Я.М.Жарков. Особливості ведення пропаганди Німеччиною і СРСР серед військ та населення противника в роки Другої світової війни

 

Гiтлерiвське керівництво ставило пропагандистську війну за значенням i потенційною ефективністю в один ряд зі збройною, економічною та дипломатичною боротьбою. Визначаючи своє ставлення до пропагандистських методів впливу на противника, Гітлер наголошував: «Місце артилерійської підготовки для фронтальної атаки піхоти в траншейній війні в майбутньому займе побудована на цілком нових засадах пропаганда, призначенням якої буде зламати противника психологічно до того, як армії взагалі почнуть діяти».

Очолюючи імперське міністерство пропаганди, Геббельс так визначав роль інформації в майбутніх воєнних кампаніях: «Інформаціяна війні є бойовим засобом. Її використовують і з метою ведення війни, а не для передачі відомостей».

Вплив на громадську думку зарубіжних країн передбачалось здійснювати такими способами:

1. Поширення інформації через інформагентства, радіо, доставку за кордон німецьких газет i журналів, листівок;через агентурну мережу; німецьких кореспондентів за кордоном.

2. Проведення виставок-ярмарків у Німеччині, участь у таких заходах за кордоном.

3. Здійснення програм обміну з дружніми країнами у різних галузях (наука, мистецтво, спорт, виховання молоді та ін.).

29 серпня 1939 року була здійснена остання передвоєнна пропагандистська спроба звинуватити Польщу в агресивності й таким чином перекласти відповідальність на неї за розв’язання війни. Польська кампанія для підрозділів пропаганди пройшла цілком успішно: тільки в результаті розповсюдження листівок однією ротою пропаганди в районі Модлiн-Варшава майже 1 тис. поляків добровільно перейшли на сторону Вермахту.

Німецька пропаганда досягла свого найбільшого успіху в 1940 році, в період бойових дій з окупації Франції. Основними важелями геббельсівської пропаганди були «чорні» передавачі, які видавали себе за французькі радіостанції.

Із їхньою допомогою поширювалися різноманітні чутки, піддавалися нищівній критиці уряд i армія Франції, сіялися невпевненість та панічні настрої серед населення i французьких військовослужбовців.

Наприкінці1940 року керівники основних пропагандистських центрів рейху ставили завдання, спрямовані на підготовку до ведення війни проти СРСР. У всіх установах і відомствах негайно активізувалася робота з отримання й узагальнення матеріалів, призначених для антирадянської пропаганди на початку війни.

Найбільших успіхів пропагандистська машина Вермахту досягла в 1942 році. Велика кількість перебіжчиків і полонених у 1941 році пояснюється передусім винятково сприятливою бойовою обстановкою, що склалася на користь фашистської Німеччини. Тому приписувати успіхи цього року лише ефективному впливові пропаганди було б неправильно. Що ж стосується 1942 року, то за період із травня до грудня до німців добровільно перейшло 79 тис. 319 червоноармійців. Багато хто добровільно здався у полон.

В основу німецької пропаганди лягли такі тези:

– обґрунтування раптового нападу на СРСР: «Жидiвсько-комунiстичний уряд, який очолює Джугашвiлi-Сталiн, порушив договори, що були укладені з Німеччиною»;

– визвольна місія Вермахту: «Німецьким військам наказано вигнати комуністів, які мордують та експлуатують народи СРСР»;

– становище у СРСР: «Вам обіцяли соцiалiзм і справедливість – ви ж отримали убогість та знущання»;

– спільна боротьба: «Поверніть вашу зброю проти цієї влади –і ви звільните світ від ворогів людства».

