTAKTE-КОНТАКТИ, Саксонські меморіали в пам’ять жертв політичного терору, та окремих дослідників18. У видавництві Російської політичної енциклопедії друкуються рукописи військовополонених в окремій серії «Людина на узбіччі війни»19. Також спогади колишніх полонених червоноармійців можна знайти на спеціалізованих Інтернет-сайтах та різноманітних форумах20.

Безпосередньо про київські табори йдеться у спогадах євреїв, в'язнів Сирецького табору, Давида Будніка, Якова Капера, Захара Трубакова21. У книзі Федора Худякова «Прожитое и пережитое» описана доля полоненого, який пройшов через табори в Дарниці й на вулиці Керосинній22. Спогади про полонених вже стали «обов'язковою частиною» в мемуарній літературі про окупований Київ23.

Нині не створено окремого дослідження, присвяченого таборам для військовополонених у Києві. Найбільше вивчена історія Сирецького табору. Його функціонування безпосередньо пов’язане з масовими розстрілами у Бабиному Яру, а матеріали про табір фігурували серед документів обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, тому в повоєнні роки свідчення багатьох в’язнів, які вижили, і представників охорони були неодноразово задокументовані. Фрагментарні документи та згадки про табір у Дарниці та на вул.Керосинній мають переважно інформацію про умови утримання в’язнів (особливо восени 1941 р.), але не дають відповіді на питання про внутрішню організацію, чисельний і персональний склад німецької адміністрації, кількість полонених та їх звільнення, працевикористання тощо. У цій публікації ми спробуємо дати відповіді на деякі із поставлених питань. 

    • «Марші смерті»: етапування полонених із зони бойових дій

Оборона Києва закінчилася оточенням чотирьох армій Південно-Західного фронту. Загалом, за даними радянської сторони, в оточення потрапило 452 720 осіб, з них 58 895 – командного складу24. За німецькими підрахунками, під Києвом було взято в полон біля 665 тис. осіб25. Із оточення вдалося вийти в розташування частин Червоної армії біля 21 тис. червоноармійців, у тому числі 10 генералам26. Загальні втрати військ Південно-Західного фронту в Київській оборонній операції з 5 липня до 26 вересня оцінюються у понад 700 тис. осіб, у тому числі 616 тис. вбитими, зниклими без вісті та полоненими27. 20 вересня в урочищі Шумейкове біля хутора Дрюківщина Пирятинського району Полтавської області загинули командувач ПЗФ генерал-полковник М.Кирпонос, начальник штабу В.Тупиков, секретар ЦК КП(б)У і член військової ради фронту М.Бурмистенко, начальник штабу 5-ї армії генерал-майор Д.Писаревський. Потрапив у полон командувач 5-ї армії генерал-майор М.Потапов. Член військової ради ПЗФ Є.Риков був поранений, загинув під час виходу з оточення.

Сотні тисяч бійців і командирів були «затиснуті» на лівобережних територіях сучасних Київської, Полтавської, Черкаської і Чернігівської областей. Щоб «очистити» від роз’єднаних радянських частин цей регіон, зібрати трофеї, а також вивести із зони бойових дій військовополонених, сюди спрямовувалися спеціальні підрозділи Вермахту.

Основну роботу з евакуації радянських військовополонених із району між Десною та Дніпром у тил Вермахту виконали 24-а, 62-а та 113-а сухопутні дивізії й 454-а охоронна дивізія. Як правило, полонених після їх концентрації в дивізійних збірних пунктах, що належали до фронтових армійських підрозділів, треба було перенаправляти далі в армійські збірні пункти АЗП (нім. – Armee-Gefangenensammelstellen) в зону тилу армії. У цих тимчасових установах полонені перебували короткий час і направлялись далі в транзитні табори, або «дулаги» (нім. – Durchgangslager (Dulag), у зону відповідальності тилу сухопутних військ. Подальший шлях пролягав через пересильні пункти в стаціонарних таборах або «шталагах» (нім. – Stammlager (Stalag) райхскомісаріату «Україна», Генерал-губернаторства та Воєнного округу І (Східна Пруссія), в табори на території Райху.

