Фаїна Винокурова. Феномен Праведників народів світу: до питання людського виміру та людського вибору в екстремальних подіях нацистської окупації: до питання мотивацій дій та вчинків

Українська історіографія має досить небагато праць із такої важливої складової українсько-польсько-єврейських відносин, як порятунок єврейського населення за часів нацистської окупації України (1941–1944 рр.). Саме тому підкреслюємо значущість праць п. Якова Сусленського, д-ра Жанни Ковби, зокрема пов›язаних з постаттю митрополита Шептицького, публікацій, збірників документів, підготовлених Єврейською Радою України; підручників та інших методичних розробок, підготовлених директором Інституту вивчення Голокосту «Ткума» д-ром Ігорем Щупаком, виданих останнім часом матеріалів науково-практичних, педагогічних конференцій з проблематики історії Голокосту, підготовлених та проведених Інститутом «Ткума» 11.

Потужний масив наративів подає у своїх збірниках документів усної історії, серед яких чимало нарисів про рятівників євреїв, відомий український дослідник, колишній малолітній в›язень гетто Борис Забарко. Тема українських праведників порушується і в «Книзі рятівників» латвійського письменника Леоніда Коваля2.

Варто відзначити й матеріали наукових конференцій, видані польськими колегами, зокрема з питань роботи з документами усної історії. У рамках однієї із таких конференцій, що відбулась у Любліні в 2010 р., було проведено семінар «Робота із «важкою» пам’яттю», на якому, зокрема, йшлося про рятівників євреїв за часів нацистської окупації3.

Зарубіжні та українські дослідники завжди висвітлювали тему Праведників народів світу в контексті дослідження історії Голокосту. Одна з таких фундаментальних праць належить ізраїльському вченому – історику д-ру Іцхаку Араду4.

Розповіді про соціальні та психологічні мотиви надання допомоги жертвам Голокосту наводять дослідники з російського центру «Голокост» у збірнику «Книга Праведників». Цією ж інституцією підготовлено та видано друком комплект документів про порятунок єврейського населення за часів Голокосту та методичні рекомендації до зазначеного посібника.

Із регіональних досліджень та розробок варті уваги праці відомого білоруського вченого, дослідника історії Голокосту д-ра Євгена Розенблата, зокрема його дослідження «Спасіння євреїв Білорусі в роки Голокосту: праведники та праведні», а також праця білоруських дослідників – д-ра Інни Герасимової та Олександра Шульмана, присвячені Праведникам Білорусі5.

У цьому дослідженні ми також анотуємо праці, що мають краєзнавчий характер та сприяють історичній реконструкції подій Другої світової війни, окупаційного режиму в німецькій та румунській зонах окупації Вінницької області (1941–1944 рр.) та факторам виживання єврейського населення, серед яких порятунок євреїв представниками інших національних спільнот. У регіональному україно-ізраїльському виданні з проблематики Голокосту «Вінницька область. Катастрофа та опір» вперше інтегровано в інформаційний простір свідчення про рятівників єврейського населення у Вінниці та районах Вінницької області. У нашому дисертаційному дослідженні «Фонди Державного архіву Вінницької області як джерело з історії долі євреїв під час німецько-румунської окупації (1941–1944 рр.)» проанотовано архівні колекції, фонди особового походження, в яких йдеться про колабораціонізм та милосердя як прояви індивідуального вибору. Отже, певні висновки зроблено на підставі компаративного аналізу фактів, подій та документів. Відзначаємо й інші наукові статті джерелознавчого характеру, що вийшли друком останнім часом, про українсько-єврейські стосунки періоду німецько-румунської окупації Вінниччини зокрема, про участь представників релігійних конфесій у порятунку євреїв, які пережили Голокост. Окремі документальні нариси та статті порушують питання виживання євреїв в екстремальних умовах окупаційного режиму6.

Впроваджено й нові сучасні форми висвітлення феномену рятівників євреїв шляхом документального кіно, в якому представлено документальні джерела з фондів Держархіву Вінницької області та документи усної історії. «Реквієм берегині» – один із таких відеофільмів, підготовлений спільно із журналістами державної телерадіокомпанії «Вінтера»7.

Уже більше як 15 років ми досліджуємо проблеми українсько-польсько-єврейських відносин під час Голокосту. Складовими частинами теми є питання праведництва та колабораціонізму. Проте з часу, відколи ми насмілилися означити цю проблему, багато що змінилося. Нині табу, яке було накладене на більшість досліджень цієї теми, зняте, і вивчення зазначеної вище проблеми легітимізоване і навіть заохочується. Зрозуміло, що задля розкриття «проблеми» українсько-польсько-єврейських відносин минулого, сьогодення та спекулятивних припущень щодо майбутнього, дуже важливо розширити межі дослідження. Ми більше не скуті ані традиційною історіографією, ані жорсткими рамками ідеології і тепер здатні простежити різні перспективи проблеми для того, щоб поглибити наше розуміння, забезпечити широкий базовий компаративний аналіз для наших досліджень і внести певні прагматичні пропозиції для вивчення нашої теми.

З позиції актуалізації проблематики Голокосту важливим є вивчення усіх складових однієї з наймасштабніших трагедій людства ХХ століття в контексті історії Другої світової війни та історії України. За расовою політикою нацизму знищення людського життя відбувалося за фактом народження: народився євреєм, циганом – підлягаєш знищенню.

Щодо теми нашого дослідження наведемо об’єктивне та влучне визначення Голокосту російського вченого, історика та філософа Михайла Гефтера: «Голокост суть триєдність – загибель, спротив, спасіння» (у деяких випадках спасіння через спротив). Отже, порятунок євреїв українцями, поляками, представниками інших національних спільнот є однією із форм спротиву нацизму.

Говорячи про сприйняття Голокосту в сучасному світі, зокрема при викладанні історії Голокосту, ми часто звертаємося до вислову: «Уроки Голокосту – уроки толерантності». Найбільш переконливі прояви толерантності ми вбачаємо, аналізуючи українсько-польсько-єврейські відносини за часів Голокосту. Український та єврейський народи мали віктимну історію, тому цікаво дослідити, як складалися відносини між ними в екстремальних ситуаціях німецько-румунської окупації (1941–1944 рр.).

Українсько-польсько-єврейські відносини тісно пов’язані із філософсько-психологічною проблемою людського вибору в екстремальних ситуаціях за умов німецько-румунської окупації. Підкреслюємо – людського вибору, тому ми інтегруємо в дослідницький процес компаративний аналіз подій, моделей поведінки людини, використовуючи при цьому різноманітні категорії архівних джерел.

Фактаж, що стосується порятунку єврейського населення, складніше винайти в офіційній німецькій, румунській, українській документалістиці, що відклалася в діяльності окупаційних органів влади, українських органах так званого місцевого самоврядування, партизанських документах, поствоєнній партійно-радянській документалістиці тощо. Здебільшого зазначені архівні джерела стосуються порушень окупаційного режиму щодо євреїв, переслідування або покарання рятівників окупаційною владою. Вони містять дуже скупу інформацію, яка не завжди стає поштовхом для подальшого розвитку сюжету або дослідження.