Пропагандистський апарат Вермахту чільне місце відводив генералові Власову. Основою цієї акції стало гасло: «Росіяни перебігають до росіян». Частину листівок склали представники Власова; власівці також брали участь у веденні передач через гучномовні станції, неодноразово озвучуючи те, що підписав Власов (як голова російського комітету) та його секретар Малишкін: «Звернення Російського комітету до командирів і бійців Червоної Армії, до всього російського та інших народів Радянського Союзу». Великим тиражем розповсюджувався також «Відкритий лист червоноармійцям і радянським командирам від добровольців Російської визвольної армії».

Ще одне завдання цієї пропагандистської акції полягало в тому, щоб залякати радянських солдатів застосуванням нової, невідомої раніше техніки (танки «Тигр», САУ «Пантера» та ін.) і на цій підставі апелювати до їх людських інстинктів самозахисту й збереження життя. До цього ж радянським солдатам, які уважали себе ворогами радянської влади, обіцяли низку пільг у полоні. В наказі Верховного командування Вермахту було зазначено, що кожного військовослужбовця Червоної Армії, який самовільно залишив свою військову частину і самостійно перейшов до німців, «уважати не військовополоненим, а таким, що добровільно перейшов на сторону німецької армії».

Проте велика пропагандистська кампанія Вермахту, як і військова операція на Курській дузі, загалом закінчилися невдачею. Незважаючи на те, що для проведення цієї, так би мовити, психологічної операції було задіяно чималі сили й засоби, її результати були дуже скромними, оскільки ситуація на фронтах кардинально змінилась не на користь німців. Більш пристосовані до ведення боїв, а також елементарного виживання в зимових умовах, радянські бійці, враховуючи ще й поразки противника, дедалі скептичніше ставилися до німецьких «обіцянок», тому ефективність цієї пропаганди падала.

Заслуговує на увагу ведення ІПсВ фашистської Німеччини на території України. Вигідне географічне розташування і багаті природні ресурси перетворили Україну в роки війни на арену не лише військових баталій, а й гострого пропагандистського протиборства.

Початок німецько-радянської війни виявив слабкість політичного та військового керівництва СРСР, недостатню підтримку дій уряду з боку певних верств населення, зокрема на українських землях. До кінця 1941 р. майже вся територія України була окупована німецькими військами. Вони контролювали близько 80 млн. осіб, тобто 42% населення Радянського Союзу, і велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн. радянських військовополонених (із них, за підрахунками, 1,3 млн. становили українці).

Умовно діяльність німецьких пропагандистських спецслужб на теренах України можна поділити на три етапи. На кожному з них ведення пропаганди мало свої особливості.

На початковому етапі війни домінували сподівання західних і східних українців на те, що з приходом німецьких військ відновиться українська державність, припиняться репресії щодо мирного населення, зміниться форма власності, особливо на землю.

Німецька пропаганда вміло використовувала такі сподівання українського народу. Результатами цього стало зменшення (а в деяких районах – повна відсутність) опору німецьким військам, оскільки їх сприймали як визволителів від більшовицької диктатури; підтримка окупаційних військ і створення місцевої влади. Це стало можливим завдяки використанню в пропагандистсько-агітаційних матеріалах таких тем, як залякування населення перемогами німецьких військ, нагадування про жахи більшовицької диктатури та звернення до національних почуттів і свідомості українського народу.

На окупованих територіях, де з населенням уже був налагоджений контакт, активно використовували такий метод пропагандистського впливу, як наочна агітація із застосуванням кіно. З огляду на рівень тодішнього технічного розвитку, за силою свого впливу на аудиторію це був найкращий та найдійовіший засіб подання пропагандистської інформації. З початку німецької окупації в кінотеатрах демонстрували кінофільми, адаптовані українською мовою, здебільшого документальні.

У тилу німецькі пропагандисти досить широко використовували «чорну пропаганду» – подавали пронімецьку інформацію у вигляді справжніх радянських газет і часописів; проте, уважаючи свою пропагандистську діяльність недосконалою та недостатньо впливовою й ефективною, шукали резервів посилення її дієвості. У «Доповіді рейхскомісару Коху» від 3 липня 1942 року було зазначено, що для правильної оцінки ефективності пропаганди в Україні слід ураховувати такі обставини: а) місцеві зв’язки та склад населення; б) традиції радянської пропаганди, в) розуміння способу мислення населення, яке змінилося за більш ніж 20-річне панування комуністичної ідеології.

