Документи

Книга 2 | Том 1 | Розділ 1. Діяльність німецьких і місцевих каральних органів в окупованому Києві
Книга 3 | Розділ 2. Київ від початку війни до вступу німецьких військ
Книга 3 | Розділ 3. Настрої городян у перші місяці війни
Книга 3 | Розділ 4. Діяльність окупаційної влади й місцевого адміністрації у Києві. Національний, релігійний і культурний аспекти. Ставлення до населення й військовополонених. Пропаганда й практика
Книга 3 | Розділ 6. Мирне населення в окупованому Києві. Настрої. Життя і смерть

Автобіографія Івана Добровольського — коменданта поліції Куренівського району та звинувачення його у присвоєнні майна

Січень 1942 р.

Текст (укр.)

Куренівська районова управа

міста Києва

24/I 1942 р.

 

ДО ГОЛОВИ УПРАВИ м. КИЄВА

п. БАГАЗІЯ

 

а) Судовій частині Адмін[істративнй] відділу Міської управи

б) Нач. Міської Поліції п. ЗАХВАЛИНСЬКОМУ

 

20/І–1942 р., Управа Куренівського району, одержала відомості, що кол[ишній] Комендант Поліції Куренівського району п. ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ І.В. без дозволу, вважаючи лише на свій службовий стан, незаконно одержав меблю та піаніно.

Переїзджаючи з своєї квартири в буд. № 145 по Кирилівській вулиці в нову квартиру на Петропавлівську площу № 21, п. Добровольський перевіз туди меблю й піаніно. Як з’ясувалось потім, останній продав піаніно якійсь особі нібито за 4000 карб.

Негайно розслідуючи цю справу встановлено: що кол. Кербуд в буд. № 145 по Кирилівській вул. п. КАРБОВНИЧИЙ В.П., який працює слідчим Куренівської районової Поліції, порушуючи постанову Міської Управи про порядок схоронення і реалізацію жидівського й безгосподарчого майна, без дозволу Голови Управи, або Відділу суспільної опіки, самовільно видав меблю та піаніно п. Добровольському.

З пояснення п. Карбовничого, одержаного в Управі 21 цього ж Січня видно, що останній під час перебування Кербудом будинку № 145 по Кирилівській вул. самовільно, надаючи п.  Добровільському квартиру видав йому меблю та піаніно в користування, список якої  Карбовничий приклав до своєї доповідної записки.

Про зазначені дії п.  Карбовничий не повідомив ні Голову Управи, ні Відділ суспільної опіки, хоч він добре знав, як Кербуд про порядок реалізації жидівського та безгосподарчого майна.

Оскільки з пояснень  Карбовничого виявилося, що п.  Добровольський порушуючи положення про реалізацію безгосподарчого майна, одержав меблю та піаніно, останньому було запропоновано дати пояснення в письмовій формі по суті цієї справи, яке було подано 22 цього Січня.

В свойому поясненні п.  Добровольський вказує на ряд зловживань та порушень окремих робітників Куренівської Поліції, але про те кому й за скільки продано піаніно не вказав.

Вважаючи на зазначене, а також на те, що в тій же заяві п.  Добровольського є вказівки на особливий стан робітників Куренівської Поліції й на родинні відносини відповідальних робітників Поліції.

Надсилаючи при цьому матеріали по цій справі просимо Судову частину Адмін[істративного] відділу передати матеріали до Судового Слідчого для переведення розслідування й притягнення виновних до відповідальності.

 

Додаток:

1. Заява п.  Добровольського в оригіналі й копія.

2. Оригінал доповідної записки п.  Карбовничого разом зі списком виданої меблі з копіями.

3. Оригінал життєпису п.  Добровольського та копія.

 

ГОЛОВА УПРАВИ

(Потульницький) (підпис)

ПРАВНИК

(Грищенко) (підпис)

 

 

 

ДО ГОЛОВИ КУРЕНІВСЬКОЇ РАЙУПРАВИ

п. ПОТУЛЬНИЦЬКОГО

 

Від бувш. Коменданта Куренівської поліції

гр. ДОБРОВОЛЬСЬКОГО

 

Заява

 

27-го Листопада 1941 р. під час мого перебування Комендантом Куренівської  Поліції трапився такий випадок: було мені повідомлено, що на Западинцях вилучають невідомі люди речі, негайно було зроблено перевірку в присутності п. Потульницького, п. Мойса, мені та кілька поліцистів.

