С. П. Зубченко. Співвідношення національного та інтернаціонального у концептуальних засадах національної політики радянської в лади в перший період Другої світової війни

 

Розглядаються характерні для першого періоду Другої світової війни напрямки, форми і зміст національної політики радянської влади.

Ключові слова: Друга світова війна, радянська влада, національна політика, національно-патріотичний фактор, інтернаціоналізм.

 

Національна політика в Радянському Союзі після Жовтневої революції 1917 р. була зведена до класового розуміння інтернаціоналізму. Заперечувалися навіть позитивні досягнення дореволюційної Росії, яка отримала тавро «в’язниці народів". Радянська держава розглядалася як плацдарм для подальшого розгортання «світової революції". На початку 1930-х рр., у зв’язку зі здійсненим раніше переходом до політики побудови соціалізму «в одній країні», керівництво Радянського Союзу взяло курс на обережне повернення до патріотичних і національних цінностей.

Однією з концепцій політики стало зміцнення «радянського патріотизму". Поняття «Батьківщина» (з приставкою «радянська») було знову введено в державний лексикон [1]. У 1934 р. вітчизняна історія була відновлена в правах навчальної та виховної дисципліни. У своєму виступі на XVIII з’їзді ВКП (б) 10 березня 1939 р. Й.Сталін підкреслив, що рушійними силами в СРСР є «морально-політична єдність радянського суспільства, дружба народів СРСР, «радянський патріотизм» [2]. «Радянський патріотизм» трактувався як «відданість соціалістичній батьківщині, братська солідарність радянського народу з трудовими масами, які ще знаходяться під ярмом капіталу, вірність партії більшовиків, відданість радянській владі, відданість Сталіну, ненависть та непримиренність до ворогів народу» [3].

Було вжито заходів щодо реабілітації ролі російського народу в державі. У 1936 р. російському народу офіційно був повернутий статус «великої і передової нації», присвоєні титули «старший брат в сім’ї радянських народів» і «перший серед рівних» [4]. Позитивно було оцінено діяльність таких російських історичних діячів, як А.Невський, К.Мінін, Д.Пожарський, Петро I і роль низки історичних подій історії Росії, зокрема, Вітчизняної війни 1812 р. У травні 1941 р. була опублікована написана в 1934 р. стаття Й.Сталіна «Про статтю Енгельса “Зовнішня політика російського царизму”», в якій глава Радянської держави критикував «класика марксизму» з критикою його русофобських висловлювань [5]. У травні 1941 р. Й.Сталін у бесіді з Г.Дімітровим говорив про необхідність «розвивати ідеї поєднання здорового, правильно зрозумілого націоналізму з пролетарським інтернаціоналізмом. Пролетарський інтернаціоналізм повинен спиратися на цей націоналізм» [6].

Однак комплекс заходів в рамках нового курсу до початку війни реалізувати повністю не вдалося. У доповідній записці Головного політичного управління на ім’я секретаря ЦК ВКП (б) A.Жданова, датованій січнем 1941 р., вказувалося на наявності в масах «шкідливого забобону», «начебто в разі війни населення воюючих з нами країн обов’язково і ледь не поголовно повстане проти своєї буржуазії, а на долю Червоної Армії залишиться пройтися по країні супротивника тріумфальним маршем і встановити Радянську владу» [7]. Такі настрої були згубні, адже до цього часу керівництво країни усвідомлювало як примарність розрахунків на «світову революцію» [8], так і змінилося в негативну сторону сприйняття СРСР у світі після визвольного походу в Польщу в 1939 р., Радянсько-фінської війни 1939–1940 рр. і приєднання Прибалтики в 1940 р. Як сказав полонений під час Великої Вітчизняної війни фінський офіцер, «якби 10 років тому солдати моєї роти повинні були б воювати проти Червоної армії, вони б усі перейшли на вашу сторону», проте після Радянсько-фінської війни 1939–1940 рр. їх настрої змінилися діаметрально [9].

З початком війни перед радянським керівництвом постало завдання згуртування народів країни, мобілізації їх духовних ресурсів на захист Вітчизни. Від своєчасного визначення характеру війни, переконливого ідеологічного обґрунтування необхідності відбиття агресії, від інтенсивності політико-виховної роботи безпосередньо залежав морально-політичний стан діючої армії і населення в тилу [10].