Наприклад, в адресному листку вибуття Івана Лавідо (володів комісійним магазином на Українському проспекті у м. Вінниця) записано: «Заарештований за переховування жидів». Аналіз цієї категорії документів свідчить: коли людину записували в адресний листок вибуття, а в графі «причина вибуття» зазначали – «заарештований», це давало всі підстави вважати, що її вже немає серед живих8. Один із свідків описуваних подій, нині покійний Ігор Олександрович Рогозинський (за фахом радіотехнік, часто здавав радіоприймачі на комісію у магазин Лавідо) свідчив: «…Дійсно у підвалі під магазином Лавідо переховувалася єврейська сім’я, яку виявили поліцаї». Заарештували Лавідо, його дружину Ольгу та онука. По війні повернувся з фронту син Лавідо Микола. Напився, прийшов у двір, лаявся нецензурними словами, кричав: «Из-за вас, жиды, погибли мои родные». Нам залишається тільки припускати, якою була мотивація вчинку Івана Лавідо. Можливо, він мав меркантильний інтерес, але так чи інакше залишалося співчуття, високим залишався і ступінь ризику…

Із газетної судової хроніки: «Русская Анна Николаевна Гура за дачу ложных показаний по делу евреек Браунштейн и Янкелевич приговорена к тюремному заключению на один год и к уплате штрафа в сумме 2000 лей, а за укрытие упомянутых евреек на своей квартире приговорена дополнительно к трехгодичному тюремному заключению с поражением в правах на два года после отбытия наказания»9. Інформація такого роду і в такому джерелі була досить епізодичною.

За наказом Гайсинського гебітскомісара Бехера від 13 липня 1942 р. жительку м. Гайсин українку Федору Міщенко за переховування єврея Арона Бернера було покарано примусовими роботами строком на 6 тижнів. Оскільки інших документів щодо цього не виявлено, можемо припустити, що такий «відносно м’який» вирок пояснюється якимись особливими обставинами або корупційними діями місцевої поліції, що відбувалися в період німецької окупації. Гайсинську рай-управу було суворо попереджено про оголошення зазначеного наказу населенню10.

Окремі випадки порятунку євреїв згадуються в документах (актах, свідченнях тощо), що відклалися в документах Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів, учинених німецько-фашистськими загарбниками та їх спільниками (НДК). У повоєнні роки на тему Голокосту (а тим більше рятівників) євреїв було накладено компартійне табу. Тільки у деяких свідченнях, актах НДК, що укладалися у 1944–1945 рр., траплялася інформація, як, наприклад: «Немецкие палачи жестоко расправлялись с советскими патриотами, в Виннице расстреляно 245 чел. за связь с партизанами, за слушание радио, за укрывательство еврейских семей, среди них: Мельник Яков, братья Пастух, фельдшер Бутенко». Подальшого розкриття, поштовху такий документ не мав11.

Здійснюючи джерелознавчий аналіз офіційної документалістики та документів усної історії, враховуємо й той фактор, що на відміну від багатьох аспектів проблематики Голокосту (геттоізація, використання єврейської праці тощо) вивчення проблеми порятунку єврейського населення ґрунтується саме на наративах вцілілих жертв Голокосту, свідків та учасників подій.

У Держархіві Вінницької області, окрім офіційної документалістики періоду окупації, партизанської, поствоєнної партійно-радянської документалістики, сформовано ряд відповідних документальних колекцій джерел наративного характеру, фондів особового походження, є і суто авторські архіви, в яких містяться документальні джерела щодо порятунку євреїв на території Вінницької області за часів Голокосту. Одна з основних документальних колекцій (ф. Р-6022, оп. 1) містить 57 справ, яку сформовано з 517 документів – спогадів, свідчень колишніх в’язнів гетто й таборів примусової праці, свідків та учасників подій. Переважна більшість архівних джерел здобута під час системного виявлення документів, роботи у різноманітних проектах зі збору документів періоду німецько-румунської окупації, зокрема так званого Фонду Спілберга, що функціонував в Україні та у Вінницькій області зокрема у другій половині 90-х рр. ХХ століття12

Колекцію сформовано з документів та матеріалів у вигляді записаних спогадів та свідчень, у т. ч. про рятівників і не тільки тих, які отримали звання «Праведник народів світу», а й про тих, хто своїм людським вибором, діями з порятунку євреїв та інших людей, переслідуваних та гнаних нацистами, довели, що найбільшими чеснотами є людяність, совість, вміння співпереживати, захистити слабшого.

До речі, щодо термінології, яку ми використовуватимемо в нашому дослідженні, як документознавець та багаторічний дослідник теми Голокосту схвально ставлюся до нової термінології, яку запропонували польські колеги, – Справедливі світу цього. Це значно розширює морально-етичний аспект проблеми, коло фігурантів та інформації, яка вводиться в інформаційний та науковий обіг. Справедливими можна назвати всіх доброчинців, які діяли у той чи інший період. Визначаючи масштаби надання допомоги єврейському населенню на території Вінницької області, необхідно з розумінням поставитися до того, що кількість офіційних Праведників народів світу – це дуже умовне число, адже Справедливих світу цього, людей, які за різних обставин, за різних причин та у різних формах надавали євреям допомогу, було значно більше.

Здійснюючи джерелознавчий аналіз документів, заради об’єктивності та історичної правди, треба враховувати суперечності, що траплялись у наративах євреїв та неєвреїв щодо допомоги єврейському населенню. Багато хто з євреїв висловлював стереотипну точку зору про антисемітизм з боку місцевої поліції та місцевих жителів, про те, що за порятунок треба було платити золотом або іншими цінними речами. У них складалося враження, що весь світ, який їх оточує, – ворожий. Спогади, свідчення неєвреїв у цьому аспекті суттєво відрізняються від свідчень євреїв. Частина їх, досить невелика, намагалася змалювати картину взаємин з євреями як якусь ідилію, особливо наголошуючи на співчутті та добровільній, безкорисливій допомозі. Інша частина респондентів не заперечувала проявів антисемітизму, жорстокості по відношенню до єврейського населення, фактів зради: коли тих, хто переховувався, виказували гітлерівцям або місцевій поліції; використовували ситуацію, що складалася, з метою особистого збагачення.

Неєвреї мають своє бачення проблеми порятунку євреїв за часів окупації. Сторонні пасивні спостерігачі висловлювали впевненість, що рятівники отримували від усіх, без винятку, врятованих золото або інші коштовності, тобто заперечували безкорисливі мотиви поведінки рятівників.

Отже, рятівники надовго залишалися живим докором та викликом для інших – тих, хто з байдужістю спостерігав за трагедією євреїв. Але все ж таки джерела наративного характеру переважно містять позитивну інформацію щодо рятівників євреїв. Наведемо декілька аналітичних узагальнень:

– порятунок міг бути спланованим заздалегідь або відбувався стихійно, за участю випадкових людей;

– пасивна поведінка оточуючих також рятувала євреїв – будучи поінформованими про місцезнаходження людей, які переховувались, не доносили на них окупаційній владі;

– аналіз ситуацій сюжетів, що містяться у документальних колекціях, свідчить про те, що Справедливих світу цього було більше у селах.

По-перше, у селах люди були більш релігійними, а отже – моральнішими, по-друге, у містах, де постачання продуктами харчування відбувалося за продовольчими картками, більш гостро поставало питання, як прогодувати врятованих. У селах, окрім кращої продовольчої ситуації, євреї могли скористатися додатковими перевагами: близькість лісу, ровів, де у випадку небезпеки можна було сховатися; наявність численних господарчих будівель (хліви, льохи, горища та ін.), де також можна було знайти притулок та обладнати «секрети», спрощені документи, які засвідчували особу (без фото). В місті ж можна було «розчинитись» серед людей, у той час як у селі дії з порятунку євреїв складніше було втаємничити від сусідів;

– коло фігурантів-рятівників, яке можна дослідити за архівними джерелами, це прості селяни та селянки, матері-домогосподарки, колишні хатні робітниці та молочниці, особи, репресовані сталінським режимом, або їх родичі, священнослужителі, партизанські командири та підпільники. Переважна більшість рятівників – жінки. Об’єктами порятунку у більшості випадків були жінки з маленькими дітьми або діти без дорослих, які найбільше викликали співчуття.

