[Спогади О. Немчинського1]

Незадовго до початку війні в Київському особливому військовому окрузі почали формувати суворо засекречені підрозділи спеціального мінування. Їхнею зброєю стали міни, керовані по радіо, або техніка особливої секретності (ТОС). Подібної зброї світ ще не знав.

Бойові одиниці ТОС спочатку розмістили в 45-му окремому інженерному полку в Києві, на вулиці Довнар-3апольського. Тут ретельно відібрані командири й бійці вивчали таємничі прилади, особливості їхньої установки й приведення в дію. У другій половині травня І941 року, коли 11-й, 13-й, 15-й окремі взводи спеціального мінування виїхали до літніх інженерних таборів на п’ятнадцятий кілометр Житомирського шосе, надійшла термінова депеша: командуючий округом, Герой Радянського Союзу генерал-полковник М.П. Кирпонос наказав провести показ дії ТОС з бойовими зарядами на зборах командного складу округу, які призначалися на червень. Показ мали здійснити командир 11-го окремого взводу лейтенант М.С. Татарський, начальник взводної радіостанції “РУС-3” лейтенант Єфімов і командири відділень радіомінерів сержанти Антонов і Козлов. Обладнання й живлення радіостанції розміщувалося на двох вантажівках, а ще на двох автомашинах – прилади Ф-10* і самі радіомінери. Тренування скінчилося в суботу 21 червня, а на ранок почалася війна. На Київ упали перші німецькі бомби.

Понад два місяці захисники столиці України мужньо стримували шалений натиск ворога. І коли над містом нависла смертельна небезпека, розпочалися підготовчі роботи по приведенню в дію неймовірного плану, задуманого надто високо “нагорі”: передбачалося перетворити весь Київ на жахливу мінну пастку для гітлерівців, тільки-но вони захоплять місто.

Роботами по мінуванню Києва й переправ через Дніпро керував начальник інженерних військ 37-ої армії полковник Олександр Іванович Голдович, уродженець Білорусії, учасник боїв на озері Хасан, а після війни – генерал-лейтенант. Вже перебуваючи на відпочинку, через багато років[, він]2 з болем розповідав, яку страшну муку пережив, [коли був] змушений вирішувати долю Києва і киян. Якою ж, думав тоді, у сорок першому, буде ціна за кожного вбитого німецького солдата... Чи зумісні заплановані втрати... Та гаслом дня було – смерть німецьким окупантам! Смерть за будь-яку ціну... Вже з часом, оцінюючи минуле, ще більше зрозумів, що ота київська мінна операція не мала прецеденту в історії воєн ані за своїми масштабами, ані за технікою виконання. Задум передбачав масованість і раптовість, а ще більше – деморалізацію німецьких військ, породження серед них “епідемії мінобоязні”, забобонного очікування повторення мінної війни в інших містах. Вважалося, що німці займатимуть під штаби, військові та окупаційні установи, казарми, склади тощо існуючі споруди аналогічного призначення в Києві. Врешті, так воно й сталося. Передбачалося, що їхні сапери-піонірен** перевірятимуть ті споруди на відсутність мін, тож чимало уваги приділялося підвищеній секретності.

Наприкінці серпня до штабу оборони Києва на Володимирській, 24*** викликали поодинці командирів підрозділів, яким безпосередньо доручалося руйнувати місто, окремі споруди. Завдання ставилося виключно в усній формі віч-на-віч підполковником Кашниковим – від штабу Південно-Західного фронту, полковником Голдовичем – від 37-ої армії, в присутності спеціаліста-мінера капітана Хилякіна. Так завдання одержали командири окремих взводів спеціального мінування Михайло Красиков, [Борис]3 Левченко, Олег Лутін, Михайло Татарський... Наказ є наказ. Мінували Хрещатик, Думу, Будинок оборони, пасаж, готелі, цирк, штаб округу (після війни в цій будівлі на Банківській вулиці розмістився ЦК партії), будинки на Прорізній, держбанк, НКВС, Будинок офіцерів, Верховну Раду, Раднарком, Києво-Печерську Лавру, Музей українського мистецтва, Музей Леніна, Оперний театр тощо. Мінували комунікації вздовж Дніпра, спуски до моста імені Євгенії Бош, його берегові опори, дефіле на набережній навпроти Аскольдової могили, підступи до Поштової площі, берегові опори Дарницького залізничного мосту тощо. Полковник Голдович наполягав саме на мінуванні комунікацій, доречно вважаючи знищення цивільних громадських споруд, тим більше історичних та мистецьких пам’яток[,] безглуздим з військової точки зору і аморальним – з громадянських позицій. Але, знов-таки, наказ є наказ – закон для військового.

