Микола Рибачук1

Відродження церковно-релігійного життя

в звільненому німецьким військом Золотоверхому Києві й області

 

День звільнення Золотоверхого й вступу до нього лицарської Німецької Армії, в рядах котрої перебували й сини Народу Українського (лише в уніформі німецькій), – був день 19-го вересня 1941-го року.

На дзвіниці Святої Софії, – цього свідка нашої славної минувшини, а зокрема світлих подій 22-го січня 1918-го й 1919 років* – повівали в повітрі два величезних прапори – один червоний зі свастикою, – це прапор Великого Визволителя, а другий – наш національний блакитно-жовтий.

З цією хвилиною, все що так руйнувалось безбожницькою поганською рукою жидо-большовиків, почало “всходити”, будитись до життя, а зокрема почала ст[и]хійно2 відроджуватись наша Свята Православна Церква, організацією котрої занявся відділ релігійних справ при Київській міській3 управі, на чолі котрої стояв громадянин стольного Києва професор Оглоблін, а на чолі відділу релігійних справ був поставлений прибувший до Києва вслід за німецьким військом громадянин Волині, син православного священика, автор виданої в 1940-му році в Генерал-Губернаторстві (Краків, Українське видавництво) книжечки “Руйновання4 православних церков на Холмщині й Волині” – магістр теології Коровицький Іван Іванович.

З невимовною, після 23-х років життя еміграційного на виг[н]анні, радістю ми з дружиною 29-го вересня 1941 року о годині 18-тій прибули до рідного Києва**. Вранці, на другий день, 30-го вересня пішли вклонитися Святій Софії. Тут, в церковній ограді перед Святим Собором, спіткав я групу з 7-ми осіб, по запізнанню з котрими (а були це: священик отець Петро Косьянчук, протодиякон Біденко й громадяни Мідний, Руденко, Твердохліб, Романенко й Шекіта) поінформував їх про стан Православної Церкви на заході й про наших українських владик архієпископів Полікарпа, Іларіона й Палладія.

1-го жовтня, я довідався, що це була президія “Тимчасового церковного міського управління” (так написано в протоколі організаційних зборів від 29-го вересня 1941-го року за № 1). Ці громадяни були одними з ініціаторів і вірних, що належали до Української Святої Автокефальної Православної Церкви, заснованої митрополитом Василем Липківським. Довідався, що це Тимчасове церковне міське управління (називали вони себе “Київська Церковна Рада”) ані Міською управою, ані німецьким командуванням5 не затверджене.

30-го вересня в Київській міській управі (містилась на Подолі) випадково зустрів магістра Коровицького Івана (запізнався з ним в Холмі в травні 1941-го року, а їдучи до Києва, не знав, [щ]о6 він вже тут), від котрого довідався про його працю як керівника відділу віросповідних справ. Він же, магістр Коровицький, запросив мене бути його заступником в відділі віросповідних7 справ. Остаточної згоди я не дав, заявивши, що цілью мойого приїзду до Києва є працювати в організації української поліції, але бував в відділі щоденно. Тут я й спіткався з віруючим православним населенням Києва й околиць. Щодня повно делегацій – кожна просить призначити священика, дати дозвіл на відкриття церкви, й всі (підкреслюю всі) просят[ь] українських богослужбових книжок, запевняючи, що служби Божі будут[ь] відправлятись лише в мові українській, бо вони українці. (Належить підкреслити, що майже всі делегації, за малим винятком, говорили по російські). Деякі з делегацій вже приходили з старенькими панотцями (для котрих в великій більшості було цілковито байдужою справою національне відродження народу українського й його національної Православної Церкви), кажучи, що це вже їх настоятелі мають все необхідне до богослужінь, навіть вже напіввпорядкована церква, лише просят[ь] “офіційного дозволу на відкриття” і українських богослужбових книжок. Приходили ці старенькі панотці й по одному, просячи зареєструвати й дати призначення на “вільну” парафію. Дехто з панотців ще не встиг зареєструватись, як делегати, довідавшись що – священик, вже запрошували його до себе, а в реєстраційній частині особу цю представляли як свойого настоятеля.

Призначаючи8 на парафії, магістр Коровицький, від всіх панотців вимагав (декілька разів бував при таких розмовах) мови богослужбової української, а коли не вміють, чи не мають требників, то служити по слов’янські, а[ле]9 з обов’язковою вимовою українською. Проповіді виголошувати лише мовою українською. Жадних суперечок з боку панотців чи делегацій я не чув.

Бачучи такий великий наплив делегацій й їхню добровільну згоду в імені своїх парафіян щодо мови богослужбової української, раділо серце, бо в цьому я вбачав національне відродження нашої Православної Церкви в Україні.

Були ми з дружиною щасливі, що в цю пору з’явились в цьому національного відродження вірі10, але з другого боку охоплював нас жах і той смуток, що наші достойні православні українські первоієрархи “заходу” й православні українські церковні діячі (що розпочали розіз[на]вати в цілях інформаційних по звільнених землях українських) абсолютно нічого не приготовили, щоб тут же з першого кроку цей відроджуючийся національний церковний вір підсилити. Нема нікого й нічого. (Перед виїздом в Україну про це не відрадне становище, що його я тут зустрів, не раз ми говорили з професором Кульчинським з Кременця. Ця справа професором Кульчинським була навіть порушувана в колі богословія в Холмі). Придивляючись до справи, в мене поставало питання, що ж в цій ситуації може робити керівник відділу віросповідних справ, в даному випадкові магістр Коровицький Іван (до речі, ще занятий й своєю партійною справою***) – єдине що, то це “видавати” дозволи на відкриття церков Божих (в більшості випадків населення без жадного дозволу, а то з дозволу місцевої військової німецької влади відкривал[о]11 храми Божі, й лише приходили, й то не всі, щоб зареєструвати вже ставшийся факт), вимагати від священнослужителів щодо мови богослужбової при їх призначенню на парафії ну й впливати, яко влада цивільна, своїм авторитетом.

В організованих, нововідкриваних парафіях служили так, як хто вмів. Тут в тій хвилині бракувало духовного авторитету, себто канонічного православного українського єпископа, котрому б не було б байдужим чи чужим національне відродження рідного українського народу й його національної Церкви, але на превеликий жаль, цього не було.

В відділі віросповідних справ я кілька разів спотикав і декого з членів ще не затвердженого Тимчасового церковного міського управління (називали себе Київська церковна рада). Приходили вони про дозволи на перебрання бувших церков і відновлення в них служб Божих. З мого спостереження, да і від самих членів чув я, що магістр Коровицький, як керівник відділу віросповідних справ, не дуже то спішит[ь] з видачею для них дозволів на перебрання бувших церков. Магістр Коровицький робив це цілком свідомо (лише нікому не оповідав), щоб частину храмів Божих мати можливість передавати священикам українцям рукоположення перед 1920 роком чи прибуваючим з земель Волинських і, таким чином, приготувати “ґрунт” для приїзду преосвященного владики єпископа.

Десь 3-го – 6-го Жовтня (точно не пам’ятаю, бо щоденник цей “пішов” в непокликане місце) в бувшій царській палаті, в котрій приймав прохачів прибувший до Києва представник німецької влади професор Кох, спіткав я:

а) членів не затвердженого Тимчасового церковного міського управління й

б) делегацію православних киян, що називають себе відповідно політичному моментові навіть і українцями, але цілком просякнуті “єдино-неділимчеським духом великої Росії”, на чолі з архімандритом Олександром Вишняковим, тим самим Вишняковим, котрий під час облоги лицарським військом німецьким Києва одержав від московського митрополита Сергія з Москви “посланнє”4*, в котрому великий визволитель народу українського Адольф Гітлер і його армія12 “предавались прокляттю”, а народ український закликався до загального повстання й т.ін. Це “послання” цей же архімандрит Вишняков запропонував митрофорному протоієреєві Феодосію Павловському (на Подолі) прочитати з церковного амвону народові, але цю ганебну пропозицію протоієрей Павловський відкинув і в церкві не читав, тоді архімандрит Вишняков завіз до настоятеля Байківської цвинтарної церкви5*, що в той час була чинна, й останній в його (Вишнякова) присутності прочитав народові з церковного амвону.

До складу тієї ж “вишняковської” делегації входив і сьогоднішній голова громадського комітету по будові церкви в Михайлівському монастирі професор Ярецький й ще три особи з професорів і адвокатів Києва.