Кожен із рятівників, із Справедливих світу цього стояв перед непростим вибором. Наше дослідження про них: тільки факти, тільки правда, яка настільки сильна, що не потребує літературних перебільшень.

Тема порятунку євреїв є багатоаспектною, ми ж сконцентруємо увагу на одному із морально-етичних факторів: мотивації дій та вчинків. У представників місцевого населення, незважаючи на смертельну небезпеку, були різноманітні мотиви для порятунку євреїв: попередні знайомства, довоєнна дружба, родинні зв’язки, кохання, гуманітарні причини, політичні переконання, релігія. Зазвичай підштовхували до рятівних дій декілька причин, які поєднувалися між собою, але взаємно не виключали одна одну. У цьому дискурсі слід враховувати обставини, у яких діяли рятівники: на тимчасово окупованих територіях СРСР вони були значно важчими, ніж у захопленій нацистами Західній Європі. Обов’язок повідомляти про кожного єврея і будь-яку чужу людину, що з’явилась у районі, заборона надавати притулок навіть на ніч будь-якій пришлій людині, доноси, необхідність утаємничувати факт спасіння від сусідів; важкі умови здобування їжі для тих, кого переховували, – все це загрожувало життю рятівників та їх родин. Адже і нацистський терор та покарання на території колишнього Радянського Союзу були надзвичайно жорстокими: смертна кара без суду й слідства, покарання всієї сім’ї; спалення будинків та ін., про що публікувалися відповідні попередження для населення Вінницької області.

Певні умови та обставини були свого роду тлом, на якому розгорталася трагедія євреїв. Це були об’єктивні фактори, і переслідувані та гнані нацистами люди аж ніяк не могли вплинути на їх зміни. Мотивація та модель порятунку певною мірою були пов’язані зі специфікою окупаційного режиму на тій чи іншій захопленій території. Вінницька область мала дві зони окупації: німецьку, що входила до рейхскомісаріату України, що увійшла у його генеральні округи – Житомирську та «Волинь–Поділля». Південні та південно-західні райони області, розташовані між Південним Бугом та Дністром, увійшли до складу румунського губернаторства Трансністрія13.

Особлива жорстокість, що панувала у німецькій зоні окупації, зокрема пов’язана з будівництвом, а згодом і функціонуванням у передмісті Вінниці ставки Гітлера «Вервольф», ставки Геринга – штаб-квартири люфтваффе (Luftwaffe), що розташовувалася у Черепашинецькому лісі поблизу містечка Калинівка, штабів та штаб-квартир вермахту – Верховного головнокомандування збройних сил, ОКВ (Oberkommando der Wehrmacht, OKW)14.

Німецькими каральними підрозділами здійснювалися заходи щодо «зачистки території» від так званих «небезпечних елементів»: колишніх партійних та радянських активістів, партизан, учасників антинацистського підпілля та ін. До цієї категорії за расовою політикою нацистів відносились і євреї, а близькість важливих військових об’єктів обумовлювала створення у районах їх розташування зони «юденфрай» – вільної від євреїв15.

Функціонування у німецькій зоні окупації Вінницької області 55 гетто й таборів примусової праці носили трамплінний характер перед акціями знищення єврейського населення, під час яких було замордовано та страчено близько 97 тис. Близько 80 тис. загинуло від голоду, тифу, знищені на шляхах депортації на території, підконтрольній румунській окупаційній адміністрації16.

На відміну від німецької, у румунській зоні окупації євреї отримували шанс на виживання, який ставав більш реальним з другої половини 1942 р., коли румунський окупаційний режим поступово ставав більш лояльним. Це, зокрема, було пов’язано з поразкою гітлерівців під Москвою, Сталінградом та в інших вирішальних бойових операціях, посиленням антигітлерівської коаліції. Хитра та підприємлива румунська окупаційна влада вже не була так впевнена у перемозі своїх німецьких союзників і намагалася здійснювати конкретні кроки, щоб згодом вийти з війни менш заплямованою вбивством євреїв.

Євреї Трансністрії вже з середини 1942 р. отримували від «Єврейського центру Румунії» та інших благодійних організацій, у т. ч. єврейських, соціальну, медичну, продовольчу та іншу допомогу, що давало можливість запобігти смертності від тифу, інших інфекційних хвороб, голоду та врешті-решт виживати17.

Румунський окупаційний режим сконцентрував свою політику щодо єврейського населення на поглибленні геттоізації та досить ефективному, на користь окупантів, використанні єврейської праці. У румунській зоні окупації Вінницької області восени 1941 р. вже функціонувало 165 гетто, після значної смертності серед євреїв під час епідемій тифу та інших інфекційних хвороб, що тривали з осені 1941 р. до літа 1942-го, кількість місць відокремленого проживання євреїв станом на 01.09.1943 р. скоротилася до 104. У гетто та поселеннях румунської зони окупації утримувалися місцеві євреї та близько 100 тис. депортованих з Північної Буковини, Бессарабії та румунського повіту Дорохой18.

Виживанню євреїв на території, що знаходилася під румунським контролем, сприяли й такі риси румунської окупаційної адміністрації, як корупція та хабарництво, що особливо процвітали у митній та прикордонній службах. Встановлений німецькою окупаційною адміністрацією порядок дуже скоро стали порушувати, хоча саме завдяки цьому багатьом втікачам з німецької зони окупації, що переслідувалися окупантами, – євреям, радянським військовополоненим, учасникам підпільно-партизанського руху вдалося врятуватись19.

На відміну від німецької зони окупації, ті з місцевих та депортованих євреїв, що врятувалися під час акцій знищення єврейського населення в липні-серпні 1941 р., уціліли на шляхах депортації, під час епідемій та голоду, отримували реальний шанс вижити. Тоді побутувала думка: «Дістатися до Трансністрії – означало вижити…» Цей спосіб порятунку євреїв-утікачів з німецької території на румунську визначив і окрему категорію рятівників – провідників-перевізників. Чи завжди такий порятунок був безкорисливий? Ні, далеко не завжди. Але варто враховувати й те, що рятівники і врятовані ризикували життям: власним, своїх дітей, близьких та рідних. Моральний фактор тут превалює над меркантильним. Можливим є припущення, що саме порятунок євреїв провідниками-перевізниками обумовив кількість рятівників, що згодом отримали почесне звання «Праведник народів світу».

За базою даних Інституту «Яд Вашем», станом на 1 січня 2014 р. налічується 2472 Праведника, що діяли на території України, у Вінницькій області – 471, що становить близько 20% від загальної кількості українських Праведників. Зараз неможливо визначити кількість євреїв, врятованих провідниками-перевізниками, а відтак наведена цифра рятівників, що діяли у Вінницькій області, вимагає подальших досліджень та уточнень, поглибленого вивчення кожної з історій порятунку.

Звернемося до конкретних історій порятунку, мотивації дій та вчинків рятівників.