Спочатку мінування Києва провадилося по ночах, але перебіг подій на фронті змусив поквапитись, тож працювати довелося і вдень. Задля відвернення уваги солдати-мінери перевдягалися в робітників-ремонтників, та кияни швидко здогадалися, що то за “водопровідники” та “шляховики”. Втім, всі мовчали, навчені мовчати та добре розуміючи, що то значать в умовах війни довгий язик.

Настало 19 вересня. Останні частини Червоної армії залишали місто. Злетів у повітря міст імені Євгенії Бош4*, запалав дерев’яний Наводницький (тепер на тих місцях відповідно Метроміст та міст ім. Патона). Гітлерівці увійшли в столицю України. Почався відлік 778 днів окупації...

Тепер щодо Лаври. Крім Успенського собору, там заздалегідь було заміновано оглядовий майданчик біля корпусу номер 305* – колишньої іконописної майстерні – так званий “Вид”. З цього дуже зручного спостережного пункту відкривався чарівний краєвид на Лівобережжя, мости й Дніпро. Тут і було закладено на глибині до трьох метрів 1200 кілограмів амоніту, дитонатори і радіоприлади. Керований по радіо вибух гарантував руйнування підпірної стіни. 20 вересня німці, нічого на підозрюючи, розташували там свій спостережний пункт і зенітну батарею. На Великій дзвіниці вивісили прапор Вермахту. Але вночі хтось підпалив дзвіницю, і прапор обгорів. Німці повісили прапор нижче, але стався новий підпал6*. Тоді фельджандармерія почала шукати винуватців, і над групою підривників на чолі з лейтенантом Олегом Лутіним, яка переховувалася в печерах, нависла небезпека. Та окупанти не наважилися піти в печери. [20]4 вересня на майданчик “Виду“ виїхало кілька легкових авто, з них вийшли генерал, офіцери, довго милувалися краєвидом. А о 15 годині землю струсонув потужний вибух, частина стіни завалилася, перекривши шлях на Нижню Лавру, а всіх, хто стояв на майданчику, змело вибуховою хвилею. Так спрацював черговий, після мостів, радіовибух, скерований чи то з мобільної польової “РУС-3” десь з Бориспільського лісу, чи то з Москви7* – з радіостанції імені Комінтерну. А сигнал на вибух було подано з Лаври... Корпус номер 30 не <дуже>5 постраждав.

24 вересня пролунав перший вибух на розі Хрещатика і Прорізної, де розташувалася німецька комендатура міста, за тим вибухом почало гупати в різних місцях головної вулиці міста, і зчинилася грандіозна, небачена досі пожежа, яка тривала майже тиждень. Було знищено величезну кількість житлових і громадських будівель. Ніхто ще, здається, не наважився полічити, скільки ж тоді загинуло окупантів, а скільки – киян...

Але дещо німецькі сапери-піонірен спромоглися врятувати від вибухів і відверто пишалися цим. Так, серед пам’яток Києва, врятованих гітлерівськими загарбниками (яке дивне сполучення слів), виявилися видатні споруди. Отямившись від психологічного шоку, окупанти вивели війська з усіх підозрілих будинків і заходилися шукати міни. Вони знешкодили їх в Театрі опери та балету, в Музеї українського мистецтва, в Музеї Леніна8* – колишньо[му] Педагогічно[му] музе[ї]6. Знешкоджені тут міни вони виставили на загальний огляд і ще глузували, мовляв, більшовики навіть своєї святині не шкодують – дивіться, кияни!

А за Хрещатиком настало 29 вересня – Бабин яр...

У жовтні, начебто, ніщо не вибухало.

А вранці 1 листопада запала Дума на теперішньому Майдані Незалежності і згоріла дощенту. У відповідь окупанти розстріляли 300 мужчин-заложників, про що сповістили окремим наказом 2 листопада9*.