У перший же день війни відбувся виступ по радіо заступника Голови РНК СРСР В.Молотова, який підкреслив, що Радянський Союз вступив у «вітчизняну війну», це означало по суті війну в ім’я Батьківщини і нації. У той же час в словах В.Молотова були відчутні ноти «інтернаціоналістичного підходу»: «Ця війна нав’язана нам не німецьким народом, не німецькими робітниками, селянами і інтелігенцією, страждання яких ми добре розуміємо, а клікою кровожерливих фашистських зрадників Німеччини» [11]. Такий підхід мав місце в ідеологічній політиці перших тижнів війни. Ще існували ілюзії, що «робітничий клас Німеччини ненавидить фашистську авантюру» і намагається висловити свою «солідарність з трудящими СРСР» аж до актів саботажу у військовій промисловості Німеччини [12]. Провадилися спроби відокремити німців від гітлерівців, які «перетворили німецький народ в рабів» [13]. Яскраве відображення такий підхід знайшов у листівках, які випускало Головне політичне управління РККА для солдатів Вермахту і армій сателітів в перші тижні війни: «Вас женуть на несправедливу війну. Вас, робітників і селян, одягнених у солдатські шинелі, змушують воювати з робітниками і селянами Радянського Союзу, які захищають своє праве діло»; «Брати румуни!... Навіщо вам вмирати за Гітлера і Антонеску! Навіщо вам воювати з країною, де земля, фабрики і заводи належать народу?» У серпні 1941 р. була випущена листівка у вигляді «Відкритого листа німецьким робітникам від робочих СРСР», в якій радянські пропагандисти соромили солдата Вермахту «перед робітниками всього світу» за те, що він пішов з волі Гітлера «на саму злочинну зі всіх злочинних воєн, на війну проти соціалістичної країни» і став «контрреволюційним розбійником і ворогом соціалізму» [14].

Однак такі аспекти пропаганди були не більше ніж відлунням застарілої політики. Вранці 22 червня 1941 р. Й.Сталін говорив Генеральному секретарю ВККІ Г.Димитрову про необхідність дати нові установки комуністичним партіям, об’єднаним в Комуністичному Інтернаціоналі: «Партії на місцях розгортають рух на захист СРСР. Не ставити питання про соціалістичну революцію. Радянський народ веде Вітчизняну війну проти фашистської Німеччини. Питання йде про розгром фашизму, який поневолив ряд народів, і прагне поневолити і інші народи» [15]. На підставі цих вказівок ІККИ тим же днем дав компартіям установку «розгорнути широку кампанію на підтримку Радянського Союзу», виходячи «з того факту, що Радянський Союз веде вітчизняну, справедливу війну» [16].

Загрозу самому існуванню радянської влади створювало не тільки швидке просування німецької армії, але й антирадянські настрої частини населення. Гітлерівська пропаганда, що стверджувала, що Вермахт прийшов, щоб звільнити народи СРСР від «єврейсько-більшовицького ярма», зустрічала розуміння серед частини населення країни. За спогадами очевидців, в початковий період війни частина населення не вірила «кремлівській пропаганді», часто зустрічаючи гітлерівців «з квітами, як визволителів» [17]. З метою захистити народ від гітлерівської пропаганди радянський уряд ужив заходи з вилучення у населення радіоприймачів [18].

Вихід із ситуації, яка все більше набирала катастрофічного характеру, радянське керівництво вбачало в посиленні національно-патріотичної лінії пропаганди, основні положення якої прозвучали в радіо-зверненні Й.Сталіна до радянського народу 3 липня 1941 р. Слова промови Й.Сталіна були незвичайними з самого початку: «Товариші! Громадяни! Брати і сестри!» У цьому зверненні в один ряд стали партійне, загальногромадянське і церковне вітання. Далі Й.Сталін дав оцінку цілям гітлерівців, пояснивши, що вони становлять пряму загрозу «руйнування національної культури і національної державності» народів Радянського Союзу. Й.Сталін зробив особливий наголос на тому, що СРСР веде «вітчизняну визвольну війну проти фашистських поневолювачів» [19]. За свідченням очевидців, промову Й.Сталіна люди слухали «з величезною увагою», вона надихнула на «ліквідацію благодушно-мирних настроїв» [20].

У липні 1941 р. ЦК ВКП (б) поставив завдання роз’яснювати населенню, що «гітлеризм прагне винищити і поневолити наш народ, знищити нашу державу, нашу культуру» [21]. Партійні організації на місцях переорієнтували свою ідеологічну роботу на виховання патріотизму і ненависті до ворога. Одним з головних ідеологічних постулатів стало порівняння розпочатої війни з Вітчизняною війною 1812 р. [22], а також з протистоянням німецьким загарбникам дружини О.Невського в XIII ст. і Червоної армії в 1918 р. [23]. Таким чином, була підкреслена не класова, а національна основа війни.

У зв’язку з тим, що населення України і Білорусії в основній масі виявилося в окупації (за лінією фронту до грудня 1941 р. залишилося 5631 тис. військовозобов’язаних [24]), а інші народи СРСР були відносно нечисленні, щоб забезпечити країну військовими і трудовими ресурсами, головний удар як на фронті, так і в тилу прийняв на себе російський народ. З кінця 1941 р. фронт проходив територією, заселеною, в основному, росіянами. Тому радянська пропаганда перенесла наголос на національну самосвідомість російського народу, роль якого в країні була беззастережно винесена на перший план [25]. Характеристики російського народу – «перший серед рівних» і «великий» [26] – закріплюються в офіційних публікаціях і виступах, хоча цими епітетами радянське керівництво маніпулювало згідно з конкретним завданням пропаганди. Наприклад, у газетній публікації, присвяченій мітингу білоруського народу, білоруси також іменувалися «великим народом» [27]. Однак тільки за російським народом була визнана особлива, «священна» роль нації, яка прийняла на себе головний удар ворога і закрила своїми грудьми інші народи [28].

