Статті
Д. Малаков. Київ під німцями
Д. Малаков. Київ під німцями
19 вересня виповнюється 70 років від початку нацистської окупації столиці України
Сьогодні корінні кияни становлять маленький відсоток міської людності, – певно, така вже доля всіх столиць. Ще менший прошарок у місті тих, хто народився бодай за кілька років до війни, хто пережив війну на окупованій території, «при німцях», як тоді казали, і пам’ятає той час. Нині, з відстані десятиріч, стала особливо відчутною й помітною тотожність більшовицького й нацистського режимів у багатьох виявах і вимірах: прагнення світового панування, фанатичний одноосібний лідер (тут вождь, там «фюрер», тобто німецькою «вождь»), нацистська вищість арійців там і створення «єдиної спільності радянський народ», але ж російськомовної – тут, однозначна однопартійність, нехтування основами демократії під демагогічними гаслами на захист демократії та прав народу (суди і там, і тут називалися народними), підпорядкування мистецтва й архітектури ідеологічним засадам партії заради її звеличення тощо.
Перед війною населення міста становило 930 тис. Від 23 червня 1941 року – дня початку мобілізації – 200 тис. киян взяли до лав армії. 325 тис. разом із заводами та науковими й культурницькими установами, з обладнанням і найбільшими цінностями евакуювали на Схід. У місті лишилося близько 400 тис. жінок, дітей та підлітків, старих і хворих, кинутих напризволяще як зайвий баласт війни.
Командування Червоної армії та НКВС ревно виконувало сталінську настанову, що пролунала у виступі по радіо 3 липня: не залишати ворогові жодного кілограма зерна, жодного літра пального. Тож із Києва пішли у глиб країни залізницею ешелони, а Дніпром – баржі з борошном, крупами, цукром. Аби не дісталося противникові, а ось про людей, які перебували на окупованій ворогом території, ніхто не дбав. Коли 17 вересня через Київ пішли до дніпровських мостів колони виснажених у боях червоноармійців, населення зрозуміло, що це вже кінець, і кинулося розтягати з магазинів і складів те, що лишилося, – від ґудзиків до меблів. Два дні тривали безвладдя й грабунки. Хапали все: борошно з хлібозаводів, напівфабрикати з кондитерської фабрики, рештки запасів з овочевих баз. Несли в руках, на спині, кантували важке по асфальту. Пам’ятаю, як одна жіночка, не маючи в що, насипала крупів повну пелену й так і йшла, не соромлячись виставленого на всю вулицю трико. Якийсь дядько налив повний кошик сметани і підтюпцем біг із ним мерщій додому, залишаючи за собою білу доріжку, бо плетений із комишу кошіль протікав. Якісь спритники били вікна ощадкас і дерлися туди з дрилями, сподіваючись видобути із сейфів гроші, ще й приказували: «Це все наші позики!» (Одну з 12-річних зарплат радянські люди отримували облігаціями державних позик рівномірно щомісяця.) Прокинувся тваринний інстинкт самовиживання: немає влади, немає законів.
А мало не в цей час енкавеесники розстрілювали останніх в’язнів Лук’янівської тюрми та підвалів НКВС на Короленка, 33. У переддень вступу німців у місті не стало води й електрики, бо залишені підпільники вивели з ладу ці системи життєзабезпечення. Люди мусили діставати воду з підземних пожежних резервуарів і просто з Дніпра.
Отже, 19 вересня 1941 року, після 72-денної оборони столиці, нацисти ступили на київську бруківку. Першими наказами окупанти вимагали зареєструватися всім чоловікам і комуністам, здати радіоприймачі, зброю та військове спорядження, населенню стати до праці, за невиконання кожного з розпоряджень – розстріл.
Довідавшись від полоненого командира-мінера про мінування Києва, німці швидко знешкодили радіокеровані фугаси, встановлені червоними в підвалах Оперного театру, Верховної Ради, НКВС, Будинку уряду, Музею Лєніна (нині Міський будинок учителя), у штабі Київського особливого військового округу (нині Адміністрація президента) тощо. Ще й відзняли на кіноплівку процес розмінування Музею Лєніна – «більшовицької святині». Але вони не знали про мінування Хрещатика, де одразу ж розселилися в порожніх готелях та помешканнях евакуйованої совєтської еліти. Тож 24 вересня почалися вибухи і пожежі на заздалегідь замінованому Хрещатику: так «наша земля запалала під ногами окупантів». Вигоріли й прилеглі квартали. Скільки тоді загинуло мирних людей, ніхто не рахував.
Проте потерпали від терористичних актів підпілля не так окупанти, як прості кияни. За першу диверсію німці розстріляли 100 заручників – випадкових людей, схоплених на вулицях. За другу заплатили життям 200 киян. За підпал 1 листопада Думи (перед війною цей старовинний будинок стояв на теперішньому майдані Незалежності й у ньому містилися міськком та обком КП(б)У) наступного дня окупанти розстріляли вже 300 осіб. За четверту акцію – 400. Отак 1 тис. киян загинули за дії підпілля, що аж ніяк не вплинуло на хід війни. До речі, перший склад більшовицького підпілля виказав окупантам один із його ж керівників – секретар райкому.
