Відродження Церкви в Україні та Києві

 

Звільнена в 1941–[19]42 рр. територія України представляла – у церковнім відношенні – дві різні області – східну та західну (Волинь). У Східній (Великій) Україні організоване церковне життя за час більшовицького панування було цілковито знищене. Усі єпископи були замучені або заслані, рівно ж1 як тисячі духовенства та чернецтва.

Залишки духовенства, як і вірних, можна поділити на кілька напрямків.

• Давня, традиційна слов’янська або “тихоновська” церква*. До неї належить безперечна більшість віруючих. У Києві, на Кловському узвозі ч. 20[,] проживав єдиний із єпископів тієї церкви старенький схимник Антоній Абашидзе – грузин (тепер він мешкає у Лаврі). Але він, хоч мав і має величезний авторитет[,] не міг допомогти у відбудові Церкви, як хворий-паралітик та сх[и]мник2.

З поміж київського “слов’янського” духовенства, безперечно найцікавішим був протоієрей [О].3Вішняков, проти якого висунено різні обвинувачення[,] й який виїхав з Києва**. З інших священиків цього напрямку належить згадати прот[оієрея] Гроссу, прот[опресвітера] Длугопільського (що потім увійшов у склад Церковної ради, а тепер працює в Св. Троїцькій церкві по вул. В[еликій] Васильківській) та прот[оієрея] Павловського.

Церква ця – континуатор давньої церкви, що була панівна у царській Росії, затримала багато сил й повагу, перетривавши страшні удари з різних боків.

• Укр[аїнська] Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Тому що суперництво церков[,] слов’янської й автокеф[альної,] творило усі непорозуміння церковного життя в Києві, тут необхідно розглянути постання цієї Церкви й засновки ворожнечі церков:

1918 р. при соборі св. Софії постала перша “Всеукр[аїнська] Церк[овна] Рада”*** на чолі з архієп[ископом] Олексієм Дородніциним. Ця Рада скликала в Києві на 7.І.[19]18 р. Всеукраїнський Церковний Собор4*. 19.І. засідання Собору перерван5*, а друга його сесія (з 7.VI.) вже мала русофільський характер6*. У середині 1918 р. у Києві постає комісія з професорів-академіків та з діячів-автокефалістів на чолі з міністром віросповідань4 Зіньківським7*. У червні 1918 р. делегати комісії були в патр[іарха] Тихона з домаганнями широкої церковної автономії, але без результату.

1.І.1919 р. актом від Директорії УНР проголошено автокефалію Церкви8*. На чолі церк[овного] правління стала “Веукр[аїнська] Вища Цер[ковна] Рада” (до не[ї] м[іж] ін[шим] увійшли прот[оієрей] В. Липківський, єписк[оп] Діонисій Валєдинський).

22–26.V.1921 р. у Києві відбувся єпархіальний з’їзд, що обрав архієпископа Парфенія Левицького митрополитом України9* й кількох кандидатів у єпископи. Одначе арх[ієпископ] Парфеній, під натиском росіян, відійшов, а кандидати не могли, з причини війни, дістатись до Грузії, де мали отримати хіротонію10*.

Тим часом до Києва приїхав екзарх патріарха (Московського) – Михаїл Єрмаков11*.

1921 р., на свято Покрови, у Софії зібрався собор духовенства і мирян з 10 єпархій України12*, але без єпископів. Делегати від Собору кілька разів ходили до єп[ископа] Єрмакова <й єпископів>, але ті відмовились хіротонізувати кандидатів Собору. У відповідь на це Собор поставив єпископат покладанням рук священства й всього Собору13*. При цьому Собор висловився, що такий нетрадиційний, революційний акт допущений “тільки в цьому виключному випадкові”.

У 1926 [р.] совітська влада зареєструвала статут громад УАПЦ14*. У цей приблизно час посилюється акція провокаторських елементів в церкві.

У 1930 році, в зв’язку з процесом “СВУ”15*[,] скликано надзвичайний Собор УАПЦ й вимушено ухвалу про “самоліквідацію” УАПЦ (29.І.30)16*.

• “Синодальна” або обновленчеська Церква, що до неї влилася т.зв. “жива” Церква17* – від 1922 р. має свій центр у Харкові. У Києві ця церква не була популярна й в подіях переходової доби18* не відіграла ніякої ролі. Один з єпископів цієї церкви – Губчук (що за час совєтов читав антирелігійні відчити) пробував вернутися до церк[овної] діяльності (у жовтні 1941 р.), але секція віросповідань19* відрадила йому це.

***5

Зовсім відмінно представлялася справа в Західній Україні, де більшовики за короткий час свого панування не встигли знищити церковного життя. Там церква, у межах польської держави в р[оці] 1924 отримала автокефалію на підставі Томосу Вселенського патріарха20* (див. збірка архіву6 ч. 1). Таким чином[,] правосл[авна] церква на Волині, Холмщині, Поліссі й Білорусії була зовсім автокефальна, в той час коли питання <самостійності> церкви на сході, поза актом 1919 р., що про нього згадувалося, не було розв’язано[,] й вона фактично була залежна від церк[овного] центру в Москві.

Коли, по німецько-польській війні21*, більшовики окуп[у]вали7 Волинь й Полісся, то західньоукраїнська ієрархія була розділена політичним кордоном: У Генеральній Губернії зістався голова Автокефальної Церкви, митроп[олит] Діонисій Валєдинський. Пізніш хіротонізовано там проф[есора] І.І. Огієнка (арх[ієпископа] Іларіона) на кафедру в Холмі, а прот[оієрея] П. Видибіду (архієп[ископа] Палладія) – у єпископа Краківського. Ці три ієрархи далі залишились носіями ідеї автокефалії Укр[аїнської] Церкви й, по звільненні Києва, пробували нав’язати контакт й вплинути на біг церковних подій в столиці.

Управляти Церквою Західньої України, що опинилась в межах УССР приїхав, оселившись у Луцьку митрополит Ніколай, екзарх митр[ополита] Сергія. Його юрисдикцію признали більшість єпископів, що лишились на Волині й Поліссі[,] й на[й]старіший серед них архієп[ископ] Алексій (Громадський), що резідував і резідує у Крем’янці[,] й що тепер очолює одну з церковних груп.

Здається, зовсім не визнали митроп[олита] Ніколая архієп[ископ] Александр (у П[і]нську8) й єпископ Полікарп (у Луцьку), що тепер очолюють другу з церковних груп22*.

***

У переходову добу23*, поза Києвом[,] відбулися важливі церковні події, що мали безпосередній або посередній вплив на церк[овне] життя в Києві.

Відразу по приході німецької влади на Волинь митроп[олит] Діонисій надіслав листи до волинських ієрархів. Проте контакт з митр[ополитом] Діонисієм (т[о] є[сть] з Церквою в Г[енеральній] Г[убернії]) нав’язали лише Полікарп (Луцький) та Александр (Пінський). Інші єпископи на чолі з архієп[ископом] Алексієм (Кременецьким) не побажали увійти в перервані більшовицько-польською війною їх службові зносини з своїм митрополитом, вважаючи, що їх підлеглість московському церк[овному] центрові, впроваджена в 1939 р.[,] лишається в силі. Тим самим вони відмовилися від давньої своєї приналежності до Церкви Автокефальної в б[увшій] Польщі. Розбіжність у поглядах все посилювалось, постала полеміка (що лише частинно зафіксована у відписах, що зберігаються в архіві).

Архієп[ископ] Алексій скликав 18.VIII.41 р. собор єпископів (у Почаєві)24*, що м[іж] ін[шим] постановив вважати українську Церкву в канонічній зверхності Церкви російської (на широких автономічних правах) та надати архієп[ископу] Алексієві титула митрополита й екзарха всієї України. Кільком єпископам надано різне титулування за назвою їх майбутніх резиденцій в Східній Україні, але з них приїхав в Україну лише один єпископ Пантелеймон (до Києва). Щоправда <пізніше>, архіє[пископ] Алексій (див. “Нове українське слово” 15.ІІІ.4225*) <в зв’язку> з прихильним до нього виступом у радіо митрополита Сергія заявив, що він не вважає митрополита Сергія за свого зверхника.

На Почаївськім Соборі не були присутні архієп[ископи] Александр та Полікарп, що все репрезентували автокефалію української Церкви та зв’язок з митрополитом Діонисієм. Тоді митрополит Діонисій у довгім листі з 13.ХІ.[19]41 р., ч. 127726*[,] вияснив церковно-правний устрій та доручив єписк[опу] (надавши йому титул архієпископа) Полікарпові упорядкувати тут церковні справи “в стислому контакті з Владикою Александром” (див. акти ч. 227*).

Церковний розлам все посилюється (чого доказ чч. 3–4–528* архіву), що непомірно ускладнило упорядк[у]вання9 церковних справ у Києві. Нарешті, коли листи митрополита Діонисія з 23.Х.41 р., 13.ХІ.41 р. й ін[ші] не вплинули на архієп[ископа] Алексія, то митрополит Діонисій наказом з 24.ХІІ.[19]41 р., 141810[,] дав знати архієп[ископу] Полікарпові про призначення цього адміністратором Української Церкви. Таким чином, вже офіційно утворилися два рівнолеглі церковні об’єднання. Це прийняла до відома в березні 1942 р. й світська влада в особі керівника політичного відділу Райхкомісаріату29*.