Вранці 3 листопада лейтенант О. Лутін, ведучи безперервне спостереження за територією Лаври, помітив зі своєї схованки, що на подвір’я прибула велика група фельджандармерії та військ СС. Вони нишпорили по всіх закутках, навели всюди порядок та виставили вартових. Решта вишикувалася почесною вартою. З тих дій лейтенант зрозумів, що очікується прибуття якоїсь поважної особи, чи, бува, не самого фюрера. Рівно об 11.00 О. Лутін вийшов на черговий сеанс радіозв’язку з центром і подав умовний сигнал “попередження”. Об 11.30 на вулиці з’явився довгий кортеж з легкових авто: “опель-адмірали”, “хорьхи”, “мерседеси”, “сітроєни”10*. Варта біля Святотроїцької брами взяла зброю на-караул. З вікон надбрамної церкви, що раптом розчинилися, висунулися стволи ручних кулеметів11*: вартові були й там. Об 11.45 з-під брами посунула велика група військових у досить високих, як розгледів у бінокль О. Лутін, званнях. Довкола заметушилися фотокореспонденти, кінооператори. В центрі групи вирізнялася фігура не в кашкеті, а в пілотці, і всі присутні явно виявляли підвищену увагу до цього невідомого. Якоїсь миті лейтенанту здалося, що це Мусоліні... О 12.05, коли прибулі зникли за дверима Успенського собору, О. Лутін наказав помічникові Лещенку передати по радіо умовний сигнал “ТРИ ШІСТКИ”. Згідно [з] умов[ами] військової таємниці і правил секретності, він не міг навіть знати, де й скільки розташовано вибухівки, нічого подібного, тільки – момент і код подачі радіосигналу, згідно [з] місцеви[ми] умов[ами], які на його розсуд стануть найсприятливішими для виконання акції. Отже, сигнал подано, а вибуху ... нема. Минає час. Тиша. Ось відвідувачі вже вийшли з собору, поволі рушили назад до брами. Ось і почесна варта крокує слідом, зникає за мурами. І тут тільки пролунав страшенної сили вибух12*. За мить від пам’ятки, святині православних лишилася тільки купа древньої цегли...

Не міг знати лейтенант Олег Лутін, що тоді Лавру відвідували гауляйтер України рейхкомісар Еріх Кох та президент Словакії єпископ Йозеф Тісо13*. Не знав він і причини затримки вибуху, очевидно, – технічної <або оперативної...>

І останнім вибухом 1941 року в Києві був підірваний щойно відбудований окупантами міст імені Євгенії Бош через Дніпро. Радіоімпульс надійшов з Москви, зі станції імені Комінтерну. Було це вже в грудні14*.

Отже, тепер, за збігом років можна спитати, чи вдалася мінна війна в Києві[?] Очевидно, тільки частково. Так, гітлерівці зазнали втрат. Але чимало жертв було й серед киян, тисячі людей лишилися без житла. Що ж, комуністичне керівництво СРСР не цінувало ні людей, ні пам’яток культури. На тлі масових руйнацій 1930-х років у Києві знищення Хрещатика і Лаври виглядало досить послідовною акцією послідовного нищення “старого світу”, боротьби з ворогами. За збігом років можна засуджувати вчинок Олега Лутіна: тепер можна розмірковувати, навіщо ж було підривати Успенський собор, коли ту групу офіцерів та генералів можна було знищити автоматним вогнем, закидати гранатами... Тепер легко так розмірковувати... Але ж і він виконував наказ.

Восени 1943 року мені довелося брати участь в розміновуванні Печерського району Києва. Нами керували тоді начальник інженерних військ 1-го Українського фронту генерал-майор Юрій Вячеславович Бордзиловський, згодом відряджений до Війська Польського (де йому довелося послужити чимало і згодом посідати високий пост віце-міністра <оборони) та командир 42-ої інженерної бригади спеціального призначення – полковник Віталій Петрович Краснов>. Район розмінування нашої частини обмежувався берегом Дніпра, Хрещатиком, Червоноармійською, залізничною станцією Київ-товарний, річкою Либідь. Особливу увагу ми приділили будинкам Верховної Ради, Раднаркому, “Арсеналу”, казармам, військовим училищам, Лаврі. То велика, окрема розповідь. Але про Лавру скажу <коротко>7, враховуючи підвищений інтерес киян і читачів “Літературної України”.

Ступивши на початку листопада 1943 року на подвір’я Лаври, ми з болем побачили величезну купу цегли на місці Успенського собору. Лише правий задній кут – приділ Іоана Богослова з банею й один пілон з рештками склепіння сумно стовбичили на тім місці. Всі будівлі Верхньої Лаври стояли вже без дахів, потрощені й понівечені, тільки Велика дзвіниця, закіптюжена пожежами й пошарпана осколками, гордовито височіла над колишнім монастирем, Музейним містечком. Наші бійці міношукачами, щупами й стетоскопами ретельно обстежували територію Верхньої Лаври. В руїнах Економічного корпусу підняли моток саперного провідника, облишеного нашими колегами в сорок першому. Під уламками підпорної стіни “Виду” виявили німецьку легкову автомашину з останками гітлерівців. Дещо далі – останки невідомого бійця в червоноармійському обмундируванні... Неподалік могил Іскри і Кочубея біля Трапезної виявили потрощений прилад радіокеруючого пристрою для дистанційного підриву фугасів. Від нього тягнулися проводи в бік “Виду”. Було обстежено й славнозвісні лаврські печери в присутності лаврських ченців – адже під час окупації монастир поновив свою діяльність на терені Нижньої Лаври. Керував ним тоді отець Валерій, в миру – Ва[силь]8 Овксентійович Устименко (1868–1953). Як він і повідомив, в печерах мін не виявилося.