В засобах масової інформації постійно підкреслювався «Нерозривний зв’язок російської історії і радянського сьогодення» [29]. На відродження традицій старої російської армії зверталася увага при створенні 23 червня 1941 р. Ставки Головного Командування, введення 8 серпня 1941 р. посади Верховного Головнокомандувача, в травні 1942 р. – гвардійських звань [30]. Для підняття патріотичного духу актуалізація патріотично значущих сторінок дореволюційної історії набула широкого розвитку у викладанні історії в школі, роботі вчених-суспільствознавців і діячів мистецтв [31]. Важливе значення надавалося популяризації історичних знань як засобу патріотичного виховання. Вже в липні 1941 р. Інститут історії АН СРСР підготував до друку низку пропагандистських брошур про героїчне минуле, боротьбу з іноземними загарбниками, а також про культуру російського народу [32]. Сталінські премії з літератури були присуджені О.Толстому за роман «Петро Перший», В.Янчевецькому (В.Яну) за роман «Чінгізхан» і С.Сергєєву-Ценському за роман «Севастопольські жнива» [33]. Ці літературні твори розкривали героїчні сторінки історії Росії.

Як інструмент пропаганди були використані імена історичних і культурних діячів дореволюційної Росії. Серед них були «справжній російський патріот» Петро I, який «пристрасно любив Русь», «полководець-патріот» A.Суворов, A.Пушкін, який «гаряче й безмежно любив Росію» [34]. Проводилося історичне порівняння князя О.Невського і Й.Сталіна як керівників держави, які дали відсіч німецьким загарбникам [35].

У промовах 6 листопада 1941 р. на урочистому засіданні Московської ради і 7 листопада 1941 р. на параді Червоної армії Й.Сталін наголосив національно-патріотичний характер війни: «І ці люди [гітлерівці], позбавлені совісті й честі, люди з мораллю тварин мають нахабство закликати до знищення великої російської нації, нації Плеханова і Леніна, Бєлінського, Чернишевського, Пушкіна і Толстого, Глінки і Чайковського, Горького і Чехова, Сєченова та Павлова, Рєпіна й Сурікова, Суворова і Кутузова!» [36]. Й.Сталін благословив радянських солдатів такими словами: «Нехай надихає вас у цій війні мужній образ наших великих предків – Олександра Невського, Дмитрія Донського, Кузьми Мініна, Дмитрія Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова!» Незмінний у минулому заклик «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» у промові Й.Сталіна не пролунав [37]. Характерно, що в подальшому Й.Сталін часто проголошував тост спочатку за Батьківщину («Хай живе наша славна Батьківщина, її свобода, її незалежність!»), а тільки потім – за партію [38]. Вплив промови Й.Сталіна на параді 7 листопа да 1941 р. був безпрецедентним. Як згадував комендант Москви К.Сінілов, «після параду настрій людей зовсім змінився», «з’явилася впевненість», «відбувся перелом у розмовах, на строях» [39].

Після початку нового наступу гітлерівців в травні 1942 р., який до липня 1942 р. поставив країну на межу катастрофи, радянське керівництво вжило нові заходи з посилення російського національного чинника. 12 червня 1942 р. начальником Головного Політичного Управління Червоної армії був призначений A.Щербаков [40] замість Л.Мехліса, який пішов у відставку через провал дорученої йому оборони Криму [41]. Непрямою причиною відставки могла бути протидія гітлерівської пропаганди, яка оперувала тим фактом, що головний ідеолог Червоної армії – єврей за національністю, закидаючи радянським воїнам те, що ними «керують євреї» [42].

У розпал відступу Червоної армії, 28 липня 1942 р., був виданий відомий страшний наказ НКО № 227 «Ні кроку назад!», а наступного дня були засновані ордени Суворова, Кутузова та Олександра Невського [43]. Ідеологічне об ґрунтування даного кроку складалося у ви знанні того, що «імена цих великих російських воїнів і патріотів є дорогими радянському народові» [44]. Зокрема, М.Кутузов був названий «великим сином російського народу», A.Суворов – «батьком російської армії», одним з «народжених Росією героїв духу» [45]. Кроки з посилення російського національного чинника, зроблені в період з липня до жовтня 1942 р., заклали основу для розвитку цієї діяльності в період корінного перелому у війні.

