Оксана Овсіюк. Норми, картки, грядки, спеціалізована торгівля: продовольче забезпечення киян після звільнення столиці УРСР від нацистів

 

Карткова система постачання населення харчовими продуктами не була винаходом суто військового часу. Вона запроваджувалася у колишньому Радянському Союзі кілька разів. Останнього разу перед війною картки на харчові продукти було введено на початку 1930-х рр. і скасовано 1 вересня 1935 р.[1]. З початком німецько-радянської війни нормоване постачання було запроваджено в СРСР знову. Найраніше картки було введено в Москві (липень 1941 року). В УРСР продуктові картки у вересні 1941 року з’явилися у містах та селищах Донбасу[2]. Однак подальшому поширенню нормованого постачання на території України завадив стрімкий наступ нацистських військ.

Зі звільненням території УРСР карткова система у містах республіки відновлювалася чи вводилася там, де її не встигли запровадити до окупації. Підставою для таких дій був наказ наркомату торгівлі СРСР №380 від 13 листопада 1942 року «Про впорядкування карткової системи на хліб та деякі промислові та продовольчі товари»[3].

Постачання населення Києва нормованими продуктами розпочалося відразу після витіснення нацистів з міста 6 листопада 1943 року. За спогадами очевидців, у перші дні вдалося налагодити забезпечення киян (яких на той час налічувалося 70 тис. осіб) лише добовими 200 грамами хліба. Видавали хліб безоплатно через розподільчі пункти[4].

Допоки у повному обсязі не було розгорнуто нормоване постачання через державну торговельну мережу, єдиним місцем, де кияни могли придбати продукти, був ринок. У місті нараховувалося 13 основних ринків: Галицький, Бессарабський, Житній, Сінний, Володимирський, Куренівський, Лук’янівський, Деміївський, Печерський, Солом’янський, Святошинський, Слобідський та Дарницький[5]. Торгували на ринках, які працювали щодня, колгоспники, одноосібники та інші «неорганізовані особи»[6]. На базарах продавались практично всі необхідні продовольчі товари. Проте ціни на них були надто «кусючі». У листопаді 1943 року базарний кілограм житнього борошна коштував 47, пшеничного – 72, пшона – 45, гречки – 105 крб. Недешевими були овочі. Свіжа капуста вартувала 15, буряки – 16, а цибуля – аж 77 крб. за кілограм. За кілограм сала потрібно було заплатити 825, масла вершкового – 640, за літр олії – 575, молока – 23, за десяток яєць – 125 крб.[7].

За скрути з грошима киян рятували неодмінно присутні на базарах «товкучки» та «барахолки». Там за воєнного лихоліття кияни, щоб прогодувати себе і родину, продавали чи обмінювали своє майно на харчі, часто віддаючи цінні речі за безцінь.

Високі ринкові ціни загострювали потребу якнайшвидшого відновлення державної торговельної мережі, де кияни могли б викупити нормовані продукти.

Відразу після звільнення міста відновив роботу Київський міський відділ торгівлі. Розпочалося розгортання торговельних закладів міста. Оскільки їхня робота була спрямована виключно на отоварювання продовольчих карток, потрібно було провести низку підготовчих заходів: обчислити та згрупувати населення, надрукувати картки, виявити запаси продовольства у місті та завезти його необхідну кількість, створити міські плануючі, розподільчі, контролюючі органи. Зрозуміло, що це вимагало певного часу.

13 листопада 1943 року відбулася нарада у секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка, на якій при обговоренні питань, пов’язаних із становищем у Києві, насамперед зверталася увага на проблеми торгівлі харчовими продуктами. На нараді висувались пропозиції відновити приватну торгівлю («Доведеться знайти людей, які торгували при німцях, і дозволити їм продовжувати торгівлю»), яка могла б хоч якимось чином зняти напругу, доки не буде налагоджено роботу державної торговельної мережі[8]. Очевидно, що до цієї пропозиції дослухалися. 21 листопада 1943 року газета «Київська правда» повідомляла: «Щоб полегшити важкий стан населення, дозволено в широких розмірах приватну торгівлю. Всі власники крамниць та майстерень і всі бажаючі закликаються до відкриття своїх підприємств і до організації нових»[9]. У грудні 1943 року в Києві працювало вже 124 приватних кіоски[10].

