О. Костючок. Діяльність Київської міської управи у сфері забезпечення санітарної очистки міста Києва (1941–1942 рр.)

У статті досліджується діяльність Київської міської управи у справі забезпечення санітарної очистки міста Києва у роки німецької окупації.

The activity of the Kyiv City Municipality in sanitary purification of Kyiv during German occupation is examined in the research article.

Справа забезпечення охорони здоров'я вимагала вжиття низки заходів, які стосувалися, окрім підготовки медичних кадрів, проведення наукових досліджень, виробництва медичного устаткування і ліків тощо, підтримки інфраструктури для забезпечення санітарно-гігієнічних норм. Для цього були потрібні відповідні транспортні засоби для очистки міста від сміття, очищення води, відлагоджена водогінна система, доступність миючих засобів. Підтримка цієї інфраструктури є однією з умов уникнення основних джерел захворювань. Супутньо, рівень захворюваності в умовах міста залежить від низки додаткових факторів: харчування, забезпечення різного виду паливом для гарантування відповідного температурного режиму, нагріву води з метою підтримання гігієни тіла і предметів особистого користування, дотримання правил гігієни і санітарного стану в торгівельній мережі і промисловості. Вивчення діяльності місцевих органів влади у сфері дотримання санітарного стану у місті Києві за часів німецької окупації (1941–1943 рр.) дозволить розширити знання про цей важливий сегмент багатостороннього життя населення Києва. Серед історіографічного доробку слід виокремити дослідження Т.Заболотної, яка розглянула стан очистки міста і епідеміологічну ситуацію з точки зору мешканця Києва [2, с. 134–137].

Після вступу німецьких військ у Київ, забезпечення сфери охорони здоров'я перебрала Київська міська управа. КМУ в своїх наказах віддавала розпорядження, які мали запобігти виникненню епідемій. Німецька адміністрація підтримувала ці заходи [1, арк. 7]. У структурі Управи установою виконуючою очистку міста стала контора з очистки міста. Під час радянської евакуації постраждала очисна інфраструктура міста. З довоєнних 40 автомобілів і 190 коней залишилося відповідно 8 і 18 [11, арк. 25]. Внаслідок відсутності достатньої кількості транспорту та кепським постачанням пальним і дефіциту фуражу, контора не могла виконати свої зобов'язання. У дилемі вибору між зосередженням транспортних ресурсів для постачання продуктів чи очистки від сміття, закономірно перевага віддавалася першому. Тому двірники і мешканці будинків вирішували проблему утилізації сміття самостійно, найчастіше, шляхом закопування в дворах, садибах або взагалі відмовою від прибирання [11, арк. 57]. Так 20 жовтня 1941 р. з 47 перевірених садиб Володимирського району 35 знаходилися в антисанітарному стані. З жодної садиби сміття не вивозилося, тільки в 12 його закопали [3, арк.1]. Навесні не каналізовані садиби загрожували залити місто фекаліями [11, арк. 25]. Стан очистки міста означувався Управою, як на неприпустимо низькому рівні [11, арк. 68].

З урахуванням кількості населення, яке в листопаді-грудні 1941 р. наближалося до 400 000 осіб, рівень очистки, в порівнянні з передвоєнним, знизився в декілька разів. Не маючи засобів для вивезення сміття відділи Управи не могли впоратися з цією проблемою самостійно. Тому з кінця грудня 1941 р. з цією метою застосовувалася гужова повинність. Але через брак фуражу, захід завершився невдачею. Відтак, на початку січня 1942 р. на спільній нараді представників відділів КМУ і районних управ (далі – р/у) вирішили розподілити обов'язки з прибирання між конторою очистки КМУ і місцевим населенням. Контора здійснювала очистку громадських місць і неприлеглих до житлових будинків територій. Кербуди і орендарі мали застосовувати будь-які ініціативні заходи, аж до вивезення сміття в ручну. Тобто очистити місто повинні були жителі міста. Слідкувала за цим українська поліція. Крайній термін виконання ставився на 15 лютого 1942 р. [10, арк. 10–14]. Проте за очищення міста боролися і у березні 1942 р. [10, арк. 67]. На час зими і лютих морозів в Управи і німецької адміністрації, місцевого населення був час щоб запобігти поширенню збудників різноманітних захворювань.