Міським життям і долями людей в окупованому місті переймалися зовсім не «борці за народне щастя», залишені в місті для терористичних дій та диверсій, а члени похідних груп ОУН. Це вони, спираючись на виявлену громадянську свідомість та активність української інтелігенції, покинутої в Києві, утворили міську управу. Її очолив професор Олександр Оглоблин, відділом культури керував кінорежисер і скульптор Іван Кавалерідзе, освіти – доцент КПІ Іван Солодовник. Спілку художників та архітекторів очолив професор Федір Кричевський, Спілку письменників – Олена Теліга. До цієї праці стали справжні патріоти, свідомі громадяни, освічені шановані й знані люди. Авторитети без лапок, не кар’єристи, не політики з дальнім прицілом на збагачення. Це українські патріоти, а не більшовицькі підпільники створили Український Червоний Хрест, який опікувався військовополоненими та покинутими в шпиталях пораненими, тож невдовзі був заборонений нацистськими окупантами.
Міська управа відкрила мережу сиротинців та будинків престарілих, намагалася робити все можливе для виживання киян за тих умов. А умови виявилися неймовірно жорстокі, адже нацисти мали на меті поступове знищення населення України як такого. І почали з євреїв. У розпорядженні про явку «всіх жидів міста Києва та його околиць» була хитра й підступна фраза: «Хто не з’явиться, буде розстріляний». Тож люди йшли, щоб уникнути смерті, але йшли на загибель. 29 і 30 вересня 1941 року німецькі нацисти розстріляли в Бабиному Яру 33 771 особу. До речі, загалом там знайшли смерть понад 100 тисяч городян різних національностей. Крім приблизно 40 тис. євреїв це і військовополонені, підпільники, і сотні українських патріотів, і роми, і комуністи, і злочинці. Останніх також публічно вішали на ліхтарях навпроти Бессарабки.
У роки окупації в Дарницькому концтаборі загинуло понад 130 тис. військовополонених та мирних громадян, ще десятки тисяч – у Сирецькому. Тільки вдуматися в ці страшні цифри, адже то лише частка з 665 тис. червоноармійців, які потрапили в полон під час бездарно завершеної, мовою офіціозу – Київської оборонної операції липня – вересня 1941 року!
За два роки окупації нацисти вивезли з Києва на примусові роботи до Німеччини понад 100 тис. міської молоді. Повернулися не всі. А як виживали кияни тут? «Вирішивши» єврейське питання, нацистські окупанти запровадили режим поступового, повторимо, вимирання для решти населення окупованої України та Києва особливо: ніякого продовольства місто не отримувало. Лише виокремили так званих фольксдойче – осіб, які могли документально довести своє арійське походження: для них створили невеличку мережу продовольчих крамниць, для їхніх дітей відкрили школи. Інші – «зайві їдці», для яких – киян – єдиним місцем здобути щось їстівне, окрім ерзац-хліба з чималою домішкою київських каштанів, залишалися базари: Житній, Сінний, Володимирський, Солом’янський та найвелелюдніший – Євбаз – Єврейський базар, де між тим жодного єврея впродовж двох років окупації вже не було. А ціни! Для порівняння: хлібина на базарі коштувала 300 окупаційних карбованців, а середня плата коливалася в межах 400 на місяць. У центрі міста відкрилося кілька комісійних магазинів, де приймали на продаж коштовності та твори мистецтва. Купували окупанти. Рідкісна антикварна річ могла дорівнювати на базарі вартості маленької скляночки пшона.
Щоб не бути голослівним, наведу кілька споминів із власного життєвого досвіду. Батько за віком не підлягав тотальній мобілізації, але їх – старших – взяли під приводом «на збори», і він теж пішов на фронт. Ми залишилися в рідному Києві, об’єднавшись в одну велику родину: мама з двома синами (13 і 4 років), мамина мама й сестра-інвалід (чоловік, наш дядько, теж пішов на «збори») та їхня дочка 16 років. Наш тодішній будинок на Інститутській згорів у вересні 1941 року під час більшовицького нищення Хрещатика, але міська управа надала як погорільцям нове помешкання. У січні 1942-го померла з голоду бабуся, а мене віддали в дитячий будинок. Містився він на Солом’янці, в довоєнному дитбудинку. Там утримувались і належно виховувались (певна річ, аполітично, але ж українською мовою!) діти-сироти, діти з нужденних родин. Ось яким був звичайний раціон на день: на сніданок – блюдечко гарячої брунатної водички з розчиненою в ній мелясою (відходи цукроварного виробництва) та шматочок ерзац-хліба (з домішкою каштанів); на обід – дитяча тарілочка кандьору, в якому окрім каламутної водички траплялося кілька зерняток пшона, і такий само шматочок ерзац-хліба; вечеря повторювала сніданок. Як несподіване свято інколи давали по одній однаковій для всіх (діти за цим ревно стежили) картоплинці, звареній «у мундирах». Але і це був порятунок від голодної смерті, бо вдома не було й такого. Нагадаймо: тодішнє село не знало голоду, він охопив місто, а саме його центральну частину, бо на київських околицях – Куренівці та Святошині – в людей були городи. Ті, хто спритно пограбував восени 1941-го гастрономи й склади, теж не бідували: самі їли й на базарі торгували. Сьогодні важко пояснити, що газу тоді в Києві не було і навіть проблема наявності дров для варистої печі, опалювальної груби чи буржуйки теж завдавала щоденного клопоту. З настанням вечора місто поринало в темряву: основне обладнання з електростанцій вивезли на Схід, тож електрикою користувалися тільки окупанти та їхні установи.