В додатку у Києві відбилося, хоч в значно меншій мірі[,] непорозуміння між митр[ополитом] Діонисієм та архієп[ископом] Іларіоном (Огієнком). Архієп[ископ] Іларіон у перші тижні був бажаним кандидатом киян на Київську митрополію. Цього популярного в широких колах ученого-громадянина висуває, як кандидата в Київського митрополита Холмський єпархіальний собор 21–23.Х.[19]41 р. (див. акти ч. 630*), Почаївський собор єпископів31* (<див.> чч. 7 й 8) й найрізніші особи та групи. Проте почалися непорозуміння між архієп[ископом] Іларіоном та митроп[олитом] Діонисієм32*. Архієп[ископ] Іларіон увійшов у контакт з архієп[ископом] Алексієм, що використали деякі особи, щоб підірвати його авторитет серед громадянства Волині. Члени Рівненської церковної ради про своє змінене до архієп[ископа] Іларіона ставлення переказали до Києва, що вплинуло на зміну симпатій до нього. З свого боку, архієп[ископ] Іларіон закидає митроп[олитові] Діонисієві неканонічність поступовання в зв’язку з призначенням архієп[ископа] Полікарпа адміністратором (див. архів чч. 9, 1033*).

Тим часом адміністратор увійшов в урядування, видав відозви до вірних (див. архів чч. 11, 12), порозумівся з архієп[ископом] Александром (Пінським) та зміг пізніше конкретно допомогти УАПЦ у Києві. Велику роль тут відіграли церковні ради Волині й найактивніша з них – у Рівному (її діячі: Карнаухів, Кульчинський, Сиротенко й ін.).

***

По звільненню Києва німецькими військами (19 вересня 1941 р.), поруч з іншими ділянками, почало відроджуватись й церковне життя. У той час у Києві не існувала жодна церковна організація (поза 2 церквами – на Подолі <– Микольсько-Набережна> та Байковім кладовищі34*). На Кловському узвозі ч. 20 жив схимонах архієпископ Антоній Абашидзе (грузин)[,] старець біля 80 р[оків], паралітик.

Першим організатором церковного життя стала віросповідна секція відділу культури й освіти Міської управи м. Києва (що тоді містилась на Подолі)35*. Завідуючим секцією був призначений Іван Коровицький. Завідуючий уложив на письмі короткий огляд положення Церкви в Україні та план її відбудови, схвалений керівником відділу проф. К. Штепою та представниками Церкви. Про важливіші посунення в церковних справах був інформований голова міста проф. Оглоблін. У склад урядовців секції увійшли: проф. Полулях, п. Острицький та секретарка М. Новикова. У перші ж дні нав’язано контакт з церковними діячами церкви УАП, тихоновської, обновленської, штундистами36* й магометанами.

Особливу увагу звернено на відкриття закритих більшовиками церков. Притримуючись наміченого плану, секція пильнувала, при розподілі святинь дати первенство священикам українцям, що їх свячення не викликало сумніву. Зовсім не грала тут ролю їх приналежність до УАП, “Тихоновської” чи обновл[енської] церков. Церкву на Байковім кладовищі отримав священик УАПЦ, рівно ж, як Андріївську та на Пріорці37*. З інших священиків укр[аїнців] отримали церкви: о. прот[опресвітер] П. Длугопільський, о. <прот[оієрей]> Павловський, о. ігумен Нестор Святогор (що прибув від архієп[ископа] Іларіона з Холма) й ін. Деякі церкви віддано священикам-росіянам, взявши з них приречення, що провадитимуть укр[аїнську] національну працю, виголошуватимуть ц[е]рк[овно]-сл[ов’янський] богослужбовий текст з українською, а не російською вимовою та, з часом, коли отримають українські богослужбові книги, перейдуть на богослуж[бову] українську живу мову (див. спогади п. Рибачука11). З’явилось багато б[увших] насельників м[о]настирів12, як Лаври, Михайлівського, жіночого Покровського й ін. У перші ж тижні відкрито 4 (з-поза місцеви[х]13) монастирі. Представники монастирів були виразні прихильники церк[овно]-слов’янськ[ої] богослужбової мови. Проте секція вважала, що всі вони мають безперечно право, без огляду на їх національне обличчя, отримати свою обитель.

Відкриття парафій відбувалось звичайно так. До секції з’являлись делегації від б[увших] парафій. Вони заявляли, що мають бажання отримати назад свою святиню (що, звичайно[,] була складом, майстернею, музеєм тощо). Секція проводила огляд стану церкви (не завжди) та давала від себе дозволу ремонтувати будівлю, звертаючись одночасно до Житлової управи з проханням закріпити за парафією будинок (або будинки). Зробивши необхідний ремонт, парафіяни знову приходили до секції з проханням дати священика. У поготівлі14 такого не бувало, тому парафія сама вишукувала священика, що з ним приходила до секції, де по перевіренні його управнень, отримувала бажаний дозвіл. Хто з священиків не мав на руках необхідних документів, то вистачало 2 письменних свідоцтва про нього авторитетних священиків. Таким чином[,] у Києві за час урядування Ів[ана] Коровицького відкрито 11 (з монаст[и]рськ[ими]) церков38*.

Секція допомагала <також>, поширюючи свої управнення, упорядкувати ц[е]рк[овне] життя по інших містах і селах (були делегації з Дніпропетровська, Білої Церкви, Чернігова й ін[ших] міст). Кілька десятків священиків делеговано або лише затверджено на села.

Дуже часто секція лише реєструвала факт відкриття церкви, що доконала самостійно парафія без жодного дозволу, використавши прихильно-нейтральне до цього ставлення місцевої, тоді ще військової влади.

***

Проте великий сколих в <релігійно-церковній> площині не йшов тривалим шляхом, бо не було авторитетної вищої церк[овної] влади. Завідуючий секцією у числен[н]их листах й усних повідомленнях домагався якнайшвидшого приїзду архієп[ископа] Полікарпа з Луцька, але безрезультатно. Неприсутність архіпастиря вплинула на зрізнияковання церковних груп: української автокефальної (континуатор УАПЦ) та української й російської “тихоновської”. Перша група <на чолі з головою Мідяним і секретарем Романенком> почала себе називати то “Тимчасовим церковним міським управлінням”39*, то “Всеукраїнським управлінням”[,] <то “Всеукраїнською церковною радою”> (у кожнім разі проявляла тенденцію стати вищою церковною владою) – друга група цих амбіцій не мала, але визначалась нетолеранційним відношенням до “самосвятів” – себто УАПЦ. Так одна, як і друга група, вирішили посилити свої впливи безпосередньо (поминувши секцію) через представника німецької влади др. Ганса Коха (див. спогади Рибачука15), що гальмувало працю секції. По її адресі почулися закиди в протегуванні “слов’янської” церкви на некористь УАПЦ.

Розходження між 2 групами було настільки велике, що перше богослуження в Андріївському16 соборі 8 жовтня 1941 р. духовенство (7 священиків) УАПЦ відправило в позичених від старообрядців ризах, бо “слов’ян[і]сти” відмовили. З свого боку члени УАПЦ називали всіх позосталих в Україні православних “москалями”, хоч якнайменше 95% цих “москалів” були українці. Треба було подбати, щоб українці “слов’яністи” мали своє представництво, подібно, як мала його УАПЦ[,] та щоб ці два представництва об’єдналися в одну могутню укр[аїнську] автокефальну церкву. З цією метою в жовтні 1941 р. створено Церковну раду Української “Канонічної” Церкви40*, на чолі з о. прот[опресвітером] Петром Довгопільським (голова) та п. Миколою Рибачуком (секретар).

Після цього, 17 жовтня [19]41 р. завідуючий секцією скликав у кімнаті секції (що тоді містилась вже на бульварі Шевченка, 18) спільну нараду обох рад.

(Перед тим 15.Х. відбулись <у будинку Андріївського собору> перевибори управи ради УАПЦ. Вибрано: М. Рибачук – голова, п. Руденко – заступник17 голови, п. Твердохліб – скарбник, о. диякон Чорноморець – секретар, о. П. Касьянчук – член).

На нараді 17 жовтня було присутніх 75 осіб – духовенства і мирян (серед них випадкові представники Житомирщини, Катеринославщини й хтось з Лівобережжя). У своїм рефераті І. Коровицький дав короткий огляд ролі церкви в історії України та підкреслив значення для майбутньої держави мати панівну церкву автокефальну та позбавлену закидів у неканонічності з боку інших вселенських церков. Промова ця викликала гарячі протести з боку членів УАПЦ, що їх було 3/4 з-посеред присутніх (про це широко в спогадах М. Рибачука). По гарячих дебатах постановлено піднесенням рук усіх присутніх об’єднатися. Постановлено створити нову, об’єднану з двох попередніх “Церковну Раду Святої Автокефальної Православної Церкви в Україні”.

На другий день18 (19.Х) відбулось перше засідання членів нової управи, де так розподілено обов’язки:

• Почесний голова – протоієрей Леонтій Юнаків (з УАПЦ).
• Голова – полковник Микола Михайлович Рибачук (з “канонічної” Церкви).
• 1-й заступник голови – протопресвітер Петро Довгопільський (з “канонічної” Церкви).
• 2-й заступник голови – п. Пилип Руденко (з УАПЦ).
• Скарбник19 – п. Василиск Твердохліб (з УАПЦ).
• Секретар – диякон Чорноморець (з УАПЦ).
• Член управи – протоієрей Микола Єфремов (з “канонічної” Церкви).
• Член управи – протоієрей Феодосій Павловський (з “канонічної” Церкви).
• Член управи – о. Петро Касьянчук (“УАПЦ”).
• Член управи – п. Федір Коваль (“УАПЦ”)41*.

Зложивши необхідні візити, нова управа приступила до праці.

Церковна рада опрацювала напрямки своєї діяльності (м[іж] ін[шим] щодо організації пастирських та дяківських курсів, поступової українізації церкви, об’єднання всіх вірних в єдиній церковній організації) та, на пропозицію референта віросповідань, за його проектом, поділила свої та секції віросповідань функції. Секція мала затверджувати кандидатів Ради на священнослужителів та полагоджувати всі формальності відкриття церков. Рада ж має дбати про суто внутрішній бік усієї акції відродження церкви.