Професор Кох ці делегації прийняв в свойому приватному помешканні на Львівській вул. (впускав нас український старшина в німецькій уніформі Дмухович). Чого домогались, чи просили ці делегації – не знаю. З розмов з членами цих делегацій довідався, що обидві делегації (оминувши магістра Коровицького як референта віросповідних справ) інформували професора Коха про стан “своїх” церков і просили підтримки, а делегати від Тимчасового церковного міського управління в особах священика Петра Косьянчука й громадянина Руденка вручили професорові Кохові в мові українській книжечку “Як повстала Українська Автокефальна Православна Церква Владики Митрополита Василя Липківського”.

 

Перша служба Божа в соборі святого Андрія Первозванного в Києві

 

Для православних м[и]рян13 українців Церкви владики митрополита Василя Липківського відділ віросповідних справ Київської міської управи видав ордер на перебрання для потреб вірних собору Св. Андрія Первозванного.

8-го жовтня о 14-й годині відбулась перша служба Божа – освячення храму й всенощна в сослужені 7-ми священиків, протодиякона й диякона. Духовенство, з оповідань священика отця Петра Косьянчука, за відсутністю свого облаченія позичило облачення в місцевих старообрядців, бо православні священики рукоположення перед 1920-м роком випозичити облачення відмовились.

Вірних, без огляду на переконання, визнавання тієї чи іншої релігійної течії, була велика кількість. Собор не міг всіх вмістити. Слухали службу Божу й на церковній паперті, але для Києва й такої події, яка відбувалась, ця велика кількість була мізерною.

Я уявляв собі, що принайм[н]і14 тут буде кільканадцять тисяч (в кожному разі більше, ніж буває в місцевому оперному театрі), але це було лише уявлення моє й мрія, дійсність же була інша.

Про першу службу Божу була написана мною невелика замітка, котрої місцева київська українська газета “Українське слово”6* під редакцією головного редактора Рогача (бувший особистий секретар пана Президента Карпатської України Волошина) цієї замітки не вмістила.

 

Справи канонічності

 

Наскільки справа канонічності не була порушувана до відкриття собору святого Андрея Первозванного, настільки вона “мало по малу” загострювалась після відкриття.

Зарисовалось три течії:

а) православні вірні українці Церкви владики митрополита Василя Липківського, себто церкви, що була оголошена за часів ще большовицьких автокефальною.

б) православні вірні українці, що стоять на становищі Автокефальної Православної Церкви в Україні – Вселенської, підлеглої Вселенському Царгородському Патріархові, як православні церкви Греції, Румунії, Болгарії й т[а] ін.

в) православні вірні, що називають себе відповідно до моменту політичного навіть “українцями”, але цілком просякнуті єдино-неділимчеським духом великої Росії.

Наскільки течії “а” й “б” знаходили й врешті знайшли пом[і]ж15 себе спільну мову (постанова Святого Собору Єпископів в Пінську в лютому місяці 1942-го року7* й перша архієрейська служба Божа 15-го Березня 1942 року в соборі Св. Андрея Первозванного), настільки течія “в” поставилась й ставиться вороже. (Наслідком цього 18-го Березня 1942-го року в Києві з церковних амвонів деякими священнослужителями відчитано до народу “послание”, підписане прибувшим до Києва 1[8]16-го грудня 1941-го року єпископом Пантелеймоном8*, родом з землі Галицької).

Наслідком повищого “...”17 жовтня 1941 року утворилась з груп “б” і “в” церковна організація, котра назвала себе “Київська церковна рада”. На голову Церковної ради був обраний протопресвітер Києва отець Петро Довгопільський. Місце генерального секретаря запропоновано було обняти мені.

Таким чином, в Києві поставало дві (а коли приймати під увагу й відділ віросповідних справ при Міській управі, то й три) церковних організацій.

Утворювався ненормальний й шкідливий для української національної, зокрема церковної справи стан, котрий міг би (як в той час ми думали) допровадити Православну Церкву в Україні до розколу, а тому, щоб уникнути цього великого гріха, живими свідками котрого при відродженні Православної Церкви на звільнених українських землях ми були, я того ж дня подав думку керівникові відділу віросповідних справ магістрові Коровицькому Івану, що, поки ще посталі обидві церковні організації не розпочали своєї ширшої діяльності, скликати спільну нараду членів згаданих церковних організацій з метою їх об’єднання. Магістр Коровицький цілковито зі мною погодився й збори призначив на 17-го жовтня 194[1]-го року, 9-та година ранку в залі відділу віросповідних справ.

 

Збори членів Тимчасового церковного міського управління

 

Про утворення “Київської церковної ради” й про запропон[у]вання18 мені місця генерального секретаря, як і про думку й згоду магістра Коровицького скликати спільну нараду, я на другий же день, себто “ ” жовтня, повідомив заступника голови президії Тимчасового церковного міського управління священика отця Петра Косьянчука.

На 15-го жовтня 1941-го року, на годину 15-ту в місці осідку Церковного міського управління – в будинкові Андріївського собору (де зараз улаштована тепла церква) [–] призначені були збори членів управління (називали вони себе від першого дня постання рівно ж “Київська церковна рада”). Для чого в такому разі запротоколовано й підписано, як я вже зазначав на початку “Тимчасове церковне міське управління”, справи цієї я не вияснював, але, як з пізнійших розмов і спостережень, ініціатори цієї церковної організації (без застережень свідомі українці, що весь час перебували під владою поганів[-]безбожників) мали, мабуть, на увазі цілковиту організацію Православної церкви взяти в свої руки.

На збори був запрошений й я. Розглядалось дві справи:

а) перевибори президії в зв’язку з заявою голови президії громадянина Мідного й секретаря громадянина Романенка, що вони надалі своїх обов’язків виконувати не можуть і просят[ь] їх звільнити.

Заяви прийнято й їх звільнено. Священик отець Петро Косьянчук запропонував мою кандидатуру на голову президії. Прийнят[у]19 одноголосно пропозицію я прийняв, а прийняв тому, що тут відроджувалась наша Православна Національна Церква, початок котрої сягає 1917-го року, коли то ми, як ще військові був[шої] Російської армії, висилаючи делегатів на військові з’їзди до Києва, висилали й священиків з уповноваженням (уповноважений пан отець Румунського фронту) “...домагатись для українського народу окремої, не підлеглої “Святійшому Синодові” Церкви...”.

Заступником моїм обрано громадянина Руденка, скарбником – громадянина Твердохліба, секретарем [–] отця диякона Черноморця й членом [–] священика отця Петра Косьянчука.

б) друга точка була: об’єднані церковні збори, скликані на 17-го жовтня відділом віросповідних справ. Ухвалено: “...взяти якнайактивнішу участь”.

 

Об’єднані збори 17-го жовтня 1941-го року,

скликані керівником відділу віросповідних20 справ магістром Коровицьким Іваном

 

На заповіджений день й годину на збори прибуло 75 представників всіх трьох православних течій Києва. Були (випадково, бо приїхали в справах інформаційних як до центру) представники Катеринославщини, Лівобережжя й області Житомирської. З’явився рівно ж згаданий мною на початку й архімандрит Олександр Вишняков, як представник вже згаданої мною течії. Прибуло багато усіяного білою сивиною духовенства.

О 10-й годині керівник відділу віросповідних справ магістр Коровицький Іван молитвою (прочитано представником Церкви владики митрополита Василя Липківського мовою українською, бо решта присутніх мовою українською молитв не знал[а]21) відчинив збори, взявши собі вступне інформаційне слово.

Дійшовши до справи “канонічности”, магістр Коровицький ужив слова “самосвяти” не з ціл[л]ю22 образи кого[-]небудь з присутніх (підкреслюю це з цілою відповідальністю), сказавши, що “...дехто називає Православну Церкву митрополита Липківського неканонічною, а її священнослужителів самосвятами...”. На цьому міс[ц]і23 представники цієї течії підняли великий шум, перервали магістрові Коровицькому дальше інформаційне слово і зажадали, щоб він, Коровицький, залишив місце голови зборів. На “щастя” в цей момент зайшов в німецькій уніформі до[к]тор24 Андрусяк (родом з землі Галицької), котрий промовив до присутніх, закликаючи всіх до спокою.

На одноголосну пропозицію присутніх я обняв головування зборами, запросивши на секретаря громадянина Руденка. В свойому вступному слові, я просив присутніх сохранити велику повагу до церковної події, що відбувається в цю хвилину, пошану брат до брата й дати можливість кожному вільно виповісти перед присутніми свою думку й побажання, рівночасно запросив магістра Коровицького заняти місце при президіальному столі й докінчити вступне інформаційне слово.