Зі спогадів і щоденникових записів німецьких солдатів й офіцерів випливає, що до етапування полонених на початку залучалися будь-які «вільні» військові підрозділи. Ось цитата зі щоденника німецького артилериста Ойгена Забальта, який прибув 23 вересня в Бориспіль: «Ніч з 23 на 24 вересня проводимо на аеродромі і охороняємо полонених, яких було 18 000. […] Цей натовп (10 наших на 3 500 росіян) ми супроводжуємо в Бровари, неподалік від Києва. Жахливий марш. Ідемо через безконечні рівнини і невеликі села. Всі кидаються пити воду з вонючих калюж. Така доля полонених. Сподіваюся, що нам не доведеться переживати подібне»28.

Найчастіше червоноармійці потрапляли в полон пораненими, після важких боїв, тривалих блукань в оточенні, коли вони по декілька днів не отримували їжі та не мали нормальної ночівлі. Уже знесилені, опинившись в полоні, вони зазнавали додаткових фізичних і моральних знущань. Як найстрашніше випробування всі очевидці описують виснажливі переходи до пересильного табору. Киянин Федір Худяков також потрапив у полон: «Я уже потерял счет, когда последний раз пил, когда ел, не говорю уже о том, что уже больше двух недель не умывался, не чувствовал тепла. На голой земле, под открытым небом, в дождь и мороз, в одной гимнастерке. Сознание туманилось, шел механически, и только одна мысль сверлила голову: не упасть, не упасть, это будет конец»29.

Тимчасові табори для військовополонених (очевидно, це були дивізійні та армійські збірні пункти) розміщувалися в таких населених пунктах лівобережної Київщини: Борисполі, Яготині, Гоголеві30, Баришівці, Березані, Великій Крупілі, Броварах, Єрківцях, Іванкові, Кучаковому, Переяслав-Хмельницькому, Сулимівці31. Більшість цих таборів не згадується в жодному німецькому чи радянському офіційному документі, їх вдалося встановити лише завдяки свідченням очевидців. Подальший шлях бранців пролягав на Правобережну Україну через табори, організовані в Києві.

    • Табори для військовополонених у Києві

Колони виснажених, обдертих полонених червоноармійців із київського «котла» з перших днів окупації стали звичним явищем на вулицях Києва, а в топоніміці міста з’явилося багато місць, пов’язаних з їх примусовим утриманням та працею.

Згідно з розслідуванням Надзвичайної державної комісії (НДК), а також свідченнями в'язнів київських таборів та мешканців міста, у Києві діяло три великих табори. Два призначалися для військовополонених – у Дарниці (на території військового складу № 305 і ремонтної бази заводу «Арсенал») і по вул. Керосинній (нині – Шолуденка), а третій табір – Сирецький – розташовувався поблизу Бабиного Яру, в ньому утримувалися як військові, так і цивільні бранці32.

До середини жовтня в Києві дислокувалися дві команди пересильних таборів 201-ша та 205-та. З 19 жовтня 1941 р. їх замінила команда шталагу №339 разом з двома ротами охорони 788-го ландшутцбатальону, яка розташувалася в Дарницькому таборі. У Дарниці також деякий час розміщувався лазарет для радянських військовополонених, який з грудня 1941 р. передислокувався до Житомира33. Команда шталагу 339 перебувала в Дарниці до початку червня 1943 р., а потім з відступом німецьких військ переїхала до Бердичева34. З липня й до середини вересня 1943 р. в Дарницькому таборі дислокувалася комендатура шталагу № 38435.

Окрім дарницького, у Києві існував ще один стаціонарний табір для радянських полонених – №15, який підпорядковувався німецьким військово-повітряним силам Люфтваффе й розташовувався біля аеродрому Пост-Волинський (сучасний Жуляни), по вул.Земській. Збереглися донесення про втечу з цього табору військовополонених у вересні 1942 р.36. Але більше інформації про цей табір поки що знайти не вдалося.