Проте Церковна рада, що в ній все більший вплив почали брати члени б[увшої] УАП Церкви[,] не дотримувала визначених рамок своєї діяльності, а дехто з членів Ради, як напр[иклад] о. Петро Касьянчук[,] сам призначав священиків на парафії, не подаючи цього <до відома> навіть президії Ради. Помітилась нетолеранція з боку членів б[увшої] УАПЦ, що вимагали (всупереч умові – зачекати до Собору) спільної богослужби священиків обох напрямків (див. спогади М. Рибачука20). Секція віросповідувань, в особі її керівника[,] знайшлась у дуже прикрому положенні, бо ставши на ґрунт рівнорядності обох церковних напрямків, викликала з боку гарячих прихильників УАПЦ обвинувачення в “москофільстві”. Зокрема гострі напади були на керівника секції за те, що він передав росіянам церкви, хоч це й не відповідало дійсності. І. Коровицького було усунено з його посади 1 листопада 1941 р., а в цей час у Києві з 12 (?) церков – 5 було в руках б[увших] членів УАПЦ (це церкви: Св. Андрея, Св. Покровська на Солом’янці, Св. Вознесенська на Деміївці, Св. Вознесенська на Байковому кладовищі та Св. Покровська на Пріорці) – з позосталих майже всі дали підписку працювати в національно-українському дусі.

Проте[,] це <не> була причина виступів – в дійсності члени Церк[овної] ради з б[увшої] УАП Церкви не х[о]тіли погодитись на рівноправність обох напрямків, бажаючи грати провідну ролю в житті усієї української Церкви.

Їх амбіції трохи заспокоїв лист до церковного правління в Києві від митрополита Діонисія (його текст передрукований в спогадах М. Рибачука21 <та див. архів ч. 1342*>) та факт <недавньої> хіротонії єп[ископа] Іларіона (Івана Огієнка), що з нагоди її річниці Церковна Рада видала відозву43*.

Це створило піддатний ґрунт для переконання Церк[овної] ради про необхідність звернутись про поміч до канонічної західноукр[аїнської] ієрархії. До єпископа Полікарпа було послано диякона Кузьму Іващенка, що повернувшись до Києва, привіз Церковній раді листи від Владики.

Ще раніш митроп[олит] Діонисій листовно доручив архієп[ископу] Полікарпові (див. архів ч. 14) опікуватися Києвом та особисто побувати в столиці44*. Про це звернулися <були> з проханням до митроп[олита] Діонисія голова Церковної ради М. Рибачук та референт секції віросповідань І. Коровицький (текст див. спогади М. Рибачука22 <та архів ч. 1545*>).

Саме тоді, у початку листопада 1941 р. до Києва прибули делегати архієп[ископа] Алексія: прот[оієрей] Юркевич та мир[янин] М. Рудецький. І. Коровицький у довгих з ними розмовах пообіцяв все зробити для зустрічі арх[ієпископа] Алексія, якщо цей останній стане на ґрунт повної автокефалії Церкви. Зложивши візит у Церковній раді[,] делегати від’їхали, заповівши приїзд арх[ієпископа] Алексія.

Всі ці події змусили голову Церк[овної] ради й завідуючого секцією приспішено виїхати на Волинь46* з метою побачити[ся] з арх[ієпископом] Полікарпом та церковними чинниками Волині.

Ця подорож відбулася в дуже тривожний час, але принесла наявні результати, бо Церковна рада тісніше зв’язалась з Церковною радою Волині (див. архів ч. 16) та рішуче виступила проти архієп[ископа] Алексія (див. там же). Острий виступ Церковної ради проти владики Алексія був зв[’]язаний з візитою архієп[ископа] Алексія у Києві, де його зустрінули особисті неприємності в зв’язку з вибухами мін біля будинків Софії47* та неспівзвучністю з настроями Церковної ради. У своєму листі до Церковної ради м. Рівного Київська церк[овна] рада48* грозить піти шляхом неканонічного свячення “за прикладом 1921 року”49*.

Довгі розмови, проведені М. Рибачуком та І. Коровицьким з архієп[ископом] Алексієм виявили[,] що в праці у Києві треба спертись на легалізованому митр[ополитом] Діонисієм адміністраторові Полікарпові. З тим делегати повернулись. Їх поїздка відбулась у кінці 1941 р.

Надійшов 1942 р., що позначився новими важливими випадками в церковному житті, а саме – приїздом єп[ископа] Пантелеймона (від арх[ієпископа] Алексія), єп[ископів] Ніканора та Ігоря (від архієп[ископа] Полікарпа)50*, хіротонією нових владик у Києві, поглибленням праці обох церковних напрямків як вширш, так і вглиб та загостренням взаємної ворожнечі.

Цей період відходить часово дещо від стисло переходової доби й опрац[ю]вання23 його становитиме окремий розділ цієї праці. Сьогодні ще цей період не може бути опрацьований, бо багато процесів стабілізації церковних відношень у Києві саме тепер відбувається.

Тепер ще не ясний поділ територіальних впливів двох напрямків (пор[івняй] у Чернігові резидує єп[ископ] Симон – від архієп[ископа] Алексія, в Умані, Полтаві, Попельні – єпископи[,] прихильники архієп[ископа] Полікарпа).

Римо й Греко-Католицька Церква24. Ще в жовтні 1941 р. до секції віросповідань звернувся “представник” р[имо]-кат[олицької] громади з проханням дати йому дозвола на збирання грошей та ремонт р[имо]-кат[олицьких] святинь (по Костельній та В[еликій] Васильківській)51*. Пізніш на нього вплинула скарга р[имо]-кат[олицької] громади (500 осіб) з закидом про нечесне оперування грошима. Ініціативу створення р[имо]-кат[олицької] парафії передано дійсним представникам громади, які відкрили каплицю (першу кімнату від входу направо – сам костел за часів влади совєтів був перероблений на бюровий ло[...ць]25) в костелі по вул. Костельній. Там сходились вірні читати та співати молитви.

У лют[о]м[у]26 (?) 1942 р. до Києва прибув греко-кат[олицький] священик Юрій Процюк, якому секція віросп[овідань] дозволила зайняти костел. Він запровадив там греко-кат[олицьке] богослуж[і]ння на церк[овно]-слов[’янській] з українськи[м] виголошенням мові та українськими проповідями. З браку свого духовника р[имо]-католики ходили на його богослуження. Деякий час о. Юрія Процюка заступав о. др. Осип Кладочний, що здобув серед р[имо]-кат[оликів] велику популярність. На богослуження приходило й багато православних.

У травні 1942 р. церкву перенесено в круглу залю під банею. У червні, заходом о. Процюка[,] почали поширювати приміщення церкви, усуваючи один поверх, але праця припинилася з причин примусового виїзду о. Процюка у кінці червня. Тепер тут пастиря немає.

У зв’язку з популярністю гр[еко]-кат[олицького] богослуження серед укр[аїнської] православної інтелігенції м. Києва знайшла тут відгук акція митроп[олита] А. Шептицького об’єднання церков. У кінці січня 1942 р. митроп[олит] Шептицький звернувся до православного єпископату з закликом до об’єднання (див. архів ч. 17)52*. Єпископат відповів, що погоджується на об’єднання, оскільки воно буде базоване на стані укр[аїнської] церкви з-перед розлому в ХVI в.53* (див. ч. 1854*). Другий лист митр[ополита] Шептицького був зверненням до української інтелігенції (див. ч 19)55*.

Як на симпатика унії неправдиво вказували на архієп[ископа] Іларіона (Огієнка)[,] проти чого він рішуче запротестував (див. чч. 20 і 21)56*. Ці всі листи були у відписах знані киянам[,] й дехто27 надіслав свої міркування митр[ополиту] А. Шептицькому.

Штундисти57* з’явились до секції вже в перші дні її існування й отримали дозвіл організувати свою громад[у]28 та відкрити дім молитви по вул. Фундуклеївській ч. 53. Дім був відкритий у перших числах листопада 1941 р.

Магометани, по довших перешкодах мешканевого характеру, відкрили за підтримкою секції віросповідань свою святиню на Подолі (Нижній Вал)58* у кінці жовтня 1941 р.

Церковні бібліотеки, що їх було багато при церквах, монастирях та школах м. Києва не збереглися. Секція бібліотек Міської управи має відомості про збереження бібліотеки Київської духовної академії (міститься тепер, як частина бібліотеки УАН) на Подолі в старім будинку академії. Бібліотека митрополита Флавіана тепер переховується в Київській міській бібліотеці (вул. Олександрівська) – див. архів ч. 22 59*.

 

І. Коровицький

Київ, 22.7.[19]42

252329

Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни. Дослідження. Документи /

Упоряд. Т.М. Себта, Р.І. Качан. – К.: “Видавець Олег Філюк”, 2016. – C. 407–417

 

КОМЕНТАРІ

 

*...“тихоновська” церква... – мається на увазі Російська Православна Церква, очолювана патріархом Тихоном (Бєллавіним).

**...О. Вішняков, [...] який виїхав з Києва... – автор явно лукавить, він мав добре знати, що протоієрей О. Вишняков, який мав сан архімандрита, разом з іншими священиками і мирянами, серед яких був архієпископ Алексій (Громадський) – всього 145 осіб (можливо, і автор у тому числі), був заарештований СД вранці 7 листопада 1941 р. у будинку митрополита на подвір’ї Софійського монастиря. Після проведеного дізнання більшість була відпущена 8–10 листопада під розписку, що вони не будуть проводити антинімецької діяльності, окрім протоієрея О. Вишнякова та священика П. Остринського, затриманих як агентів НКВС, і шести цивільних осіб, визнаних небезпечними елементами. До них була застосована “особлива міра”, тобто розстріл, не раніше 12 листопада 1941 р. (див. “Донесення штандартенфюрера СС П. Блобеля про арешт 145 священиків і мирян 7 листопада 1941 р...”).