При перевірці виявилось, що речі були взяті беззаконно. До ведення цієї справи речі ці були залишені у мене в кабінеті при Районовій Поліції. На той час я довіряв ключі Ст. слідчому п. ПИЛИПЕНКО, він же мій заступник.

Одного разу прийшла до мене громадянка, власниця цих речей з проханням повернути їй речі, я дав згоду, та коли вона відкрила чемодан, то там цих речей не оказалось, було тільки три відріза, а сім відрізів краму не було. Мене взяв тоді страшенний жах (ця подія для мене, як Коменданта Поліції – великий позор, а також для всієї української Поліції. Я негайно хотів сповістити про цю справу п. Захвалинського, як Головного Команданта, щоб порадитись з ним про цю справу. Що робить. З цією думкою й прийшов до Пилипенка, там уже була власниця цих речей, вона казала, що розповість всьому кутку про зникнення цих речей.

Я, як Комендант дуже розгубився боячись цього позора, як за себе так і за всю Поліцейську команду. Заспокоївши цю жінку, я відправив її додому. Я запитав Пилипенка, як на його думку вийти з цього становища, він негайно мені запропонував продати піаніно та сплатити цій жінці гроші, й справа буде закінчена, й додав до цього, що на його думку, я буду тільки один відповідати, якщо не сплачу грошей, й весь позор ляже на мене. І ось боячись дійсно цього скандалу, я пішов на цю невірну подію, виключно за його злочинною порадою. Я продав це піаніно, сплатив 2000 крб. цій жінці. Вона пообіцяла нікому не розповідати, що в Поліції викрадено її речі й буде всім казати, що речі їй повернуто в цілості всі. Після цього всього я всеж дуже обурений, що так це все трапилось, покликав до себе Старшого по команді п. Олексницького й став радитись з ним, як він гадає, як на його думку, хто міг взяти ці речі. Тоді він прямо каже: я тільки одно скажу. Ви каже довіряли ключі Пилипенку, то він мабуть і взяв ці речі, до цього він ще додав, цей Пилипенко каже коли був він у Пущі то він там десь робив ревізію, то йому татко його казав, що цей Пилипенко потяг пару шкіряних рукавиць й людина на його думку не надійна, але як кажуть, не піймав за руку, не кажи вор.

На цим я справу вважав закінченою, але не так воно вийшло. Цей Пилипенко на мою думку також у мене ніякого довір’я немає. Положення при Куренівській  Поліції дуже цікаве: тепер, Комендант Жуківський, Пилипенко його свояк, має на утримані його сестру, у Пущі старшим слідчим його брат. Пуща так само – це Куренівський  район, підлягає Куренівці й виходить така справа, що у Куренівській  поліції керує одна сім’я. Такого становища я ще ніде не бачив й не чув. На кінець всього ця кампанія мене з’їла й я відійшов від Поліції, й вони тепер там запанували. Вони панували при більшовиках, так само й тепер.

Додаю до всього цього, що при зустрічі Нового року, цей Пилипенко привів свою дружину, яка була в платті з матерії крепдешину, на мою думку з того краму, що викрадено у Мене з кабінету. Так само він похвалявся всім за столом, що мене знято.

Ще як всі повинні були сідати за стіл, то він до цього дуже напився, й здається вчинив чуть не бійку з дружиною поліцая Мазура, про це все бачили співробітники Районової Управи, які були запрошені до нас, як то п. Котляревський та Гричуха.

Я вважаю ці всі випадки як, для українського поліциста та ще старшого слідчого зовсім непристойними. Вони це все робили, щоб мене опозорити та зняти з роботи, а самим влаштуватись й робити, що вони захотять.

