Хто знищив Успенський собор у Києві?

Споконвіків архітектурне обличчя Києва визначалося трьома найвидатнішими пам’ятками древньої української архітектури: Собором святої Софії (1037 р.), Успенським собором (1078 р.) Лаври і Михайлівським Золотоверхим собором (1113 р.) однойменного монастиря.

Початок гітлерівського нашестя (1941 р.) на Україну застав Київ уже без останнього собору, знищеного на початку 30-х років большевицькими вандалами за наказами з Москви.

[19]1 вересня 1941 року до Києва увірвалися німецькі війська, а вже 24 того ж місяця, ніби не знати чому, почалися масові вибухи та пожежі в будинках на Хрещатику. Тисячі киян не могли збагнути, хто був призвідцем злочинних руйнувань столиці України – чи фашисти, чи залишене комуністичне підпілля. Ледь-ледь почало вгасати пожарище серед руїн, як 3 листопада 1941 року пополудні Київ здригнувся від ще одного потужного вибуху. Успенський собор перетворився на румовище. …Збігали роки, а в усіх совєтських джерелах утверджувалася думка, що знищення Успенського собору – це справа рук фашистів. Так гадав і я, доки в 1949 році в спеціальному режимному політичному таборі Інти з умовною назвою “Мінлаг”* в його “лагерном отделении” № 1** випадок не відкрив мені очі на справжніх призвідників зруйнувань у Києво-Печерській Лаврі.

Наприкінці червня 1949 року до нашого табору прибув невеличкий етап з Ленінграда – з два десятки політв’язнів. Серед них вирізнявся “фраєр” військової виправки, сухорлявий блондин з холодним поглядом сталевих очей. Підпільний провід ОУН з’ясував, що прибулець на прізвище Спановський (імені не пам’ятаю)*** – колишній офіцер НКВД, який за невідомі провини був засуджений ще в 1944 році військовим трибуналом до десяти років таборів і уже відбув половину терміну. Що саме йому було інкриміновано, ми дізналися не відразу. Тому допускалося, що це міг бути провокатор чи “стукач”. Працював на шахті № 1. 30 червня 1949 року я з допомогою закарпатця Василька Рогача4* зумів уникнути етапування на Воркуту, за що начальник “лагерного отделения” № 1 капітан Полєвой загнав мене на два місяці суворого режиму в “бур”5*. Відбувши покарання, котрогось дня я зайшов до барака № 18 погомоніти про нагальні справи з провідником табірної ОУН Адамом Кашубою. З ним ми були пов’язані дуже міцно, довіряючи навзаєм. Підійшовши до закутка, де мешкав Адам, я від здивування трохи оторопів. Побіля нього на нарах сидів Спановський і з посмішкою оповідав щось Адаму. Сівши оддалік, я спостерігав за ними. Коли ж Спановський пішов, я запитав Адама, що має означати ця начебто невимушена співбесіда.

– Друже Паньку, – мовив Адам, – хіба ти не чув приказку про гору з горою? Уяви собі, я з цим чекістом запізнався за досить складних умов ще восени 1941 року в Києві.

Адам снував свій спогад далі й далі, а я слухав. З того всього запам’яталося таке. Коли у вересні 1941 року німці зайняли Київ, то випередивши їх на кілька днів, туди нелегально просочилася частина так званої похідної групи ОУН-Б, зрозуміло, без відома чи згоди німаків. Адам, родом з Житомирщини (педагог за фахом), знаючи добре Київ і фотосправу, негайно розгорнув фотографію для прикриття нею однієї з конспіративних явок осередків ОУН-Б у місті. Саме під ту пору фотографію іноді відвідував як клієнт Спановський, видаючи себе за комерсанта. Відвідини не зостались поза увагою підпілля. Адама було попереджено, що цей “тип”, який видає себе за фольксдойча на прізвище Кіфер (Вишня), є або агентом гестапо, або – НКВД з числа тих, котрі шкодять не так німцям, як свідомим українцям, яких видають фашистам на страту. Одне слово, залишена в Україні агентура НКВД руками фашистів винищувала свідомий український елемент, який уцілів від розправ у 30-ті роки або прибув з еміграції. Після того, коли вщухли пожежі Хрещатика, Кіфер попередив: “Ти мене ніколи не бачив, а я тебе”. Небавом стався варварський вибух, який знищив Успенський собор в Лаврі, а Кіфер зник, здавалося, назавжди... І ось аж де нам судилося здибатися.