***...постала перша “Всеукраїнська Церковна Рада”... – Всеукраїнська Православна Церковна Рада утворилася 6 грудня (23 листопада ст.ст.) 1917 р. спочатку як “тимчасова” шляхом об’єднання організаційного комітету для скликання Всеукраїнського православного церковного собору, утвореного т.зв Передсоборною комісією, обраною за спогадами митрополита В. Липківського Київським єпархіальним собором (12–18 квітня 1917 р.), а за даними проф. В. Ульяновського Київською єпархіальною радою (кінець червня – початок липня 1917 р.), та Комітету військових священиків і вояків, обраного на ІІІ Всеукраїнському військовому з’їзді (9 листопада 1917 р. н.ст.). До складу тимчасової ВПЦР увійшли: організаційний комітет для скликання ВПЦС повністю, по два представники від Всеукраїнської ради військових депутатів, Всеукраїнської ради робітничих депутатів, Всеукраїнської ради Селянського союзу, монастирів Києва, Київської єпископської ради і по одному представнику від кожної української єпархії, духовних наукових установ, Духовної академії, церковних братств Києва. Згодом до ВПЦР було кооптовано ще 30 членів, і склад її, таким чином, збільшився до 66 членів. Почесним головою ВПЦР став архієпископ Володимирський і Шуйський Олексій (Дородніцин), який жив “на покої” у КПЛ, а дійсним головою – військовий священик Олександр Маричів (Липківський В., митрополит. Відродження церкви в Україні. – Торонто: “Добра книжка”, 1959. – С. 15–17; Мартирологія Українських Церков у 4 т. / Упоряд. О. Зінкевич, О. Воронин. – Т. І: Українська Православна Церква: документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор ; Торонто: Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1987. – С. 33–34, 996; Ульяновський В.І. Церква в Українській державі 1917–1920 рр. (доба Української Центральної Ради). – К.: “Либідь”, 1997. – С. 109, 118, 137–139, 148, 154).

4*...скликала в Києві на 7.І.1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор... – Всеукраїнський православний церковний собор був призначений на 28 грудня 1917 р. ст.ст. (10 січня 1918 р. н.ст.), але через зрив виборів у Полтаві й Херсоні, неприїзд на призначену дату частини делегатів зі сходу внаслідок військових дій його відкриття було перенесено на 7 (20 н.ст.) січня 1918 р. До складу собору увійшли єпископат, ВПЦР у повному складі (66 осіб), 100 представників від війська – всього 279 делегатів. Головою собору було обрано єпископа Балтського Пімена (Пєгова), але фактичним керівником був архієпископ Харківський і Охтирський Антоній (Храповицький) (Липківський В., митрополит. Відродження церкви... – С. 17–18; Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 997; коментар *** цього документа).

5*...19.І. засідання Сообору перервано... – вказано дату за старим стилем, за новим стилем це відбулося 1 лютого 1918 р. Собор перервав свою діяльність через більшовицький наступ на Київ, не ухваливши жодного рішення. Заради безпеки були знищені списки членів ВПЦР та ВПЦС (Липківський В., митрополит. Відродження церкви... – С. 18).

6*...друга його сесія (з 7.VI.) вже мала русофільський характер... – 2-га сесія ВПЦС відкрилася 20 (7 ст.ст.) червня 1918 р. і тривала до 11 липня того ж року. У ній брала участь вже менша кількість делегатів, і склад її вже був інший. По єпархіях були проведені нові вибори для участі у соборі, з представників військових священнослужителів майже нікого не було, від ВПЦР прибули тільки 45 членів, і тих було виключено із складу собору. Їм дозволили вибрати лише 3 членів для участі у соборі. Тому ВПЦР подала протест і заяву про свій вихід та невизнання його за ВПЦС. Друга сесія ВПЦС 9 липня прийняла “Статут тимчасового вищого церковного управління Православної Церкви на Україні”, згідно з яким Православна Церква на Україні є автономною, але “перебуває в канонічному зв’язку з Патріярхом Всеросійським”. Найвищою церковною управою в Україні мав бути Священний Собор всіх правлячих єпископів з періодичністю зборів один раз на рік, а його постійно діючим виконавчим органом – Найвища церковна рада. Остання мала складатися з 3 єпископів, 4 кліриків і 6 мирян. Головою всіх представницьких органів (ВПЦС, Священного Собору та НЦР) був митрополит Київський і Галицький, яким 19 травня 1918 р. на Київському єпархіальному елекційному соборі був обраний архієпископ Харківський і Охтирський Антоній (Храповицький), затверджений гетьманом П. Скоропадським 21 червня (Липківський В., митрополит. Відродження церкви... – С. 19–20; Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 44–45, 999–1000).

7*...комісія з професорів-академіків та з діячів-автокефалістів на чолі з міністром віросповідань Зіньківським... – мається на увазі Учений комітет, створений при Міністерстві ісповідань гетьманського уряду та за ініціативи міністра ісповідань проф. В. Зіньківського, який мав, за його висловом, “содействовать росту духовного просвещения на Украине в духе православия”. Учений комітет об’єднав цвіт професорсько-викладацького складу КДА (професори Ф. Міщенко, М. Мухін, В. Екземплярський, В. Попов, В. Завітневич, О. Лук’яненко, В. Рибинський та ін.). Очолив Учений комітет проф. КДА П. Кудрявцев. Праця комітету охоплювала кілька напрямів: релігійно-просвітницький, культурно-науковий та експертний. Перший передбачав переклад українською мовою Біблії, богослужебних і канонічних книг, написання житій святих, шанованих найбільше в Україні, та діяльність яких була пов’язана з історією України, видання історії Української Церкви, короткого нарису історії КДА, поширення науково-популярних видань з питань релігії. В культурно-науковій сфері планувалося видання пам’яток історії Церкви в Україні (історичні документи, народна релігійна поезія, церковна музика, атлас церковної архітектури, філософські твори та богословські праці, підготовка Української короткої богословської енциклопедії). Третій напрям охоплював експертну оцінку програм, підручників, навчальних планів духовних шкіл, створення бібліографічних довідників з релігієзнавства та історії Церкви, консультування, огляд і аналіз публікацій, написання довідок та ін. Початком діяльності Ученого комітету вважається 11 липня 1918 р., коли відбулося його перше організаційне засідання, всього було 29 засідань, останнє відбулося 16 січня 1919 р. У законопроекті від 23 січня 1919 р. міністра культів Директорії УНР І. Липи, поданому на затвердження, йшлося про ліквідацію Ученого комітету (Ульяновський В.І. Церква в Українській державі 1917–1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К.: “Либідь”, 1997. – С. 55–58).

8*...1.І.1919 р. актом від Директорії УНР проголошено автокефалію Церкви... – йдеться про “Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви”, прийнятий урядом Директорії 1 січня 1919 р., однак розроблений він був ще за гетьманської влади міністром віросповідань О. Лотоцьким (Липківський В., митрополит. Відродження церкви... – С. 21). Згідно з законом вищою церковно-законодавчою, судовою та адміністративною владою в Україні визначався Всеукраїнський церковний собор. Для керування справами УАПЦ утворювався Український церковний синод, незалежний від московського патріарха, у складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона, 3 мирян та 1 священика від військового відомства. Членів Синоду мав обирати Собор, але до його скликання вони були призначені урядом УНР. У складі першого Синоду були архієпископ Катеринославський і Маріупольський Агапіт (Вишневський), єпископ Кременецький Діонисій (Валединський), протоієрей Василь Липківський (Директорія. Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920: док. і матеріали у 2 томах / Упоряд. В. Верстюк та ін. – Т. 2. – К.: Вид. ім. О. Теліги, 2006. – С. 401–402).

9*...обрав архієпископа Парфенія Левицького митрополитом України... – Київський губерніальний собор (22–26 травня 1921 р.) УАПЦ, на якому були делегати з інших регіонів України, підтвердив, зокрема автокефалію Української Православної Церкви, призначив скликання ВПЦС на 14 жовтня 1921 р. та обрав архієпископа Полтавського Парфенія (Левицького) митрополитом Київським. Однак під загрозою відлучення від Церкви та під тиском делегації від Собору єпископів в Україні РПЦ архієпископ Парфеній (Левицький) у червні 1921 р. письмово заявив, що відмовляється від обрання на митрополита Київського, розриває зв’язки з ВПЦР і зрікається УАПЦ (Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 1008).

10*...кандидати не могли, з причини війни, дістатись до Грузії, де мали отримати хіротонію... – кандидатами на висвячення в єпископи на Київському губерніальному соборі (22–26 травня 1921 р.) були обрані протоієрей з Тифлісу, українець за походженням Степан Орлик та священик з Поділля Павло Погорілко. Оскільки архієреї РПЦ – архієпископ Полтавський Парфеній (Левицький), єпископ Єлисаветградський Олексій (Баженов), єпископ Антонін (Грановський), що проживав у Москві на покої, та архієпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський) – відмовилися хіротонізувати українських кандидатів в єпископи під загрозою відлучення від Церкви, було вирішено влітку 1921 р. направити їх до Грузії, щоб отримати там рукоположення від грузинського каталікоса. Однак далі Харкова більшовики кандидатів не пустили (Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 44–45, 1009; Липківський В., митрополит. Відродження церкви... – С. 36–44).