У першій групі удостоєних почесного звання «Праведник світу» у Вінницькій області була немирівчанка Марія Лавренюк, учасниця антинацистського підпілля. Вона врятувала десятки євреїв: зуміла створити, що було справжнім героїзмом у тих умовах, а ще у німецькій зоні окупації, чітко налагоджену систему порятунку шляхом переправлення євреїв через р.Південний Буг. Пані Марія підібрала групу провідників із знайомих їй людей, переважно це були молоді чоловіки, з колишніх військовополонених: одні забирали євреїв з гетто та приводили до конспіративних квартир, інші переправляли вночі через річку – на румунську територію. На німецькому березі завжди стояла Марія Петрівна, доки провідники та євреї не досягали румунської території. Вона знала, коли змінюються прикордонні пости, але головне завдання полягало в тому, щоб тихо та непомітно відірватися від німецького берега. Про вся випадок треба було мати при собі гроші чи якісь цінні речі, щоб відкупитися від румунів, коли попадешся, – румуни охоче брали хабарі. Таким чином Марія Лавренюк врятувала родини Стрижевських, Барських, Каневських, Мостових, Манштейнів – більше як 100 осіб20.

Однією з доволі розповсюджених форм порятунку євреїв, як у німецькій, так і румунській зонах окупації, була одноразова допомога, часто-густо – незнайомим людям: давали нічліг чи прихисток на декілька днів, харчі, ліки тощо. У румунській зоні окупації її більше потребували депортовані євреї, оскільки їх становище зумовлювалося й незнанням української мови, що унеможливлювало спілкування з місцевими селянами.

У результаті вигнання до румунської зони Вінницької області депортованих євреїв сталася скупченість людей, які пройшли важкими дорогами депортації, що спричинило тиф – «головного ката» Трансністрії. Були випадки, коли хворим та нужденним допомагало місцеве, переважно сільське населення.

Євдокія Павлівна Ужвак, 78-річна мешканка с.Маньківки Бершадського району, розповіла: «Одного дня, у лютому 1942 р., до мене в хату постукав молодий єврейський хлопчина, з висланих румунських євреїв. Впустила, він був синій від холоду, трусився. Звали його Яша. Коли хлопець трохи відігрівся, став просити, аби я купила в нього пальто… Відповіла, що і так дам йому поїсти. Він приходив кожного тижня або двох, а потім не з’являвся. Подумала, що він захворів, і пішла в колгосп, щоб знайти хлопця і дати йому сухарів або печену картоплю. Але Яші уже не було серед живих. А те, що я побачила, примусило мене здригнутися і закричати: у корівнику на солом’яній підстилці корчилися, порпалися опухлі чорні істоти, а поруч з ними лежали задубілі голі трупи. Та картина до цих пір у мене перед очима. Наступного дня я набрала картоплі та сухарів і пішла туди знову, не боячись нагайки румунських жандармів»21. Отже, ця жінка, Євдокія Ужвак, є однією із Справедливих світу цього, мотивація її вчинку – жалість, співчуття, порив, коли люди надають хай одноразову, але допомогу.

На території, що знаходилася під контролем румунської адміністрації, допомога євреям від місцевих українців, поляків приходила в екстремальних ситуаціях, під час інтернування місцевих та депортованих євреїв у табори в с. Сказинці повіту «Могилів», табір-гетто у містечку Печера повіту «Тульчин», який в’язні влучно назвали табором смерті «Мертва петля», табори примусової праці у німецькій зоні окупації, де після завершення робіт євреїв розстрілювали. Аби запобігти виселенню, рятівники надавали їм притулок у своїх домівках, облаштовували «секрети» у лісах чи деінде. Ця тема звучить у розповідях уцілілих могилів-подільських, тульчинських євреїв, свідків та учасників цих подій22.

Останнім часом, з метою підготовки 2-го тому видання «Євреї Вінниччини у період Другої світової війни. Участь в опорі нацизму», ми зайнялися поглибленим дослідженням цієї теми й прийшли до таких висновків:

– серед учасників антинацистського опору було чимало підпільників, які рятували євреїв не за вказівкою уряду, своїх командирів, а за велінням совісті. Партійне та радянське керівництво Радянського Союзу, закликаючи до розгортання підпільно-партизанської боротьби, її форм та методів – руйнувати, палити, всіляко шкодити ворогу в тилу, аж ніяк не закликало рятувати переслідуваних ворогом євреїв;

– на окупованих територіях колишнього Радянського Союзу не здійснювалася організована допомога євреям від якоїсь певної групи місцевого населення або антинацистського підпілля. Але деякі підпільники, керуючись власним бажанням допомогти, співчуттям до гнаних та переслідуваних людей, рятували їх від загибелі.

Показовою є історія вінничанки Доміцелії Карлівни Радан, її дітей Марії, Матильди та сина Адольфа, які рятували приречених на смерть людей – не тільки тих, хто звертався до них по допомогу, а й тих, кого більше не могли переховувати інші родини через погрози сусідів заявити в гестапо. Радани переховували євреїв у льоху, що був у їхньому дворі, годували їх, вночі виводили по одному на свіже повітря при максимальній обережності. Ризикуючи своїм життям як підпільники, вони подвоїли цей ризик порятунком євреїв, за що окупанти карали смертю. Деяким із врятованих Радани виготовляли фальшиві документи із українськими та російськими іменами та прізвищами, що давало їм шанс на виживання, деяких вдалося переправити на румунську територію, де не було масових акцій знищення євреїв.

Дітей та підлітків, що переховувалися у них, учителька Марія Радан переправляла у дитячий будинок, яким керувала Лідія Постоловська23. Родина Раданів урятувала 48 євреїв, серед яких четверо радянських військовополонених, вінничанки-підлітки Ліля Балин, Рая Литвин, Валя Барк та ін. То був особистий вибір родини Радан, їх модель поведінки. Великий Гете писав: «Перед великим розумом я схиляю голову, перед великим серцем – коліна». Це у повній мірі стосується польської родини Раданів24.

Із позиції компаративного аналізу варто зазначити, що не всі підпільники поділяли ставлення Раданів до євреїв. Зокрема, підпільник Іван Сандул – колишній співробітник органів НКВС, підпільниця Поліна Козачинська, зв’язкова із загоном НКДБ, яким командував Дмитро Медведєв, засуджували дії Раданів щодо порятунку євреїв і навіть вимагали припинити переховувати їх.

Нерідко врятованих підпільниками євреїв залучали до підпільної боротьби. Так сталося із вінничанином, юнаком Володимиром Соболєвим (Соболем), який утік із німецького полону. Він був мобілізований на фронт після закінчення Подольського піхотного училища, що в Московській області. В боях під Москвою юнака було важко поранено – роздроблено кисть руки. Так юнак потрапив у німецький полон.

Колону військовополонених гнали в бік Києва. Рука у Володимира так опухла, що зняти одяг вже було неможливо, у нього піднялася температура, та ще й морози ускладнювали ситуацію – він іти уже не міг. Таких по дорозі пристрілювали, але німець – конвоїр колони, у якій ішов Соболь, виявив милосердя. На привалі він розпорядився, щоб хлопця прив’язали до дерева, та пилкою відняв йому руку до ліктя – без наркозу та інших засобів. Згодом Володя розповідав, що бився головою об дерево, а потім втратив свідомість. Коли пішли далі, конвоїр весь час підсовував хлопцю то шматок хліба, то куриво, а недалеко від Києва допоміг Соболю втекти.