І ще про дитячий будинок. Попри умови існування, персонал неухильно витримував належний розклад дня. У виховні години розучували українські народні пісні, грали в лото і ведучий урочисто виголошував: «У кого апельсин, у кого мандарин, яблуко, вишенька, слива, огірок, помідор?» Усе це ми пізнавали й знали лише за картинками. Навесні стало веселіше: нам варили зелений борщик із підпарканної кропиви, ми ласували зеленими калачиками й чорними ягідками пасльону, які, щоправда, виїли одразу ж попід парканом нашого терену. Першого травня на святковому ранку співали: «А вже весна, а вже красна…», а в дверях поблажливо всміхалися так звані шефи з Штадткомісаріату в жовтавих одностроях та з червоною нарукавною пов’язкою з чорною свастикою в білому колі. Нічого німецького чи радянського в репертуарі не було! А радянська авіація інколи піддавала авіанальотам сусідній з нами Київський залізничний вузол. Однієї ночі від удару повітряної хвилі в одній зі спалень назовні вивалилися шибки разом із віконними рамами. На ранок виховательки, педагогічно відволікаючи дітей від політики, спробували пояснити нам, що то вночі була дуже сильна гроза. На що метиковані діти відказували: «Так, така сильна гроза, що аж бомби падали!»
Мистецьке життя тривало: у театрах відбувалися вистави, з успіхом йшли опери і балети з класичного та українського репертуару, в кінотеатрах – німецькі фільми; в художньому музеї двічі виставляли свої твори понад двісті київських художників – від знаних класиків до вчорашніх учнів. Образно кажучи, творча інтелігенція гідно репрезентувала українське мистецтво на справді європейському рівні. Тепер на світових аукціонах трапляються роботи, скажімо, Кричевських: Василя-старшого і Василя-молодшого, створені за часів окупації Києва на продаж, бо виживати кияни мусили хто як міг.
Щодо легендарного футболу, то ніякого «матчу смерті» не було. Так, влітку 1942 року київські футболісти-професіонали грали з командами аматорів із німецьких та мадярських військових частин гарнізону справді переможно – на радість місцевих уболівальників. Є спогади неупереджених свідків, фото, на якому обидві команди стоять разом, весело всміхаючись після матчу. Але дійсно одного з динамівців розстріляли як кадрового енкавеесника, а троє інших загинули в Сирецькому таборі через півроку як випадкові заручники. Радянська пропаганда створила зручну легенду про «матч смерті», позбутися якої вже тепер, коли, здавалося б, усі знають правду, ніяк не вдається.
У той час мерли тисячі киян, чий вік укоротили голод, холод, злидні й поневіряння. Першими відходили у вічність малі й старі. Приміром, 1942 року померли відомі київські архітектори Микола Даміловський, Олександр Кобелєв, Іполит Моргилевський, Василь Осьмак, Валеріан Риков, Олександр Смик. Тож на осінь 1943-го, на час визволення, у місті налічувалося близько 180 тис. киян. Отакий підрахунок втрат…
Коли фронт наблизився до Дніпра, чимало киян, хто не забув 1937-й та «невмолимо караючий пролетарський меч», мусили податися подалі на Захід. Тоді ще ніхто не міг знати, де й коли скінчиться війна. Втікачі просувалися далі й далі від лінії фронту. По війні на них чекали табори переміщених осіб та еміграція. Не всі «остарбайтери» також повернулися в Україну, а чимало з тих, хто повернувся, рушив далеко на Схід – у совєтські табори. Тепер, за збігом десятиліть, порівнюючи долі тих, хто залишився тут, і тих, хто опинився там, висновок простий: там, спираючись на власні здібності й виживши, ніхто не програв, картаючись лише ностальгією; тут довелося досхочу насолодитися «счастьем трудных дорог», яке триває й досі включно з 20 роками вже в незалежній Україні.