– Що ж він тобі каже про вибух у Лаврі, чи знає щось? – спитав я Адама.

– О, ця бестія знає, мабуть, всі подробиці, але розповів, гадаю, не все.

З оповіді Спановського виходило, що його посадили через “промах с Успенкой” і “попа Тісо”. Схема трагедії вимальовувалася так. Докладні плани мінування Софійського собору і Лаври були розроблені ще в 1934 році спецами НКВД. Тож з початком війни 1941 року, допускаючи ймовірну здачу Києва, в Лавру і Софію енкаведисти завезли вибухівку з метою знищення святинь ущент. Навіщо? По-перше, допускали: якщо Київ займуть німці, то не без того, аби окупанти не влаштовували церковних урочистостей – “благодарений за освобождение” силами духовних достойників Російської православної церкви, котра панувала монопольно в Україні. Отже, дуже можливо, на таку врочистість до котрогось із знаменитих соборів завітає хтось із провідних діячів Рейху чи генералітету. Не виключали появи Гітлера, Герінга, Гіммлера чи Геббельса... Отоді-то думали “гахнути” з допомогою залишених агентів-диверсантів, як зробили з Хрещатиком. По-друге, якщо б цей варіант не вдався, то з вибухом чекали б аж до Різдва 1942 року, коли в соборі неодмінно буде Служба Божа за участю міської верхівки... В цьому випадку вибухи приписали б фашистам, які, мовляв, нищать пам’ятки “древней русской архитектуры”, не української, звичайно. Коли лаштували мінування Успенського собору (і Софії)6*, то для страхування було змонтовано аж три види запалів: радіосигналом із поста спостереження, електродетонатором через секретний кабель і нарешті найпростіший – від шнура запального. Пункт спостереження діяв постійно з двох місць так, щоб у полі зору була в’їзна брама Лаври. І ось цей день настав. Зранку 3 листопада Лавру було оточено подвійним колом солдат і поліції. Але через недбальство котрогось агента не встигли зауважити, хто саме прибув до брами Лаври трьома лімузинами в супроводі ескорту7*. Чекісти були певні: у Лаврі є “ХТОСЬ” дуже значний з гітлерівської верхівки. Зачекали кілька хвилин, щоб дати можливість увійти в собор “гостям”. Задіяли радіокоманду на детонатори в підвалах собору. Тиша... Вибуху не сталося. Прикро! Заметушилися біля електрокабельних засобів, спливав час. Нарешті вдалися до крайнього заходу, піславши через підземелля мінерів, по суті – смертників, підпалювати шнури8*. Спливло ще чимало часу, заки “гахнуло”. Але це вже був вибух заради вибуху, бо відвідувачі виїхали з Лаври до міста. Зате величезний прекрасний собор перетворився в румовище. Шедевр перестав існувати! Загинули й мінери. Як з’ясувалося згодом, ніхто з фашистської верхівки Лавру не відвідував, а прибув тільки Йозеф Тісо – глава тодішньої профашистської державки Словакії, який мав духовний сан, і через що чекісти зневажливо називали його “попом”.

За таку скандальну невдачу з підривом Успенського собору всіх учасників операції судив військовий трибунал НКВД у 1944 році. Спановський отримав “червонець”, а когось із керівників засудили до розстрілу.

ПОСТСКРИПТУМ: Адама Кашубу за вироком військового трибуналу Архангельського військового округу від 26.10.1950 року було розстріляно разом з десятьма політв’язнями за створення табірної повстанської організації під назвою “Північне сяйво”9*. Славна, мужня була людина і незламний український патріот – незабутній Адам Кашуба. Слава йому вовіки!

Пантелеймон Василевський.