По заняттю місця магістр Коровицький, докінчуючи перерване вступне слово, зазначив, що коли б при об’єднанні й виникли б деякі, так би мовити, перешкоди, то вир[і]шення25 їх відложити до Всеукраїнського Церковного Собору, що повинен складатись з первоієрархів, священнослужителів і мирян православної церкви в Україні, а[бо,]26 з огляду на військові події, до першого Святого Собору Єпископів на звільнених землях України, але великої події “об’єднання” доконати сьогодня.

Присутні одноголосно виповілись “...не допустити до розколу в Православній церкві на визволених українських землях і прийти до згоди, братерства, любові й повного об’єднання”. Представники течії Церкви владики митрополита Василя Липківського додали: “...Святої Автокефальної Православної Церкви в Україні...”, що рівно ж всіма присутніми було прийнято без застережень. Митрофорний протоієрей отець Леонтій Юнаків ще додав і “...Соборноправної...”, проти цього додатку були виповідження з боку інших течій, “...що коли в Символі віри є речення “Соборну й Апостольську Церкву”, то слово “Соборноправна” додавати не потрібно”.

Представники течії Церкви владики митрополита Липківського враз з митрофорним протоієреєм отцем Леонтієм Юнаківом в своїх доповідях виповідали, кожен зокрема, про незадоволення працею магістра Коровицького як керівника відділу віросповідних справ, вбачаючи в його уряд[у]ван[н]і27 “...скрите вороже ставлення до представників і вимог Церкви владики митрополита Василя Липківського в той час, як для <інших> течій стверджено ставлення цілком прихильне”. Це прихильне ставлення стверджено по їх словам на передачі для “них” багатьох церков і монастирів Києва.

На знак об’єднання всі присутні (крім архімандрита Вишнякова) підняли праву руку.

Архімандрит Вишняков побачивши, що він лишився один, звернувся до мене, як до голови зборів, просячи деякого “вияснення” в справі об’єднання, бо він не все зрозумів (до речі, архімандрит Вишняков рівно ж намагався говорити по українськ[и]). Одержавши від мене відповіді на всі запитання, архімандрит Вишняков рівно ж “приєднався” до об’єднання й підніс праву руку.

Збори одноголосно погодились, щоб до осіб, котрі входили до президії “Тимчасового церковного міського управління”, ще додати кілька осіб з інших (вже бувших) течій. Одноголосно прийняті зістали: протопресвітер Києва отець Петро Довгопільський, протопресвітер Києва отець Микола Єфремович, митрофорний протоієрей отець Феодосій Павловський.

Відчитанням молитви (в мові українській) закінчились перші <збори представників православних>28 громадян Києва й згаданих мною представників <областей>, що всією душою прагнули до повного об’єднання, щоб лише не вносити розколу. (Ворогів народу українського під увагу на цьому місці не беремо).

Таким чином, 17-го жовтня 1941-го року в Києві сталась велика подія в житті церковному, зроблено перший крок до об’єднання, що його так не бажали вороги нашого побожного народу українського, – утворилась перша об’єднана “Церковна рада Святої Автокефальної Православної Церкви в Україні”, а закінчили своє існування вже згадані попередньо дві окремі братні церковні організації.

19-го жовтня 1941-го року відбулось перше засідання <членів> нової президії. Засідання відкрив голова Церковної ради – я. Після обговорень, обов’язки роспреділено:

• Почесний голова Церковної ради митрофорний протоієрей отець Леонтій Юнаків, був[ший] член і голова Всеукраїнської церковної ради за часів жидо-большовиків. Про протоієрея отця Юнаківа, як потім довідався, згадує в своїх (ще не оголошених) вспоминах владика митрополит Василь Липківський9*.
• Голова Церковної ради – полковник Української армії, голова Військової української ради з перших часів боротьби (1917-го року), член Кирило-Методієвського братства з перших років визвольної боротьби за незалежну Національну Церкву Українську – Рибачук Микола Михайлович.
• 1-й заступник голови Церковної ради, був[ший] член Всеукраїнської церковної ради в 1918-му році – протопресвітер Києва отець Петро Довгопільський.
• 2-й заступник голови Церковної ради, був[ший] член Всеукраїнської церковної ради, Церкви владики митрополита Василя Липківського – громадянин Руденко Пилип.
• Скарбни[к] – був[ший] член Всеукраїнської церковної ради за часів панування жидо-большовиків – громадянин Твердохліб Василиск.
• Секретар – був[ший] член Всеукраїнської церковної ради за часів панування жидо-большовиків – отець диякон Черноморець. (Один з найближчих співробітників владики митрополита Василя Липківського).
• Член президії Церковної ради – протопресвітер Києва отець Єфремов Микола.
• Член президії Церковної ради – митрофорний протоієрей, був[ший] благочинний міста Києва отець Феодосій Павловський.
• Член президії Церковної ради – священик отець Петро Косьянчук, був[ший] член Всеукраїнської церковної ради.
• На внесок священика отця Петра Косьянчука й за його рекомендацією (на об’єднаних зборах обраний не був) зістав 4-м членом президії Церковної ради громадянин Федір Коваль.

Зі слів гром[адянина] Федіра Коваля, він відбував кару на засланні, як член організації “СВУ”10*.

Делегація президії Церковної ради в особах: полковника Рибачука Миколи, протопресвітера отця Петра Довгопільського, громадянина Руденка Пилипа, митрофорного протоієрея Феодосія Павловського, священика Петра Косьянчука, громадянина Твердохліба в раз з керівником відділу віросповідних справ магістром Коровицьким Іваном 20-го жовтня була в був[шій] царській палаті з віз[и]тою29 у представника німецької влади професора Коха (несподівано виїхав з Києва, чого делегація не знала). Магістр Коровицький залишив писану картку.

Наступного дня ця ж делегація зложила віз[и]ти й повідомила про своє обрання, як й приступлення до праці, голову Київської міської управи пана професора Оглобліна, від котрого одержано запевнення в повній підтримці й допомозі в мірі його (професора Оглобліна) сил в розпочатій нами церковній праці. Заступникові пана голови міста Волкановичеві. Другий же заступник пана голови Багазій віз[и]ту не прийняв, передавши через свою секретарку, що “занятий”.

Зложивши віз[и]ти й повідомивши про своє обрання, президія зі святою молитвою приступила до тяжкої й відповідальної праці в цей бурхливий час з твердою вірою, що після 23-х річного нечуваного в світі поганського, безбожницького поневолення розп[о]чнеться30 розквіт нашої Православної Церкви в Україні з рідною, вже своєю ідеологією, традиціями, формою й способом управління, опертого на святих канонах і церковному праві, бо власне цього Всеукраїнська церковна рада в Києві перед своїми тоді в 1920–21 рр. у московських владик заходами про відновлення своє[ї] рідної української ієрархії добивалась31. Рівно ж і уряд український за час свойого, хоч короткого існування, намагався на тих саме засадах відродити свою національну канонічну Православну Церкву.

 

Відмова української місцевої газети “Українське слово”

вмістити замітку про утворення Церковної ради

 

Про утворення об’єднаної Церковної ради Святої Автокефальної Православної Церкви в Україні я особисто передав замітку на другий же день вранці кореспондентові київської української газети “Українське слово” Гладкому.

“Українське слово”, що виходило під редакцією головного редактора (вже на цих сторінках згадуваного) Рогача, замітки не вмістило.

 

Програма праці утвореної Церковної ради

 

• Не допустити до розколу. Якнайскорше довести до канонічного об’єднання, священнослужителів Церкви митрополита Василя Липківського приняти в їх сущім сані.
• Приготовити до приїзду до Києва преосвященного владики11* апарат церковного управління.
• Вжити всіх заходів щодо приїзду до Києва преосвященного владики.
• Стояти на сторожі автокефалії Православної церкви в Україні.
• Організація церковного життя як в Києві, так і на провінції.
• Нав’язати зв’язок з вже існуючими церковними організаціями областей України.
• Парафії обсаджувати національно свідомим духовенством. Для національно несвідомого духовенства, з дозволу влади німецької, улашт[у]вати32 позаочні курси українознавства.
• З огляду на сильне зденаціоналізовання нашого народу чужою довгою неволею, стопневе33, в спосіб тактовний, підготовивши відповідно парафіян (де можуть, то відразу), переходити на українську богослужбову мову.
• Організація пастирських і дяківських курсів.
• Організація єпархіального свічного заводу й взагалі церковного постачання.
• Видавання друкованого церковного органу.
• Працювати в повному контакті з німецькою владою й обласними управами України.

 

Праця Церковної ради

 

На першому засіданні президії Церковної ради був запрошений й керівник відділу віросповідних справ Київської міської управи магістр Коровицький Іван, з котрим протокулярно було розмежовано компетенції праці Церковної ради й відділу віросповідних справ.