    • Табір на Керосинній вулиці

Табір по вул.Керосинній був організований відразу ж після вступу німців до Києва, ймовірно навіть раніше за Дарницький. Єврея Давида Будніка помістили в цей табір в 20-х числах вересня, і він був далеко не першим його в'язнем: «21 сентября 1941 г. я был схвачен и водворен в здание кинотеатра № 5, а затем отправлен во временный лагерь для военнопленных на улице Керосинной»37. Таку оперативність можна пояснити тим, що розташовувався табір на огородженій, уже готовій до «використання», території радянської танкової частини (колишніх казарм Бандерського полку38), і витрачати час на створення спеціальних охоронних споруд не треба було. Найвірогіднішим є те, що на Керосинній спочатку розмістилася команда одного з пересильних таборів 201 або 205, а потім табір функціонував як філіал шталагу 339. Ось як описав його Федір Худяков, який потрапив до нього у середині жовтня: «… И вот пригнали в лагерь, устроенный на большом дворе между Керосинной и улицей Довнар-Запольского. Лагерь этот получил название «на Керосинной». Двор, куда нас пригнали, – бывший парк танков. Когда-то там стояли наши танки. Железобетонные гаражи, бетонными плитами выстлан весь двор. Пленных там с нашим приходом насчитывалось, наверно, тысяч тридцать или сорок. […] Было ясно только одно. Мы здесь не первые, и нас будут гнать куда-то дальше»39.

Окрім функцій пересильного, табір на Керосинній був установою, де проводилося своєрідне сортування військових бранців. Виявлених осіб єврейської національності, комуністів, політпрацівників відправляли у відділення – «єврейський табір», розташоване поряд, на стадіоні «Зеніт», або відразу знищували; місцевих жителів неєврейської національності, мешканців Києва та околиць відпускали з полону. Ця процедура детально зафіксована в багатьох свідченнях очевидців. У таборі на Керосинній також можна було легалізувати своє становище колишнім червоноармійцям, тобто отримати документ про звільнення, як це зробив Семен Берлянт. «В цей час німецькою владою був виданий наказ: «всім громадянам м.Києва, які не мають документів, з’явитися в табір військовополонених, розташований по вул.Керосинній (околиці), і отримати документи військовополонених». Я пішов туди і отримав документи військовополоненого, як українець, а не як єврей. Це було приблизно 22–23 жовтня 1941 р.»40. Восени 1941 р. в цьому таборі, за різними свідченнями, перебувало від 8 до 30 тис. полонених, у грудні 1941 р. – до 2 тис. бранців41. Навесні 1942 р. військовополонених з табору по вул. Керосинній перемістили на територію колишніх Сирецьких військових таборів, тут (перед війною) проходили літні навчання Київського гарнізону. Вони та ще арештанти з тюрми СД по вул.Короленка, 33 – стали першими бранцями Сирецького табору.

    • Дарницький шталаг

Ще один табір для військовополонених у Києві розмістили на околиці – селищі Дарниця, що на лівому березі Дніпра. Місцем, обраним німцями для його розташування, стала територія колишнього військового складу № 305, який восени 1941 р. мав бараки і два ряди огородження. Табір займав площу 1,5 км в довжину та 1 км в ширину у лісі між залізницею і автомобільною трасою, які поєднували Київ з Москвою та Харковом. Як зафіксовано в акті Київської обласної НДК у грудні 1943 р., «територія табору мала вигляд голої піщаної площі, на якій в окремих місцях збереглися залишки колишніх невеликих будівель […]. Вся територія табору обнесена огорожею з колючої дротової сітки, висотою біля трьох з половиною метрів, яка складається з трьох, а місцями, з чотирьох рядів»42. Восени 1941 р. в таборі були два великих складських приміщення з цегли і дерев’яна рампа. Біля рампи стояли на під’їзді три критих вагони-пульмани. Поряд з вагонами біля інших воріт перебували три польові кухні, де готувалася їжа для полонених. У 1942 р. територія табору була додатково перегороджена всередині на окремі ділянки.

Табірна адміністрація складалася винятково з військовослужбовців Вермахту. Наприклад, комендантом шталагу 339 призначили майора Шаллєра, з листопада 1942 р. – полковника Шмітта, комендантом шталагу 384 – полковника Мьоллера. Охороняли табір дві роти (2-а і 3-а) ландшутцбатальйону 778, до складу якого входив підрозділ гіва, набраний із військовополонених та місцевого цивільного населення. Серед охорони військовополонених у донесеннях про їхні втечі називаються також поліцейські та міліціонери. До складу табірної адміністрації також належали підрозділи служби безпеки та військової розвідки.