11*...до Києва приїхав екзарх патріарха (Московського) – Михаїл Єрмаков... – помилково вважається, що український Екзархат РПЦ був створений на початку січня 1921 р., і відповідно екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков) прибув у Київ в січні того ж року і у лютому зібрав Собор українських єпископів РПЦ (Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 1008; Липківський В., митрополит. Відродження церкви... – С. 39–40). За новими даними це відбулося пізніше. Зважаючи на фактичну відсутність на Київській кафедрі митрополита Київського і Галицького, яким de jure був емігрувавший у листопаді 1920 р. митрополит Антоній (Храповицький), патріарх Тихон (Бєллавін) у червні 1921 р. звів без означення кафедри у сан митрополита архієп. Гродненського і Брестського Михаїла (Єрмакова), а 21 червня (4 липня н.ст.) 1921 р. створив Екзархат всієї України і призначив митрополита Михаїла (Єрмакова) патріаршим екзархом України, управляючим Київською митрополією. Через місяць, 11 (24) серпня, новопризначений митрополит виїхав у Київ, куди прибув 13 (26) серпня 1921 р. (Ігнатуша О.М. Православні церкви України в стані розколу та пошуках єдності (20–30-ті рр. ХХ ст.). – Запоріжжя, 2008. – С. 122; Мазырин А., иерей. Вопрос о замещении Киевской кафедры в 1920-е годы // Вестник Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. – 2007. – Вып. 2 (23). – С. 59–60; Сухоруков А.Н. Малоизвестные страницы церковного служения Экзарха Украины митрополита Михаила (Ермакова) в 1922–1923 годах (по материалам следственного дела) // Там само. – 2009. – Вып. 11:1 (30). – С. 88, 103).

12*...1921 р., на свято Покрови, у Софії зібрався собор духовенства і мирян з 10 єпархій України, але без єпископів... – 14 жовтня 1921 р.  у Софійському соборі відкрився 1-й Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ, який тривав до 30 жовтня 1921 р. У ньому взяли участь 472 делегати, з них 64 священики і жодного єпископа. На собор за особливим запрошенням завітав тільки екзарх України Михаїл (Єрмаков) з тим, щоб категорично відмовити у висвяті єпископів для УАПЦ. Головував на соборі голова ВПЦР УАПЦ М. Мороз. Основними питаннями, які обговорювалися на соборі, були його канонічність, зважаючи на відсутність єпископів; утворення єпископату УАПЦ, оскільки патріарший екзарх України Михаїл (Єрмаков) не тільки відмовився висвячувати єпископів для УАПЦ, а й заборонив робити це іншим; та організація УАПЦ. Щодо канонічності собору з доповіддю виступив протоієрей Василь Липківський і обґрунтував правомочність собору УАПЦ, а отже його канонічність (кожний член собору не є приватною особою, а обраним делегатом своєї громади, передає не свою приватну думку, а бажання і позицію громади; “всі члени собору зібралися в ім’я Христове для вирішення справ” Христової церкви українського народу, а отже серед них присутній Христос; “всі члени собору надхнені вірою, що українською церквою керує Дух святий, і що благодать св. Духа нас тут зібрала”; кожний член собору був обраний не за посадою чи положенням, бо “в церкві перед Христом усі рівні”). З другого питання щодо висвячення єпископату виступив В. Чехівський, якому опонував протоієрей К. Соколовський. В. Чехівський доводив, що в апостольські часи не було висвяти єпископської, і довго в Александрійській та Римській церквах єпископа висвячували пресвітери. Як висновок: “Благодать св. Духа взагалі не в єпископах, а в церкві цебто в громаді вірних. Отже церква, як це було в апостольські часи, теж може покласти на обранця свого руки і звести на нього благодать св. Духа”. Поіменним голосуванням було вирішено висвятити предстоятеля УАПЦ всесоборно покладанням рук пресвітерів згідно з практикою давньої Александрійської Церкви. Кандидатом на митрополита Київського і всієї України шляхом таємного голосування переважною більшістю голосів був обраний протоієрей В. Липківський. 23 жовтня 1921 р. звершилося всесоборне його висвячення шляхом покладання рук всіх присутніх пресвітерів і віруючих (Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 1010; Липківський В., митрополит. Відродження церкви... – С. 45–48, 54–55; Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. 14–30 жовтня 1921 року: док. і матеріали. – К. ; Львів, 1999. – 560 с.; коментар 13* цього документа).

13*...Собор поставив єпископат покладанням рук священства й всього Собору... – 23 жовтня 1921 р. у Софійському соборі на предстоятеля УАПЦ, митрополита Київського і всієї України, всесоборно, шляхом покладання рук присутніх пресвітерів, дияконів та вірян був висвячений протоієрей В. Липківський. Службу Божу відправили 30 священиків і 12 дияконів. Затим 25–30 жовтня, були висвячені протоієрей Н. Шараївський на єпископа Київського і заступника митрополита Київського і всієї України, протоієрей І. Теодорович – на єпископа Подільського й Вінницького, магістр богослов’я О. Ярещенко – на єпископа Полтавського, протоієрей Ю. Міхновський – на єпископа Чернігівського і протоієрей С. Орлик – на єпископа Харківського (Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 1010; Липківський В., митрополит. Відродження церкви... – С. 56–58; Перший Всеукраїнський православний церковний собор... – С. 396).

14*...1926 [р.] совітська влада зареєструвала статут громад УАПЦ... – 10 грудня 1926 р. під № 56 радянська влада затвердила і внесла до реєстру “Статут Всеукраїнського об’єднання релігійних громад Української Автокефальної Православної Церкви” (Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 1025).

15*...процесом “СВУ”... – “Спілка визволення України” – неіснуюча організація в УСРР, справа якої була сфальсифікована органами ДПУ УСРР задля розгрому еліти української науки і культури. Організація утворилася начебто 1926 р., на меті мала повалення радянської влади в Україні і відторгнення її від СРСР. Керівником “СВУ” органи “призначили” віце-президента ВУАН С. Єфремова. Розслідування справи “СВУ” тривало з травня 1929 р. до лютого 1930 р., а 9 березня – 19 квітня 1930 р. у Харкові в Оперному театрі відбувся відкритий судовий процес у цій справі. На лаві підсудних, крім С. Єфремова, опинилися: колишній прем’єр-міністр УНР В. Чехівський, академік М. Слабченко, професор Київського інституту народної освіти Й. Гермайзе, завідувач 1-ої Київської трудової школи В. Дурдуківський, науковий співробітник ВУАН А. Ніковський та ін. – всього 45 осіб. У цілому в справі “СВУ” було заарештовано приблизно 700 осіб. 11 серпня 1989 р. ухвалою Пленуму Верховного Суду УРСР справу “СВУ” було припинено через відсутність складу злочину в діях засуджених осіб (Пристайко В. Жертви терору. Як ДПУ боролося з українською академічною наукою // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1994. – № 1. – С. 70–88).

16*...1930 році [...] скликано надзвичайний Собор УАПЦ й вимушено ухвалу про “самоліквідацію” УАПЦ (29.І.30)... – про надзвичайний собор УАПЦ 28–29 січня 1930 р., скликаний під тиском ДПУ, та її самоліквідацію як контрреволюційної і антирадянської організації та складової “Спілки визволення України” див. “Автокефальна церква і СВУ” // Вісті ВУЦВК. – 6.02.1930. – № 30 (2827). – С. 2. Рішеннями собору була припинена діяльність всіх керівних органів УАПЦ, єпископи перейшли у статус звичайних священиків.

17*...“Синодальна” або обновленчеська Церква, що до неї влилася т.зв. “жива” Церква... – йдеться про Всеукраїнську Православну Автокефальну Синодальну Церкву, яка перейняла синодальну форму свого устрою у російських обновленців, а основою її стала т.зв. Жива Церква – звідси її просторічні назви: “обновленська”, “жива”, “синодальна”. Утворення ВУПАСЦ тісно пов’язане з релігійно-реформаторським (обновленським) рухом в РПЦ, відомим ще з початку ХХ ст. Різні течії цього руху на початку 1920-х рр. вміло використали більшовики не просто для розколу РПЦ, а її розвалу й знищення. Поштовхом до активних дій став арешт 6 травня 1922 р. патріарха Тихона (Бєллавіна). Того ж місяця верховну церковну владу в РПЦ захопило тимчасове (до скликання собору) Вище церковне управління на чолі з єпископом Антоніном (Грановським). ВЦУ отримало канонічність на зборах отців благочинних Москви (26 травня – 8 червня 1922 р.), однак владу ВЦУ не визнав екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков).

Приблизно у грудні 1922 р. відбувся Київський єпархіальний з’їзд прихильників “Живої Церкви”, проти якого різко виступив митрополит Михаїл (Єрмаков). Але тут допомогли більшовики. Проти нього 25 січня 1923 р. було порушено кримінальну справу. Тому 13–16 лютого 1923 р. у Києві в Покровському соборі українські обновленці, які називали себе “Група Православного білого духовенства і мирян “Жива Церква” на Україні”, безперешкодно провели з’їзд єпископів, кліру й мирян, на якому утворили Всеукраїнське вище церковне управління як тимчасовий орган до скликання Всеукраїнського Помісного Собору. 29 квітня 1923 р. у Москві розпочав роботу собор обновленців як Другий Всеросійський Помісний Собор. Він підтримав Жовтневу революцію, анулював тихонівську анафему радянської влади, позбавив патріарха Тихона (Бєллавіна) його сану й ліквідував патріаршу систему управління церквою, дозволив перехід на григоріанський календар, шлюбний єпископат та ін. Замість ВЦУ виконавчим органом стала Вища церковна рада з 18 членів під головуванням вже митрополита Московського і всієї Росії Антоніна (Грановського). До її складу увійшли представники “Живої церкви” (10), Союзу громад давньоапостольської церкви (6) і Союзу церковного відродження (2). Законодавчим органом у період між соборами став Священний Синод.