Для спостереження за санітарним станом житлових будинків, підприємств, закладів, установ у системі відділу охорони здоров'я КМУ функціонувала санітарно-епідемічна станція. Роботу з обстеження стану об'єктів на місці виконували підрозділи санітарно-епідемічної станції – 11 районних санітарно-епідемічних станцій [11, арк. 15], які частково були підзвітними і підконтрольними інспекторові охорони здоров'я відповідного району [8, арк. 4; 4, арк. 83]. Вся установа утримувалася за бюджетні кошти [9, арк. 146–150]. Апарат санепідемстанції, у порівнянні з радянськими часами, зменшився в 4 рази. Зі 180 лікарів, залишилось 43, більшість з них були скорочені за вимогою фінансового відділу КМУ. В розпорядженні санітарно-епідемічної станції знаходилися 2 малопотужних дезинфікуючих станції, та одна санітарно-бактеріологічна лабораторія [11, арк. 15].

Санепідемстанція не мала офіційно затвердженого положення з чітко визначеними правами [11, арк. 26], хоча повноваження, які вироблялися у процесі роботи, полягали у спостереженні за дотриманням санітарногігієнічних норм і організації санітарно-епідеміологічної роботи [11, арк. 15]. Цей орган почав функціонувати з 2 жовтня 1941 р. [5, арк. 1]. Для дотримання санітарних вимог з боку підприємств і закладів в Управі міста, санепідемстанція зверталася до відділів Управи з проханням обов'язково вимагати в процесі видачі фінансового патенту, надання висновку органу відділу охорони здоров'я про відповідність умов виробництва санітарним нормам [4, арк. 41]. Але ця пропозиція була проігнорована відділами КМУ [4, арк. 12]. З функціонуючих 1409 суб'єктів господарської діяльності, з відому і схвалення санепідемстанції відкрилось 25% [11, арк. 25].

Стрімкий розвиток дикого ринку на перше місце ставив надприбуток. Відділи Управи не могли убезпечити від появи самовільних підприємств, а у випадках їхньої реєстрації, санітарні умови не завжди бралися до уваги.

Санітарна станція намагалася протестувати проти таких дій фінансового відділу, який видавав патенти, на що отримувала негативну відповідь, мовляв, шкодять розвитку підприємництва, таким чином визнаючи, що багато закладів не відповідають санітарно-епідемічним нормам [11, арк. 25].

В умовах бурхливого розвитку торгівельних відносин між селом та містом, чимало підприємливих осіб вирішило підзаробити організовуючи заїзди для селян, виключно в яких з 1 грудня 1941 р. могли зупинятися селяни під час перебування у місті [9, арк. 4]. Легально відкриті заїзди для селян в деяких випадках не відповідали санітарно-гігієнічним вимогам. Але найбільше нарікань у представників санепідемстанції викликала сфера торгівлі речами та харчами. В умовах війни, величезної інфляції простий мешканець був змушений обмінювати своє майно на продукти. За відсутності дотримання гігієни, а більшість людей думали виключно про виживання, траплялося, що речі, які йшли на обмін були завошивлені. Ці випадки, не стали поодинокими і з метою боротьби з можливим виникненням і поширенням хвороб, міською управою 11 грудня 1941 р. затверджується постанова про обов'язкову дезинфекцію завошивлених речей, які приймали на продаж [9, арк. 67].

Проте навряд чи можливим було прослідкувати за обмінними операціями на базарі, які в другій половині грудня деякий час визнавалися німцями незаконними і за здійснення яких вішали. Комісійні магазини зобов'язувалися додержуватися постанови, але ці заклади не знаходилися під пильним контролем.