Одну з головних справ, справу призначення священнослужителів, відділ віросповідних справ залишив за собою, однак президія Церковної ради цього не дотримувалась і всіх священнослужителів, що до неї звертались, призначувала на парафії.

Звертались священнослужителі всіх трьох течій. Як в відділі віросповідних справ, так і тут кожен просив продати українських богослужбових книжок і інших церковних річей, необхідних для богослужень, а всього цього не було.

При організації православних парафій й призначені священнослужителів Церковна рада брала під увагу, щоб священнослужителі, проповідуючи з церковного амвону Слово Боже, своїм духовним авторитетом в щоденному житті запобігали всяким провокаційним чуткам, розсіюваним ворогами народу українського й наших визволителів, а цим самим допомогти відповідним чинникам влади ц[и]вільної34 якнайскорше наладнати зруйноване життя господарче краю й, таким чином, віддячити за наше від поганів звільнення, а разом з тим, як не на фронті бойовому, то на фронті господарчому стати в ряди народів Європи в боротьбі за краще майбутнє.

При Церковній раді під головуванням 1-го заступника голови, протопресвітера о. Петра Довгопільського, була утворена комісія для розгляду анкет і прохань зареєстрованих священнослужителів.

В зденаціоналізованих жидо-большовиками масах народу не лише киян, але й провінції, мало по малу зачало поширюватись, що священнослужителі Церкви митрополита Василя Липківського не канонічні, називано їх “липківцями”, “самосвятами”. Під впливом цих агітацій з’являлись вже навіть в деяких парафіях вимоги до своїх священиків службу Божу відправляти по-слов’янські, “шукали” слов’янських священиків, котрих ніколи довго шукати не приходилось, бо коли його не було вже в “цьому” селі, то принайм[н]і він вже ч[е]кав35 в першому найближчому районі.

Кілька прикладів:

І. В Борисполі служба Божа ро[з]почалась36 українською мовою священиком Церкви митрополита Василя Липківського. З приводу цього почався заколот, а тому вкрочив37 місцевий німецький комендант і наказав перепровадити опрос населення, хто на якій мові бажає слухати слово Боже.

Районова управа Бориспольського району пише: “...Зв’яжіться з Церковним Комітетом в справі виділення 20–30 чоловік для проведення опросу населення містечка Борисполя, на якій мові віруючі бажають слухати слово Боже. 19/ХІ-41 р. Підпис...”38.

В[и]ділений39 комітет після перепровадження опросу складає до німецького коменданта доповідну записку такого змісту: “...До Місцевого Коменданта. Згідно Вашого ро[з]порядження Українською релігійною громадою проведений перепис віруючого православного населення містечка Борисполя (постійних мешканців), що бажає слухати Службу Божу на Українській мові. Результати перепису слідуючі:

• Всього дорослого населення в Борисполі від 16-ти років ............................5455 душ, в т[ому] ч[ислі] віруючих православних .....................................................4380 [душ]40
• Вже зареєстровано по стану на 27/ХІ-41 р. віруючих православних, що бажають Службу Божу слухати на Українській мові .................................................2962 душ41 або 58% до загальної кількості дорослого населення, або віруючих православних 70%.

Регістрація продовжується.

• Представники Слов’янської релігійної громади при проведенні перепису вдалися до обдурювання віруючих. Вони зовсім обійшли питання про мову, на якій повинна правитись Служба Божа, Українська чи Слов’янська, а обходячи селянські хати, ставили питання: Чи вірує в Бога або чи за Українську Апостольську Церкву Ви? І на цій підставі записували людей до Слов’янської релігійної громади. Так що, списки слов’янської релігійної громади <(Церковна рада цих списків не мала)>42 треба ще перевірити. Ми певні, що ще значна частина людей тих, які шляхом обдурювання попали до списків слов’ян, після відповідного пояснення також будуть бажать слухати Службу Божу на Українській мові.
• Враховуючи все вище сказане, можна вважати, що із віруючого православного дорослого населення не менше 90% хоче Службу Божу слухати на Українській мові. Отже, просимо пана Коменданта церкву закріпити за Українською православною релігійною громадою...”43.

Місцевий німецький комендант на це відповів:

”...До Української Управи м. Борисполя. Наказ.

• Церквою12* користуються обидві громади однаково.
• Кожну неділю предоставляється поперемінно [для] кожної громади для користування. 30-го ноября користується церквою старо-слов’янська церква.
• Надіїмось, що обидві громади будуть жити мирно.
• На церкві вивісить об’яву довжиною 100 см і висотою 50 см з українським кольором і українським текстом: “Ця церква належить для користування поперемінного щонеділі для старо-слов’янської і української церкви”. Хай буде тихо в Божому храмі, українці.
• Цю об’яву вивісить на церкві 29.ХІ у суботу україн[ською] управою. Печатка місцевої комендатури. Підпис коменданта...”44

ІІ. Висланий для організації церковно-релігійного життя на районах митрофорний протоієрей о. Іван Потапенко (рукоположення перед 1920-м роком) привіз Церковній раді посвідчення такого змісту: “...Комендатура Шепеличської волости на Київщині. 11.ХІІ.41. 149-й номер. До Київської Церковної Ради. Посвідчення. Дано це Благочинному Києво-Бучанського району Митрофорному Протоієрею о. Івану [Никифоровичу]45 Потапенко про те, що він провів церковно-організаційну роботу на терені Ново-Шепелицького району, а саме: совершав урочисте освячення двох храмів у с.с. Нові Шепеличі та Старі Шепеличі13*, був присутнім на з’їзді патріаршої орієнтації46 в с. В[еликому] Корогоді, котра організовується на терені Н[ово-]Шепелицького, Чорнобильського та Хабенського районів без відому Київських державних та церковних установ з ініціативи настоятеля с. Мартиновичі п.о. Дроб[л]ицького [Н.]47[,] встановив зв’язки з парафіями Н[ово-]Шепелицького району[,] в котрих не має священиків[,] і в своїх промовах з’ясував віруючій людности про стан церковного життя на Вкраїні, що підписами та печаткою й стверджується. Комендант Н[ово-]Шепелицького району (підпис). Секретар (підпис). Міс[це]48 печатки...”49.

ІІІ. В справозданії до Церковної ради диякон святошинської церкви14* о. Карпан Мирон (рукоположення Церкви митрополита Василя Липківського) з дня 14-го грудня 1941 р. пише: “...Для цієї мети я просив церковну общину організувати мені співців, котрі раніше співали в Церкві, щоб зробити з ними співанку на Українській мові, но церковна община цього зробити не хотіла, а коли я служив, то старі співці вриваються на к[лир]ос50 і починають співати по слов’янські, й управляють всі, хто як і що знає...”51

ІV. На Пріорку15* (Куренівка) був Церковною радою призначений священик отець Іван Прохорчук (рукоположення Церкви митрополита Василя Липківського). Після недовгого часу Церковна рада одержала від парафіян Пріорської православної громади заяву такого змісту: “...Чим дальше, то положення церкви все гіршає й гіршає, люде зовсім відхилились від церкви і не вчащають на Богослуження... Щиро просимо забрати від нас п.о. Прохорчука на иншу парафію, а нам призначити Настоятелем священика Тимофія Коваля, котрого ми чекали уже два місяці, як рекомендованого нашим б[увшим] настоятелем Владикою Леонтієм... Хочемо молитись на нашій рідній мові...”52. Підписали голова общини Бабченко, члени: Чорний М., Мостопалов Г., Дорошенко, Кондратенко.

V. Член президії Церковної ради священик Петро Косьянчук (рукоположення Церкви митрополита Василя Липківського) без згоди моєї, як голови Церковної ради, призначав священиків на парафії ([пр]о призначених не подавав до відома президії Церк[овної] ради під час засідань, що відбувались, як я вже зазначив[,] кожного вівт[о]рка53 й п’ятниці). Деяка кількість призначена, що цілком не відповідала своєму призначенню, з приводу цього в своєму справозданії повернувш[и]йся54 з об’їзду Васильківської округи священик (командирований був Ц[ерковною] р[адою]) Кирило Смоляков пише[:] “...Багато шкоди приносить і сама україн[ська] Ц[ерковна] р[ада,] призначаючи непровірених на ділі і на практиці священнослужителів на приходи, яких вона не знає, і про яких вона навіть уявлення собі не має...”

VI. Тут, в Києві, члени Ц[ерковної] р[ади] (вірні Церкви митрополита Василя Липківського), особливо Руденко, Коваль, Твердохліб, диякон Черноморець і священик Петро Косьянчук, вимагали від священиків (рукоположення перед 1920 роком), членів президії Церковної ради, спільного соборного служіння в Андріївському соборі і по черзі во всіх вже відкритих храмах Божих.