На другому етапі почала змінюватися ситуація на фронтах. Відповідно, іншою ставала політика німців в Україні. Якщо спочатку німці спрямовували репресії переважно проти комуністів та євреїв, згодом усе населення стало жертвою принципу колективної відповідальності у випадках активних дій партизанів або невиконання наказів німецької влади. Вони повністю відкинули загравання з українськими патріотами-державниками, націоналістами й почали діяти методами терору та залякування. Зокрема за вбивство чотирьох німецьких солдатів було спалене с. Обухівка, а все населення розстріляне. Крім заручників, німці розстрілювали також «посередників», тобто осіб, підозрюваних у контактах із партизанами.

Особливістю німецької пропаганди цього етапу стало те, що всі пропагандистські дії зводилися до насаджування населенню тваринного страху. Широко використовувалася наочна агітація – розповсюджувалися листівки із закликами до безумовної покори німецькій владі, сприянню їй. Тематикою пропагандистських матеріалів були повідомлення про чергові страти й тортури.

Було запропоновано використовувати для пропаганди такі тези:

– в СРСР не було жодної сім’ї, члени якої не були б репресовані;

– велика кількість населення була переміщена (насильнодепортована) для роботи в інші (віддалені) місця;

– масові заслання не припиняються навіть зараз;

– немає вільного вибору професії та роботи;

– без дозволу НКВС не можна переїжджати з одного місця на інше, змінювати місце проживання;

– незначне запізнення на роботу карається роками в’язниці, засланням;

– нарівні з дорослими нещадно експлуатуються діти, підлітки;

– колгоспи експлуатують працю селян на користь держави;

– релігійна терпимість є, по суті, фальшивою.

Третій період пропагандистських дій збігся з поступовим визволенням України від фашистів. Це змусило німців суттєво змінити тематику і зміст пропагандистських матеріалів. На перше місце вийшла вже апробована тема, що на зміну фашистському режимові прийде набагато кривавіша комуністична диктатура. Стосовно України німецька пропагандистська машина припустилася істотної помилки, яка полягала у сприйнятті України як географічного поняття, а не потенційної держави. Звідси неналежне зміщення акцентів у пропаганді з національно-державницьких до політико-ідеологічних, що уособлювало вибір між фашизмом і комунізмом. Це не відповідало менталітету народу, який чинив опір усім формам диктатури.

Аналізуючи особливості ведення німецької пропаганди в Україні, слід зробити висновок, що її результативність була пов’язана не стільки з умілим використанням агітаційних матеріалів, скільки із сподіваннями українського народу (звільнення від більшовицької диктатури й відновлення своєї державності), а також становищем на фронтах.

Варто відзначити модернізований варіант ІПсВу використанні особливих різновидів зброї з метою насамперед психологічного впливу. Такі способи ведення бойових дій наближаються за характером до актів терору і водночас є акціями ІПсВ, особливо коли жертва – мирне населення противника. Саме з такою метою розглядало застосування ракетної зброї (літаки-снаряди Фау-1 та балістичні ракети Фау-2) керівництво Третього Рейху. В одному з документів верховного головнокомандування Вермахту зазначалося, що перевага Фау-2 «полягає у можливості діяти вдень і вночі без усякого попередження. Це буде ударом по моральному духу англійців. Будь-який матеріальний збиток – справа другорядна».