Торгівля харчами викликала велике занепокоєння. Базари не були відповідно облаштованими, навколо і всередині знаходилося багато сміття [11, арк. 58]. Спостерігалися випадки обладнання торговельних місць біля вбиралень. Жодна згадка про контроль за якістю продуктів у звітах санстанції відсутня.

Проте найбільшу небезпеку для городян становив продаж готових страв з рук торгівок-перекупців і спиртних напоїв. Страви купувалися багатьма охочими. Навіть на стадії продажу цих страв представники санепідемстанції бачили грубе порушення санітарних норм.

Контролю за якістю страв і спиртних напоїв не було [11, арк. 52]. Самогоноваріння з метою економії зерна німецькою владою було заборонено [7, арк. 25] тому підприємливі особи нелегально варили самогон із найрізноманітнішої сировини і збували на ринках. Відповідно фіксувалися отруєння, спиртними напоями, придбаними на базарі з-під поли. Так, у середині грудня 1941 р. отруїлося 4 особи з летальними наслідками, що сколихнуло учасників пленуму КМУ. З цим явищем органи охорони здоров'я КМУ і р/у намагалися боротися з залученням поліції [4, арк. 116, 123]. А в січні 1942 р. планували впорядкувати ринкову торгівлю припинивши продаж страв пов'язаних з литвом посуду і перевести торгівців харчових виробів з рук до павільйонів застосувавши до них санітарні вимоги [8, арк. 9]. Проте, навряд чи такі дії могли бути застосовані Управою, оскільки визнаючи поганий стан забезпечення продуктами, санепідемстанція дивилася на це явище крізь пальці [11, арк. 22], до того ж Управа не диспонувала достатніми силовими структурами, щоб заставити городян виконувати відповідні розпорядження.

В період окупації, їдальні стали одними з головних об'єктів виготовлення і продажу страв. Слід зауважити, що існував частковий контроль за умовами в яких виготовлялися страви у їдальнях. На обліку санітарних служб КМУ знаходилося 329 об'єктів громадського харчування [11, арк. 22]. Санітарний стан їдалень, у значній мірі, був незадовільним – непристосованість площ, відсутність підсобних приміщень, перевантаженість, недостатній санітарний режим тощо [11, арк. 69]. Санстанцією вимагався медогляд усього персоналу, але він часто ставав фікцією, нерідко співробітники їдалень відмовлялися його проходити. Складалася ситуація, коли власник не хотів виганяти співробітника за відмову від медогляду, а санстанція не могла жодним чином перевірити імовірність зараження особи інфекційними захворюваннями і вжити відповідних заходів. Особливо ця проблема гостро поставала у випадку з приватним власником вплинути на якого було дуже важко [11, арк. 56].

Повноваження санепідемстанції не давали можливість усунути недоліки, єдиними засобами стали надання вказівок і звернення до інших відділів за допомогою яких вирішувалася справа. Але, слід припустити, що таких випадків було небагато. Так, у звіті відділу охорони здоров'я за період роботи з 19 вересня по 20 грудня 1941 р. згадується тільки випадок закриття одного заїзду за вимогою санепідемстанції [11, арк. 26]. За закриття підприємств санепідемстанція отримувала нарікання з боку інших відділів Управи [11, арк. 26].

Відділи КМУ здійснювали перевезення хліба для населення без забезпечення санітарних норм. Адже вози на яких здійснювався привіз хліба водночас були навантажені сміттям [11, арк. 52].

Поряд із незадовільним санітарним та гігієнічним станом в окупованому Києві існували інші джерела виникнення хвороб. Епідеміологи констатували факти появи інфекційних захворювань таких як тиф у місті Києві шляхом занесення з сіл під час мандрівок киян у пошуках продуктів [11, арк. 20]. Проте найбільшим і найнебезпечнішим джерелом виникнення і поширення інфекційних хвороб серед мешканців міста стали табори військовополонених. Більшість захворювань фіксувалися після перебування цивільних в таборах військовополонених або внаслідок контактів з військовополоненими. З усіх цивільних захворівших на сипний тиф 70% [11, арк. 20] – 88,4% з усіх випадків заразилися в таборі військовополонених або через контакт з військовополоненими [6, арк. 499–502]. В таборах військовополонених не вживалося жодних заходів з підтримання гігієни, дезинфекції, лікування.