В Києві з кінцем жовтня й на початку листопада 1941 року було вже чинних щось біля 20-ти церков16*, з котрих біля 11-ти було заре[єст]ровано55 в Церковній раді, решта в відділі віросповідних справ Міської управи.

Заре[єст]ровані в Церковній раді храми Божі, в котрих священнослужителі <були>56 Церкви митрополита Василя Липківського:

• Свято-Андріївський собор.
• Свято-Покровська церква на Соломенці.
• Свято-Вознесенська церква на Деміївці.
• Свято-Вознесенська церква на Байковому цвинтарі.
• Свято-Покровська церква (Пріорська-Куренівська).

Священнослужителі рукоположення перед 1920-м роком:

• Свято-Троїцька церква на В[еликій] Васильківській вул.
• Набережно-Миколаєвська церква на Подолі.
• Притиско-Миколаєвська церква на Подолі.
• Свято-Вознесенська церква на Подолі.
• Флоровський жіночий монастир на Подолі.
• На превеликий жаль, не пам’ятаю.

Для “внутрішнього спокою” в Свято-Андріївському соборі кілька соборних служб відбулось, а настоятель Св[ято-]Троїцької церкви на В[еликій] Васильківській вул., протопресвітер отець Петро Довгопільський на “домагання” президії Церковної ради навіть погодився прийняти до себе протодиякона Голованя В.Ю. (рукоположення Церкви митрополита Василя Липківського).

Соборних служб в інших храмах, як це проект[у]валось57, не відбулось.

VII. У секретаря президії Церковної ради диякона Черноморця виникла думка й бажання ходити до Св[ято-]Троїцької церкви на В[еликій] Васильківській вул. й в урочисті дні, з церковного амвону виголошувати проповіді, бо, мовляв, що у настоятеля церкви протопресвітера отця Петра Довгопільського (він же 1-й заступник голови Церковної ради) з українізацією церкви “не все гаразд і служби відправляються в мові слов’янській з поминанням на “Великому Вході” московського митрополита Сергія”.

Нікому не заповідавши, особисто одної неділі був присутнім на Божественій Літургії, котру совершав отець протопресвітер Петро Довгопільський, – ствердив, нічого подібного. Мова частинно слов’янська з вимовою українською, а деякі возгласи мовою українською. Про все це мною була зроблена на першому черговому засіданні Церковної ради доповідь, і думка отця диякона Черноморця із-за протестів в дійсність не перепроваджена.

***

Отже, справа канонічності на порядку денному ставала все гостріше й гостріше. Приїзд православного владики єпископа до Києва був невідкладний, тим більше, що священнослужителі й вірні Церкви митрополита Василя Липківського до українських владик Вселенської Православної Церкви ставились з великою пошаною, а в церквах оголошували одержані від них, владик, послання й імена їх достойно поминали за богослужбами.

З цим, надзвичай делікатним питанням, щоб, борони Боже, нікого не образити, необхідно було спішити ще й тому, що з поміж членів президії Церковної ради (що належали до Церкви митрополита Василя Липківського) з’являлись вже тихі голоси “...нам лишається зачекати зголошення наших єпископів, якщо хто з них лишився в живих, або піти шляхом соборного обрання за прикладом 1921-го року... ”. Ця думка [3]0-го58 грудня 1941-го року під № 38517* офіційно зістала вписана до актів Ради під головуванням громадянина Пилипа Руденка й секретаря Романа Мельниченках).

х) Роман Мельниченко, вже як “керуючий справами Церковної ради”, з датою [3]059.ХІІ.-1941 р.18* стверджує своїм підписом і приложенням церковної печатки копію неіснуючого (чи написаного без мойого, як голови Церковної ради відома) акту “...17.Х.41 року Божого”19* (про це на окремому місці).

 

Духовний зв’язок з православними владиками єпископами

Православної Вселенської Церкви

22-го жовтня 1941-го року президія Церковної ради в Києві одержала від голови Святої Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві блаженійшого Діонисія митрополита Варшавського привітне послання:

“...Смиренний Діонисій, з ласки Божої Митрополит Варшавський, до Архипастирів, Пастирів і Вірних Дітей Святої Православної Церкви в Україні.

Улюблені в Христі Браття мої! Довгі роки всі Ми, що перебували за межами Батьківщини нашої, з великою скорботою ловили скупі вісті про Вас, що лишилися “на нашій, не своїй землі”. Ваші терпіння були нашими терпіннями, а Ваша стійкість давала і нам сил перетривати й наші, багато лекші турботи.

Щоденно єдналися ми з Вами у молитві, повсякчасно вірили, що надійде день привернення нашої спільноти, день, коли пробуджені дзвони великих святинь наших у Києві та Почаєві воздадуть хвалу Всевишньому за терпіння, що їх перебув вірний народ, за мудрість, що здобув він у тяжких спокусах, за невисловну радість переродженої людини, що стає на дорогу досконалости.

Багато твердинь нашої Церкви, а між ними й Золотоверхий Михайлівський монастир знищено безбожною ворожою рукою. Багато носіїв духа нашої Церкви, а між Ними Митрополити, Єпископи, Пастирі та миряне у невимовних терпіннях положили життя своє за Христа й за Нарід.

Не нам розгадувати нерозгадувальні й невідкличні у муці шляхи до досконалости, що їх накреслив, як старозавітньому Іовові, вибраним народам Господь.

Чим тяжчий шлях, тим більша любов його, тим святіше завдання, що призначив Він для нас у Своїй наймудрішій постанові.

Від сьогодні починається нова доба в житті столиці України. Зпрадавна, з часів переказу про Святого Апостола Андрея, волею Бога та святістью людей своїх засяяв Київ як центр релігійного й державного життя для безмежних просторів України. Він, великий Київ, здвигнув святиню Софії – Премудрости Божої, Він викопав печери, де творили й спасались славні Угодники Божі, а наші Вчителі та Заступники.

Шлях Києва ще раз починається наново. Ще раз сьогодні сходить на Його височінь Апостол Андрей, благословляє поля, гори й ріки й вказує хрестом шлях місту – шлях могутнього носія віри Христової й порядку державного на Сході Європи.

Вітаю Вас у цей день, Отці й Брати мої та молю Бога, щоб дав і мені велику радість особистої з Вами зустрічі й особистого уділу в величній та святій праці, що Вас і Всіх нас чекає. Христос Воскрес, воскресне й Народ Український.

У Богом береженному місті Варшаві, в серпні, року Божого 1941. Діонисій, Митрополит Варшавський...”60

Церковна Рада побожно й з синовною любов’ю прийняла архипастирське привітання й доручила всечесним отцям настоятелям всіх вже відновлених церков Божих в стольному городі Києві й на провінції Батьківське привітання оголосити вірним з церковного амвону під час служби Божої з проханням у Всевишнього для блаженнійшого владики Діонисія довгих літ.

 

Відозва Церковної ради з нагоди першої річниці хіротонії

високопреосвященійшого Іларіона архієпископа Холмського й Підляського

 

Церковна рада на засіданні свойому “...” листопада 1941 року з нагоди першої річниці хіротонії високопреосвященного Іларіона архієпископа Холмського й Підляського20* ухвалила випустити до вірних послання наступного змісту:

“...Возлюблені во Христі Сестри й Брати. Минає вже рік, як син Українського Народу, що народився в містечку Брусилові на Київщині в селянській родині, Іван Іванович Огієнко, що з малих років сам зачав дбати про свою освіту, вчився в нашому стольному граді Києві, в цьому ж Києві скінчив Университет Святого Князя Українського Володимира, став Професором, а за часів Українського Уряду – в Державі Українській, заснував перший Український Университет в Кам’янці-Подільському й став його першим ректором, одержав наукове звання Доктора, був Міністром Ісповідань в Уряді Української Народньої Республіки, й за Його часів видано закон про Автокефалію Святої Православної Церкви в Україні, а від 1920 року, як вчений чоловік і Українець віддався цілковито праці над перекладами святих Богослужбових книжок, молитовників на рідню нашу мову Українську. Дбає про чистоту рідньої української мови, а в тій цілі за кордоном видає книжку – науковий місячник “Рідна мова”.

У Варшавському Университеті працює як ректор теологічного факультету, що виховує українських священиків і цей вчений чоловік, державний Муж і Церковний Діяч восени 1939-го року стає на чолi61 як голова Всеукраїнської Церковної Ради Святої Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві, а через рік – восени 1940-го року відрікається від мірського життя й в Яблочинському Святого Онуфрія монастирі, що над річкою Бугом, на західнім її березі, від Блаженійшого Владики Діонисія, Митрополита Святої Української Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві, підстригається й приймає монашество з ім’ям смиренного Іларіона.