Після того у Харкові на Всеукраїнському Помісному Соборі обновленців (25–27 жовтня 1923 р.) Всеукраїнське вище церковне управління було реорганізовано за прикладом Москви у Всеукраїнський Священний Синод. Його очолив митрополит Слобідсько-Український і Харківський Пімен (Пєгов). Собор прийняв назву – Українська Автокефальна Православна Церква, яка була зареєстрована 4 квітня 1925 р. під назвою “Всеукраїнська Православна Автокефальна Синодальна Церква”. Вищим органом ВУПАСЦ був Всеукраїнський Помісний Собор, а вищим виконавчим органом – Всеукраїнський Священний Синод. Другий Всеукраїнський Помісний Собор обновленців відбувся 17–27 травня 1925 р. у Харкові, третій – 6–14 травня 1928 р. там само. На 3-му Соборі був ухвалений статут, за яким церква отримала назву “Всеукраїнська спілка релігійних громад Православної Автокефальної Синодальної Церкви”. Автокефальний статус Української Синодальної Церкви був ліквідований рішенням Всеросійського Священного Синоду 20 грудня 1934 р. А сама Синодальна (обновленська) церква припинила своє існування у 1946 р. (Жилюк С.І. Обновленська церква в Україні (1922–1928). – Рівне, 2002. – С. 144, 146–147, 149, 151, 202–213, 222–236; Ігнатуша О.М. Єпархіальна організація Обновленської церкви в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2011. – Вип. ХХХ. – С. 166–167; Тригуб О.П. Розкол Російської Православної Церкви в Україні (1922–1939 рр.): між Державним політичним управлінням та реформацією. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. – 300 с.).

18*...переходової доби... – термін, введений однойменним Музеєм-Архівом переходової доби, для означення періоду гітлерівської окупації України, який вважався перехідним етапом між визволенням України з-під більшовицького режиму і створенням у майбутньому незалежної Української держави.

19*...секція віросповідань... – секція віросповідань при відділі освіти та культури КМУ діяла приблизно з кінця вересня 1941 р. до 1 лютого 1942 р. (наказ голови КМУ № 17/629 від 2.02.1942 р. // ДАКО, ф. Р-2356, оп. 6, спр. 24а, арк. 63). Першим керівником був І. Коровицький, який очолював її до 1 листопада 1941 р. (див. цей документ).

20*...церква, у межах польської держави в р[оці] 1924 отримала автокефалію на підставі Томосу Вселенського патріарха... – 13 листопада 1924 р. за сприяння польського уряду Православна Автокефальна Церква в Польщі отримала від Вселенського патріарха Томос про автокефалію і до 1948 р. діяла самостійно (Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 610–612).

21*...німецько-польській війні... – мається на увазі початок Другої світової війни, коли гітлерівська Німеччина 1 вересня 1939 р. напала на Польщу і більш ніж за місяць окупувала всю країну, за винятком східних регіонів (Західна Україна і Західна Білорусія), куди 17 вересня 1939 р. ввів свої війська СРСР. 25–26 жовтня 1939 р. окупована гітлерівською Німеччиною територія Польщі була поділена на три адмiнiстративно-територiальнi одиницi: райхсґау “Данциґ-Захiдна Пруссiя”, райхсґау “Вартеланд” (до 1940 р. райхсґау “Познань”) та Генеральну Губернію (Werner Hilgemann. Atlas zur deutschen Zeitgeschichte 1918–1968. – München, 1984. – S. 104–105). Райхсґау “Данциґ-Захiдна Пруссiя” та “Вартеланд”, утворенi на захiдних і пiвнiчно-захiдних польських землях, були включені до складу Третього райху, а Генеральна Губернія у складі чотирьох воєводств – Варшавського, Люблiнського, Кракiвського та Радомського, що стали називатися дистриктами, отримала німецьке керівництво на чолі з генерал-губернатором Г. Франком з центром у Кракові. П’ятим дистриктом до Генеральної Губернії 1 серпня 1941 р. була включена Галичина (Нiмецько-фашистський окупацiйний режим на Українi 1941–1944 рр.: Зб. документiв. – К., 1963. – С. 25–27).

22*...другу з церковних груп... – за авторською нумерацією це – УАПЦ (див. с. 407).

23*...У переходову добу... – див. коментар 18* цього документа.

24*...18.VIII.41 р. собор єпископів (у Почаєві)... – 18 серпня 1941 р. у Почаївській Лаврі таємно відбувся Обласний собор єпископів Православної Церкви на Україні під головуванням архієпископа Кременецького Алексія (Громадського) та членів собору архієпископа Острозького Симона (Івановського), єпископа Львівського Пантелеймона (Рудика) і єпископа Пінського і Поліського Веніаміна (Новицького). Головною темою цього собору було “канонічне положення в даному часі Православної Церкви в Україні”. Собор взяв до уваги, що всі архієреї Західної України 1940 р. повернулися в юрисдикцію Московської Патріархії, а окремі владики і навіть собор єпископів області не можуть утворити автокефалії самочинно, і на підставі цього ухвалив: 1) до Помісного собору Православної Церкви в Україні вважати УПЦ в канонічній залежності від РПЦ; 2) повернути УПЦ автономію, надану їй 1918 р. Всеросійським церковним собором; 3) надати старійшому з ієрархів, присутніх на звільнених землях України, архієпископу Алексію права обласного митрополита і 4) скасувати Екзархат Західної України і Білорусії і звільнити його екзарха – митрополита Волинського Ніколая (Ярушевича), як такого, що покинув свій екзархат, єпархію і священноархімандритство у Почаївській Лаврі. Так була утворена Автономна Православна Церква на Україні, що заклало підвалини розколу Православної Церкви на українських землях під німецькою владою (Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Т. IV (ХХ ст.). – Ч. 2. – Нью Йорк ; Київ ; Бавнд Брук, 1990. – С. 204).

25*...“Нове українське слово” 15.ІІІ.42... – у цьому номері “Нового українського слова” (див. коментар 49* до док. “Спогади Н. Лінки (Геппенер) “Великая Отечественная война 1941–1945 гг. (Киев)”...”) на 3-й сторінці була опублікована замітка “Большевицька релігійна «свобода»” керівника Київської єпархії єпископа Львівського Пантелеймона (Рудика). По суті, це була відкрита заява єпископа Пантелеймона про свою позицію щодо заклику по радіо московського митрополита Сергія (Страгородського) до ієрархів і віруючих на окупованій території України. Він заявив про свою солідарність з відповіддю православних архіпастирів, зокрема митрополита Алексія (Громадського) і офіційно засвідчив про невтручання німецької влади у церковно-релігійне життя в Україні та свободу дій місцевого керівництва у церковних справах, чого в дійсності не було (опубліковано: Кабанець Є.П. Загибель Успенського собору: міфи і дійсність. Документальне розслідування. – К., 2011. – С. 331–332).

26*...митрополит Діонисій у довгім листі з 13.ХІ.[19]41 р., ч. 1277... – лист митрополита Варшавського Діонисія (Валединського) від 13 листопада 1941 р., № 1277 до архієпископа Луцького і Ковельського Полікарпа (Сікорського) та до відома архієпископам Олександру (Іноземцеву) і Алексію (Громадському), в якому він, посилаючись на синодально-канонічний Томос Константинопольського Патріархату від 13 листопада 1924 р. та окремі постанови церковних соборів, визнав незаконними ухвали Почаївського собору єпископів 18 серпня 1941 р., назвавши його псевдособором, схвалив позицію архієпископа Луцького і Ковельського Полікарпа (Сікорського) та архієпископа Поліського і Пінського Олександра (Іноземцева), які не брали участі у цьому соборі, та доручив архієпископу Полікарпу “...працювати в стислому контакті з Владикою Александром” та “...негайно створити Духовну Консисторію і упорядкувати свою Єпархію” (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 80–82). З цим листом тісно пов’язаний наступний лист митрополита Діонисія до архієпископа Полікарпа також від 13.11.1941 (№ 1278 Музею-Архіву переходової доби), в якому він благословляє архієпископа Полікарпа поїхати до Києва, відправити там кілька Богослужінь та допомогти місцевій церковній раді у справі організації церковного життя, а також по можливості хіротонізувати разом з архієпископом Поліським і Пінським Олександром відповідного кандидата в єпископи, надіславши попередньо йому життєпис цього кандидата (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 75; коментар 44* цього документа).

27*...акти ч. 2... – серед документів Музею-Архіву переходової доби документ ч. 2 (лист митрополита Діонисія (Валединського) від 13 листопада 1941 р. до архієпископа Полікарпа (Сікорського) за № 1277) отримав № 2533 (див. попередній коментар 26*).

28*...доказ чч. 3–4–5... – під ч. 4 (серед документів Музею-Архіву переходової доби № 2550) значиться лист єпископа Ковельського Іоанна (Лавриненка) від 19 грудня 1941 за № 846 до благочинного Ковельської міської округи протоієрея Іпатія Червінського щодо звільнення священика Благовіщенської церкви м. Ковеля Івана Губи від обов’язків настоятеля храму і заборони проводити Богослужіння за самовільний перехід його під юрисдикцію архієпископа Луцького і Ковельського Полікарпа (Сікорського) (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 115).

29*...керівника політичного відділу Райхкомісаріату... – йдеться про Пауля Дарґеля.

30*...Холмський єпархіальний собор 21–23.Х.1941 р. (див. акти ч. 6)... – серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби документ ч. 6 отримав № 2524. Це – витяг ухвали Холмсько-Підляського єпархіального собору (21–23 жовтня 1941 р.), який серед іншого постановив: “53. Єпархіяльний Собор одноголосно ухвалює, що Єпископат в Україні мусить складатися тільки з свідомих українців, випробуваних довголітньою чесною працею на користь Українського Народу.