Віддаючи одне з головних місць в пропаганді посиленню «російського чинника», радянське керівництво усвідомлювало, що в багатонаціональному СРСР не можна випускати з уваги роботу зі зміцнення ідей дружби народів і особливо «бойової дружби радянських народів» [46]. Російський фактор при цьому подавався як запорука успіху в боротьбі з фашистським агресором. З темою дружби народів була тісно пов’язана пропаганда «радянського патріотизму» – іншої «великої рушійної сили радянського суспільства". «Радянський патріотизм» представлявся як явище, хоча й нове, народжене Жовтневою революцією, але що сягає корінням «в далеке минуле», що виникло на основі «чудового патріотизму російського народу» [47] і що стало, в результаті, надбанням всіх народів СРСР. Пропаганда підкреслювала, що війна «показа ла всю дієву міць радянського патріотизму», який «рухає ... робочими», «піднімає колгоспників працювати не покладаючи рук» [48].

Вказувалося, що під час війни «радянський патріотизм все яскравіше розкриває» свої риси у вигляді «глибокої, незнищенної ненависті до ворогів батьківщини» [48].

На початок війни не менше 73% населення СРСР складали представники слов’янських народів [49]. У Червоній армії на початку 1941 р. слов’янське ядро налічувало 84,7% (росіяни – 61 %, українці – 19,6%, білоруси – 4,1%) [50]. Тому особливу увагу в ідеологічній роботі радянське керівництво приділяло духовним та історичним зв’язкам слов’янських народів, їх віковій боротьбі з німецькими загарбниками [51]. У рамках зміцнення дружби народів піднімалося питання про історичний зв’язок російського народу з іншими народами СРСР [52].

Одним з найважливіших засобів зміцнення «радянського патріотизму» стало проведення мітингів представників різних національностей, які закликали свої народи битися разом з «великим російським народом та іншими народами Радянського Союзу» проти фашистських окупантів. Метою проведення мітингів було позначено створення таких умов: передбачалось, що «бійці всіх національностей СРСР, де б вони не воювали, пам’ятали, що вони захищають свою велику спільну Батьківщину» [53]. Ставилося завдання роз’яснити народам СРСР, особливо географічно віддаленим від фронту, що вони повинні «докласти всі зусилля ... щоб розгромити ворога настільки далекого» [54]. У січні та грудні 1942 р. були проведені мітинги представників білоруського народу, в березні 1942 р. – радіомітинг громадських діячів Естонії, 1 травня 1942 р. – мітинг литовської молоді, в якому взяли участь військовослужбовці Червоної армії, партизани, студенти, в липні 1942 р. – мітинг молдавської інтелігенції, в серпні і вересні 1942 р. – мітинги представників народів Закавказзя і Північного Кавказу, у вересні 1942 р. – мітинги представників українського і якутського народів [55]. Лейтмотивом цих мітингів була виразна рішучість «разом з великим братнім російським народом» та іншими народами країни «розгромити підлого ворога» [56]. Мітинги представників слов’янських народів (10–11 серпня 1941 р. і 4 –5 квітня 1942 р. [57]) та єврейського народу (24 серпня 1941 р. [58] і 24 травня 1942 р. [59]) слугували ідеологічним впливом на представників цих народів, не стільки всередині країни, скільки за кордоном, матеріали мітингів і звертань, прийняті на них, широко використовувалися в пропаганді. Вони публікувалися в пресі, а також, коли це було потрібно і особливо корисно, поширювалися на окупованій території. Одночасно з посиленням пропаганди «дружби народів» в СРСР у відношенні німецького народу відбувався зворотний процес. Антигерманські мотиви, які з’явилися в закритих пропагандистських матеріалах з осені 1940 р. [60], з початком війни були багаторазово посилені. У липні 1941 р. ЦК ВКП (б) поставив завдання «виховувати люту ненависть до ворога» [61], при цьому образ ворога був перенесений з «німецьких імперіалістів» н а «німців» – «загарбників», «розбійників», «насильників», «грабіжників», «нелюдів» [62]. Радянська пропаганда висловлювала впевненість, що досягти цієї мети вдасться лише при зверненні до історії багатовікового протиборства росіян і німців [63]. Й.Сталін у промові 6 листопада 1941 р. закликав «винищити всіх німецьких окупантів до єдиного…» Промову на параді 7 листопада 1941 р. він закінчив словами «Смерть німецьким окупантам!» [64]. За наказом політичного управління від 10 грудня 1941 р. у всіх армійських друкованих виданнях було змінено гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» на гасло «Смерть німецьким окупантам!», 11 грудня 1941 р. лозунг був замінений в газеті «Червона зірка», з 20 грудня 1941 р. – на знаменах військових частин [65].

Народи країн, які воювали на боці Німеччини (фіни, румуни, італійці, угорці та ін.) розглядалися як «другорядні окупанти», до допомоги яких гітлерівці вдалися з метою «розбавити» свою армію, але і вони потрапили під репресивні методи радянської політичної машини [66].