О. Немчинський,

[підпис]

29.9.19919

<Москва...>10

Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни. Дослідження. Документи /

Упоряд. Т.М. Себта, Р.І. Качан. – К.: “Видавець Олег Філюк”, 2016. – C. 272–277

КОМЕНТАРІ

*…прилади Ф-10... – частина блоку управління радянської об’єктної радіокерованої міни Ф-10, що передбачалася для підриву особливо важливих об’єктів, які підлягали знищенню тільки при настанні особливих обставин. Радіоміна складалася з блоку управління (прилад Ф-10, дешифратор сигналів і батарея живлення), антени, електродетонатора та заряду вибухівки. Блок управління був здатний приймати й обробляти отримані радіосигнали і видавати електроімпульс на підрив максимально трьох електродетонаторів, а з використанням спеціального проміжного блока-розгалужувача (прилад БІС) до 36 електродетонаторів. Маса заряду вибухівки могла бути від кількох десятків кілограмів до кількох тонн. Блок управління вагою 35 кг містився в ящику розміром 40×38×28 см, який вкладався у гумовий мішок і встановлювався всередині об’єкта, як правило, на глибині до 2,5 метрів. На відстані від 0 до 40 м від ящика розміщувалася дротова антена довжиною не більше 30 м. Вона могла бути закопана у землю до 120 см або вмурована у стіну на глибину до 6 см. Антена з’єднувалася з приладом Ф-10 фідером довжиною до 40 м. Блок управління міг знаходитися поруч з зарядом або на відстані до 50 метрів, причому від нього до кожного з трьох електродетонаторів вів окремий двужильний кабель електропідривного ланцюга. Кінці кабелю приєднувалися до електродетонаторів, вставлені в заряди. Робоча напруга живлення радіосхеми приладу Ф-10 і дешифратора сигналів складала 12 вольт, а анодна напруга радіоламп – не менше 95 вольт. У режимі постійної робочої напруги час бойової роботи міни складав лише 4 доби, тому в конструкцію міни був введений часовий механізм, який забезпечував періодичне включення напруги. В режимі “5” (5 хв. напруга включена, 5 хв. виключена) термін бойової роботи міни збільшувався до 40 діб. Це була верхня межа бойового стану міни. Для режиму напруги “5” радіосигнал на вибух мав подаватися протягом 10 хв. Крім того, з метою економії живлення й сам приймач включався через кожні 5–6 хв. всього на 12–15 секунд. Цим режимом керував другий часовий механізм, який живився від тієї ж батареї живлення кожні 3–4 хв. Максимальна дальність радіокерування міною складала 600 км ([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.saper.etel.ru/mines-4/radiomina-f-10.html; Кабанець Є.П. Загибель Успенського собору: міфи й дійсність. Документальне розслідування. – К., 2011. – С. 193).

**…піонірен... – з нім. сапери.

***…до штабу оборони Києва на Володимирській, 24... – у наріжному будинку ліворуч Південної брами Національного заповідника “Софія Київська”.

4*…Злетів у повітря міст імені Євгенії Бош... – міст імені Євгенії Бош був підірваний о 14 год. 19 вересня 1941 р. разом з бійцями, які затримавшись, не встигли його перебігти. О 14 год. 40 хв. вибух моста був продубльований – підірвано праву берегову опору моста. Останній сигнал надійшов з мобільної радіостанції (РУС-3), дальність дії якої до 150 км, розташованої у Бориспільському лісі (див. коментар 25* до док. “Спогади Н. Лінки (Геппенер) “Великая Отечественная война 1941–1945 гг. (Киев)”...”, док. “Запис києвознавця Д. Малакова розповіді колишнього сапера лейтенанта М. Татарського...”).

5*…заміновано оглядовий майданчик біля корпусу номер 30... – оглядовий майданчик Києво-Печерської Лаври “Вид” був замінований саперами 11-го окремого взводу спеціального призначення під командуванням лейтенанта Михайла Татарського (див. “Запис києвознавця Д. Малакова розповіді колишнього сапера, лейтенанта М. Татарського...”).