Якщо припинити рух міста у село службовці КМУ не планували, то пропозиції завертати від Києва військовополонених висловлювалися на пленумі КМУ [11, арк. 60]. Тому що дезинфікувати усіх військовополонених, виявляти хворих не вистачало ресурсів та кадрів.

Дезинфікувала військовополонених дезстанція Українського Червоного Хреста (далі – УЧХ), але при дезинфекції близько 200 осіб в день, цих потужностей було замало [12, арк. 6–7]. Впоратися з загрозою перенесення пошестей військовополоненими Управа міста не могла. У розпорядженні відділу охорони здоров'я було 2 робочі малопотужні дезінфікуючі станції [11, арк. 15].

У боротьбі з переносниками захворювань такими як воші, КМУ діяла неквапливо. Лише 11 грудня 1941 р. з'являється постанова про обов'язкову дезинфекцію усіх виявлених з вошами, усі приїжджі дезінфікувалися або проходили обов'язковий огляд у санітарного лікаря [9, арк. 67]. З 1 грудня 1941 р. розпочалися планові огляди установ, підприємств та простого населення, яке в документах називається неорганізоване. За грудень 1941 р. оглянули 4169 осіб, за січень – 9179, лютий – 14247 [3, арк. 30–51].

Поширення хвороб залежить від інтенсивності контактування. Під час окупації темп життя завмер. Зменшилася густота населення, чимала кількість установ не функціонувала. Школи, пропрацювавши з листопада по початок грудня 1941 р., були закриті. Єдиними місцями для контактів городян стали базари і крамниці, черги за отриманням продуктів і води, виконання трудової повинності. Завдяки цьому хвороби не могли швидко поширюватися.

Велику вагу у рівні захворюваності відіграє обізнаність населення з правилами гігієни. Знання цих правил дозволяє уникнути в багатьох випадках захворюваності.

І, слід відзначити, що серед міського населення існувало дотримання цих правил, що випливає з загальних показників захворюваності. В сукупності цих основних факторів можна визначити загальний рівень захворюваності і порівняти з довоєнним. Але офіційні дані підготовлювалися тенденційно. В звіті, що пролунав на пленумі КМУ 20 грудня 1941 р., шляхом маніпуляцій з методикою підрахування кількості випадків захворювань, співробітники відділу охорони здоров'я прийшли до висновку про зменшення кількості захворювань в порівнянні з попереднім 1940 р. За основу узяли показники захворювання за 11 місяців 1941 р. і порівняли з 11 місяцями 1940 р., хоча окупація Києва на 20 грудня тривала близько 3 місяців [11, арк. 15–16]. Така методика є некоректною, штучно поєднуючи відносно сприятливі дані мирних часів з періодом господарювання КМУ.

Слід вважати, що показники захворювань за часів німецької окупації не були задовільними, тому їх пом'якшили таким чином. В абсолютних цифрах ця статистика є правдивою, але не враховує значне скорочення населення до 19 вересня і збільшення кількості хворих на 100000 осіб. Змішавши ці дані виявити відомості випадків захворювання за час з моменту окупації до середини грудня 1941 р. неможливо.

Проте точну кількість випадків захворювання у відділі охорони здоров'я не знали [11, арк. 16]. Службовці Управи зауважували на незначній кількості випадків тифу [11, арк. 60].