Володя Соболєв прийшов до Вінниці у грудні 1941 р. Його мати і брат евакуювалися, а батька було репресовано ще в 1937 р. Одинокого хлопця прийняла до себе на квартиру родина Куленків – Василь Павлович та Любов Олексіївна. Володина рана не заживала, почали гнити. Куленки домовилися з хірургом Кравченком, і той таємно, вночі, прооперував хлопця – витягнув решту кістки. Ще один рятівник у Володиній долі. Хлопця годували та лікували, вчили писати лівою рукою, давати собі раду, оформили йому необхідні документи: начеб-то він не Володимир Соболь – єврей, а Володимир Соболєв – росіянин. П’ятеро людей – Поліна Парубоча, Марія Дацюк, Марія Родневич, Климентій Грейц та Василь Куленко свідчили в управі, що це дійсно так. Вони поповнили ряди рятівників – Справедливих світу цього.

Куленки залучили Соболєва до підпільної роботи у групі Івана Бевза, де він став одним із найактивніших учасників. Це він, Соболєв, стріляв у заступника гебітскомісара Вінниці майора Нольтинга та важко поранив його. …Володю заарештували у вересні 1942 р. після провалу немирівського підпілля, куди він їздив на допомогу місцевим підпільникам. Зв’язки потягнулися далі – до Вінниці. Рятівники продовжували турбуватися про Володю навіть коли він був під арештом, але 16 березня 1943 р. його розстріляли у вінницькому гестапо. Факт порятунку Володимира Соболєва знайшов своє відображення у нагородних листах Володимира та Любові Куленків, коли вони отримували медаль «За відвагу» – за роботу у підпіллі, за людяність та доброту25.

Схожа за змістом та мотивацією історія порятунку у Вінниці підлітка Арона Бронштейна родиною Станіславових, у Вороновиці – лікарями Ніною Алферовою та Володимиром Мисевичем. На відміну від попереднього сюжету, вони рятували малознайому людину, тільки ця історія мала інший, але теж трагічний фінал.

З 1943 р. Михайло та Ліза Станіславови долучилися до підпільно-партизанської боротьби, були зв’язковими партизанського загону під командуванням Артема Дідішвілі. У їхній квартирі переховувалися і військовополонені. Єлизавету Василівну заарештували у листопаді 1943 р. Вона направила до партизанського загону колишнього військовополоненого Федора та сусідку Зіну Товарницьку. При вході у ліс вони наткнулися на німецьку засаду. Не витримавши тортур, Товарницька виказала Станіславову.

Дочка Станіславових Валентина пригадує, як з братом Аркадієм пішла у жандармерію. Дітям дали побачення. Мати вийшла до них – дуже схудла, на обличчі та руках сліди від тортур, пальці порозпухали (їй заганяли під нігті голки). Єлизавета Василівна весь час розпитувала, чи все в порядку вдома, чи нічого не сталося. «Я ж не могла їй переказати, що Арончику вдалося втекти, а військовополонені, батько і сестра Ніна переховуються у другому місці», – згадує дочка Станіславових Валентина. Мама попрощалася з нами: «Принесіть мені мило та тканину – перев’язати пальці. Ідіть з Богом!» Вона повернулася, на її очах були сльози. Єлизавету Василівну розстріляли в кінці грудня 1943 р. До звільнення Вінниці залишалося менше трьох місяців…26

Часто допомагали євреям через довоєнні особисті знайомства, гарні стосунки, дружбу, яка об’єднувала у минулому рятівників та врятованих.

Диплом «Праведник народів світу» отримала вінницька родина Бочкових: Євгена Юхимівна та її син Борис, які організували втечу та переховували у своїй оселі Самуїла Рахмана та його сина Юрія (Юрій та Борис разом навчалися в школі). Згодом Бочкови переправили Рахманів на територію Трансністрії і таким чином врятували їм життя.

В одному автопарку, на одному рейсі, одному автобусі працювали друзі-шофери – Григорій Перельмутер та Іван Северенчук, були як брати. Почалася війна, обидві родини не встигли, не змогли евакуюватися – так уже склалися обставини. Григорію за великий хабар управителька будинками Бакуневич виправила паспорт, де в графі національність написала – латиш. Він ходив із цим паспортом по селах разом зі своїм знайомим Кальницьким і виконував малярні роботи. Але спокою не було: в окупованій Вінниці залишалася вагітна дружина Етя, що от-от мала народити, із трирічною дочкою Софійкою. Жила вона у друга Івана Северенчука, той набудував «секретів» – схованок, але все ж таки… Знав, що окупаційна влада забороняла жінкам-єврейкам родити, знайдуть – розстріляють породіллю разом з немовлям, а також людей, у будинку яких відбувалися пологи.

Вінничани чули, а деякі бачили, як 19 вересня 1941 р. до двох пологових будинків, що на вулицях Пушкінській та Коцюбинського, під’їхали дві великі криті машини. Есесівці та поліцаї виводили з будинків породіль, садовили у машини, били, підштовхуючи прикладами автоматів. А персонал під дулом автоматів примушували складати немовлят у паперові мішки та скидали з поверхів.

Згадує Етя Фавелівна Перельмутер (Бейгель): «…Морозную зиму 19411942 гг. мы пережили в доме Ивана. Там 15 января 1942 г. я и родила Владика. Это был риск для всех: ведь в годы Холокоста на оккупированных территориях еврейкам запрещалось рожать, а Ивану и его семье, укрывавших меня, тоже грозила смерть. У евреев есть традиция: убедившись в том, что новорожденный будет жить, называть его в честь покойных близких, добропорядочных родственников. О соблюдении какой традиции в той обстановке могла быть речь. Самыми близкими для нас тогда были Ваня и его семья. Когда его маленького сынишку спросили: «Как назовем малыша?» – он ответил: «Как меня – Владиком». Так и назвали. …Как-то ранним утром я услышала разговор между Ваней и его женой. Мария с тревогой говорила мужу: «Иду я сегодня с базара, а соседка Курдыбаса опять угрожает: «Ой, дивись, Маріє, докажу куди слід. Скільки ж у вас уже золота та жидівського барахла! Весь час когось переховуєте…» Глупая женщина, когда я предлагала Ване какие-то ценности, он морщил лоб и, откровенно сердясь, говорил: «Хіба можна, ти ж дружина мого друга. Не один рік крутили з твоїм Гришею руля однієї вантажівки». Як Іван Нестерович не вмовляв Етю, та розуміла: треба йти… У Северенчуків діти… їм загрожує небезпека. Я знаю це достеменно, адже йдеться про мою тітку Перельмутер (Бейгель) Етю Фавелівну, яка згодом перебралася на румунську територію. Багато на її долю ще дісталося горя, випробувань, але вижила і врятувала дітей27.

Історія порятунку літинської родини Нахлісів родиною Диких. Диплом «Праведника народів світу» родина Диких отримала стараннями Ганни Нахліс 10 липня 1994 р. в першій групі нагороджених по Вінницькій області.

Василь Дикий та Яків Нахліс були друзями ще з громадянської війни, разом були мобілізовані в Червону армію. Друзями залишилися і по війні, дружили сім’ями. Коли прийшли німці, Нахлісів загнали у літинське гетто. Одна за одною відбувалися акції винищення єврейської людності. 11 серпня 1941 р. нацисти провели першу акцію, тоді вбили брата Якова, Волька, та сина Моню. Хлопцеві тоді виповнилося 16 років.