м. Дрогобич

Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни. Дослідження. Документи /

Упоряд. Т.М. Себта, Р.І. Качан. – К.: “Видавець Олег Філюк”, 2016. – C. 269–272

КОМЕНТАРІ

*…в спеціальному режимному політичному таборі Інти з умовною назвою “Мінлаг”… –від рос. Минеральный исправительный трудовой лагерь (попередня назва – Особый лагерь № 1 / Особлаг № 1) – Мінлаг (1948–1957) знаходився біля селища Інта Кожвинського р-ну Комі АРСР РРФСР (нині м. Інта, Республіка Комі РФ), до березня 1950 р. був у підпорядкуванні ГУЛАГ, а на момент закриття – Головного управління виправно-трудових колоній МВС СРСР. Мінеральний ВТТ створено 28 лютого 1948 р., як Особий табір № 1, у приміщеннях Інтинського ВТТ, ліквідованого 1 листопада 1948 р. “Мінеральний лагер” – умовна назва, присвоєна 10 травня 1948 р Особому табору № 1. Протягом 1949–1954 рр. обидві назви існували рівноправно. Після закриття 6 березня 1957 р. Мінерального ВТТ, всі його табірні підрозділи було передано Печорському ВТТ. Каторжани Мінлагу працювали на: Інтинському комбінаті “Інтауголь” (добування вугілля на шахтах № 1–4, 6, 7, 10, будівництво нових шахт № 5, 9, 11–14, лісозаготівля для комбінату); житловому, капітальному та дорожньому будівництві; осушувальних роботах; рудниках Еджид-Кирта і Кожим; ремонтно-механічному заводі, цегляному заводі, деревообробному комбінаті у селищі Інта; на земляних роботах; сільськогосподарських роботах; будівництві шлакоблочного заводу комбінату “Інтауголь” у селищі Інта; автобазах і лісобіржі. Чисельність каторжан у вересні 1948 р. становила 9332 чоловіки, на 1 січня 1949 р. – 24112, постійно зростаючи до 1952 р. На 1 січня 1952 р. у Мінеральному ВТТ перебувала найбільша кількість каторжан – 34485, а на момент закриття табору у березні 1957 р. там перебувало 6819 чоловік (Система исправительно-трудовых лагерей в СССР: 1923–1960: Справочник. – М., 1998. – С. 324–325).

**…“лагерном отделении” № 1… – табірне відділення № 1 посиленого режиму організовано 1949 р. наказом МВС СРСР №00472-48 у 1-му гірському районі селища Інта Кожвинського р-ну Комі АРСР на 8-му км станції “Інта” Північно-Печорської залізниці. Наприкінці квітня 1949 р. там перебувало 3942 каторжан, а на 1 жовтня 1949 р. – 4694 (ГАРФ, ф. 9414, оп. 1, д. 566, л. 8–9об.; там само, д. 1853, л. 33, 35; там само, д. 1854, л. 37).

***…Спановський (імені не пам’ятаю)… – Спановський Віталій Кузьмич, співробітник НКГБ–НКВС з 1937 р., радянський диверсант, залишений в окупованому Києві, мав документи на прізвище “Кіфер” (1941), причетний до вибуху Успенського собору КПЛ. У грудні 1937 р. закінчив Ростовську міжкрайову школу ГУДБ НКВС, наказом наркома ВС СРСР № 2352 від 2.12.1937 р. присвоєно спецзвання сержанта державної безпеки. Брат – Спановський Василь Кузьмич, 1910 р.н., місце народження м. Кропоткін (кол. Романовський) Краснодарського краю, студент технікуму ім. К. Маркса у Москві, заарештований 18.01.1937 р. і засуджений за статтею 58-10 ч. 1 на 7 років ВТТ, реабілітований 15.05.1996 р. (ГДА СБУ, ф. 12, спр. 179-СП, арк. 169зв.; Жертвы политического террора в СССР: база данных [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lis ts.memo.ru/index18.htm)

4*…закарпатця Василька Рогача… – рідний брат Івана Андрійовича Рогача, головного редактора газети “Українське слово” (Рябченко Л.І. За компасом марки “Воля”. – Кн. 2. – Полтава: “Верстка”, 2011. – С. 50–51; див. коментар 46* до док. “Спогади Н. Лінки (Геппенер) “Великая Отечественная война 1941–1945 гг. (Киев)”...”).

5*…“бур”... – скорочення з рос. “Барак усиленного режима” – внутрішня тюрма.