Напередодні Другої світової війни радянський уряд також здійснив відповідні заходи для зміцнення апарату спецпропаганди (СП). Першим кроком з організації та ведення пропаганди серед військ і населення противника став облік осіб, які володіли іноземними мовами, проведений на підставі Директиви ГПУ РСЧА від 29 червня 1938 року. За наказом Народного комісара оборони СРСР від 10 липня 1939 року було створено 24 редакції, що випускали газети іноземними мовами, серед них три – німецькою. Основне завдання редакцій полягало в організації теоретичної та практичної підготовки літературних працівників для того, щоб у разі війни можна було негайно розгорнути видання літератури відповідними іноземними мовами для її поширення серед військ і населення противника.

Командування РСЧА усвідомлювало необхідність удосконалення, зміцнення органів спецпропаганди. 6 серпня 1940 року було ухвалено рішення про формуванняв політуправліннях прикордонних військових округів спеціальних відділів для роботи серед військ і населення противника, до складу яких входили раніше створені редакції газет, що видавалися іноземними мовами. У політвідділах армій були сформовані відповідні відділення, а в штатах дивізіонних політвідділів з’явилася посада старшого інструктора з роботи серед військ противника.

У складі Головного політуправління на базі відділення з керівництва друкованими засобами, які видавались іноземними мовами, був створений відділ спеціальної пропаганди серед військ i населення противника, який із метою конспірації отримав назву 7-го відділу. Оскільки коло завдань розширилося, а їхні масштаби значно зросли, офіцери відділу почали налагоджувати взаємодію з різними центральними установами й організаціями: радіокомітетом, ТАРС, Всесоюзною спілкою культурного зв’язку, Іноземним видавництвом і його друкарнею «Іскра революції», спроможними видавати літературу 60 іноземними мовами.

У вересні 1940 року були розроблені «Тези про цілі й завдання пропаганди серед військ і населення противника», покладені в основу Директиви ГПУ № 0267 від 12 жовтня 1940 року, де визначалися основні завдання та функції структур спецпропаганди на мирний і воєнний час. Зокрема, у мирний час потрібно було поглиблено вивчати морально-психологічний стан і систему політичного виховання в арміях імовірних противників, готувати й надавати командуванню огляди військово-політичної ситуації, постійно вдосконалювати знання іноземних мов, тренуватися в написанні та виданні агітаційно-пропагандистських матеріалів.

Таким чином, 12 жовтня 1940 року майже розпочався процес створення основних структур у політорганах прикордонних військових округів для роботи серед військ противника.

Під час війни радянські органи спецпропаганди повинні були розгорнути широкомасштабну роботу серед військ і населення противника: роз’яснювати їм справжні причини війни, стимулювати пацифістські настрої, завойовувати симпатії до РСЧА й Радянського Союзу, формувати негативне ставлення до дій військово-політичного керівництва країн-агресорів, правдиво, за допомогою конкретних фактів показувати важке становище «простих людей», особливо солдатських родин, закликати військовослужбовців армії противника переходити на радянський бік.

Одна з перших директив Головного політичного управління після вторгнення німецько-фашистських військ ставила за обов’язок військовим радам і начальникам політорганів зосередити увагу на з’ясуванні трьох складових, що характеризують становище в лавах ворога: «про настрої солдатів; яких втрат завдано частинам (з’єднанням); що робиться в них на батьківщині».

Характерна особливість радянських листівок того часу як основного засобу викладення пропагандистського матеріалу – вкрай революційна спрямованість їхнього змісту, тенденційне висвітлення практичної діяльності апарату спецпропаганди, що було неприйнятним для вихованих у фашистському дусі солдатів.

Про це свідчать насамперед десять тез, затверджених Радянським бюро військово-політичної пропаганди, які стали основою проведення спецпропаганди в цей період війни. Кожну з десяти тез ГПУ РСЧА видало окремою листівкою 24 червня 1941 року. У них разом з окремими правильними положеннями містилися заклики, що не враховували реального морально-політичного стану солдатів Вермахту: до «дружби між німецьким і російським народами», «спільної боротьби», «повалення Гітлера» та ін. Про це свідчать i перші листівки, які частково домінували до грудня 1941 року, а саме: «За що ви воюєте?», «Стій! Тут країна робітників і селян», «Що ви робите?», «Проти кого ви воюєте?».