Кращі Куренівські  люди, дуже були здивовані, коли мене було знято, а якогось Жуковського було поставлено замість мене. Гадаю, що німецька Комендатура, в якої я робив два тижні нічого за мене погано не скаже, так само й Райуправа та всі громадянські установи, та кращі мешканці Куренівки, а через те прошу, Райуправу зняти з мене це грязне пятно, при цьому додаючи моє минули життя.

 

22/І–[19]42 р.

(Добровольський )

 

З оригіналом згідно: [Грищенко] (підпис)

 

 

ДО ЖИТЛОВОГО ВІДДІЛУ КУРЕНІВСЬКОЇ РАЙУПРАВИ

 

від КАРБОВНИЧОГО В. П.

 

Доповідна записка

 

Перебуваючи на посаді Кербуда по Кирилівській вул. № 145, в свій час надав бувшому комендантові поліції Куренівського  р-ну п. ДОБРОВОЛЬСЬКОМУ квартиру з меблями. При переїзді п.  Добровольського на нову квартиру, Петропавлівський майдан 21, останній забрав з собою всі меблі на які не дав охоронної розписки і не сплатив їх вартості. Тепер п.  Добровольський переїжджаючи на нову квартиру до міста має намір вивезти з собою меблі не сплативши за них грошей. Отже для уникнення непорозумінь прохаю надіслати до п.  Добровольського ( Петропавлівська 21) свого представника для одержання охоронної розписки та заборонення вивозки останньої з Куренівського  р-ну.

При цьому прикладаю список меблів взятих в буд. № 145 по Кирилівській вул.

 

21/І–[19]42 р. Карбовничий

Згідно: [Грищенко] (підпис)                                                                                                                          Карбовничий

 

 

 

Список

меблів взятих п.  Добровольським І.В.

з Кирилівської буд. № 145.

 

1. Піаніно Музтрестовське нове
2. Диван
3. Буфет
4. Шафа
5. Письмений стіл
6. Стіл роздвижний
7. Ліжка з матрацами дорослі
8. Ліжко з матрацом дитяче
9. Стільців
10. Матрац великого розміру на пружинах
1 шт.
1 "
1 "
1 "
1 "
1 "
2 "
1 "
5 "
1 "
  Всього 15 "

(п’ятнадцять)

 

( Карбовничий)

Згідно: [Грищенко] (підпис)

 

 

 

 

ЖИТТЄПИС

ДОБРОВОЛЬСЬКОГО Івана Васильєвича

 

Народився я в небагатій сім’ї, освіту маю середню. Мій батько бувший капітан пароплава, він має зараз 80 років.

У 1917 р. мене було призвано у царську армію і відправлено на фронт, але незабаром мене повернули до м. Києва і направили до 3-ї школи прапорщиків, там же навчався мій брат Грицько. По закінченні школи мене відправлено до м. Коврова, перебувши там деякий час, я одержав маршову роту і відправився на позицію. Уже в той час війна провадилась позиційно.

У 1918 р. всколихнула революція і з цього часу починаються мої пригоди.

Першу більшовицьку лапу я почувствовав тут же на фронті у 30 сибірському полку, мені було зірвано погони на що я був дуже обурений, вихопив пістоля і хотів стріляти, але мене обеззброїли, обізвали офіцерською сволочью і хотіли розстріляти, але скінчилось тим, що мене вигнали з полку. Після цього випадку у мене появилась ненависть до більшовиків, хоча я ще тоді був молодим хлоп’яком. Після чого я повернувся додому.

Отряд цей містився на Брандвахті. І ось нас було разом з німцями послано на зеленого, котрий не хотів підчинятись німцям. Їздили ми пароплавом до Трипілля. Дуже добре мені тоді подобалось як німці точно і спокійно обращались з кулеметом і як точно клали кулі по ворогу, але нам треба швидко повертатись до Києва, бо пішла велика крига по воді і ми ледве добрались до Києва.