54. Єпархіяльний Собор єдиними устами і одним серцем ухвалює, що Всеукраїнську нашу Церкву мусить очолювати тільки людина з дуже високим авторитетом, людина високих християнських і національно-українських чеснот, загально відома й випробувана з своєї довголітньої, чесної й самовідданої праці на користь Українського Народу. Такою людиною серед усіх сучасних українських Єпископів є наш Архиєпископ Д-р Іларіон (Огієнко), якого Єпархіяльний Собор одноголосно вважає за першого кандидата на Київську Митрополію” (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 66).

31*...висуває, як кандидата в Київського митрополита [...] Почаївський собор єпископів... – 8–9 грудня відбувся другий Обласний собор єпископів у Почаєві у складі архієпископа Алексія (Громадського), єпископів Дамаскіна (Малюти), Пантелеймона (Рудика), Леонтія (Филиповича), Іоанна (Лавриненка), Веніаміна (Новицього), на якому було заслухано доповідь архієпископа Алексія про його перебування у Києві. Він розповів, що у Києві в місцевій Церковній Раді гору взяли представники УАПЦ (“самосвяти”), і як місцева управа, так і “самосвяти” не хочуть церковного розколу, а тому було б добре, якби Київську кафедру зайняв єпископ, “пересякнутий національними почуттями у вищій мірі і відомий своєю довголітньою працею на користь Української Православної Церкви”. Таким кандидатом доповідач бачив архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка), до того ж він вже мав з ним особисту зустріч у Холмі і розмову з приводу цього у листопаді 1941 р., коли повертався з Києва додому через Житомир–Рівне–Холм. Обласний собор єпископів у Почаєві ухвалив, зокрема: 1) признати архієпископа Іларіона (Огієнка) достойним кандидатом на кафедру архієпископа Київського і Переяславського, 2) покликати останнього зайняти цю кафедру і просити благословення та дозволу у митрополита Варшавського Діонисія (Валединського) зайняти архієпископу Іларіону Київську кафедру. Наступного дня, 9 грудня, архієпископ Алексій був проголошений митрополитом Волинським і Житомирським та екзархом всієї України, архієпископ Симон (Івановський) був призначений на Чернігівську єпархію, а єпископ Дамаскін (Малюта) – Подільську єпархію (Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Т. IV (ХХ ст.). – Ч. 2. – Нью Йорк ; Київ ; Бавнд Брук, 1990. – С. 211–213).

32*...почалися непорозуміння між архієп[ископом] Іларіоном та митроп[олитом] Діонисієм... – причиною непорозумінь стало призначення митрополитом Діонисієм (Валединським) адміністратором Православної Церкви на звільнених землях України архієпископа Полікарпа (Сікорського), а не архієпископа Іларіона (Огієнка). Про це див. листи митрополита Діонисія до архієпископа Іларіона від 3 березня 1942 р. (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 77) і до голови Українського національного об’єднання полковника Т. Омельченка від 25 березня 1942 р. (там само, арк. 79).

33*...архієп[ископ] Іларіон закидає митроп[олитові] Діонисієві неканонічність поступовання в зв’язку з призначенням архієп[ископа] Полікарпа адміністратором (див. архів чч. 9, 10... – серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби документ ч. 9 отримав № 2530, а ч. 10 – № 2534. Документ ч. 10 це – лист архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка) до митрополита Діонисія (Валединського) від 12 лютого 1942 р., а ч. 9 – відповідь митрополита Діонисія від 3 березня 1942 р. на цей лист (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 77, 83–87).

34*...та Байковім кладовищі… – йдеться про Вознесенську церкву на Байковому кладовищі, яка не закривалася і діяла протягом всього довоєнного періоду радянської влади.

35*...віросповідна секція відділу культури й освіти Міської управи м. Києва (що тоді містилась на Подолі)… – Київська міська управа розміщувалася спочатку на Хрещатику, але вибухи і пожежа, що почалися тут 24 вересня 1941 р., змусили її переїхати на Поділ і зайняти приміщення середньої школи № 118 по вул. Покровській, 6. 10 жовтня 1941 р. КМУ перемістилася у будинок 2-ої чоловічої гімназії по вул. Володимирській, 18 (Українське слово. – 29.09.194. – Ч. 18. – С. 2; Список абонентів Київської міської телефонної сітки АТС за станом на 1/V 1940 року. – К., 1940. – С. 183; Олійник П. Сучасний Київ // Наступ. Український тижневик. – 8.11.1941. – Ч. 46 (118). – С. 3–5 / Опубліковано: Кабанець Є.П. Загибель Успенського собору: міфи й дійсність. Документальне розслідування. – К., 2011. – С. 328).

36*...штундистами… – (з нім. Stunde – час, година) – так в середині 1820-х рр. стали називатися в середовищі німецьких-колоністів на півдні України групи віруючих, які після основного Богослужіння на деякий час залишалися для спільного читання і обговорення Біблії, або збиралися для цього у себе вдома, і які започаткували окрему євангельську течію у протестантизмі – штунду або штундизм. Наприкінці 1850 – початку 1860-х рр. це віровчення почало поширюватися і серед українського населення південних губерній Російської імперії, яке було досить неоднорідним. Як зазначає дослідник цієї тематики С. Савченко, посилаючись на спостереження сучасників: “У кожній штундистській громаді фактично існувала своя «штундова віра»”. За його визначенням: “Штундизм – це сукупність народних культурних та релігійних практик, в яких різні тексти, цитати, книжкові фраґменти, уривки світоглядів, традицій та уявлень складали найрізноманітніші та найпарадоксальніші конфігурації”. У квітні 1884 р. на спільному з’їзді штундистів, баптистів, молокан і пашковців, яких об’єднувала практика вивчення і трактування Святого Письма, утворився Союз російських баптистів Південної Росії та Кавказу. Відтоді штундизм поступово еволюціонує в баптизм, а назва “штунда”, “штундисти” поширюється не тільки на баптизм і його послідовників, а й інші євангельські протестантські течії, зокрема євангельських християн (пашковці, прохановці), п’ятидесятників. У нашому ж випадку, “штундистами” автор називає баптистів (Рождественский А. Южнорусский штундизм. – СПб., 1889. – С. 18, 20, 37, 40, 51–52; Історія релігії в Україні у 10-ти т. – Т. 5: Протестантизм в Україні / За ред. П. Яроцького. – К., 2002. – С. 296–297, 305; Савинский С.Н. История русско-украинского баптизма. Учебное пособие. – Одесса: изд. “Богомыслие”, 1995. – 128 с.; Савченко С. Чи втрачала Росія Реформацію? Історико-теологічний коментар до однієї теорії // Україна модерна. – 2010. – № 6 (17). – С. 203).

37*...Церкву на Байковім кладовищі отримав священик УАПЦ [...] та на Пріорці… –Вознесенська церква на Байковому кладовищі та церква Покрови Пресвятої Богородиці на Пріорці.

38*...у Києві за час урядування Ів[ана] Коровицького відкрито 11 (з монаст[и]рськ[ими]) церков… – посаду завідувача секції віросповідань І. Коровицький обіймав з 20-х чисел вересня по 1 листопада 1941 р. (цей самий документ, с. 411). У листопаді 1941 р. на обліку відділу культури та освіти КМУ було 35 діючих і недіючих релігійних закладів – 30 православних церков і монастирів, два католицькі костели, лютеранська кірха, мечеть, молитовний будинок баптистів/штундистів (ДАКО, ф. Р-2356, оп. 6, спр. 172, арк. 63–64). Достеменно відомо, що крім Андріївської церкви, у першій половині жовтня вже були передані церковним громадам: Фролівський та Введенський жіночі манастирі, Видубицький чоловічий манастир, Іллінська та Димитрівська церкви (Українське слово. – 16.10.1941. – Ч. 32. – С. 4).

39*...Перша група <на чолі з головою Мідяним і секретарем Романенком> почала себе називати то “Тимчасовим церковним міським управлінням”… – тимчасова Церковна рада УАПЦ утворилася 29 вересня 1941 р., приблизно 9–14 жовтня 1941 р. утворилася Церковна рада т.зв. канонічної церкви, тобто юрисдикції Московського Патріархату. 17 жовтня 1941 р. обидві ради об’єдналися на ідейній платформі Української Автокефальної Православної Церкви. 11 лютого 1942 р. німецька цивільна влада розпустила Київську церковну раду (док. № 80, с. 418, 422, 424–426; Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 1050; коментар 41* до цього документа, коментар 19* до док. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”).

40*...в жовтні 1941 р. створено Церковну раду Української “канонічної” Церкви… – це сталося у першій половині жовтня 1941 р., приблизно 9–14 жовтня 1941 р. (див. док. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”).

41*...1. Почесний голова – протоієрей Леонтій Юнаків [...] 10. Член управи – п. Федір Коваль (“УАПЦ”)… – про об’єднання у Києві 17 жовтня 1941 р. всіх православних течій на ідейній платформі Української Автокефальної Православної Церкви та створення єдиної Київської церковної ради з великим запізненням повідомила газета “Волинь”: “У Києві зорганізувалась і почала працю Церковна Рада св. Автокефальної Православної Церкви в Україні, до складу якої ввійшли: митрофорний прот. Леонтій Юнаків – почесний голова Церковної Ради, підполк. Рибачук Микола – голова, протопресвітер Длугопільський Петро – перший заступник голови, громадянин Руденко [Пилип] – другий заступник голови, діякон Чорноморець Ва[дим]– секретар, гром. Твердохліб [Василиск] – скарбник. Як члени ввійшли: протопресвітер Павловський Феодосій, митрофорний прот. Єфремов Микола, о. Кас’янчук Петро, Коваль Федір. […] ЦР визнає лише св. Автокефальну Православну Церкву в Україні, богослужбовою мовою – українську мову” (Волинь. – Ч. 23. – 11.12.1941. – С. 4; див. також коментар 19* до док. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”).