16 листопада 1943 року за наказом міського торговельного відділу було створено районні харчові торги, які відповідали за обслуговування населення у межах ввірених їм районів міста – Сталінського, Ленінського, Печерського, Молотовського, Кагановичського, Залізничного, Жовтневого, Подільського, Дарницького. Наприкінці листопада 1943 року активну роботу розгорнули районні контрольно-облікові та карткові бюро. Зокрема було проведено інвентаризацію довоєнних торговельних приміщень та зібрано інформацію по районах міста щодо контингенту населення[11]. Важливим завданням, що постало перед новоствореними картковими бюро, було групування мешканців міста.

Карткова система передбачала чіткий розподіл населення на чотири групи, відповідно до яких встановлювалися місячні та денні норми споживання продуктів: робітники, службовці, утриманці та діти до 12 років. Крім того, норми постачання диференціювалися залежно від важливості роботи, яку виконувало населення для економіки та обороноздатності країни.

Наступним етапом роботи карткових бюро була підготовка продуктових карток відповідно до визначених груп та їх поширення серед мешканців міста. Розподіл карток для працюючого населення, а також для їхніх утриманців та дітей здійснювався через установи та підприємства. Було налагоджено видачу карток і через будинкоуправління, де їх, головним чином, отримували непрацюючі кияни (утриманці та діти, якщо члени родини не отримували на них карток на місцях роботи). Працездатне, однак непрацююче населення та приватні торговці продуктових карток не отримували (лише хлібні)[12]. До завершення цієї підготовчої роботи населення Києва забезпечувалося харчовими продуктами за списками та разовими талонами.

Найперше було організовано постачання киян хлібом. З грудня 1943 року, коли населення міста зросло майже до 200 тис. осіб[13], робітникам почали виділяти по 400 г, а службовцям, утриманцям та дітям – по 300 г хліба на добу[14]. Поступово ці норми збільшувалися і на початку 1944 р. досягли тогочасних загальнодержавних норм. Відтоді робітники отримували 500–700 г, службовці – 400–450 г, утриманці та діти – 300 г хліба щодня[15].

Інші харчові продукти (м'ясо-риба, жири, макарони та крупи, цукор), передбачені системою нормованого постачання, спочатку отримували лише працюючі кияни за десятиденними разовими талонами. Все населення міста вдалося охопити нормованим постачанням лише з лютого 1944 року, коли кількість киян сягнула вже 305 тис. осіб[16].

Що ж до норм на ці продтовари, то громадяни, віднесені до групи робітників, визначених спеціальним списком, які працювали на провідних підприємствах, отримували на місяць: м’яса-риби – 2200 г, жирів – 600 г, круп і макаронів – 1500 г, цукру – 500 г, в інших випадках робітнича місячна норма становила відповідно – 1800 г, 400 г, 1200 г, 400 г на місяць. Службовці забезпечувались відповідно – 1200, 300, 800 і 300 г; утриманці – 500, 200, 600 і 200 г; діти – 400, 300, 800, 300 г названих продуктів на місяць[17].

Особливим чином було організовано забезпечення нормованими продуктами відповідальних працівників та високопосадовців. Відповідно до постанови РНК СРСР від 12 липня 1943 року «Про постачання керівних працівників партійних, комсомольських, радянських, господарських і профспілкових організацій» керівництво союзних республік, у тому числі УРСР, було розподілено на три групи для постачання харчовими продуктами. До першої групи належали партійні, комсомольські, радянські та профспілкові керівники республіканського та обласного рівнів. Вони отримували продовольчі картки за групою робітників «особливого списку» (що працювали на провідних підприємствах оборонної та важкої промисловості) та забезпечувалися за такими нормами: 2200 г м’яса і риби, 600 г жирів, 1500 г круп і макаронів на місяць.