Ідеологія ненависті щодо німецьких окупантів поширювалася засобами літератури та публіцистики того періоду: «Я закликаю до ненависті!» (А.Толстой), «Убий його!.. / Якщо німця вбив твій брат, / Якщо німця вбив сусід, – / Це брат і сусід твій мстять, / А тобі виправдань немає» (К.Симонов) [67]. Деякі пропагандистські матеріали вказували на поголовну винність німецького народу [68]. Максималізм подібного роду був обґрунтований метою перемогти ворога за всяку ціну, ворог повинен був викликати почуття ненависті, презирства і виключати почуття жалю і страху. Тим не менше, щоб не допустити хвилю шовінізму, в питанні ставлення до німецької нації радянському керівництву доводилося балансувати. У промові 23 лютого 1942 р. Й.Сталін уточнив, що у Червоній армії «немає і не може бути расової ненависті до інших народів, в тому числі і до німецького народу», оскільки «гітлери приходять і йдуть, а народ німецький, а держава німецька – залишається». У промові 1 травня 1942 р. зазначено, що «для німецького народу все ясніше стає, що єдиним виходом з цього становища є звільнення Німеччини від авантюристичної кліки Гітлера–Геринга» [69].

Після катастрофічного початку війни радянське керівництво прийняло рішення відновити в Червоній армії національні військові частини. Головна причина створення таких з’єднань полягала в тому, що до осені 1941 р. у складі призовних контингентів багатьох союзних і автономних республік виявилося чимало людей, які слабо володіли російською мовою або взагалі не знали її. Це серйозно ускладнювало їх навчання військової справи, подовжувало терміни підготовки бойових резервів. Тому важливо було налагодити роботу з особовим складом рідною мовою [70].

Інша причина такого кроку була ідеологічною – показати внесок окремих народів у боротьбу з фашистською Німеччиною. Особливо це стосувалося народів Прибалтики, національні формування з представників яких були створені одними з перших. 3 серпня 1941 р. була сформована 201-ша латиська дивізія, 51% воїнів якої складали латиші за національністю. Дивізія вела успішні бойові дії, в жовтні 1942 р. отримала звання «гвардійської». З грудня 1941 р. почалося формування 16-ї литовської стрілецької дивізії, 36,3% воїнів якої складали литовці.

До вересня 1942 р. був сформований 8-й естонський стрілецький корпус, який можна назвати найбільш національним зі всіх при балтійських частин: на листопад 1942 р. естонці становили 88,5% особового складу корпусу, тобто більше, ніж в довоєнній Естонії (88,1% на 1934 р.). Це співвідношення зберігалося з невеликими змінами всю війну. Мовою служби була естонська, при цьому не естонці, які служили в корпусі, також нею володіли [71]. 13 листопада 1941 р. ДКО прийняв рішення про формування національних військових з’єднань у республіках Середньої Азії, Казахстані, Башкирії, Кабардино-Балкарії, Калмикії і Чечено-Інгушетії [72]. Всього за роки війни було створено значну кількість національних частин – 2 стрілецькі корпуси, 21 стрілецька дивізія, 20 кавалерійських дивізій, 15 окремих стрілецьких бригад, 2 стрілецьких по лк и, 1 авіаполк, 2 окремих стрілецьких батальйони, 1 кав. дивізіон, 1 авіа ескадрилья, загальним числом військовослужбовців 770 тис. чол. [73].

Однак більшість національних військових формувань Червоної армії проіснувало недовго. Вже в 1942 р. були розформовані 15 національних дивізій і 10 національних бригад [74]. Основною причиною розформування національних частин було те, що в міру навчання їх бійців військової справи і російської мови потреба в таких частинах відпадала. Однак була й така вагома причина, як скасування призову в армію представників низки народів СРСР, які були названі не лояльними до радянської влади. 19 вересня 1941 р. Закавказький фронт отримав таке розпорядження щодо аджарців, хевсурів, курдів, сванів і мохевців. У кінця березня 1942 р. ГУФ НКО видало наказ про звільнення в запас всіх чеченців і інгушів та відправку їх за місцем проживання. 26 липня 1942 р., згідно з постановою ДКО, було зазначено не закликати корінні народи ЧІАССР, КБАССР, Дагестанської АРСР. Ймовірно, таке ж рішення було б ухвалене щодо адигейців, карачаївців і черкесів, якби їх національні утворення не були окуповані до серпня 1942 р. Наряд для СОАССР в 1942 р. склав всього 400 чол. Представники цих народів, які вже були на фронті, залишилися в армії до кінця війни (крім представників репресованих народів). Причина обмеження призову полягала в недовірі до представників цих народів через їх «нелояльность» [75]. Таким чином, досвід національної політики щодо військової мобілізації народів СРСР у початковий період Другої світової війни був суперечливим. Здатність уряду мобілізувати військовий персонал з числа представників неслов’янських народів СРСР як у регулярні, так і в національні частини на початку війни деяким чином компенсувала неможливість мобілізувати значну кількість призовного контингенту, який опинився під окупацією. У той же час звинувачення в «неефективності» і «нелояльності» національних підрозділів обмежили внесок низки народів СРСР в загальні зусилля з оборони країни [76].