Блаженійший Митрополит Діонисій, принявши під увагу таку велику корисну й віддану працю смиренного монаха Іларіона на користь Українській Православній Церкві, возводить Його в сан Архимандрита, а в Жовтні 1940 року, в старому Українському місті Українського Короля Данила, в Холмі, на святій Його Даниловій гірці в Катедральному Святої Богородиці Соборі – Смиренного Архимандрита Іларіона Блаженійший Митрополит Діонисій в сослуженії Преосвящених Єпископів Савватія Пражського й Тимофія Яблочинського хіротонізує в Архиєпископи Холмсько-Підляшської Єпархії.

З Святої Данилової Гори Благословіння Українського Архипастиря Високопреосвященійшого Владики Іларіона, в мірі Івана Огієнка, рознеслось по всіх землях, що заселює Український Боголюбивий Нарід.

Благословіння Архипастирське Владики Іларіона дійшло й до нашої в той час змученої Української землі, що перебувала в поганській неволі.

Високопреосвященійший Владика Іларіон г[a]ряче62 молився перед Престолом Всевишнього про визволення рідньої землі й сьогодні нам всім на українській землі, що визволившись з поганської неволі, й приступили до відновлення нашого державного життя й зруйнованих Церков Божих – пересилає знову своє Архипастирське Благословіння, а тому, возлюблені во Христі Сестри й Брати, вознесемо в річницю Священної Хіротонізації смиренного Іларіона в нашій відновленій святині молитви до Престолу Всевишнього, щоб даровав Високопреосвященійшому Українському Владиці Іларіонові Архиєпископові Холмсько-Підляшському здоровля й многих літ для праці над відновленням і впорядкуванням нашого церковно-релігійного й культурного життя в вільній державі землі Української...”.

Дня 31-го жовтня 1941-го року. Київ. Церковна Рада Святої Автокефальної Православної Церкви в Україні.

 

П[o]сланець63 до високопреосвященійшого владики Полікарпа

архієпископа Луцького та Ковельського

 

В цілі нав’язання духовного зв’язку з високопреосвященійшим владикою Полікарпом, архієпископом Луцьким та Ковельським, Церковна рада в листопаді послала до його високопреосвященства до Луцька отця диякона Св. Вознесенської церкви на Деміївці в Києві Кузьму Іващенка (рукоположення Вселенської Православної Церкви) з проханням рукоположити в священики.

Дияконові Кузьмі Іващенко було доручено зложити усний звіт його високопреосвященству про стан й потреби Православної Церкви на визволених українських землях, зокрема в Києві.

По виконанні завдання Кузьма Іващенко вже в сані священика в перших числах грудня повернув до Києва, привізши с собою для Церковної ради листи від його високопреосвященства. Я цих листів вже не бачив, мені їх не показали, бо було це після 12-го грудня (про що мова буде далі).

 

Заходи щодо приїзду до Києва православного єпископа українця

 

9-го жовтня 1941-го року було вислано з Києва прохання через представників українського громадянства закордоном21* до влади німецької про призначення високопреосвященійшого владики Іларіона, архієпископа Холмського й Підляшського, на адміністратора Православної Церкви в звільненій Україні.

Дійшли відомості, що справа з приїздом православних єпископів з[-]за Буга (з заходу) є наразі неможливою22*. Відкладати справи на довший час було не вільно.

На всхід від Буга, себто на українських землях, що з днем 22-го червня зістали звільненими від жидо-большовиків безбожників, перебувало 3-х архієпископів: владика Олександр Пінський, владика Олексій Кременецький, владика Полікарп Луцький та Ковельський й кількох громадянству не знаних єпископів.

Щоб не залишати великих єпархій (як владики Олександра й владики Олексія) без правлячих єпископів, було вирішено запросити до Києва на тимчасовий побут найстаршого віком владику Полікарпа, тим більше, що владика походить сам з Києва й має тут найближчу свою рідню (сестер і тіток).

Не знаючи про думку владики Полікарпа й не бажаючи достойного його ім’я наражувати на непотрібні розмови, ми вирішили поїхати з магістром Коровицьким Іваном, як керівником відділу віросповідних справ, до Луцька, а до голови Святої Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві блаженійшого владики Діонисія ми звернулись з синовнім листом наступного змісту:

“...Церковна Рада Святої Автокефальної Православної Церкви в Україні. № 15, 9-го Листопада 1941-го року. Київ, Митрополича Палата при Св. Софії.

До Його Блаженства Блаженійшого Діонисія з ласки Божої Митрополита Святої Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві.

Блаженійший Владико, Достойний Архипастир!

З приходом в 1920 році на землю України поганської жидо-большовицької влади життя Церкви Православної було, як Вам, Достойний наш Владико, відомо, цілковито зруйновано, але серед Боголюбивого народу Українського церковний рух не припинявся, навпаки, в атмосфері переслідування Церкви і християнської релігії взагалі, серед політичного і соціяльного терору, серед жахливих злиднів, голоду і холоду пробудилося з нечуванною силою релігійне почуття, доходячи до захоплення, до екстазу. Рух за українізацію Церкви перекинувся в народні маси. Його осередком залишився Київ, де перебувала Всеукраїнська Церковна Рада. Вважаючи на загальну дезорганізацію церковного життя, спричинену большовицьким режимом, а також утечею майже цілого Єпископату, Рада заходилася коло відновлення Ієрархії, але ніякі благання не могли подвигнути Єпископа, що залишився23*, аби висвятити канонічним способом нових Єпископів для Української Церкви. Тоді на Соборі тут у Києві переведено було вибір перших двох Єпископів по-старохристiянському звичаю рукоположенням всіх присутніх, духовних і мірян на кандидатів – спосіб давно вже в Церкві не вживаний. Ці двоє висвятили інших Українських Єпископів, усіх 27, а один з них, Василь Липківський, дістав сан Митрополита. Таким способом упорядкувалася Українська Автокефальна Православна Церква, яка зустріла гарячі симпатії в народі. За короткий час Вона мала понад 2.000 парафій і визначилася яскравим національним характером. Але совітська влада своїми утисками довела її до розкладу і до упадку. Життя духовенства, особливо Єпископів, це одна безпереривна мартирольогія, яка нагадує перші віки христіянства.

Сьогодня, коли землю Українську хоробре військо Німецьке звільняє і відроджується Православна Церква Божа, повстає великий хаос, що може допровадити до небажаного розколу, бо духовенство рукоположення каноничного провадить зовсім сьогодні непотрібну агітацію проти духовенства Церкви митрополита Василя Липківського, за котрими в історії Церкви Української залишилась золота сторінка, великі заслуги.

Щоб не допустити до вже згаданого розколу, просимо Ваше Блаженство, Достойний наш Архипастирю на Соборі Єпископів Святої Автокефальної Православної Церкви ухвалити прийняти всіх священнослужителів Церкви митрополита Василя Липківського в їх сьогодняшньому духовному сані до єдиної каноничної Автокефальної Православної Церкви, котру Ви, Ваше Блаженство, возглавляєте.

Переведення повищого, доручити перебуваючому в Луцьку на Волині Високопреосвященійшому Полікарпу Архиєпископові Луцькому і Ковельському під час урочистої Служби Божої тут в Києві в Соборі Св. Андрея Первозванного.

Слава Україні! З синовною любовью просимо Ваших, Достойний Владико, молитов: Полковник Рибачук Микола – Голова Церковної Ради. Магістер Коровицький Іван – Референт віросповідних справ Київської Мійської Управи”64.

 

Приїзд до Києва посланців високопреосвященого владики Олексія

архієпископа Кременецького

 

В перших числах листопада до Києва прибуло двох посланців (священик отець протоієрей Юркевич і громадянин Михайло Рудецький65) з Волині від архієпископа Кременецького владики Олексія. Завдання цих посланців, у кого вони тут в Києві бували й про що говорили, мені не є відомим. [4]66-го листопада перед засіданням Президії Церковної ради в відділі віросповідних справ у магістра Коровицького24* запізнався з цими посланцями. В моїй присутності жадних розмов не провадилось, бо посланці вже відходили. Моє враж[е]ння67, що ставлення їх, посланців, до Церковної ради було негативне, тому я й не запрошував їх на наше засідання.

М[і]ж68 іншим довідався, що є можливий приїзд – відвідини (час не окреслений) владики Олексія до Києва.