Поступово Дикі витягнули з гетто дружину Якова Риву, дітей Бетю, Аню, Фіру, братову Якова – Нехуму. Старий Яків Нахліс залишався у робочому таборі, йому як кваліфікованому спеціалісту-бляхарю німці ще зберігали життя. Маленьку двомісячну Іду, племінницю Нахліса, Василь Дикий, надягнувши дитині на шию хрестик, підкинув до своїх сусідів Сиваків. Згодом Василь зрозумів, що скоро розстріляють всіх. Організував втечу з гетто своєму старому товаришеві Якову Нахлісу та його сім’ї; знайшов перевізників – Геню Бондарчук та Байначку. А поки що Нахліси, шість чоловік, переховувалися у с. Кулизі, в хаті Диких, де для них було зроблено «секрет». Всі у сім’ї Диких мали свої обов’язки по догляду за Нахлісами. Дружина Василя Леонтійовича Ганна Каролівна готувала для них їсти, син Микола виносив відра з нечистотами.

Темної листопадової ночі Дикі вивели друзів-євреїв до траси – на румунську територію, до Жмеринки. А вранці в Кулигу понаїхало поліцаїв та німецьких жандармів, у хаті перевернули все, шукаючи втікачів з гетто. Як Дикі не старалися, а чутки про те, що вони переховують євреїв, донеслися до Літина. Син Диких, Микола Васильович, розповідав, як нищили все в хаті, вбили корову, забрали домашню птицю, полотно. Василю Леонтійовичу зв’язали руки, почепили на шию табличку «За переховування жидів – розстріл», прив’язали до воза і погнали через усе село, по дорозі били гумовою палицею. Людей повиганяли з хат, щоб дивилися. Але він мужньо переносив усі тортури.

З Літинського гестапо Василя Дикого визволила жінка, племінниця якої служила в комендатурі перекладачкою, за чималий викуп. Цій жінці він дуже допоміг у голодні 30-і роки. Василя Леонтійовича відпустили.

Нахліси до кінця окупації були у жмеринському гетто, після звільнення прийшли у Літин. Дружба між родинами збереглася і по війні, до самої смерті28. Порятунок знайомих та друзів, родинне виховання, направлене на альтруїстичне та гуманістичне ставлення до інших людей, та інші мотиви спасіння, та все-таки домінуюча мотивація – милосердя.

Соціальний фактор – причетність до загальної справи спасіння євреїв усім селом або декількома родинами. Один із наших респондентів, колишній в’язень іллінецького гетто Юхим Резник урятувався дивом, утікши прямо від розстрільної ями. Хворого на нервову гарячку, його залишили у с. Павлівці Липовецького району, а потім добрі люди переказали, що у Вернянці переховується батько Юхима, і хлопця переправили до нього. «Що це було за село, які це були люди! – пише у своїх спогадах пан Резник – Вернянка – напевне, від слова «вірні». Федір Руденко, родини Черниць, Опанюків та ін. – ті, що врятували мене і батька від загибелі (мати, сестра і її діти вже були розстріляні нацистами і покоїлися в іллінецьких ровах)». Якось напідпитку трощанський староста Лукаєнко казав старості Вернянок: «У тебе, Кошовий, повне село жидів». Євреї там переховувалися по два і більше років, і ніхто нікого не видав29.

У переліку мотивів порятунку євреїв є і такий: потреба у хороших спеціалістах-євреях. Цілком вірогідно, що головлікар Пироговської лікарні у Вінниці Микола Мазаник керувався не тільки цим, коли подавав підписного листа вінницькому гебітскомісару Маргенфельду на визволення з-під арешту лікаря Пістермана, без якого лікарня не може функціонувати. Мазаник як моральна, достойна людина намагався визволити свого колегу. Гебіткомісар уже написав позитивну резолюцію, але запізно: доктор Пістерман наклав на себе руки в тюрмі – перерізав сонну артерію30.

Навіть за відсутності спеціальних досліджень, позицій священно-служителів будь-якого рангу, можна стверджувати, що переважна їх більшість проводила лінію своєї церкви та у своїх проповідях схвалювала німецьку або румунську окупаційну політику, окупаційні армії за звільнення від «більшовицького ярма та радянського безбожжя». Але були поодинокі постаті священиків, які, незважаючи на про-германську позицію керівників церкви, а також замовчування теми знищення євреїв, за велінням власної совісті допомагали переслідуваним євреям. Ця допомога охоплювала цілий комплекс дій: починаючи від видачі фальшивих свідоцтв про народження та передачі свідоцтв померлих людей євреям, які намагалися приховати свою національність, засудження вбивств євреїв, закінчуючи наданням притулку євреям у власних будинках та монастирях.

Єпископ Вінницький та Житомирський Григорій, виступаючи влітку 1943 р. перед парафіянами на розкритті могил громадян, страчених органами НКВС, переклав провину за «вінницький злочин» на євреїв, закликав до знищення жидо-більшовиків. Чи в душі багатьох упали ці зерна ненависті? Невже провина окремих партійних лідерів мала лягти на ні в чому не винних стариків, жінок, дітей?! Так, церква в багатьох випадках підтримувала політику окупантів, вихваляла Гітлера та його приспішників. Священик Петровський у Шпиківській церкві закликав парафіян до відкритої ненависті, називаючи євреїв кровопивцями, вважав за необхідне просити румунську владу, аби всіх євреїв містечка вислали до печерського табору.

Але були у тій безодні пекла й люди іншого гатунку: гніванський священик Володимир Блажевський, інтелігент, людина виняткової ерудиції. Ризикуючи своїм життям, життям своєї родини, він сприяв утечі Естер та Доні Панських, родини Вайнбергів та інших євреїв-гніваньчан на румунську територію, тим самим рятуючи їм життя.

Вінницький священик Михайло Дрончак урятував єврейську дівчину Шуру Шапіро. Моя родина мешкала по сусідству з Олександрою Іллівною Влащенко (Шапіро), тому історію її спасіння я чула з перших вуст. Георгій, син Михайла Самійловича, знав Шуру ще з довоєнних років, вона подобалася йому. У вересні 1941 р. у Вінниці гітлерівці та їх поплічники поліцаї розстріляли матір дівчини та дружину її брата Ілону разом із маленькою дитиною. Коли їх всіх вивозили з дому, Шурі вдалося відбігти та сховатися у сусідньому дворі. Георгій знайшов непритомну Шуру, привів її до тями і вирішив відвести до своїх батьків, але хвилювався, як вони це сприймуть. Михайло Самійлович був людиною суворих правил, але гуманною. Дівчину прийняли, як рідну. Придумали легенду, начебто Шура – їхня племінниця, приїхала перед війною, і тепер уже ніяк не могла дістатися додому. Легенда була хиткою, і священик Дрончак вирішив виїхати у Джулинський район, де Шуру ніхто не знав. Добре, що там знайшлася парафія – місце роботи для нього. Дістали для Шури документи на ім’я Марії Виштак – українки. Білявка, тендітна Шурочка аж ніяк не була схожа на єврейку. З Чернятки її вигнали на примусові роботи у Німеччину. Там Шура познайомилася зі своїм судженим росіянином Михайлом Влащенком. Так і розійшлися долі Георгія і Шури, але що поробиш – війна…

«Після війни Шура стала дитячим лікарем, її чоловік – учителем. Народили двійко діточок, Люду та Альошу. До самої її смерті, а померла вона у 1987 р., ми залишалися добрими друзями і близькими людьми. Часто вона приходить до мене у снах – білява, ніжна, красива Шурочка», – написав у своїх спогадах Георгій Михайлович.

Отже, якими мотивами керувалися священики Володимир Блажевський та Михайло Дрончак, рятуючи євреїв? Насамперед релігійні почуття: «Возлюби ближнього свого, як самого себе» та їх гуманна сутність31.