Незабаром німці залишили Україну і повернулись до Німеччини, і ось з цього часу я вже починаю своє життя провадити обережно боячись більшовицької влади, потім прийшла до Києва петлюрівська влада, тоді я і мій брат Грицько вступили до лав українського війська, але і тут нам не пощастило – прийшлось виступить з Києва і опинились ми з братом аж за Проскуровим, де нас було відрізано від штабу, а більшовики окружили та зайшли у тил. Тоді щоб урятувать своє життя я з братом купили документи у полонених, котрі у той час прибули з Одеси, повертаючись з німецького полону і от що трапилось далі: я з братом були в одному селі (назву не пам’ятаю), як нас селяни повідомили, що в село вступає червоний полк, звичайно ховатись не було де, то ми вирішили йти на зустріч, бо ховатись було б хуже – все одно спіймають, побачивши нас в двох затримали і потягли до штабу, тут нас запитали хто ми такі, ми відповіли. що ідем з полону, показали їм документи.

На наше щастя червоний командир був формлений остолоп (гадаю, що з рядових) ось він і каже – документ правильний й але ж я і сам був у Германії, так я і без документів знаю чи Ви полоненні чи ні. А ну покажіть, що у Вас там у торбах. Ось витягли хліб та ще дещо, а також дві сорочки, ці сорочки були нам видані по закінченні школи – з тонкого полотна, і манішкою та манжетами – звичайні городські сороки (по всьому було видно, що він ніколи таких сорочок не носив), він узяв ці сорочки, подивився зробив дуже серйозне обличчя та й каже «бачу, бачу, що ви дійсно ідете з німецького полону, бо ці сорочки є німецькі, я каже саме такі сорочки носив у Німеччині». Ну тепер думаю відпустять нас і все гаразд. Коли бачу одна мордяка нахиляється до нього і щось йому каже про нас, тут у мене і серце захолонуло. Коли так воно і є, нова біда.

Подумавши трохи червоний і каже до нас тепер, давайте розмовляйте до мене по німецькі. Ну думаю аж тепер пропали, але ж не так воно вийшло. Я негайно тихенько штовхнув свого брата щоб він мовчав, я швидко зрозумів що робить.

Коли я вчився мені німецька мова подобалась, то я її трохи балакаю і гадаючи, що червоні в цьому нічого не розуміють то я почав з ними балакати так: швидко говорить всі слова, котрі знав, повторюючи їх по кілька разів без всякого зв’язку, ефект получився дуже добрий і червоні були дуже задоволені. Командир сказав нам, що йому зрозуміло, що ми полоненні, пожав нам руки і відпустив, але ж кажуть люди біда їде за бідою. Тільки ми дійшли до сільради, коли туди зове нас людина, котра йшла за нами, ось ми заходимо, він зачинив двері та й каже: ось що хлопці – я все знаю, все бачу, ви зовсім не полоненні, а пітлюровці, і документ це не ваш, як тільки він це сказав, бачу мій брат збліднів і мабуть так само і я, бо та людина ухмильнулась трохи дивлячись на нас, що було у тої людини на меті, я не знаю, тільки він подумавши трохи повертає нам документ і каже – ідіть собі з Богом.

Я з братом подякували йому і тихенько вийшли не маючи віри, що зостанемось у живих.

Таким чином ми дійшли до Києва. Мій брат боячись за себе забрав свою дружину та маленьку доньку виїхав з ними до батька дружини, але ж бідолага, видно така доля його, бувши на волосок від розстрілу – він погіб у дорозі. Ці страдальці померли в один день в товарному вагоні при морозі в 40 град. Потяг застряв у полі.

Погіб він виключно через більшовиків.

Я ж повернувшись до Києва жив також страшенно боячись попасти до ЧК. Дома у свого батька не живу, тиняюсь у своїх родичів та знайомих.

Пройшов деякий час, що на півдні збирається біла армія проти більшовиків, я не довго думаючи сідаю на пароплав і їду до Катеринослава. Через 2 тижні ця армія дійсно вступає до міста, а більшовики тікають хто куди. Я приєднують до неї їду разом на Київ, але ж у Киев я відразу не попав, а попав до села Носовки. Тільки через місяць я уже був у Києві.