Важливі функції в організації життя полонених виконувала внутрішня табірна адміністрація з військовополонених, до складу якої входили робітники комендатури (писарі, перекладачі) і табірна поліція – гіш (від нім: Hischu, Hilfsschutzmannschaft). Згідно з положенням про табірну поліцію від 8 вересня 1941 р., затвердженим начальником загального управління Вермахту Г.Райнеке43, в таборах і великих робочих командах необхідно створювати поліцію з благонадійних радянських військовополонених, яка має використовуватися комендантом для наведення порядку і підтримання дисципліни. Поліцейські з гіш хоча й залишалися формально військовополоненими, але насправді перебували в трохи ліпших умовах: краще харчувалися, забезпечувалися одягом, жили в окремих приміщеннях. Окрім охоронних і дисциплінарних обов'язків, поліцейські з гіш часто були безпосередніми виконавцями різноманітних покарань для полонених, у тому числі й смертної кари. Обслуговуючий персонал (слюсарі, електрики, водії, кухарі тощо) для шталагу набирався з місцевого цивільного населення. Наприклад, існують задокументовані свідчення Григорія Пересада, який у Дарницькому таборі працював кочегаром44.

Найбільше змучених, втомлених і голодних людей в Дарницькому таборі допікала відсутність їжі. За спогадами очевидців, упродовж перших двох місяців існування табору німецьке командування військовополоненим жодного харчування не видавало, за винятком баланди, яку готували з гречаних та просяних висівок, води взагалі не було. Але велика кількість полонених – понад 20 тис. у жовтні – листопаді 1941 р. – не залишала можливості кожному в’язневі отримати свою порцію баланди. З часом харчування дещо покращилося, до раціону включали овочі й так званий хліб, та все ж їжі було недостатньо. Від такого харчування полонені не тільки втрачали працездатність, а й масово помирали від голоду та пов’язаних з ним хвороб.

У Дарницькому таборі продовжували проводити селекцію військовополонених, під час яких виявляли євреїв і представників політскладу Червоної армії, та розстрілювали їх у лісі за огорожею. Це була перманентна робота підрозділів служби безпеки і абверу, яка тривала впродовж усього часу існування табору в 1941–1943 рр. Г.Пересада свідчив, що навесні 1942 р. з полонених, які щойно прибули з Воронезького фронту, впродовж двох днів розстріляли в лісі 283 і 160 євреїв. Розстріл проводили «20 гестапівців з Києва», а виводили військовополонених із табору німецькі солдати45. Загалом, за даними Надзвичайної державної комісії, в Дарницькому таборі загинуло понад 68 тис. радянських військовополонених46.

Однією з можливостей вижити в таборі військовополонених було потрапити до робочої команди. «Коли військовополонених відбирали для направлення на роботу, були окремі особи з полонених, які прагнули самі потрапити на роботу, щоб потім за територією табору мати можливість десь дістати картоплі або шматок хліба» - згадував Г.Пересада47. Полонені прагнули потрапити в робочу команду іще з однієї причини – там було більше можливостей утекти. Більшість утеч бранців сталася під час роботи за межами табору48.

    • Робочі команди Дарницького табору

Основними об'єктами, де застосовувалася праця полонених червоноармійців Дарницького табору були робочі роти для будівництва, утримання залізничних шляхів і лісозаготівлі. Безпосередньо в Дарниці полонених використовували на лісозаготівлі, вантажних роботах на залізничній станції, у залізничній ремонтній майстерні, на сільгоспроботах у навколишніх селах. При цьому бранці жили на території стаціонарного табору і щоденно під охороною приходили на робоче місце.

У листопаді 1941 р. з Дарницького табору для відновлення залізничного мосту через Дніпро було направлено 200 військовополонених. Спочатку вони перебували в бараках поблизу мосту. Згодом їх розмістили у приміщеннях Видубицького монастиря. У цьому робочому таборі був свій комендант, охорона. Ще одну робочу команду для відновлення залізничного мосту створили на лівому березі Дніпра в районі Осокорків49. Весною й улітку 1942 р. полонених з Дарницького шталагу стали використовувати також для розчищення берегів Дніпра50.

Робоча команда військовополонених шталагу 339 існувала на станції Київ-Петрівка при центральному складі будівельних матеріалів51. Перші полонені сюди надійшли в січні 1942 р., весною прибуло ще 150 осіб з табору. Бранці жили в приміщенні складу, використовувалися на різних вантажних та інших фізично важких роботах. У серпні 1943 р. їх повернули в Дарницький табір, а потім перевели до Білої Церкви та Вінниці.