До другої і третьої груп потрапило міське та районне керівництво, а також керівний склад господарських організацій. Вони отримували продовольчі картки за групою робітників промисловості, транспорту і зв’язку, тобто забезпечувалися за нормами: 1800 г м’яса і риби, 400 г жирів, 1200 г круп і макаронів на місяць[18].

Вище ж керівництво радянських і партійних органів постачалося за підвищеними нормами (таке забезпечення отримували шахтарі та робітники сталепрокатних, гарячих та шкідливих цехів): 3500–3200 г м’яса і риби, 900–600 г жирів, 2000–1500 г круп і макаронів[19]. До того ж зазначений контингент отримував додаткове (лімітне) забезпечення без зарахування до карткових норм. Навесні 1944 року в Києві нараховувалося 459 керівних працівників, які отримували таке додаткове постачання за нормами І групи, 900 – ІІ і 1350 – ІІІ групи[20]. Керівники, віднесені до І та ІІ груп, постачалися ще й сухими пайками[21].

Нормована система постачання була організована за принципами закритої торгівлі. Для кожного торговельного закладу чітко визначався контингент населення. Викупити продукти за наявності картки кияни могли лише в тому магазині, до якого були прикріплені.

Хлібні та продуктові картки населенню видавалися на місяць. З 1 січня 1943 року вони друкувалися за єдиними формами. Картка містила наступні дані: категорію та групу постачання, найменування республіки, краю, області, міста, рік і місяць, на який видано картку. Сам документ мав вигляд аркуша, поділеного на відрізні квадратики одноденної норми. У «прикріпному талоні» картки зазначався місяць, рік та місячна норма. У верхній частині містилися дані про власника картки. Цю інформацію дублював «контрольний талон», який здавався працівниками торгівлі до контрольно-облікових бюро на підтвердження реалізації нормованих товарів[22].

Крім щоденних талонів на хліб до хлібної картки входили безіменні талони, призначені для відпуску інших товарів: сірників, чаю, цигарок, горілчаних виробів, дріжджів, оцту, солі тощо. Щомісяця наказом міського відділу торгівлі оголошувався номер безіменного талону хлібної картки, за яким можна було придбати відповідний товар у встановлених цим самим наказом нормах. Продаж продуктів та товарів, що не були передбачені наказом на певний місяць, було заборонено[23].

Ціни в магазинах на нормовані харчові продукти були фіксованими та невисокими. Так, 1 кг житнього хліба коштував 0,65–0,75 крб., пшеничного – 1,10–1,50 крб., пшона 1-го ґатунку – 1,50–1,85, крупи гречаної 1-го ґатунку – 3,80–4,05, макаронів 1-го ґатунку – 3,20–3,30, м’яса – 10,50–10,80, масла 1-го ґатунку – 21,50–22,00, риби судак 1-го ґатунку – 4,70–6,00, цукру рафінаду колотого – 5, літр олії рафінованої – 13,00 карбованців[24].

Мізерна кількість продуктів, яку можна було купити за картками, неминуче штовхала киян на пошуки додаткових джерел харчування. Половину свого раціону містяни доповнювали до кінця війни продуктами з базару. Одначе ціни на київських ринках і через півроку після визволення, незважаючи на деяке падіння, залишалися високими. У травні 1944 року на ринках кілограм житнього борошна коштував 30, пшеничного – 45, пшона – 40, гречки – 60, капусти свіжої – 50, цибулі – 40, буряка – 20, яловичини – 130, сала – 400, масла вершкового – 350, літр олії – 240, молока – 35, десяток яєць – 50 карбованців[25].

Володіючи інформацією щодо вартості харчових продуктів та доходів киян, можемо встановити, наскільки доступними були продтовари для населення міста. Наприклад, сім’я з трьох осіб: жінки-службовця та двох дітей (типова родина, оскільки більшість чоловіків ще були на фронті) за 30 днів у середньому отримувала 30 кг хліба, 2 кг м’яса-риби, 900 г жирів, 2,4 кг круп та макаронів, 1,4 кг цукру. Викупити ці продукти за картками коштувало приблизно 70–80 крб. на місяць.