42*...лист [...] митрополита Діонисія [...] див. архів ч. 13… – серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби документ ч. 13 отримав № 2529. Це – лист митрополита Діонисія (Валединського) до православних священиків і мирян в Україні від серпня 1941 р. (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 76). Його передруковано також у док. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”.

43*...хіротонії єп[ископа] Іларіона (Івана Огієнка), що з нагоди її річниці Церковна Рада видала відозву… – відозву Київської церковної ради від 31 жовтня 1941 р. з приводу річниці хіротонії Івана Огієнка передруковано у док. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”.

44*...митроп[олит] Діонисій листовно доручив архієп[ископу] Полікарпові (див. архів ч. 14) опікуватися Києвом та особисто побувати в столиці… – митрополит Автокефальної Православної Церкви в Генеральній Губернії Діонисій (Валединський) направив 13 листопада 1941 р. архієпископу Луцькому і Ковельському Полікарпу (Сікорському) листа за № 1278, в якому йому доручив наступне: “Благословляю Вашому Високопреосвященству поїхати до Богоспасаємого Київа, поклонитись тамтейшим Святиням і відправити кілька богослужб та допомогти Церковній Раді в справі організації церковного життя. В випадку, якби на місті знайшовся відповідний кандидат в Єпископи, благословляю Вашому Високопреосвященству разом з Владикою Александром совершити хіротонію, попередньо представивши мені життєпис кандидата і Ваші та Владикі Александра внески” (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 75). Серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби документ ч. 14 отримав № 2528.

45*...архів ч. 15… – серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби документ ч. 15 отримав № 2547. Це – лист Київської церковної ради УАПЦ від 9 листопада 1941 р. за підписами голови М. Рибачука і завідувача секції віросповідань КМУ І. Коровицького до митрополита Автокефальної Православної Церкви в Генеральній Губернії Діонисія (Валединського) (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 111). Текст його повністю наводиться у док. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”.

46*...голову Церк[овної] ради й завідуючого секцією приспішено виїхати на Волинь… – голова КЦР М. Рибачук та І. Коровицький виїхали у листопаді 1941 р. до Луцька, щоб зустрітися з архієпископом Полікарпом (Сікорським) і вмовити його очолити київську кафедру (див. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”).

47*...особисті неприємності в зв’язку з вибухами мін біля будинків Софії… – йдеться вибух у будинку по вул. Короленка (нині Володимирська), 33, який займала Поліція безпеки і СД (до війни НКВС), що стався 7 листопада 1941 р. Що ж до “особистих неприємностей”, то вони були пов’язані з арештом вранці того самого дня архієпископа Алексія (Громадського) разом з членами КЦР та мирянами, присутніми на подвір’ї Софійського собору (див. “Донесення штандартенфюрера СС П. Блобеля про арешт 145 священиків і мирян 7 листопада 1941 р...”).

48*...У своєму листі до Церковної ради м. Рівного Київська церк[овна] рада… – лист об’єднаної Київської церковної ради УАПЦ за підписами голови П. Руденка і секретаря Р. Мельниченка до Української церковної ради у Рівному від 30 грудня 1941 р. за № 385, в якому вони повідомляли про об’єднання у Києві 17 жовтня 1941 р. представників усіх православних течій на ідейній платформі Української Автокефальної Православної Церкви та створення єдиної Церковної Ради; про розкол, який започаткував архієпископ Алексій (Громадський) на Другому обласному соборі єпископів у Почаївській Лаврі, призначивши до окремих єпархій своїх єпископів, зокрема управляючим Київської єпархії єпископа Львівського Пантелеймона (Рудика), який з приїздом до Києва почав сіяти ворожнечу і вносити розкол, призначаючи своїх священиків на парафії, де вже були настоятелі, затверджені КЦР. У листі прозвучало попередження, якщо на звернення Української Церковної Ради у Рівному до архієпископів-українців Іларіона (Огієнка), Полікарпа (Сікорського) і Палладія (Видибіди-Руденка) щодо визначення кандидата на адміністратора УАПЦ, “який зміг би очолити і скріпити це об’єднання”, не буде відгуку, то КЦР готова “піти шляхом соборного обрання за прикладом 1921 року” (ДАКО, ф. 2412, оп. 2, спр. 199, арк. 109–110зв.; коментар 31*цього документа, коментар 19* до док. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”).

49*...неканонічного свячення “за прикладом 1921 року”… – мається на увазі всесоборне висвячення протоієрея Василя Липківського на митрополита шляхом покладання рук (див. коментар 13* цього документа).

50*...приїздом єп[ископа] Пантелеймона (від арх[ієпископа] Алексія), єп[ископів] Ніканора та Ігоря (від архієп[ископа] Полікарпа), хіротонією нових владик у Києві … – єпископ Львівський Пантелеймон (Рудик) прибув у Київ 18 грудня 1941 р., а єпископи Никанор (Абрамович) та Ігор (Губа) – 12 березня 1942 р. (див. “Спогади колишнього голови Київської церковної ради М. Рибачука...”; Тарнавський М. Українські владики в Києві // Волинь. – Ч. 26 (54). – 5.04.1942. – С. 3).

51*...р[имо]-кат[олицьких] святинь (по Костельній та В[еликій] Васильківській)… – костел Св. Олександра або Олександрівський костел (1817–1842, архітектори Л. Станзані, Ф. Мехович) по вул. Костьольній, 17 (нині римо-католицький прокатедральний собор Св. Олександра) та римо-католицький костел Св. Миколая або Миколаївський костел (1899–1909, архітектор В. Городецький) по вул. Великій Васильківській, 77 (нині – Національний будинок органної та камерної музики України).

52*...митроп[олит] Шептицький звернувся до православного єпископату з закликом до об’єднання (див. архів ч. 17)… – документ ч. 17 в Музеї-Архіві переходової доби має № 2538. Це – лист митрополита А. Шептицького до митрополита Автокефальної Православної Церкви у Генеральній Губернії Діонисія (Валединського) від 20 січня 1942 р. щодо об’єднання українських православних церков з проханням передати всім православним архієреям на українських землях примірники його відкритого листа про об’єднання (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 98). У відкритому листі митрополита А. Шептицького “До всіх Високопреосвященних і Преосвященних Православних Архієреїв в Україні і на українських землях” від 30 грудня 1941 р., який долучався до названого листа митрополиту Діонисію, висловлювалося прохання “висказати свою гадку в цій справі”, тобто у справі об’єднання (Баран С. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. – Мюнхен: “Вернигора”, 1947. – С. 127–128; повторна публікація: Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. – Т. 1. Церква і церковна єдність: док. і матеріали 1899–1944. – Львів: “Свічадо”, 1995. – С. 400–401).

53*...на стані укр[аїнської] церкви з-перед розлому в ХVI в.… – мається на увазі стан української церкви до Брестської унії 1596 р.

54*...див. ч. 18… – серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби документ ч. 18 має № 2558. Це – відповідь архієпископа Краківського і Лемківського Палладія (Видибіди-Руденка) від 1 березня 1942 р. на лист А. Шептицького до українських православних архієреїв щодо об’єднання церков (див. вище коментар 52*). Архієпископ Палладій писав: “Ваш лист – перше ствердження надійшовшої вирішальної хвилі. Роздор, що в кінці 16 віку був у значній мірі штучно впроваджений неприятелями Української Церкви та Українського Народу, мусить бути закінчений. З відома свого Кіріарха маю честь повідомити, що з боку Православної церкви ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої справи поєднання, що спиратиметься на поверненні до стану з-перед офіційного, у 16 в[іці] розпаду Православної Української Церкви”. (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 133).

55*...лист митр[ополита] Шептицького був зверненням до української інтелігенції (див. ч 19)… – серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби документ ч. 19 має № 2537. Це – відкритий лист митрополита А. Шептицького від 3 березня 1942 р. під назвою “До української віруючої православної інтелігенції” щодо об’єднання церков в Україні (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 97).

56*...Як на симпатика унії неправдиво вказували на архієп[ископа] Іларіона (Огієнка)[,] проти чого він рішуче запротестував (див. чч. 20 і 21)… – серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби документи чч. 20 і 21 мають №№ 2535 і 2536. Це – спільний лист від групи мирян Холмської єпархії від 15 травня 1942 р. “До українського православного громадянства” та відкритий лист архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка) “Церква не будується наклепами: Проти злісної клевети”. Обидва листи спростовували і засуджували “наклепницькі” обвинувачення архієпископа Іларіона (Огієнка) в унії на основі того, що у своїй єпархії він увів у церковнослов’янський богослужбовий текст українську вимову (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 88–90, 91–96).

57*...Штундисти… – див. коментар 36*.

58*...Магометани [...] на Подолі (Нижній Вал)… – вірніше, на вул. Мирній, що пролягає поруч з вул. Нижній Вал. Перший молитовний дім мусульман з’явився у Києві 1897 р. на Подолі на вул. Мирній, 5 (у будинку Калиновича). Після 1914 р. він був перенесений у будинок по вул. Мирній, 4, в якому за німецької влади знову було відкрито мечеть (ДАКО, ф. Р-2356, оп. 6, спр. 172, арк. 64).

59*...тепер переховується в Київській міській бібліотеці (вул. Олександрівська) – див. архів ч. 22… – І. Коровицький посилається на лист колишнього директора БАН УРСР О. Полуляха на його ім’я від 11 липня 1942 р. щодо долі колишніх церковних бібліотек – Київської духовної академії та Флавіанівської. Інформацію, повідомлену у цьому листі, він використав у своїх спогадах. Серед матеріалів Музею-Архіву переходової доби цей документ має № 2525 (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 67–67зв.). Під час окупації з бібліотеки митрополита Флавіана було відібрано і вивезено наприкінці лютого 1943 р. для Східної бібліотеки Розенберґа у Берліні 8749 книг (ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 1, спр. 54, арк. 84, 89).