Виховує все: оточення, предмети, явища, але найбільше – люди. І насамперед – батьки. Діти зростають за законами сім’ї. З пелюшок, з першого свідомого руху, усмішки і слова день у день повторюють дії своїх батьків. Батьки виховують дітей своєю поведінкою, відносинами у сім’ї та ставленням до інших людей. У цьому переконуєшся щоразу, коли аналізуєш гуманні вчинки праведників та їхніх дітей під час гітлерівського геноциду. При цьому хочеться ще і ще раз нагадати істину: виховання – це взаємодія, взаємовплив, співпраця дорослих і дітей, а в цьому процесі особливо важливим є формування гуманних переконань, самосвідомості. Адже немає нічого дорожчого за усвідомлення: ти потрібний не лише сам собі, а й іншим людям. З наступних історій дізнаємося про те, як діти разом зі своїми батьками рятували євреїв в особливо небезпечних умовах. Це був найвідповідальніший іспит для праведників-батьків та їхніх дітей – тривалий смертельно небезпечний іспит на людяність, справедливість і мужність.

Селянська родина Дениса та Федори Гончарів із с. Йосипенки Немирівського району все життя працювала на землі, пережила колективізацію. Коли Денис Арефович вимушений був переховуватися у родичів, його дружину, Федору Трохимівну, матір двох синів, забрали у брацлавську тюрму.

На початку 30-х, передбачаючи голод, Денис Гончар відвіз лишок пшениці та деякі речі до Немирова, знайомим євреям Мільштейнам – просив по можливості зберегти. Потім розповідав дітям, як наприкінці зими 1933 р. зайшов до них – може збереглося зерно. Він побачив опухлих від голоду дочку Мільштейнів Риву та їхню бабуню. Але зерно вони зберегли. Це дало можливість Гончарам навесні обсіятись та посадити город. З того часу знайомство єврейської та української родин переросло в тісну дружбу.

Під час німецької окупації Гончарі переховували Риву та її матусю Рахиль Мойсеївну. Рива, по чоловікові Брайтер, пригадувала: «Я була свідком розмови дядька Дениса зі своїми синами: «Хлопці, ми мусимо врятувати цих жінок. Ніхто не повинен про них знати». Вона залишила свою маму в Гончарів, а сама вирішила шукати партизанів і знайшла: до самого звільнення території, де вона перебувала у партизанському з’єднанні під командуванням Шитова. Воістину – участь в опорі задля спасіння. А тим часом Гончарі опікувалися долею матері Риви, Рахілі Мільштейн. Взимку її ховали в хаті на печі або в клуні; для неї обладнали «секрет», а Ваня та Степан носили тітці Рахілі їжу, попереджали про небезпеку. Коли з монастиря приходила Марія (сестра Дениса Арефовича Гончара), вона забирала Рахіль на свою половину та опікувалася нею як рідною – годувала, мила, прала її речі. Коли Рива Мільштейн після звільнення повернулася, біля будинку Гончарів її зустріла матуся. З 1942 р. до кінця окупації вона переховувалася у їх будинку, а господарі щодня ризикували життям. «Святі вони люди. Ми перед ними у неоплатному боргу», – писала у своїх спогадах Рива Ісаківна.

У цій історії можна виділити ряд мотивів, якими керувалися рятівники: порятунок знайомих та друзів, релігійний фактор – порятунок віруючими людьми, якими були Гончарі; надання допомоги євреями в період, який передував окупації (Голодомор 1932–1933 рр.). На наш погляд, все ж таки основним мотивом порятунку в цій історії є гуманність, уміння співпереживати, християнська мораль. Почесне звання «Праведник народів світу» родина Гончарів отримала однією з перших на Вінниччині. Іван Денисович Гончар став педагогом, тривалий час працював у навчальних закладах області, очолював педагогічне училище у Вінниці, вчив своїх учнів творити добро32.

Найчастіше об’єктом порятунку були діти, які викликали найбільший жаль, співчуття у дорослих.

Особливо слід відзначити справді бойові операції зі спасіння єврейських дітей у деяких дитячих будинках. Лідія Іванівна Постоловська, що очолювала один із таких закладів у Вінниці, врятувала від загибелі двадцять дві єврейські дитини. Жодного підлітка української національності, росіянина чи поляка, що перебували у цьому дитячому будинку, не було відправлено на примусові роботи до Німеччини. Постоловська врятувала всіх. Вона мала всі підстави зневіритись у радянській владі, зненавидіти людей і все радянське, адже її чоловіка, репресованого у 1938 р. за вироком особливої «трійки», розстріляли, вона виховувала своїх дівчаток, Аллу та Інну, сама. Але горе, що її спіткало, не позбавило людяності та милосердя, – от в чому мотивація вчинків цієї жінки.

У той самий час інші вчителі, вихователі, якщо можна їх так називати, зрадили своїх вихованців і віддали на смерть. У цьому звинувачують Степана Мілюкова – директора дитячого будинку із Янева Калинівського району, Ольгу Єнджієвську із Котюжан Вінницької області.

Голокост поставив людей перед страшним вибором – між життям та смертю, його приходилося робити і найближчим родичам. Відомі випадки, коли не тільки українські матері дітей, народжених від чоловіків-євреїв, а й чоловіки єврейських дружин ішли на смерть разом зі своїми близькими, хоча мали можливість врятуватись. Але було й інше – чоловіки відмовлялися від своїх дружин-єврейок або дітей, народжених ними.

Вдаючись до компаративного аналізу – порівняння дій у схожих ситуаціях, розповімо історію Павла Остапишена з м-ка Ялтушків Вінницької області. У жовтні 1942 р. він привів до поліції, де збирали євреїв на розстріл, двох своїх дітей, хлопчиків трьох та п’яти років, народжених дружиною-єврейкою, яку гітлерівці розстріляли ще в серпні 1942-го. «Відведи їх, бо нас вб’ють», – наказувала Павлові його мати, рідна бабуся дітей33.

Володимир Рудницький, бухгалтер місцевого радгоспу в с. Бохоники Вінницького району, не зміг вберегти від розстрілу свою дружину-єврейку, свою Єву. Його мати, Поліна Рудницька, яка не дуже жалувала невістку-єврейку та онуків, наполягала: «Відведи її в поліцію, там збирають євреїв, не відведеш – нас усіх повбивають». Володимир, мабуть, проявив слабкість: послухав матір, думав, що нацисти збирають євреїв на облік. Під час другої жовтневої 1942 р. акції знищення єврейського населення, незважаючи на наполягання матері видати дітей, сховав Аліка та Люсю. П’ятирічному хлопчику навіть довелося, ховаючись від поліцаїв, стрибати з другого поверху будинку. До кінця життя він був інвалідом. Деякий час Рудницький переховував дітей на маленькому лісному хуторі, потім перевіз їх у с. Долиняни Муровано-Куриловецького району, куди згодом виїхав сам34.

Кохання чоловіка до жінки або навпаки – один із критеріїв спасіння, які у джерельній базі трапляються дуже часто.

Кохання пройшло випробування і під час Голокосту. Молоді гарні дівчата (жінки) не тільки викликали співчуття та бажання сприяти їх спасінню, але й ставали об’єктом особливої чоловічої уваги. У нашій колекції фактажу є і такі приклади.