В порівнянні з захворюваністю на тиф за січень-лютий 1940 р., що становило 86 осіб, ситуація погіршилася. В січні 1942 р. захворіло 175 осіб, в лютому 422 особи з полоненими включно. Разом з полоненими рівень захворюваності зріс в 6,9 разів, серед цивільних в 2 рази. Рівень захворюваності зростав. Поміж цивільних хворих найбільша кількість була серед медичного персоналу –38,6%, решта – робітники і службовці. У віковій структурі переважна більшість хворих 26,9% мала вік від 20 до 29 років. У статевій структурі 68% жінки [6, арк. 499–502].

В січні 1942 р. зафіксовано 26 випадків захворювання на скарлатину, 7 – дифтериту, 27 на дизентерію і за січень-лютий, можливо, березень – 2307 випадків захворювання на грип [6, арк. 496–498]. Але, слід вважати, що ці дані не відображали справжню кількість захворювання, внаслідок відсутності можливості обліковувати всіх хворих.

Підсумовуючи, слід зауважити, що відділи КМУ не могли впоратися з очисткою міста. Санітарний стан був незадовільним і загрожував стати одним з джерел виникнення епідемій. Постачання населення засобами гігієни не здійснювалося. Торгівля харчами та готовими стравами здійснювалася без дотримання санітарних норм. Спостерігалося зростання інфекційних захворювань.

Чимало з цих проблем стало наслідком складних умов викликаних війною, певною байдужістю німецької адміністрації і безсилля КМУ.

Джерела та література

1. Акти на паливо, списки матеріалів 8-ї взуттєвої фабрики та листування з головою управи з господарчих питань. 20 жовтня 1941 р. – 30 січня 1942 р. – ДА Київської області, ф. Р-2356, оп. 4, спр. 15, арк. 1–42.

2. Заболотна Т. В. Повсякденне життя населення Києва в роки нацистської окупації 1941–1943 рр.: дис... канд. іст. наук. – К., 2008.

3. Зведення про наслідки санітарних оглядів районними санітарними станціями 21 жовтня 1941 р. 1 червня 1942 – ДА Київської області, ф. Р-2356, оп. 9, спр. 13, арк. 1–76.

4. Листування з відділом охорони здоров'я міської управи про районування вулиць, складання бюджету на 1942 рік, затвердження штатів і інші організаційні питання. – ДА Київської області, ф. Р-2360, оп. 11, спр.14, арк. 1–320.

5. Матеріали про випадки черевного тифу профілактичні засоби обстеження. 2 жовтня 1941 р. –11 серпня 1943. – ДА Київської області, ф. Р-2356, оп. 9, спр. 14, арк. 1–20.

6. Матеріали про діяльність німецько-фашистської поліції безпеки і СД у м. Києві і в інших окупованих районах України (Доповіді, листування, списки осіб, що співробітничали з окупантами, а також списки осіб арештованих чи вбитих німецько-фашистськими окупантами). 1942 –1943. – ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 474, Т. 1, арк. 1–1023.

7. Накази та розпорядження керівників сільського господарства німецьких військ та Макарівської райуправи. Списки громадян села Маковище. 22 вересня 1941 р. – 4 січня 1942 р. – ДА Київської області, ф. Р-2003, оп. 1, спр. 3, арк. 1–263.

8. План роботи інспектури охорони здоров'я Подільської районової управи та санітарноепідемічної станції 15 листопада 1942 – 1 квітня 1943. – ДА Київської області, ф. Р-2360, оп. 11, спр. 7, арк. 1-28.

9. Постанови голови міста Києва №101–302. 1 грудня – 26 грудня 1941 р. – ДА Київської області, ф. Р-2412, оп. 2, спр.2, арк. 1–152.

10. Постанови голови міста Києва за січень – травень 1942 року. 12 січня 1942 – 29 травня 1942 р. – ДА Київської області, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 1, арк. 1–168.

11. Стенограма пленуму Київської Міської Управи від 20 грудня 1941р. – ДА Київської області, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 40, арк. 1–73.

12. Тимчасовий статут товариства Український Червоний хрест і відчит головної управи його з 12/X по 15/ХІ 1941 р. – ДА Київської області, ф. Р-2395, оп. 1, спр. 2, арк. 1–7.