На коридорі Управи священик Юркевич69, прощаючись зі мною каже[:] “...А що коли владика Олексій пришле сюди єпископа Веніаміна?..” – “...Ради Бога, нехай владика Олексій цього не робить...” [–] відповідаю й додаю[:] “...Владика Веніамін є білорусин і багато його чекає праці серед його ж білоруського народу. Нехай краще їде туди...”. На цьому й розійшлись.

На засіданні президії Церковної ради того ж дня про цю зустріч і можливість приїзду в відвідини до Києва архієпископа Олексія доповів присутнім членам. Ухвалено: (протокол № 9 [4]-го70 ХІ.41 р.25*) – (не дивлячись на незавітання посланців владики Олексія до Церковної ради) приготуватись до достойної зустрічі архіпастиря.

 

Тимчасовий виїзд магістра Коровицького й мій з Києва.

Незаповіджений приїзд до Києва високопреосвященійшого владики Олексія.

Арешт владики Олексія, членів президії Церковної ради26*

 

В Рівному знаходились деякі наші речі, в котрих ми з дружиною тут в Києві терпіли велику потребу, бо прийшли сюди з портфельом. Приватної комунікації ще не було впроваджено, а військовою комунікацією привезти не було можливим.

Дружина працювала в Українському Червоному Хресті. Від голови пана професора Богатирчука (на своє прохання) одержала запевнення, що при першій нагоді, коли самоход Червоного Хреста буде їхати на Волинь, то зможу я поїхати й в дорозі поворотній привезти дещо з найнеобхіднішого.

9.ХІ вечором о 20-й годині, по повороті дружини з німецького військового шп[и]талю71, дружина повідомила мене, що завтра 10.ХІ о 9-й годині є оказія їхати до Рівного. Вирішили скористатися з рідкої в той час нагоди.

10.ХІ о годині 8.30 я зайшов до канцелярії Церковної ради (містилась в Митрополичій палаті при Св. Софії), застав там свойого першого заступника отця протопресвітера Петра Довгопільського, секретаря отця диякона Черноморця й члена президії священика Петра Косьянчука, котрим сказав про свій від’їзд, про моє заступництво й про мою думку вир[i]шення72 фінансової справи на засіданні 11.ХІ. (Були запрошені всі [...]73

252274

Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни. Дослідження. Документи /

Упоряд. Т.М. Себта, Р.І. Качан. – К.: “Видавець Олег Філюк”, 2016. – C. 417–439

 

КОМЕНТАРІ

 

*...світлих подій 22-го січня 1918-го й 1919 років... – 22 січня 1918 р. – прийняття ІV універсалу і проголошення ним Української Народної Республіки самостійною, незалежною і вільною державою українського народу; 22 січня 1919 р. – урочисте проголошення на Софійському майдані у Києві Акта Злуки УНР та ЗУНР.

**...ми з дружиною 29-го вересня 1941 року о годині 18-тій прибули до рідного Києва... – в одному з повідомлень Поліції безпеки та СД у Києві зазначалося, що полковник М. Рибачук прибув у Київ 26 вересня 1941 р. (ЦДАВО України, ф. 4398, оп. 1, спр. 3, арк. 38).

***...ще занятий й своєю партійною справою... – І. Коровицький був членом ОУН (М) і прибув до Києва у складі однієї з похідних груп.

4*...від московського митрополита Сергія з Москви “посланнє”... – послання патріаршого місцеблюстителя митрополита Московського і Коломенського Сергія (Страгородського) “Пастырям и пасомым Христовой Православной Церкви” від 22 червня 1941 р., в якому він благословляв і закликав всіх православних стати на захист вітчизни (Русская Православная Церковь в годы Великой Отечественной Войны: 1941–1945 гг. / Сост. О.Ю. Васильева, И.И. Кудрявцев, Л.А. Лыкова. – М.: изд-во Крутицкого подворья, Об-тво любителей церковной истории, 2009. – С. 38–40; Правда о религии в России / Ред. кол. Николай (Ярушевич) и др. – М., 1942. – С. 15–17).

5*...до настоятеля Байківської цвинтарної церкви... – настоятелем Байківської цвинтарної церкви був Павло Остринський (див. “Донесення штандартенфюрера СС П. Блобеля про арешт 145 священиків і мирян 7 листопада 1941 р...”).

6*...київська українська газета “Українське слово”... – див. коментар 46* до док. “Спогади Н. Лінки (Геппенер) “Великая Отечественная война 1941–1945 гг. (Киев)”...”.

7*...постанова Святого Собору Єпископів в Пінську в лютому місяці 1942-го року... – 8–10 лютого в Пінську архієпископ Пінський і Поліський Олександр (Іноземцев), архієпископ Луцький і Ковельський Полікарп (Сікорський) висвятили протоієрея Олексія Коренастова з ім’ям Юрій на єпископа Берестейського (8 лютого), протоієрея Никанора Абрамовича з ім’ям Никанор – на єпископа Чигиринського та протоієрея Івана Губу з ім’ям Ігор – на єпископа Уманського. Після того у їхньому складі був створений Собор православних єпископів УАПЦ на чолі з архієпископом Олександром (Іноземцевим), на засіданні якого було вирішено приймати духовенство УАПЦ 1921 р. “у сущому стані”, а нововисвячених єпископів Никанора та Ігоря призначити вікаріями архієпископа Полікарпа (Сікорського) з осідком у Києві (Мартирологія Українських Церков у 4 т. – Т. І... – С. 1050).

8*...“послание”, підписане прибувшим до Києва 1[8]-го грудня 1941-го року єпископом Пантелеймоном... – послання єпископа Пантелеймона (Рудика) від 18 березня 1942 р., в якому він застеріг свою паству, монахів та церковнослужителів від будь-яких контактів з єпископами УАПЦ Никанором (Абрамовичем) та Ігорем (Губою), які прибули до Києва 12 березня 1942 р.: “…Єдиною Вищою Канонічною Владою Православної Церкви України на підставі Святих Канонів: 34 Апост[ольського] прав[ила] 2 прав[ила] ІІ-го і VI прав[ила] VIІ Вселен[ських] Соборів і 20 прав[ила] Антіох[ійського] Собору – є Собор Православних Канонічних Єпископів, який очолює Митрополит Волинський та Житомирський Алексій.

Єпископ Полікарп до Собору Єпископів України не належить, а знаходиться в чужій юрисдикції Варшавської Польської Митрополії, яка не має жодного права втручатися у справі нашої Православної Української Церкви, бо такі втручання заборонені Свят[ими] Канонами: 2 прав[илом] ІІ-го і 8 прав[илом] ІІІ-го Вселен[ського] Собору, 9 прав[илом] Антіох[ійського] Собору та 64–67 прав[илами] Картаг[енського] Собору.

Приїхавши до Києва Єпископи Ніканор і Ігор, дня 15-го березня 1942 року, в Андріївському соборі увійшли в молитвенне та літургійне об’єднання з одлученими та ізверженими самосвятами, хотячи таким чином, надати, нібито-то канонічну санкцію самосвятам, в чому, однак, помиляються, бо самосвяти можуть стати канонічними священиками тільки через перерукоположення.

Коли-ж того немає, то самосвяти остаються й надалі самосвятами, а Єпископи своїм дійством вносять новий соблазн та заколот в церковне життя нашої України, та на підставі 10 і 11 Апост[ольських] Правил підлягають відлученню від Св. Православної Церкви та позбавлення сану…” (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 199, арк. 134–134зв.).

9*...в своїх (ще не оголошених) вспоминах владика митрополит Василь Липківський... – йдеться про рукопис митрополита Василя (Липківського) “Історія Української Православної Церкви”, останній 7-й розділ якого називався “Відродження Церкви в Україні. 1917–1930”. Рукопис зберегла його сестра і передала з приходом німецької влади у Київ дияконові УАПЦ В. Чорноморцю, а той показав його у грудні 1941 р. проф. М. Андрусяку. За ініціативою останнього з 7-го розділу рукопису були зроблені 2 копії, одну з яких він вивіз у лютому 1942 р. до Львова. Там він показав її митрополиту А. Шептицькому, який наказав зробити з неї ще кілька копій і роздати надійним людям на зберігання (Липківський В., митрополит. Відродження церкви в Україні. – Торонто, 1959. – С. 7–8). Існувала ще одна копія 7-го розділу, передрукована таємно з оригіналу, який зберігався в архієпископа Никанора (Абрамовича). Цю копію (177 аркушів) передав приблизно у липні 1943 р. в штаб командира Поліції безпеки та СД у м. Києві єпископ Мстислав (Скрипник). 5 серпня 1943 р. К. Штепа написав для Поліції безпеки та СД рецензію на цей рукопис. Після чого керівництво поліції 16 серпня 1943 р. прийняло рішення відправити рукопис у Берлін для перекладу з проханням надати один екземпляр вже готового перекладу (ЦДАВО України, ф. 4398, оп. 1, спр. 7, арк. 44–44зв., 45–47зв., 48).