Ще одна табірна команда з військовополонених шталагу 339, яка підпорядковувалася міському комісару Києва, працювала у Святошині на торфорозробках. Навесні 1942 р. було заплановано заготовляти для міського господарства торф у Святошиному й Дарниці. Передбачалося призначити для цієї роботи близько 800 осіб. Як видно з повідомлення про втечу двох військовополонених від 19 серпня 1942 р., більшість цих робітників були бранцями Дарницького табору52.

Робочі команди Дарницького шталагу працювали далеко за межами Києва, наприклад, на будівництві в Прилуках, на спорудженні залізниці в районі Бучі53. Працю військовополонених використовували в Організації Тодта (ОТ). Так, полонені шталагу 339 виконували різні види робіт у складі загону ОТ Асдаг у Переяславі54, а також на лісорозробках у Броварському лісі, які проводив загін ОТ Айнтхайт-Зюдхольц І55.

Дарницький шталаг у різні періоди свого існування виконував різні функції. Цей табір проводив активну економічну діяльність, адже впродовж 1942–1943 рр. тут у середньому постійно утримувалося понад 10 тис. в’язнів56. Команди з полонених червоноармійців використовуються на роботах військово-стратегічного значення – будівництві шляхів сполучення, мостів, заготівлі сировини, працювали в ремонтних майстернях бойової техніки. Восени 1941 р. та під час активних наступальних боїв Вермахту навесні 1942 р. він використовувався як пересильний табір для сотень тисяч полонених, яких переміщували із зони бойових дій в тилові райони Вермахту. У 1943 р. в шталазі 339 розташовувався збірний пункт для формування підрозділів Російської визвольної армії А.Власова57.

    • Сирецький табір

Сирецький табір стоїть у переліку київських таборів осібно, оскільки він мав інше відомче підпорядкування – поліції безпеки та СД і, відповідно, призначався для утримання «ворогів Райху» та їх подальшого знищення. Історія Сирецького табору тісно пов’язана з розслідуванням масових розстрілів у Бабиному Яру. Свідчення вцілілих в’язнів табору були задокументовані відразу після визволення Києва, а за останні двадцять років вже опубліковані для широкого кола читачів58. Існує ґрунтовне дослідження історії цього табору Тетяни Євстаф’євої59.

Навесні 1942 р. біля відрогів Бабиного Яру з'явився новий табір, відомий під назвою «Сирецький». За режимом утримання в'язнів і підпорядкуванням табірної команди він кваліфікувався відповідно до Федерального закону Німеччини стосовно компенсаційних виплат жертвам нацизму як концентраційний60. У каталозі тюрем і таборів Німеччини й окупованих нею територій, складеному Міжнародною пошуковою службою в Арользені, табір у Києві значиться як «зовнішня команда концтабору Заксенгаузен»61. Чи була назва «Сирецький табір» придумана німцями? Можливо, її дали самі кияни (в'язні, поліцейські та свідки), оскільки це місце ув'язнення перебувало на території Сирецьких літніх таборів КОВО? Адже основну інформацію про табір дослідники здобувають із протоколів допитів у НКВС/НКДБ свідків і звинувачених та документів НДК, також складених на основі свідчень очевидців – жителів Києва. Наприклад, поліцейський М.Пацьора, який був родом із Київської області, а в місто прибув лише в 1943 р., називає це місце «концтабір, який знаходився в Бабиному Яру»62. Табірна документація не збереглася, але серед повідомлень поліції безпеки та СД у Києві існує декілька документів про втечі ув'язнених із «установи Вищого СС- і поліцайфюрера», яка в документах 1942 р. називається вже «робочий табір Вищого СС- і поліцайфюрера»63, а від середини 1943 р. – «пересильний тюремний табір» (нім. Durchgangs Haftlager), і в повідомленнях цей табір позначають абревіатурою «D.H.L.»64. У донесеннях з цього київського табору в поліцію безпеки та СД йдеться про втечі арештантів, а не військовополонених, як у повідомленнях зі шталагів. Адміністрація та охорона складалася з членів підрозділу СС, у документах згадується така табірна посада як «бригадир». Усе це вказує на те, що йдеться саме про Сирецький табір. Зрештою, на одному із донесень перекладач ідентифікував підпис штурмбанфюрера і коменданта табору Радомського65, відомого як коменданта Сирецького табору. Отже, табір примусової праці поблизу урочища Бабин Яр, підпорядкований поліції безпеки та СД, який з 1943 р. став ще й пересильним тюремним, і є тим самим загальновідомим Сирецьким табором.