Місячна зарплата службовця становила 300–450 крб.[26]. Відрахування та податки із заробітної плати дорівнювали тоді близько 25–30%, а разом зі сплатою вартості комунальних послуг виходило, що віддати треба було 40–50% від заробітку[27]. Тобто «чистими» службовець міг отримати приблизно 150–270 крб. Після отоварювання продуктових карток на місяць для сім’ї з трьох осіб від заробітної плати залишалося від 200 до 70 крб. або й менше. З цього приводу наведемо уривок з листа киянки Є.Малакової, яка мала двох дітей та заробляла в місяць 325 крб., адресованого чоловікові у березні 1944 року: «Сьогодні в получку я отримала 3 карбованці – великі відрахування: харчування, займ тощо. Дуже засмутилася. Так працювати, і в результаті одержати 3 карбованці»[28].

До того ж на гарантований державою продуктовий набір навряд чи можна було прожити місяць. Кияни змушені були доповнювати свій раціон продуктами з базару. Зважаючи на ринкові ціни, отриманого залишку зарплати (якщо він був) вистачало хіба що на купівлю овочів. Харчуватися з базару найчастіше виходило лише шляхом продажу чи обміну власних речей або продуктів, отриманих за картками. Слід також врахувати, що окрім їжі треба було купувати промислові товари щоденного вжитку та одяг.

Отже, ситість людини напряму залежала від її платоспроможності. Тому видається справедливим твердження, що той, хто більше заробляв, краще харчувався. Так, працівники на відповідальних посадах отримували тоді 500–600 крб. Найбільші зарплати були у керівників державних установ та їх заступників. Вони отримували 800–1000 крб.[29]. Однак киян, які мали такий місячний дохід, було небагато. Прибиральниці та сторожі мусили виживати на зарплату 120–150 крб.[30]. До того ж близько половини місячного заробітку «з’їдали» податки та всілякі відрахування. 100–250 крб. в середньому отримували пенсіонери. Студенти могли розраховувати на стипендію у 100 крб.[31]. Звичайно, рівень доходів, умови життя, склад родин, а, відповідно, потреби та витрати були різними у кожному окремому випадку. Однак із впевненістю можна стверджувати, що за умови мізерної кількості продуктів, які можна було придбати за фіксованими державними цінами, та дорожнечі на базарах більшості киян вдавалося задовольнити лише фізіологічний мінімум потреб у харчах.

Більшість киян отоварювали свої продуктові картки у магазинах районних харчових торгів та відділів робітничого постачання – ОРСів (рос. – отдел рабочего снабжения).

Останні були важливою складовою системи нормованого постачання населення. Магазини та їдальні ОРСів дещо краще забезпечували потреби працюючого населення. Крім постачання з державних ринкових фондів ОРСи мали власну продовольчу базу переданих їм радгоспів, а також були власниками підсобних господарств, городів, організовували вилов риби, виробництво різноманітних продовольчих товарів, проводили децентралізовані заготівлі та закупівлі[32]. Продукція підсобних господарств розподілялася між працівниками підприємства понад карткові норми і була суттєвою підтримкою для робітників та службовців.