Отже, в національній політиці СРСР в перший період війни можна виділити дві паралельні лінії: по-перше, посилення російського національно-патріотичного фактора, акцентування на чільній ролі російського народу зі статусом «великий» і «перший серед рівних», а по-друге, політика зміцнення «радянського патріотизму» та «дружби народів», що супроводжувались реабілітацією й використанням в пропаганді героїчних сторінок історії російського народу.

Однак це не говорить про корінну перебудову державної ідеології. Національні почуття були для комуністичної влади СРСР лише своєрідним «меншим злом», яке вдало можна використовувати заради досягнення високої мети – найбільш ефективної мобілізації народу на боротьбу з ворогом.

 

Література

1. За Родину! // Правда. – 1934. – 9 июня.

2. Правда. – 1939. – 11 марта.

3. Весенин Е. М. Советский патриотизм / Е. М. Весенин . – М., 1938. С. 5.

4. Волин Б. Великий русский народ / Б. Волин . – М., 1938. – С. 3.; Волин Б. Русские / Б.Волин // МСЭ. – М., 1941. Т. 9. – 1941. – Стлб. 326.

5. Сталин И.В. О статье Энгельса «Внешняя политика русского царизма» / И.В.Сталин // Большевик. – 1941. – № 9. – С. 3–5.

6. Марьина В.В. Дневник Г.Димитрова / В.В.Марьина // ВИ. – 2000. – № 7. – С. 42.

7. Доповідна записка Головного політичного управління на ім’я А.Жданова, січень 1941 // РДАСПІ, ф. 17, оп. 125, с. 28, арк. 2.

8. Невежин В. «Если завтра в поход…»: Подготовка к войне и идеологическая пропаганда в 30-х – 40-х годах / В.Невежин . – М., 2007. – С. 313.

9. От войны к миру: СССР и Финляндия 1939–1944 гг. – СПб., 2006. – С. 180.

10. Сенявская Е.С. Психология солдата / Е.С.Сенявская // Война и общество, 1941–1945. – М., 2004. Кн. 2. – 2004. – С. 215.

11. Молотов В.М. Выступление по радио / В.М.Молотов // Известия. – 1941. – 23 июня.

12. Корнейчук А. Дружба и сплочение народов – великая сила в Отечественной войне / А.Корнейчук // Известия. – 1941. – 2 июля. – С. 2.

13. Эренбург И. Кто они? / И.Эренбург // Правда. – 1941. – 13 июля. – С. 3.

14. РДАСПІ, ф. 17, оп. 125, с. 35, арк. 10 об., 12, 20–28.

15. Фирсов Ф.И. Архивы Коминтерна и внешняя политика СССР / Ф.И.Фирсов // ННИ. – 1992. – № 6. – С. 34.

16. Матеріали засідання Президії ІККИ 22 червня 1941 року // РДАСПІ, ф. 495, оп. 18, с. 1335, арк. 3а зв.

17. Криворотов В. И. Некоторые мысли к русской возрожденческой идее: ст. и письма / В.И.Криворотов. – Мадрид, 1975. – 290 с.

18. Верт А. Россия в войне 1941–1945 гг. / А.С.Верт. – М., 1967. – С. 123.

19. Сталин И.В. Выступление по радио 3 июля 1941 г. / И.В.Сталин // Известия. – 1941. – 4 июля.

20. Організаційно-інструкторський відділ ЦК ВКП (б), матеріали по Вологодській області, 3 липня 1941 р. // РДАСПІ. – ф. 17, оп. 88, с. 39, арк. 5–6.

21. РДАСПІ, ф. 17, оп. 121, 119, арк. 8.

22. Красная Армия – детище советского народа // Правда. – 1941. – 25 июня; А.С.Щербаков. Речь на собрании актива МГК 29 сентября 1941 г. // РДАСПІ, ф. 88, оп. 1, 850, арк. 7; Тарле Е.В. Война отечественная, война освободительная / А.С.Щербаков // Известия. – 1941. – 6 июля. 23. Дадим сокруши тельный отпор фашистским варварам! // Правда. – 1941. – 24 июля. – С. 1.

24. Градосельский В.В. Комплектование Красной Армии в годы Великой Отечественной войны / В.В.Градосельский // Единство фронта и тыла в Великой Отечественной войне (1941–1945). – М., 2007. – С. 66.

25. Корнеев М. СССР – оплот дружбы между народами / М.Корнеев // ПЗМ. – 1941. – № 9–10. – С. 33–34; Заславский Д. Фашизм несет рабство народам / Д.Заславский // Большевик. – 1941. – № 11–12. – С. 47.