Загальна його територія становила приблизно 3 кв.км. Замість військових казарм Київського гарнізону були збудовані землянки (спочатку – 16, навесні 1943 р. – 32) місткістю від 70 до 100 осіб. «Весь Сирецький концтабір був обгороджений у два ряди високим парканом із колючого дроту, між ними проходили дроти, якими пропускали електричний струм високої напруги. Всередині цієї великої, так званої «робочої зони», була мала «житлова зона»66. Арештовані, яких утримували в таборі, мешкали в земляних і дерев'яних бараках. Житлова зона також була обгороджена парканом із колючого дроту, між яким пропускали електричний струм високої напруги. Вартові стояли вдень навколо табору, вночі також патрулювали навколо зони табору, і два пости стояли біля «житлової зони». Вночі вся територія зони освітлювалася електросвітлом67. Про розташування ув'язнених та постів табірної охорони свідчить колишній бранець Яків Капер: «Біля входу в табір ліворуч розташовувався будинок для караульного приміщення – вахтштубе. На кутах табору – високі вишки, на яких стояли чергові поліцейські з кулеметами. Всередині табору відгороджений жіночий табір, потім – зона, потім – також відгороджені наші землянки в два ряди»68.

Окрім території біля Бабиного Яру, за свідченням сотника І.Морозова, у табору було ще «підсобне господарство в Мишоловці», де працювало 300 в'язнів69.

Зовнішню охорону території табору, а також конвоювання ув'язнених на різні роботи і на розстріли здійснювали роти 23-го шутцбатальону поліції безпеки (Schutzmannschaft der Sicherheitspolizei)70. Це був перший поліцейський батальйон СД, створений у березні 1942 р. в Києві. Його особовий склад набирався з мешканців України, переважно з мобілізованих на роботу до Німеччини юнаків. Чисельність батальйону складала 700 осіб – 7 рот по 100 осіб. У кожній роті був спеціальний взвод із фольксдойче. Командування батальйону складалося тільки з есесівців71. Чергова зміна охоронців табору складалася із 120–150 осіб (німців, поліцаїв) із декількома собаками72

Внутрішню охорону та організацію функціонування Сирецького табору здійснювала табірна команда з військ СС, що складалася винятково з німців. Комендантом табору був СС-штурмбанфюрер П.фон Радомський, його помічником – СС-ротенфюрер Рідер, заступником коменданта табору – СС-унтерштурмфюрер Паатц. До «підтримання порядку» в таборі також залучалися самі в'язні, котрі обіймали посади старшого в чоловічому відділенні табору (чех Антон Прокупек), старшого в бараку, бригадира, а з липня 1943 р. з'явилася ще посада сотника. Бригадири і сотники, котрі звільнялися від фізичної праці, не лише виконували різні екзекуції над в'язнями за наказами есесівців, а повинні були ще й виявляти своє завзяття в знущаннях та різних способах вбивства в'язнів Сирецького табору. Про особливо жорстоке ставлення до бранців цього табору збереглося й опубліковано доволі багато свідчень очевидців73. Після звільнення Києва колишні бригадири і сотники Сирецького табору В.Бистров, І.Морозов, В.Конрад, С.Куріпко, яких вдалося арештувати співробітникам НКВС в 1943 р., Військовим трибуналом були засуджені до смертної кари через повішання, а старша жіночого відділення табору Е.Логінова отримала 25 років позбавлення волі74.

У Сирецькому таборі утримувалися приречені на смерть євреї, яких вдалося виловити після масових розстрілів восени 1941 р., арештованих комуністів, підпільників, партизанів, військовополонених. Одночасно серед в'язнів перебували ті, хто отримав термін ув'язнення за різноманітні кримінальні злочини та інші порушення «порядку» – крадіжки, вбивства, спекуляцію, самогоноваріння, порушення трудової дисципліни, проституцію. Серед розстріляних бранців, наприклад, виявився кербуд, якого відправили в табір на 7 днів за неприбране сміття75. Поряд з чоловіками в таборі утримувалося близько 600 жінок. Всього свідки оцінювали максимальну кількість в'язнів у 3 тис., що в цілому співпадає з даними, вказаними СС-унтерштурмфюрером Паатцем: на 4 серпня 1943 р. в таборі утримувалося 2 923 арештантів76.