Незважаючи на це, якість обслуговування населення як у магазинах райхарчоторгів, так і в ОРСівських закладах торгівлі мала свої вади. Найбільші проблеми виникали із постачанням населенню хліба. Норми на цей продукт були щоденними, що потребувало високої організації роботи на кожному етапі – від виробництва і транспортування до продажу покупцеві. Брак борошна, транспортних засобів, пального нерідко призводили до зриву постачання. Незважаючи на те, що час роботи хлібних магазинів був встановлений із 7:00 год ранку до 19:00 год вечора, отримати денну норму хліба було не так легко. Поширеними стали черги, які виникали через несвоєчасне завезення хліба до торговельної мережі. Влада намагалася боротися із цим явищем. Зокрема, Київський міський відділ торгівлі запровадив практику нічного завезення хліба та зобов’язав магазини завжди мати перехідні запаси хліба у кількості не менше половини норми для прикріпленого контингенту. Однак далеко не завжди були можливості виконувати ці накази[33]. До того ж до магазинів часто потрапляв неякісний хліб. Це траплялося через недодержання вимог при виробництві, а також через порушення правил транспортування. Хліб, як правило, перевозився в антисанітарних умовах, на випадковому, не прилаштованому для цього транспорті без спеціальних будок, що призводило до його деформації. Не завжди дотримувались санітарних вимог і у самих магазинах. Продавці нерегулярно проходили медогляд та не підтримували належної чистоти на прилавках і полицях[34]. Поширеними були випадки розкрадання хліба. У магазинах практикувалася видача хліба за записками та наперед вирізаними талонами, що було суворо заборонено. У низці київських магазинів було зафіксовано обважування в середньому на 20–30 г та обрахунок покупців. Навіть були випадки продажу хліба через державну торговельну мережу за спекулятивними цінами. Розкрадання часом відбувалися не з волі працівників торгівлі. До цього призводили махінації при видачі карток. Так, будинкоуправління видавали картки непрописаним особам, а організації отримували хлібні картки для працівників, яких не було в їхньому штаті. Подібні проблеми спостерігалися також при реалізації інших харчових продуктів.

Не варто думати, що в магазинах існував вибір продтоварів. Покупець мусив брати лише те, що пропонувалося. До того ж часто використовувалися замінники. Замість м’яса-риби видавали м’ясні чи рибні консерви, цукор замінювали на кондитерські вироби погіршеної якості тощо. Про замінники магазин повідомляв прикріпленому контингенту, вивішуючи оголошення про еквівалент заміни продуктів[35].

Не сприяв покращенню якості обслуговування населення і наказ Київського міського відділу торгівлі від 16 червня 1944 року, який через відсутність дрібної монети зобов’язав магазини міста видавати покупцям решту поштовими марками[36]. Відмінено цей наказ було лише навесні 1945 року[37].

Сучасники тих подій, розповідаючи про нормовану систему постачання, неодмінно згадували величезні черги: «Карткова система… доводилося довго стояти в чергах, щоб вчасно отримати хліб, продукти. На Саксаганського магазин був, до якого ми були прикріплені… Займали чергу ввечері або вночі, приблизно об одинадцятій годині. Нам на руці, на долоні, хімічним олівцем писали номер в черзі, наприклад, сорок другий. А я сорок першого знаю, сорок третього знаю… [Питаю]: «Мені холодно, можна піти додому погрітися?» – «Ну йди, потім я піду». Так йдеш на годину, півтори, стакан чаю вип’єш, потім знову стоїш в черзі, щоб пайок отримати». Інший респондент згадує, що нерідко у чергах виникали конфліктні ситуації. «Черги тоді були за хлібом і за продуктами… карткову систему ввели… Я була за це відповідальна, треба було годувати нас, бо мама знову пішла на роботу. В чергах часто кричали: «Ах ти, німецька вівчарка!» – на тих, хто був тут в окупації. І образи, і бійки дуже серйозні часто були. Це в чергах на Хрещатику», – розповідає очевидець[38].

Дещо кращою була якість обслуговування в спеціалізованих торговельних закладах для чітко визначених груп населення. Так, через магазини Гастрономторгу отоварювали свої картки партійні працівники, працівники наркоматів, республіканських та обласних організацій, творча та наукова еліта, донори крові тощо. Магазини Гастрономторгу №№ 1–4 розпочали свою роботу вже на початку січня 1944 року. У цей самий час проводилася підготовча робота до відкриття 5-го та 6-го магазинів[39].

Ці магазини здійснювали продаж продуктів як за системою нормованого постачання, так і за лімітними книжками. Це був тип спецзабезпечення, який давав можливість власникам лімітних книжок купувати продукти на визначену суму без заліку до картки. Наприклад, відповідальні працівники ЦК КП(б)У та РНК УРСР отримували ліміти на забезпечення продтоварами через систему Гастрономторгу на 500 і 300 крб.[40].