26. Семья народов СССР – единый, нерушимый лагерь // Правда. – 1941. – 29 декабря; За родину, за Сталина! // Большевик. – 1941. – № 11–12. – С. 12–13.

27. Митинг представителей белорусского народа // Известия. – 1942. – 20 января.

28. Щербаков А.С. Доклад 21 января 1942 г. / А.С.Щербаков // РДАСПІ, – ф. 88, оп. 1, С. 856, Арк. 12.

29. Правда. – 1941. – 23 октября.

30. РДАСПІ, ф. 17, оп. 3, с. 1041, арк. 23, 69; Правда. – 1942. – 21 мая. – С. 1.

31. Преподавание истории в условиях Великой Отечественной войны. – Ташкент, 1942. – Вып. IV. – История СССР. – С. 4; Александров Г. Отечественная война советского народа и задачи общественных наук / Г.Александров // Большевик. – 1942. – № 9. – С. 32; Правда. – 1942. – 14 февраля.

32. Материалы к истории АН СССР за советские годы: 1917–1947. – М., 1950. – С. 250.

33. РДАСПІ, ф. 17, оп. 125, с. 127, арк. 49.

34. Леонидов Н. Патриотическая идея в истории нашей Родины / Н.Леонидов // Большевик. – 1942. – № 10. – С. 27, 29, 32.

35. 700-летию Ледового побоища // Правда. – 1942. – 5 февраля.

36. Сталин И.В. 23-я годовщина Великой Октябрьской социалистической революции / И.В.Сталин // Известия. – 1941. – 7 ноября.

37. Сталин И.В. Речь на параде Красной Армии / И. Сталин // Известия. – 1941. – 8 ноября.

38. Приказ Народного Комиссара Обороны 23 февраля 1942 г. // Известия. – 1942. – 23 февраля; Приказ Верховного Главнокомандующего 23 февраля 1943 г. // И.Сталин. О Великой Отечественной войне Советского Союза / И.Сталин. – С. 95–96; Приказ Верховного Главнокомандующего 23 февраля 1944 г. // Там же. – С. 141.

39. Горинов М.М. Будни осажденной столицы: жизнь и настроения москвичей 1941–42 гг.) / М.М.Горинов // ОИ. – 1996. – № 3. – С. 3–28.

40. РДАСПІ, ф. 17, оп. 3, с. 1044, арк. 49.

41. Рубцов Ю.В. Из-за спины вождя / Ю.В.Рубцов. – С. 163.

42. Филоненко С.И. Указ соч. С. 47; Тем не менее, Л.З.Мехлис был оставлен на службе в качестве члена военных советов ряда армий и фронтов.

43. РДАСПІ, ф. 17, оп. 3, с. 1045, арк. 2.

44. Известия. – 1942. – 31 июля.

45. Подорожный Н. Михаил Кутузов / Н. Подорожний // Правда. – 1942. – 31 июля; Доклад Л.З.Мехлиса, 22 мая 1943 г. // РДАСПІ, ф. 386, оп. 1, с. 19. арк. 13; Тарле Е.В. Александр Суворов / У.В.Тарле // Правда. – 1942. – 2 августа.

46. Щербаков А.С. Доклад 21 января 1942 г. / А.С.Щербаков // РДАСПІ, ф. 88, оп. 1. с. 856, арк. 11; Павленко П. Боевая дружба советских народов / П.Павленко // Большевик. – 1941. – № 13. – С. 34–36.

47. С новым годом! // Правда. – 1942. – 1 января; Щербакова А.С. Доклад 21 января 1942 г. / А.С.Щербаков // РДАСПІ, ф. 88, оп. 1, с. 856, арк. 33.

48. Леонидов Н. Патриотическая идея в истории нашей Родины / Н.Леонидов // Большевик. – 1942. – № 10. – С. 26, 39.

49. Население СССР в XX веке : исторические очерки : в 3 т. – М., 2001. Т. 2. – 2001. – С. 15

50. Шуктомов П.И. Боевое содружество народов СССР в Великой Отечественной войне / П.И.Шуктомов. – М., 1970. – С. 11; он же. Дружба, скрепленная в боях. – М., 1972. – С. 44; он же. Плечом к плечу. – М., 1974. – С. 61.

51. Демидов К. Изверг Гитлер – лютый враг русского народа // Правда. – 1941. – 13 июля. – С. 4.

52. Вишневский Вс. Что видел и знает старый Таллин / Вс. Вишневский // Вишневский Вс. Собрание сочинений : в 5 т. – М., 1969. Т. 5. – 1969. – С. 153, 160.

53. Красная Армия – армия братства и дружбы народов СССР // Правда. – 1942. – 7 июня.