Ув'язнених Сирецького табору використовували на важких фізичних роботах: будівництві, ремонті доріг, корчуванні дерев, заготівлі дров, столярних, шорних, ремонтних роботах, які здійснювалися і на території табору, і в різних районах міста. У серпні 1943 р. групу бранців із 300 осіб, переважно єврейської національності, перевели для розкопок і спалення трупів розстріляних людей в урочищі Бабин Яр. У ніч на 29 вересня 1943 р. вони здійснили відчайдушну втечу. Тільки п’ятнадцятьом з них вдалося врятуватися77.

Окрім цієї команди в'язнів-смертників, починаючи з 8 серпня78 до 22 вересня 1943 р.79 всі інші бранці Сирецького табору були евакуйовані до Німеччини і перебували в різних концтаборах – Гросс-Розен, Дахау, Берген-Бельзен.

Вирахувати, скільки було знищено в’язнів цього табору, практично неможливо, оскільки вбитих бранців ховали на території і поблизу табору, і в Бабиному Яру. Згідно з висновками Надзвичайної державної комісії, у протитанковому рові поблизу Сирецького табору і на самій території табору загинуло майже 25 тис. цивільних громадян і військовополонених80.

Після вступу Червоної армії до Києва Сирецький табір продовжив своє існування. Тут до 1950 р. утримували військовополонених Вермахту. Табір був розрахований на 18 тис. бранців, але в окремі роки в ньому розміщалося понад 30 тис. німецьких військовополонених81.

Нині дослідники історії нацистських таборів у Києві мають більше запитань, ніж можуть дати відповіді на них. Основна причина – брак джерел. Документацію шталагів і табору поліції безпеки та СД поблизу Бабиного Яру, ймовірно, було знищено. В усякому разі в німецьких та українських архівах її поки що не знайшли. Які «трофейні скарби» лежать під грифом «цілком таємно» в архівах Російської Федерації, можемо лише фантазувати – найближчим часом ми відповіді не отримаємо. Основними джерелами для написання цієї статті стали матеріали офіційного розслідування функціонування таборів у Дарниці та біля Бабиного Яру, проведеного відразу після повернення радянської влади до Києва. Починаючи з листопада 1943 р. співробітниками Надзвичайної держаної комісії, Комісії з історії Великої Вітчизняної війни Академії наук УРСР, слідчими НКВС-НКДБ УРСР проводилося опитування свідків, постраждалих й обвинувачуваних. Швидко були покарані колаборанти, причетні до нагляду та покарання в’язнів, і кого вдалося виявити й арештувати на той момент. Надалі, матеріали цих слідчих та кримінальних справ на десятиліття опинилися в архівах і до початку 90-х років були недоступні для дослідників. Відповідно й тема військовополонених та жертв розстрілів у Бабиному Яру також вважалася «не перспективною» й «не бажаною» для академічних студій, краєзнавчих пошуків. Як результат – безцінні свідки пішли із життя, їх спогади для нас тепер втрачені.

По війні пам’ять про трагедію радянських військовополонених й місця, пов’язані з їх перебуванням у Києві, певний час зберігалася поза офіційними комеморативними заходами. У 1960-х роках стало можливим говорити й відповідно увічнювати пам'ять про різні категорії жертв окупаційного режиму. Саме тоді на галявині Дарницького лісу встановили пам’ятник радянським військовополоненим, які загинули у тамтешньому таборі. У 1976 р., після десятиліть боротьби громадськості увічнити єврейські жертви нацизму, був зведений монумент «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру». Пам’ятний знак в’язням Сирецького табору спорудили лише в 1991 р. Нині на території історико-культурного заповідника «Бабин Яр» та прилеглих районах встановлено 29 меморіальних споруд82. Але продовжують зберігати свою актуальність питання «що саме?» та «яким чином?» ми будемо пам’ятати і вшановувати з історії про радянських військовополонених в Києві.

 

Historians.in.ua. – 2014. – 26 верес.