6*…вночі хтось підпалив дзвіницю, і прапор обгорів. Німці повісили прапор нижче, але стався новий підпал... – нижче прапор німці не перевішували, а перевісили на тому ж рівні тільки на другому боці бані Великої лаврської дзвіниці, про що свідчать фото 9, 11 у збірнику: “Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни...”.

7*…спрацював […] радіовибух, скерований чи то з мобільної польової “РУС-3“ десь з Бориспільського лісу, чи то з Москви... – вибух був скерований з мобільної польової радіостанції – РУС-3, дальність дії якої до 150 км, що була розташована у Бориспільському лісі (див. док. “Запис києвознавця Д. Малакова розповіді колишнього сапера лейтенанта М. Татарського...”).

8*…Вони знешкодили їх в Театрі опери та балету, в Музеї українського мистецтва, в Музеї Леніна... – з будинку колишнього Педагогічного музею (тодішнього Музею Леніна) німці вилучили 70 центнерів вибухівки; з Оперного театру – до 1 тонни; вийняли міни з будинків Держбанку, ЦК КП(б)У, НКВС по вул. Короленка (нині Володимирська), 33 і низки великих житлових будинків. На 28 вересня 1941 р. німцями було знешкоджено у будинках 670 мін (див. док. “Повідомлення Оперативної групи “С” [...] з донесення про події в СРСР № 97...”, док. “Повідомлення Оперативної групи “С” [...] з донесення про події в СРСР № 106...”; Форостівський Л. Київ під ворожими окупаціями. – Буенос-Айрес, 1952. – С. 21).

9*…розстріляли 300 мужчин-заложників, про що сповістили окремим наказом 2 листопада... – опубліковано в: Кузнецов А. Бабий Яр. – К.: Саммит-Книга, 2008. – С. 114.

10*…кортеж з легкових авто: “опель-адмірали”, “хорьхи”, “мерседеси”, “сітроєни”... – див. коментар 6* до док. “Спогади колишнього політв’язня сталінських концтаборів П. Василевського...”.

11*…Варта біля Святотроїцької брами взяла зброю на-караул. З вікон надбрамної церкви, що раптом розчинилися, висунулися стволи ручних кулеметів... – на фото 44 видно групу офіцерів перед Троїцькою надбрамною церквою – центральним входом у Лавру, які віддають честь президенту Словаччини Й. Тісо та супроводжуючим його офіцерам, які зайшли до Лаври близько 11 год. 40 хв. 3 листопада 1941 р.; на фото 46 – західний фасад Троїцької надбрамної церкви з відкритими вікнами другого ярусу, щоправда, кулеметів не видно.

12*…тут тільки пролунав страшенної сили вибух... – вибух пролунав приблизно за дві години після того, як Лавру залишив Й. Тісо і супроводжуючі його особи, – приблизно о 14 год. 30 хв. (див. док. “Радіотелеграма № 28 вищого керівника СС і Поліції Південної Росії Ф. Єкельна...”, “Повідомлення Оперативної групи “С” [...] з донесення про події в СРСР № 130...”; фото 50–54 у збірнику: “Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни...”).

13*…Лавру відвідували гауляйтер України рейхкомісар Еріх Кох та президент Словакії єпископ Йозеф Тісо... – райхскомісара України Еріха Коха серед супроводжуючих осіб не було. Від німецької військової влади Й. Тісо супроводжували генерал-лейтенант Бернгардт Вабер, полковник Ріхард Шимпф та ін. (див. фото 40–44, 47, 49 у збірнику: “Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни...”).

14*…останнім вибухом 1941 року в Києві був підірваний щойно відбудований окупантами міст імені Євгенії Бошчерез Дніпро. Радіоімпульс надійшов з Москви, зі станції імені Комінтерну. Було це вже в грудні... – міст ім. Євгенії Бош, зруйнований 19 вересня 1941 р., німці не відновлювали, а побудували поруч нижче за течією дерев’яний міст. Праву берегову опору мосту було підірвано так само 19 вересня 1941 р. о 14.40, через 40 хв. після основного вибуху. Обидва радіосигнали надійшли з мобільної радіоустановку (РУС-3), розташованої у Бориспільському лісі (див. вище коментар 4*, коментар 25* до док. “Спогади Н. Лінки (Геппенер) “Великая Отечественная война 1941–1945 гг. (Киев)”...”, док. “Запис києвознавця Д. Малакова розповіді колишнього сапера лейтенанта М. Татарського...”).