10*...організації “СВУ”... – див. коментар 15* до док. “Спогади колишнього керівника секції віросповідань Київської міської управи І. Коровицького...”.

11*...Приготовити до приїзду до Києва преосвященного владики... – про конткретне прізвище тут поки що не йшлося. Восени 1941 р., коли у Києві та області відроджувалося релігійне життя, відкривалися для Богослужінь давно не діючі храми, київська релігійна громада, об’єднана 17 жовтня 1941 р. на ідейній платформі УАПЦ, все ще не мала архіпастиря. У жовтні–грудні 1941 р. активно обговорювалися дві можливі кандидатури на Київську кафедру – архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка) і архієпископа Луцького і Ковельського Полікарпа (Сікорського) (Преловська І. Стан Православної Церкви у Генеральній Губернії... у даному збірнику, с. 119–123; Смирнов А. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч. 1930–1944. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 126–129).

12*...Церквою... – йдеться про Миколаївську церкву у м. Борисполі.

13*...совершав урочисте освячення двох храмів у с.с. Нові Шепеличі та Старі Шепеличі… – йдеться про церкву Різдва Богородиці у с. Нові Шепеличі та Успенську церкву в с. Старі Шепеличі (ЦДАВО України, ф. 4648, оп. 1, спр. 2, арк. 127).

14*...святошинської церкви… – Миколаївська церква у Святошині.

15*..На Пріорку… – Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Пріорці.

16*...В Києві з кінцем жовтня й на початку листопада 1941 року було вже чинних щось біля 20-ти церков… – див. коментар 38* до док. “Спогади колишнього керівника секції віросповідань Київської міської управи І. Коровицького...”.

17*...піти шляхом соборного обрання за прикладом 1921-го року...” Ця думка [3]0-го грудня 1941-го року під № 385… – цитата з листа та згадка про сам лист Київської церковної ради за підписами голови П. Руденка і секретаря Р. Мельниченка до Української церковної ради у Рівному від 30 грудня 1941 р. за № 385 (див. коментар 48* до док. “Спогади колишнього керівника секції віросповідань Київської міської управи І. Коровицького...”). Щодо “обрання за прикладом 1921-го року” див. коментарі 12*, 13* до вищеназваного документа.

18*...[3]0.ХІІ.–1941 р. ... – цього дня відбулося чергове засідання об’єднаної від 17 жовтня 1941 р. Київської церковної ради УАПЦ у складі: єпископа Львівського Пантелеймона (Рудика), його секретаря священика М. Іваськіва, референта віросповідань КМУ Острицького, голови президії КЦР П. Руденка, заступника голови ігумена Нестора (Святогоріва), членів президії КЦР – Ф. Коваля, В. Твердохліба, секретаря президії В. Марченка; членів КЦР – протоієреїв П. Длугопільського і П. Підлісного; священиків Ф. Шпаченка, Ю. Пелешука та М. Саранча; дияконів З. Біденка, В. Чорноморця та І. Костельника; мирян Я. Цеберка, М. Романюка, Т. Шекети, Давидюка, Кравченка, Куценка. На цьому засіданні обговорювалося, зокрема питання про підпорядкування УАПЦ шляхом пересвяти всіх її священнослужителів Українській Автономній Православній Церкві, очільником якої на Київщині був єпископ Пантелеймон (Рудик), призначений митрополитом Волинським і Житомирським Алексієм (Громадським) (ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 1, спр. 50, арк. 4; Липківський В., митрополит. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження Української Церкви / Упоряд. протопресвітер С.В. Савчука. – Вінніпеґ, 1961. – С. LXIII).

19*...копію неіснуючого (чи написаного без мойого, як голови Церковної ради відома) акту “...17.Х.41 року Божого”… – нижче наводимо завірену підписами і печаткою скриптурну копію (1-й машинописний примірник) акта об’єднання у Києві 17 жовтня 1941 р. представників православних церков, складеного 20 жовтня 1941 р. (ДАКО, ф. 2412, оп. 2, спр. 199, арк. 101):

“Акт

17/Х-41 року Божого

В місті Києві при Міській управі в зало Віросповідань були скликані представники Священо-Служителі міста Києва та областей всіх віруючих як слав’янських, так і українських Автокефальної Православної церков з представниками віроісповідань та Відділу Освіти України, де було поєднано християнське об’єднання та рішення

– в Українській Державі відправляти Службу Божу на Українській мові.

Додержуючись каноничности Української Автокефальної, Православної й Соборно-Правної церкви на Україні до майбутнього Собору.

 

Оригінал 20/Х-41 р. вх. ч. 56 за належними підписами та круглою печаткою Київської Церковної Ради Української Автокефальної Православної Церкви.

Згідно:

[печатка]75 Керуючий Справами Церковної ради Роман Мельниченко76”

 

20*...на засіданні свойому “__” листопада 1941 року з нагоди першої річниці хіротонії високопреосвященного Іларіона архієпископа Холмського й Підляського… – хіротонія архієпископа Іларіона (Огієнка) відбулася 19–20 жовтня 1940 р. в Яблочинському монастирі св. Онуфрія (див. ст. І. Преловської у збірнику: “Києво-Печерська Лавра у часи Другої світової війни...”, с.112).

21*...через представників українського громадянства закордоном… – це були, зокрема колишні діячі УНР на чолі з А. Лівицьким у Варшаві, які мали вплив на митрополита Варшавського Діонисія (Валединського). Останній направив у Берлін делегацію у складі єпископа Тимофія (Шреттера) і професора О. Лапинського, щоб дістати дозвіл прийняти під свою юрисдикцію православні громади на “звільнених українських землях”. Такий дозвіл вони отримали 2 листопада 1941 р., а 21 листопада їм роз’яснили, що “встановлюється лише «Тимчасова Адміністратура»”, діяльність якої “цілковито залежатиме від волі й відповідних розпоряджень Е. Коха” (Смирнов А. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч. 1930–1944. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 126–127).

22*...справа з приїздом православних єпископів з[-]за Буга (з заходу) є наразі неможливою… – мається на увазі довгоочікуваний приїзд архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка) та архієпископа Краківського і Лемківського Палладія (Видибіди-Руденка) – див. коментарі 30*, 31* до док. “Спогади колишнього керівника секції віросповідань Київської міської управи І. Коровицького...”. На початку лютого 1942 р. обидва архіпастирі вже були в дорозі до Києва, але німецька Поліція безпеки та СД не дозволили їм в’їхати у Райхскомісаріат Україна (ЦДАВО України, ф. 4398, оп. 1, спр. 3, арк. 42–42зв.).

23*...Єпископа, що залишився… – екзарх України, митрополит Михаїл (Єрмаков).

24*...[4]-го листопада перед засіданням Президії Церковної ради в відділі віроісповідних справ у магістра Коровицького… – оригінальна дата “9-го листопада” викликає сумнів: по-перше, це була неділя; по-друге, 7 листопада 1941 р. члени Президії Київської церковної ради разом із священиками, віруючими та архієпископом Алексієм (Громадським) були заарештовані СД на території Софійського монастиря. Більшість осіб не духовного сану випустили після дізнання 8 листопада, а священиків протримали на вул. Володимирській, 33 до 10 листопада (див. “Донесення штандартенфюрера СС П. Блобеля про арешт 145 священиків і мирян 7 листопада 1941 р...”). Оскільки засідання Президії КЦР відбувалися двічі на тиждень – щовівторка і щоп’ятниці (див. цей документ), то описувана подія “в перших числах листопада” могла статися тільки у вівторок 4 листопада 1941 р. Більше того, за цю дату говорить той факт, що далі автор розповідає про його зустріч перед цим засіданням з двома посланцями від архієпископа Алексія (Громадського), які готували його приїзд до Києва. Архієпископ був у Києві вже 7 листопада (див. “Донесення штандартенфюрера СС П. Блобеля про арешт 145 священиків і мирян 7 листопада 1941 р...”), а не після 9 листопада, як це слідує з розповіді автора.

25*...протокол № 9 [4]-го ХІ.41 р.… – оригінальна дата протоколу “9-го листопада” неправильна, він міг бути ухвалений лише 4 листопада 1941 р. (див. вище коментар 24* до цього документа).

26*...Арешт владики Олексія, членів Президії Церковної ради… – 7 листопада 1941 р. (див. “Донесення штандартенфюрера СС П. Блобеля про арешт 145 священиків і мирян 7 листопада 1941 р...”).