54. 3-е Всесоюзное совещание руководителей кафедр марксизма-ленинизма, 16 апреля 1944 г. // ДАРФ, ф. 8080, оп. 2, с. 80, арк. 16.

55. Листівка «Мітинг представників білоруського народу» // РДАСПІ, ф. 17, оп. 125, с. 138, арк. 35; Виписка з прото колу засідання Бюро ЦК КП(б) // РДАСПІ, ф. 17, оп. 125, с. 106, арк. 4; Доповідна записка ЦК ВЛКСМ // РДАСПІ, ф. 17, оп. 125. – С. 106. – Арк. 17–54; До повідна записка ЦК КП (б) Молдавії // РДАСПІ, ф., 17, оп. 125, с. 106, арк. 55–57; РДАСПІ, ф. 17, оп. 125, с. 106, арк. 58–59; Антифашистский митинг представителей народов Северного Кавказа // Известия. – 1942. – 1 сентября; Антифашистский митинг представителей народов Закавказья // Известия. 1942. – 6 сентября; Митинг представителей украинского народа // Известия. – 1942. – 5 сентября; Доповідна записка Якутського обкому ВКП (б) від 12 вересня 1942 // РДАСПІ, ф. 17, оп. 25, с.106, арк. 60–71.

56. Антифашистский митинг представителей народов Северного Кавказа // Известия. – 1942. – 1 сентября; Антифашистский митинг представителей народов Закавказья // Известия. – 1942. – 6 сентября.

57. ДАРФ, ф. 6646, оп. 4, с. 1, арк. 1–3.

58. К братьям евреям во всем мире // Известия. – 1941. – 25 августа.

59. Второй митинг представителей еврейского народа // Известия. – 1942. – 26 мая.

60. Невежин В. «Если завтра в поход…»: Подготовка к войне и идеологическая пропаганда в 30-х – 40-х годах / В.Невежин. – М., 2007. – С. 315.

61. Директива «Про завдання партійно-політичної роботи в обставинах війни», липень 1941 // РДАСПІ, ф. 17, оп. 121, с. 119, арк. 9.

62. Сталин И.В. Речь на параде Красной Армии / И.Сталин // Известия. – 1941. – 8 ноября; Александров Г. Текущий момент Отечественной войны и задачи агитаторов / Г.Александров // Большевик. – 1942. – № 13. – С. 42.

63. Леонидов Н. Когда и как русский народ бил германских захватчиков // Большевик. – 1941. – № 11–12. – С. 84; Правда. – 1941. – 26 июня.

64. Известия. – 1941. – 7 ноября, 8 ноября.

65. Русский архив. Великая Отечественная. Главные политические органы. – С. 91, 96.

66. Сталин И. О Великой Отечественной войне Советского Союза / И.Сталин. – С. 80.

67. Толстой А.Н. Полн. собр. соч. / А.Н. Толстой. – М., 1950. Т. 14. – 1950. – С. 101–102; Симонов К. Убей его! Презрение к смерти / К.Симонов . – М., 1942. – С. 3–5.

68. Василевская В. Ненависть / В.Василевская // Красная звезда. – 1942. – 1 января. – С. 3.

69. Сталин И. О Великой Отечественной войне Советского Союза / И.Сталин. – С. 46, 52–53.

70. Кирсанов Н.А. Национальные формирования Красной Армии в Великой Отечественной войне 1941–45 гг. // ОИ. – 1995. – № 4. – С. 117.

71. Петренко А. И. Прибалтика против фашизма / А. И. Петренко. – С. 9, 12, 69, 71, 95, 97, 99, 102–105.

72. Кирсанов Н.А. Национальные формирования Красной Армии в Великой Отечественной войне 1941–45гг. / Н.А.Кирсанов // ОИ. – 1995. – № 4. – С. 120.

73. Иванов В.Е. Национальные воинские части в СССР: опыт строительства и применения / В.Е.Иванов. – Екатеринбург : Выс. шк. МВД Рос. Фед., 1996. – 135 с.

74. Кирсанов Н.А. Национальные формирования Красной Армии в Великой Отечественной войне 1941–45 гг. / Н.А.Кирсанов // ОИ. – 1995. – № 4. – С. 121.

75. Безугольный А.Ю. Народы Кавказа и Красная Армия / А.Ю.Безугольный. – С. 158–160.

76. Alexiev A. R. ed. Ethnic Minorities in the Red Army: Asset or Liability? / A. R. Alexiev, S. E. Wimbush. – Boulder and London, 1988. – P. 61.

 

Рассматриваются характерные для первого периода Второй мировой войны направления, формы и содержание национальной политики советской власти.

Ключевые слова: Вторая мировая война, советская власть, национальная политика, национально-патриотический фактор, интернационализм.

 

The characteristic are examined for the first period of Second world war of direction, manners and matter of national policy of soviet power.

Keywords: Second world war, soviet power, nati onal policy, nacionalpatriotic factor, internationalism.