Фактично в основу змісту спецпропаганди, особливо під час перших оборонних боїв 1941 року, покладалася стара політична теза «робітничої революції», яка була механічно перенесена з часів громадянської війни та воєнної інтервенції в умовах назрівання в Німеччині революційної ситуації.

Використовувались й інші форми і способи ІПсВ на війська гітлерівського Вермахту. Радянські органи спецпропаганди видали «Новий солдатський пісенник» – вдалу підробку німецького оригінал у, який, за свідченням німецького керівництва, був прикладом «пропаганди, спрямованої на підрив віри військ у своє військово-політичне керівництво, і спонукав до переходу в полон».

Під час організації спецпропаганди виникла проблема, яку без участі військовополонених ефективно вирішити було неможливо. Вона полягала в тому, що спроби морально-психологічного впливу на противника шляхом дискредитації його політичного й державного керівництва, особистих якостей політичних і військових керівників, цілей війни, висвітлення тяжкого становища країни, насамперед армії та цивільного населення, вимагали детального знання побуту, настроїв, психології громадян, військовослужбовців і т. ін. Інакше спецпропаганда не давала очікуваного ефекту.

Після першого періоду війни акцент в інформаційно-пропагандистській діяльності змістився з класових аспектів на «загальнолюдські». Робота велася в позаідеологічній сфері: не «проти», а «за». У 1941 році класові принципи використовувалися у понад 60% радянських пропагандистських матеріалів, а у 1943 році – вже у 35%.

Новим напрямом у радянській спецпропаганді стало використання «сентиментальних тем», коли психологічним об’єктом впливу були родинні почуття, (листівка «Пам’ятай про свою дитину»).

Головними завданнями радянських органів спецпропаганди на окупованих німцями територіях було перешкоджання діяльності ворожих органів і примушування представників українського населення видавати активістів національно-визвольного руху для їх знищення.

Це положення підтверджується «Довідкою про стан політичної роботи серед населення і партизанів окупованих територій України»: «…проводиться значна агітаційно-пропагандистська робота на окупованих територіях України. За період з 15 листопада 1942 року по червень 1943 року було поширено 95 видів листівок загальним накладом 10 млн 354 тис. примірників. До того ж, було поширено 30 листів-звернень Політуправління РСЧА (українською мовою) накладом 1 млн 700 тис. примірників. Поширено українських газет “Комуніст”, “ Радянська Україна”, “За Радянську Україну” накладом понад два мільйони примірників. За період квітень-травень вислано 84 500 примірників центральних газет “Правда” та “Известия”».

Діяльність радянської пропаганди і спеціальної пропаганди на окупованій Україні була успішною. Це пояснюється тим, що рівень життя в Україні під час німецької окупації був нижчим, аніж за радянських часів: «…у зв’язку з тим, що робітники та інтелігенція в містах голодують більше, ніж до війни, можливості німецької пропаганди ускладнюються... радянська пропаганда використовує цю ситуацію для своєї діяльності». Німці чинили жорстокі репресії серед населення. Це успішно використовували радянські спецслужби. Як зазначали німці, «…більшовицькі агенти розгорнули дуже активну діяльність і роблять усе, щоб завдати шкоди в тилу окупованих земель».

Радянська спецпропаганда ґрунтувалася на таких засадах: недостатнє продовольче постачання, голод серед населення багатьох районів; неправдиві твердження німецької пропаганди; неминуче і швидке повернення радянських військ та покарання зрадників; патріотичні гасла, заклики до боротьби за свою батьківщину (більшовицьку).