Історія кохання Єлизавети Жорницької, утікачки з іллінецького гетто, та Ксенофонта Яцюка, командира партизанського загону ім Леніна 2-ї партизанської бригади ім. Сталіна. Група іллінецьких євреїв – близько 30 чоловік, вже котрий день блукала у Шабелянському лісі, переховуючись від німецьких окупантів. Повернення у містечко загрожувало їм смертю. Останній притулок, остання надія – ліс, партизани. Вони підходили до розташування загонів «За Батьківщину», ім. Кірова, але ніхто їх не брав – кому потрібні немічні старі, жінки, діти, та ще й без зброї. Підійшли до розташування загону ім. Леніна, вартові викликали командира загону Яцюка, 28-річного чоловіка. Він оглянув пришельців, посміхнувся, підкликав ординарця, щось сказав йому та відійшов убік: «Хай до командира підійде найстарша серед вас жінка. Він буде говорити з нею». До командира прошкутильгала стара Тайбеле Моргуліс. Яцюк нахилився до неї і сказав пошепки, щоб ніхто не чув: «Тьотю, я прийму вас всіх у загін, якщо вона (він показав на Лізу) буде жити зі мною». Тайбеле повернулася до своїх і сказала: «Люди, ставайте на коліна, просіть її». Згодом, здавалося б, миттєве чоловіче почуття переросло у палке кохання.

Восени 1943 р., коли наближався фронт, у загін прийшли поліцаї – їх приймали: вони були зі зброєю, і Яцюк боявся, аби не розпізнали в Лізі єврейку, не завдали шкоди, і намагався ніколи не залишати її саму в розташуванні загону. Вони завжди були разом. А потім, у грудні 1943-го був василівський бій, німці та власівці йшли у ліс. У цьому бою було важко поранено командира Яцюка. Ліза винесла його з поля бою, врятувала життя.

При розформуванні загону оформляли різного роду довідки, партизанські посвідчення. Окрім них, Ліза Жорницька отримала ще ось такий документ – своєрідне свідоцтво про шлюб. «Дано Яцюк Лізі Семенівні в тому, що вона дійсно є дружиною командира партизанського загону ім.Леніна Яцюка Ксенофонта Тихоновича».

Такий документ виявлено в офіційній партизанській документалістиці. Архівне джерело дало поштовх до подальшого пошуку документів і людей – безпосередніх свідків та учасників подій. І головне – ми розшукали в Рахнах стареньку, вже дуже хвору Лізу Яцюк, 2002 р. її не стало. А Ксенофонт Тихонович помер у 1979 р.35.

У м. Бару Вінницької області шуцман Павло Гетьман урятував від розстрілу кохану дівчину – єврейку Хуму Кремінь. Він служив в українській допоміжній поліції і охороняв банк, уночі вивів її з території барського гетто. Хума переховувалася в будинку Гетьманів до самого звільнення району в березні 1944 р. Під час окупації в неї народився первісток – синочок, якого назвали на честь батька, – Павлом. Пологи у льоху приймав батько дитини, Павло Гетьман, разом зі своєю мачухою.

У 90-х рр. минулого століття, під час роботи у фонді Спілберга, вдалося взяти інтерв’ю в обох – у Хуми Кремінь і Павла Гетьмана. На питання, чому він урятував Хуму, Павло відповів: «Врятував, бо любив її більше за все на світі». У цих словах – мотивація порятунку.

Після війни секретарю Барської селищної ради Хумі Мойсеївні Гетьман (Кремінь) вдалося довести у місцевому відділі НКДБ, що Павло, її чоловік, не зрадник, він нікого не вбивав. Вона чекала його повернення до рідної домівки впродовж всього строку покарання – «5 років шахт Донбасу за… співпрацю з окупантами»36.

Любов сильніша від смерті й страху смерті. Тільки нею, тільки любов’ю рухається життя. Почуття, якщо вони були щирими, не змогли зруйнувати ані чорносотенські циркуляри, ані погроми, ані переслідування євреїв у колишньому СРСР. У цьому контексті пригадується історія, яку я висвітлила на сторінках однієї із своїх публікацій, присвячених долі вінницького єврейства під час Другої світової війни. Лікар медсанбату Любов Зарудій та її чоловік Олексій Кадацький одружилися на фронті. По війні приїхали на батьківщину Любові – до Вінниці. Працювали у лікувальних закладах. Під час сумнозвісної «справи лікарів» Олексію Івановичу пропонували блискучу партійну кар’єру, якщо оголосить свою дружину шкідником, «ворогом народу» та розлучиться з нею, обіцяли сприяти тому, щоб діти залишилися з ним, з батьком.

Він написав листа до міськкому партії, який закінчив словами: «Я ніколи цього не зроблю, НІКОЛИ». Великими літерами про велике кохання37.

Тому його ім’я навіки у серцях близьких, у списку Справедливих світу цього.

Навряд чи можливо виміряти питому вагу всіх мотивацій порятунку євреїв за часів Голокосту; найчастіше спостерігається певна їх сукупність, суто індивідуальна для кожного рятівника комбінація усвідомлюваних та неусвідомлюваних мотивів, обумовлених здійсненням подвигу спасіння. Більшістю рятівників рухали такі почуття, як жалість, людяність, гуманність. Майже у всіх випадках порятунок євреїв був протестом проти несправедливості, жорстокості нацистських злочинів.

Мотивація порятунку євреїв – проблема складна й неоднозначна. Оскільки мораль, якою керувалися рятівники, є категорією філософською, етичною. Дослідженнями Голокосту, окрім істориків, мають опікуватися філософи, психологи, психоаналітики, релігієзнавці, аби пролити світло, конкретизувати проблему людського вибору й поведінки у період Голокосту. Апелюючи до офіційної документалістики, до зібраної колекції фактажу, власного досвіду участі в багатьох проектах зі збору аудіо- та відеосвідчень тих, хто пережив Голокост, очевидців та учасників подій, у т.ч. у проекті, що здійснювався Фондом Спілберга та інших, висловлюємо судження: праведників було набагато менше ніж тих, хто зраджував, хто видавав окупантам переслідуваних євреїв, хто брав участь в акціях їх знищення, хто просто був байдужим до їх долі. Певною мірою це пояснюється тим, що Праведництво – це Героїзм, а Героїзм – не повсякденна справа. Урешті-решт, врятувати єврея – це, за умов окупації, було ризиком, небезпекою як для власного життя, так і життя рідних та близьких.

Позиція Праведників народів світу, Справедливих світу цього вчить нас не забувати про такі цінності, як правда і мужність, протистояти байдужості, ставити перед собою етичні проблеми та робити моральний вибір. Все це безумовно спонукатиме молодь до толерантності та відкритості, до полікультурної неоднорідності сучасного світу. Ми переконані, що через освіту, мистецтво, документальне кіно можна говорити про історичне зло та ненависть таким чином, що це стане джерелом науки, рефлексії та усвідомлення відповідальності за майбутнє.

Погоджуємося із судженням політологів, соціологів, істориків – вчених дослідників теми, а саме: Праведників народів світу має вшановувати передусім та країна, де вони здійснили та здійснюють свої героїчні вчинки. Щодо України (та й інших країн) – це один із факторів, що впливатимуть на формування міжнародного іміджу держави.

Актуальність теми рятівників та врятованих, історична пам’ять про події Другої світової війни важливі для сьогодення, у той час, коли у світі ще стільки несправедливості та насильства, коли Україну роздирає війна на сході, коли ціну людського життя зведено до нуля, коли гинуть молоді та дужі, коли Росія так і не врахувала уроків Голокосту.