У Києві я знайомлюсь з п. МЯСНЯНКІНИМ – начальником штабу партизанського отряда, котрий виступав проти більшовиків в Тетерівському р-ні, він мені запропонував піти до його в отряд. Я дав згоду, вступив до його в отряд.

Пройшов ще місяць і біла армія покотилась на південь. Я отрядом Мяснянкіна також відступив до Одеси, а більшовики тим часом з’явились вже під Одесою. Прийшлось сідать на пароплав, котрий нас завіз у Крим до м. Севастополя.

Тут ми узнаємо, що організувалась нова армія під керуванням барона ВРАНГЕЛЯ і що Крим гарно захищають і більшовики стоять аж за Мелітополем. І ось я з Мяснянкіним і рештою партизанів вирішили підняти повстання у тилу більшовиків. Ми пішли до генерального штабу Врангеля і запропонували свої послуги зараз дати нам згоду. І мені першому випало на долю таке завдання.

[...] ім’я ДОБРОВОЛЬСЬКОГО Івана Васильовича – цей документ був розміром 2 х 2 см. на білому полотні. Одержавши советські гроші «срулікі» і виїжджаю до Мелітополя. Від Мелітополя фронт був не далеко.

Перш за все я зв’язався со спілкою «УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ», котра була в той час в Мелітополі. Знайшов вірну людину, котрий дав мені адресу однієї жінки, вона мешкала зовсім не далеко від фронту. Попавши до неї виявилось, що її чоловік у партизанів в тилу більшовиків і ховається у плавнях, а мені тільки того і треба було. Я її став просити указати як легше перейти фронт. Вона це дуже гарно зробила, бо знала всі тропінки і вночі провела мене аж до самих плавнів, а там я сам натрапив на партизан, передав їм гроші, зв’язався з ними, пообіцяв їм велику допомогу. Побув 2 дні так само повернувся до Мелітополя. Але тут як раз зіграла велику роль ПОЛЬША, вона заключила мир з більшовиками, і більшовики кинули на Врангелівський фронт всю армію котра брала там участь. Фронт був прорваний, армія Врангеля розбита і Крим був взят більшовиками і нам партизанам прийшлось піти у глибоке підпілля. Ось тут і починається моє життя при більшовиках – як організатор повстанського руху проти жидівсько-більшовицької влади. Це було не життя, а жах.

На перш всього я зостаюсь при більшовиках під псевдонімом. З цим документом мене застають більшовики в Мелітополі.

Деякий час я ще перебуваю тут, налагуючи зв’язок у українцями боячись кожну хвилину за свою голову. І ось я вирішив їхати до Києві. Всі секретні документи я кладу у бутилку і закопую в сараї під стіною. І нарешті перша страшна ніч – о 12-й годині ночі чую стукіт у вікно, я ще не спав, а так лежав одягнений. Глянув в вікно бачу прийшли ЧК. На моє щастя в цій квартирі було 2 виходи, я швидко пішов до чорного виходу і як їх впустили чую, що питають мене. Пам’ятаю тільки, що я перехрестився, вибіг у двір та через тин і у поле. І в ту ніч на ранок я уже був над Дніпром. Тепер я вдруге повертаюсь до Києва вже з великим опитом, як треба себе тепер вести, щоб не попасти до рук більшовиків.

Дуже важко мені бо ще ж я під чужим ім’ям, приходиться переховуватись знов по своїх родичах. До батьків приходив тільки вночі, бо в день не можна – всі знають про мене, донесуть і тоді пропав. Нарешті мені вдається дістати документ на моє ім’я. І так приходить 1923 р. більшовики улаштовують НЕП, трохи стає легше, бо при НЕПІ ЧК почало не так свирепствовать як раніш і я починаю у деяких установах працювати.