На вищому рівні було організовано обслуговування службовців народних комісаріатів внутрішніх справ та держбезпеки УРСР. Вони отримували покращене забезпечення через магазини Спеціального торгу – організації, створеної на початку 1944 року безпосередньо для задоволення торговельно-побутових потреб працівників згаданих наркоматів. На березень 1944 року у віданні Спецторгу перебувало 4 магазини. Торговельні заклади мали таке розташування: магазин №1 – Червоноармійська, 3; №2 – Виноградна, 18; №3 – Р.Люксембург, 12; №4 – Короленка, 31[41]. На листопад 1944 року кількість таких магазинів зросла до семи. Окрім того було відкрито ще й два ларки[42].

Особливої уваги заслуговує робота магазину під №6. Цей торговельний заклад було відкрито у вересні 1944 року по вул. Р.Люксембург «з метою забезпечення та кращого обслуговування керівного складу наркоматів внутрішніх справ та державної безпеки». Перед директором магазину було поставлене завдання «забезпечити безперебійне постачання прикріплених кращими продуктами».

Однією з функцій цього торговельного закладу була доставка нормованих товарів замовникам додому. Для її виконання у штаті магазину була посада «рознощика». Разова доставка замовлення коштувала 1 крб. Про записи та скарги, залишені відвідувачами у книзі зауважень та пропозицій магазину №6, мали доповідати особисто заступнику начальника Спецторгу Києва не пізніше наступного дня, а про особливо серйозні записи – негайно.

У святкові дні вимоги до якості обслуговування магазином №6 підвищувалися. Так, напередодні річниці Жовтневої революції у 1944 р., колектив співробітників був зобов’язаний «здати свій магазин зразковим за всіма показниками»[43]. Святкова торгівля до 1 травня 1945 року передбачала, зокрема, продаж тортів вагою 0,5 кг кожному прикріпленому до магазину. З цією метою їдальня Спецторгу №3 мала виготовити 145 кг тортів. Таке замовлення дає підстави припустити, що на постійній основі у магазині №6 обслуговувалося близько 300 високопосадовців НКВС та НКДБ[44].

Користуватися послугами Спецторгу могли як працівники НКВС та НКДБ, так і їхні утриманці та діти. Члени родин, які працювали в інших відомствах та установах, доступу до закладів Спецторгу не мали[45]. Обслуговування прикріпленого контингенту здійснювалося лише за умови наявності спеціальної перепустки[46].

За таким самим принципом функціонувала торговельно-побутова організація для військовослужбовців та членів їхніх сімей – Воєнторг. Влітку 1944 року в Києві функціонувало 11 магазинів Воєнторгу[47].

Право на покращене забезпечення мали і деякі інші мешканці Києва. Зокрема було налагоджено державне адресне спрямування продуктів певним групам населення через відкриття мережі окремих торговельних закладів або відділів у вже існуючих продовольчих магазинах.

З березня 1944 року додатковим харчуванням у Києві забезпечувалися вагітні жінки (з шостого місяця вагітності), матері, які годували грудьми немовлят (до двох місяців) та донори грудного молока. Спочатку забезпечення додатковим пайком визначеного контингенту було організовано через продуктову крамницю по вул. Чкалова, 88 (тепер вул. Олеся Гончара). Отримати продукти жінки могли лише за разовими талонами, які видавалися медичними консультаціями[48]. З серпня 1944 року, відповідно до постанови ВР СРСР від 8 липня 1944 року «Про посилення охорони материнства та дитинства», у кожному районі Києва були організовані спеціальні магазини або відділення в продовольчих магазинах, де вагітні жінки, багатодітні матері (двох-трьох малолітніх дітей) та жінки, що годують грудьми, отримували посилене забезпечення харчовими продуктами. Цей контингент мав постачатися продуктами кращої якості, завжди в повній нормі та без замінників[49]. У серпні 1944 року було відкрито кондитерський магазин по вул. Леніна (тепер вул. Богдана Хмельницького), купувати продукти в якому могли лише вагітні та діти[50].