Радянські фахівці із спецпропаганди не використовували психологічний чинник, а якщо й ураховували психіку людини та апелювали до психічних станів, то зазвичай у грубій, образливій формі або у формі примітивного залякування, що викликало відповідну негативну реакцію. У змісті політичної роботи змішували внутрішню пропаганду із зовнішньою. Внаслідок такого механічного зміщення акцентів радянські політоргани доволі широко застосовували мовні та стилістичні засоби впливу, які були психологічно незрозумілі й недоступні вихованим на інших цінностях німцям. Це ускладнювало емоційне і, відповідно, інтелектуальне сприйняття інформації, оскільки політоргани апелювали не до середнього німецького солдата, а до радянського німецькою мовою.

Негативним у радянській пропаганді було те, що замість того, щоб цілеспрямовано збуджувати емоційну сферу психіки, тобто викликати поведінку, яка незалежно від мотивів послаблювала б морально-бойовий потенціал противника, вона бралася за виконання завдань із перевиховання військовослужбовців Вермахту на засадах більшовицьких цінностей.

На другому етапі війни (1943–1945) радянська спеціальна пропаганда, спрямована проти німецької армії, була досить ефективна.

Однією з важливих особливостей СП у роки Другої світової війни стало те, що в цей період формувались основні підходи до змісту пропагандистських матеріалів, удосконалювались форми і способи інформаційного та психологічного впливу на війська й населення противника.

Друга особливість полягала в тому, що в перший період війни СП здійснювалась без прямого й безпосереднього контакту з об’єктом впливу; мало уваги приділялось зворотній інформації про ступінь психологічного впливу і реакції об’єкта на цей вплив.

Третьою важливою особливістю спецпропагандистської діяльності в умовах війни було її ведення іноземною мовою. Під час Другої світової війни такі німецькі патріотичні організації, як Національний комітет «Вільна Німеччина» і «Союз німецьких офіцерів», вели пропаганду рідною, німецькою, мовою. Для них не стояла проблема перекладу їхніх агітаційних матеріалів на іноземні мови.

Наступна особливість спецпропаганди, спрямованої на війська й населення противника в умовах Другої світової війни, полягала в тому, що в цей період здійснювався пошук проблем, які найбільше хвилювали військовослужбовців Вермахту під час бойових дій на території Радянського Союзу. Політоргани дійшли висновку, що спецпропаганду необхідно вести за такими напрямами:

– роз’яснення справедливих цілей війни з боку Радянського Союзу й викриття несправедливого, загарбницького характеру війни, розв’язаної німецьким фашизмом та його союзниками;

– демонстрація неухильного зростання сил Радянського Союзу та ударної могутності Радянської Армії й Флоту, пропаганда неминучого розгрому німецько-фашистської армії та поразки німецького імперіалізму;

– розкриття «загострення суперечностей» як у гітлерівській армії й німецькому тилу, так і між арміями фашистської Німеччини та її васалів;

– висвітлення зростання антифашистського руху серед народів окупованих держав;

– усебічна пропаганда правди про Радянський Союз і демонстрація антинародного характеру фашистського режиму;

– пояснення шляхів виходу з війни особового складу Вермахту і його союзників у формі індивідуальної та колективної здачі в полон і капітуляції. Отже, як свідчить вивчення особливостей ведення пропаганди Німеччиною та СРСР на війська і населення противника, німецька пропаганда напередодні та з початком Другої світової війни здійснювалася на більш високому рівні, оскільки враховувались усі історичні та практичні надбання досвіду ведення пропагандистських операцій. Німецькі органи пропаганди до війни із СРСР готувалися ґрунтовно і заздалегідь: відпрацьовувались теми матеріалів, відбувалася їх «обкатка» під час польових навчань. Велику увагу німецькі пропагандисти приділяли вивченню об’єкта впливу – морально-психологічного стану військ, національно-психологічних особливостей представників різних народів СРСР та ін. Для цього активно використовували довоєнні контакти з представниками населення регіонів Радянського Союзу, політичні допити перебіжчиків й осіб, котрі раніше мешкали в СРСР, а також вивчення відповідної художньої та мемуарної літератури…