Пройшло время, НЕП знищений і знов тепер ГПУ почало вишукувати таких як я. Я вирішив їхати на село до знайомих, знаючи, що в Києві мені жити не можна. Я вирішив скрити всі свої сліди. Оженився на селі і в Київ не показувався. Но тут знов біда: прийшов 1927 р. почали розкуркулювати, мого тестя розпродали забрали усю сім’ю до в’язниці, а потім вислали у Вологду, там всі вони і загинули з голоду. Хотіли і мене з жінкою вислати з того села, та я не дурний. Узнав адресу мого знайомого, котрий попав у ссилку до Сибіру, беру жінку та немовля і їду у Сибір на добровільну ссилку, бо тут все одно схоплять і тоді пропав. Таким чином я переїжджаю до Красноярського краю, у село Богучани, там же на ссилці мій друг КРАСНОТУЦЬКИЙ. В той час там були морози 40° градусів і я там перебував 5 років. Там мене віддають до суду як «вредителя» за зрив посівної кампанії. Відбувши покарання прийшлось звідти біжати через те, що зроблено запрос до Києва[,] хто я такий. Тоді я переїхав на Урал[,] таская за собою свою сім’ю. На Уралі я чуть не помер з голоду.

З Уралу знов прийшлось переїздить на Україну. У Києві звичайно я мешкать не міг. Я поїхав до м. Корсунь де і став робить на стройці школи. Тут знову у мене велика пригода. До мене став дуже чіплятись один жид – Яшка. Став до мене підкопуватись (ми разом робили з ним в тій школі).

Він поїхав до Києва і рознюхав [,]хто я такий та вирішив мене передати НКВД (про це мене було повідомлено однією людино), і ось я вирішив раніш жида угробить[,] ніж він мене.

У мене був знайомий шофер – дуже гарна людина, він жидів не міг терпіти. Ось я з ним добалакався – візьмемо цього жида на машину нібито одвезти до дому, а по дорозі зробити йому «капут».

Я з цим жидом жив в одному будинку – за 3 км від школи. Одного разу шофер під’їхав до школи (як я з ним таємно умовився). Це було о 7 год. вечора. Я став прохати шофера підвести нас з Яшею додому, якщо він їде по дорозі. Він дав згоду підвести нас. Перед цим я цього шофера добре напоїв. Яшка одразу не хотів сідати, але я його уговорив, ми сіли у авто і поїхали з величезною швидкістю. Вже було темно, бо діло було восени. Як тільки ми переїхали міст, то я ще не встиг оглянутись як всі ми з машиною кудись летимо. Опинились ми з машиною у воді на глибині 2-х метрів. Я почув, що придавлен машиною, але ж я не розгубився, став гребтись руками об дно, воно було покрите ілом і я викарабкався і зплив на верх. Підпливши до берега я побачив шофера і декілька чоловік, що копались там, де була машина. То були пожежники з заводу[,] коло якого ми полетіли в воду. Незабаром вони витягли і цього жида, одкачали і врятували його на великий жаль. Ця пригода для мене ще гірш зробила становище, через 2 дні я виїхав з Корсуня боючись последствій. Приїхав я в село Мотовіловку Фастовського р-ну та поступив робити в агрокомбінат разом з жінкою.

Як тільки Німеччина об’вила війну советам, я повсяк час починаю провадити велику агітацію між робітниками та службовцями в пользу німців, щоб вони не боялись їх, допомагали їм щоб вони скоріше прийшли. Перед самим приходом німецьких військ я не вийшов на роботу і не пішов по мобілізації, сховався. Мене знайшли. Тоді директор цього комбінату він ж і голова Ревтрибуналу прізвище ПИВОВАРОВ дав наказ, щоб мене з жінкою судив Ревтрибунал. На щастя, ранком я побачив коло нашої хати німецьких вояків. І спасибі їм, мене і мою дружину було врятовано від розстрілу.

Таким чином я поклав все своє минуле життя на боротьбу з жидівсько-більшовицькою владою, протягом 24 років.

Українська влада разом з німецькою урахують моє майбутнє і допоможуть мені тепер улаштувати своє життя.

Всіх моїх родичів загинуло при більшовиках тільки в Києві 8 чоловік. Моя дружина була репресована та сиділа також в Лук’янівській в’язниці.

 

Згідно: [Грищенко] (підпис)

 

 

 

ДАКО, ф. Р–2356, оп. 1, спр. 53, арк. 73-79зв.