6*…Коли лаштували мінування Успенського собору (і Софії)... – Успенський собор Києво-Печерської Лаври був замінований на початку вересня 1941 р. (див. док. “Стаття професора Б. Жука про пожежі у Києві восени 1941 р...”, “Розповідь колишнього начальника штабу 207-го окремого батальйону інженерних загороджень полковника у відставці О. Немчинського...”), Софійський собор замінувати не вдалося. Поки окремі взоди спеціального призначення були зайняті підготуванням спецоперацій у Лаврі та мінуванням інших об’єктів у місті, військові спробували замінувати Софію, але занадто пізно. Зробити їм це завадив заступник директора тогочасного Державного архітектурно-історичного заповідника “Софійський музей” Олекса Повстенко, який не дозволив мінувати собор, коли на територію заїхала машина з вибухівкою, сказавши, що у соборі підвалів немає. Йому пощастило, ймовірно, тільки тому, що подія відбувалася вже в останні дні оборони Києва, коли серед військових відчувалася нервовість і поспіх перед залишенням міста (Форостівський Л. Київ під ворожими окупаціями. – Буенос-Айрес, 1952. – С. 22; Кот С.І. Зруйнування Успенського собору Києво-Печерської Лаври (3 листопада 1941 р.): версії // УІЖ. – 2011. – № 6. – С. 134).

7*…трьома лімузинами в супроводі ескорту... – ескортом були, скоріш, лімузини з німецькими високопоставленими офіцерами, що супроводжували автобус президента Словаччини Й. Тісо (див. фото 39, с. XVII у збірнику: “Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни...”).

8*…піславши через підземелля мінерів, по суті – смертників, підпалювати шнури...– вони, дійсно, стали смертниками. Трьох чоловіків, які втікали, застрелила німецька охорона, котра прибігла до собору на звук невеликого вибуху, що пролунав у ньому. Троє застрелених були одягнуті у напіввійськове вбрання – гімнастерки, поверх в одного фуфайка, у другого – піджак, у третього – френч, у котрогось з-за халяви чобота виглядала ложка (див. док. “Радіотелеграма № 28 вищого керівника СС і Поліції Південної Росії Ф. Єкельна...”, “Повідомлення Оперативної групи “С” [...] з донесення про події в СРСР № 130...”, “Доповідна записка уповноваженого Кіровського райвиконкому по Лаврі В. Тверського та настоятеля Лаври архімандрита Валерія (Устименка)...”, “Акт майора міліції Маценка про наявність на території Лаври і схилах Дніпра за її стінами поховань військовополонених і євреїв...”, фото 55, с. ХХІ у збірнику: “Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни...”).

9*…розстріляно разом з десятьма політв’язнями за створення табірної повстанської організації... – табірна підпільна організація “Північне сяйво” налічувала за списком 146 осіб (керівник колишній інженер-полковник Г.Т Павлов), але так і не встигла здійснити повстання, оскільки залишилася без керівного ядра внаслідок арешту 3 лютого 1950 р. 31 чоловіка. Їх видав агент – колишній майор КДБ М.Ф. Лапін, котрий зміг проникнути до складу штабу. Арештованим вдалося узгодити між собою поведінку на слідстві, зберігши таким чином багатьом життя. Однак 11 чоловік були засуджені Військовим трибуналом Архангельського військового округу від 24–26 жовтня 1950 р. до вищої міри покарання. Крім А. Кашуби, це були: “Братусь Петро Антонович, українець із Борисполя, Бритів Анатолій Павлович, українець з Лебедина, Добровольський Михайло Олексійович, українець з Удмуртії, Загоровський Михайло, українець із Запоріжжя, […] Лихінін Олександр, українець зі Львова, Павлов Георгій Тимофійович, терський козак зі Ставропілля, Писанко Костянтин Федорович, українець із Закарпаття, Романов Петро, росіянин із Ленінграда, Романчук Юліан Володимирович, білорус із Західної Білорусі, Рутковський Валерій Павлович, білорус із Бобруйська” (Рябченко Л.І. За компасом марки “Воля”. – Кн. 2. – Полтава: “Верстка”, 2011. – С. 42, 48; Василевський П. Спалах “Північного сяйва”. До 40-ої річниці трагедії на Інті // Поклик сумління. – 8–15.11.1990. – № 12. – С. 3).