У листопаді 1944 року наркомат держконтролю здійснив перевірку спеціалізованих торговельних закладів Києва і виявив у їхній роботі низку недоліків. У магазинах, де були відкриті відділи для обслуговування зазначеного контингенту, завжди спостерігалося велике скупчення покупців, що призводило до антисанітарії. Допускалося використання замінників, що було суворо заборонено. Наприклад, у жовтні 1944 року згадані категорії населення замість 12 літрів молока отримали 750 г олії[51].

У квітні 1944 року в приміщенні Київського державного університету ім. Т.Шевченка було відкрито продуктову крамницю для обслуговування студентів та викладачів. Тоді ж магазин на розі вулиць Короленка та Толстого було переведено виключно на обслуговування студентів вищих навчальних закладів Києва[52]. При КДУ ім. Т.Шевченка існував відділ робітничого постачання. Розгортання його торговельної мережі – магазинів, крамничок, кіосків та їдалень розпочалося з вересня 1944 року[53].

Із січня 1945 року в місті організовується мережа закритих магазинів для вчителів. До 25 січня планувалося відкрити по одному такому закладу в кожному районі міста (окрім Дарниці)[54].

З часом у системі державної торгівлі почали з’являтися комерційні магазини, які здійснювали вільний продаж харчових продуктів. У комерційних магазинах можна було придбати товари без карток за цінами, які були в кілька разів вищими за вартість нормованих товарів та, як правило, дещо нижчими за ринкові. Незважаючи на те, що ці заклади могли відвідувати всі бажаючі, вони створювалися з метою покращеного «обслуговування працівників науки, техніки, мистецтва та літератури, а також вищого офіцерського складу Червоної Армії»[55]. Ці групи населення користувалися знижками в 25–35% при купівлі товарів у комерційних магазинах[56].

Підготовка до відкриття нових для Києва закладів торгівлі розпочалася навесні 1944 року після того, як аналогічні магазини у квітні 1944 року розпочали роботу в Москві. Для управління цими закладами у складі Народного комісаріату торгівлі СРСР було створено Головособторг – Головне управління з комерційної торгівлі[5757]. Згідно з постановою РНК СРСР № 749 від 21 червня 1944 року, в м. Києві мало з’явитися три такі магазини.

Перші два комерційні продовольчі магазини в столиці УРСР відкрилися 1 липня 1944 року. Вони мали гарний зовнішній вигляд, вишукано оздоблені вітрини з широким асортиментом товарів. Ще до відкриття перед комерційними магазинами почали збиратися групи людей. У перший день роботи спостерігалася велика кількість відвідувачів, які схвально відгукувалися з приводу високої якості продуктів та обурювалися щодо їх дорожнечі. Типовим було висловлювання: «В ці магазини можна зайти тільки подивитися, а купувати немає за що»[58]. За житній хліб у комерційних магазинах треба було віддати 8, за пшеничний – 15 крб. Кілограм пшона коштував у них 25, гречки – 45, макаронів – 35 крб. Вершкове масло продавали за 240, олію – за 200 крб. 1 кг м’яса обходився покупцеві у 100 крб., риби – 80, цукру рафінаду – 120, борошна житнього – 15, а пшеничного – 20 карбованців[59]. Попитом серед населення користувалися тютюнові, горілчані та кондитерські вироби. Не дуже цікавили покупців сметана, сир, різне м’ясо, птиця, консерви, копченості, сухофрукти, пиво – продукти, представлені у великій кількості на ринках Києва[6060]. До речі, напередодні відкриття цих магазинів було визначено контингент населення у кількості 50 тис. осіб, які отримали лімітні книжки на купівлю товарів. Окрім працівників науки, техніки, культури (6 тис. осіб) та офіцерського складу (починаючи з молодшого лейтенанта) Червоної Армії, флоту, військ НКДБ та НКВС (17 тис. осіб), знижки у торговельних закладах Головособторгу отримали керівні та відповідальні працівники великих промислових підприємств (20 тис. осіб) та високопоставлені службовці державних установ (7 тис. осіб)[61].

У весняно-літній період державна торговельна мережа міста значно розширювалася за рахунок сезонної торгівлі овочами та фруктами. Для реалізації цих товарів розгорталися нові столи, ятки, а також влаштовувалися спеціальні відділи у продуктових магазинах[62].

Налагоджувалася торгівля охолоджувальними напоями та морозивом. На початку червня 1944 року було відкрито 258 (планувалося 300) крамниць мінеральних вод, крамничок та кіосків. Оскільки не всі торговельні точки були забезпечені сатураторами (із 90 наявних у місті сатураторів справних було лише 21), то торгували переважно не газованими водами, а сирою водою з сиропом[63]. Продавалися напої населенню щоденно з 8 до 22 години без освітлення торгівельних точок через заходи світломаскування[64]. Асортимент напоїв був досить широким. Склянка газованої води без сиропу коштувала 5 коп., із сиропом вищого ґатунку – 25 коп., першого – 20 коп., другого ґатунку – 17 коп. Негазована вода (водопровідна сира охолоджена) без сиропу продавалася за 3 коп., і, відповідно, з сиропами – за 23, 18 і 15 коп. До вищого ґатунку належали натуральні сиропи (крюшон, крем-сода, шоколадний, кавовий, вершковий, коньячний, оршад, кахетинський, глінтвейн, кюрасо, рожевий мускат, вишневий, чорносмородиновий, малиновий та полуничний), до першого – сиропи з натуральних соків, а до другого – сиропи на синтетичних есенціях. Фруктові кваси та морси коштували 20 коп., хлібний квас – 12 коп. Пиво «Березневе» та «Ризьке» продавали по 34 крб. за 1 літр, а «Жигулівське» – по 22 крб. Непоодинокими були випадки, коли напої продавалися за самовільно встановленими продавцями цінами, що призводило до обрахунку покупців.

Наступного сезону, в травні 1945 року, Київський міський торговельний відділ видав наказ, який зобов’язував усі заклади, які здійснюють продаж напоїв, виставити прейскурант цін, написаний на склі[65]. Однак перевірка, проведена у червні 1945 р., показала, що майже в усіх торговельних точках з продажу безалкогольних напоїв (а їх навесні-влітку 1945 року було 641[66]) відсутні не лише прейскуранти цін, а й сертифікати якості, мірні склянки на 220 і 200 г для води з сиропом і без, а також лід для охолодження напоїв. На основі лабораторних аналізів проб сиропів було встановлено, що їхня кислотність дорівнювала від 0,1 до 3% замість 11%. Це свідчило як про недоброякісне виробництво сиропів, так і про їх розведення водою на місцях. З 10 червня 1945 року продаж сирої води у торговельних точках було заборонено. Дозволялося продавати лише газовану воду і тільки в окремих випадках водопровідну воду, обов’язково кип’ячену та охолоджену[67].

З розширенням в Києві державної торговельної мережі приватна торгівля згорталася. Влада міста, скориставшись послугами приватних крамничок у скрутний час, пізніше без жодних вагань та перешкод їх ліквідовувала, позбавляючи їхніх власників засобів до існування (приватні торговці не були охоплені нормованим постачанням). Так у грудні 1944 року сталося з приватним ларком на Сінній площі, власнику якого запропонували у триденний строк звільнити приміщення, бо тут міський відділ торгівлі вирішив організувати закусочну[68]. Низку ларків та кіосків держава вилучила у приватників улітку 1944 року для організації сезонної мережі з продажу безалкогольних напоїв[69].

Окрім купівлі харчових продуктів у магазинах чи на базарах міста кияни мали можливість споживати самостійно вирощену городину. Практика ведення індивідуального та колективного городництва стала досить поширеним явищем у Києві.

Держава приділяла особливу увагу розвитку цього типу додаткового постачання населення. Свідченням тому є прийнята РНК СРСР у лютому 1944 року постанова «Про заходи по подальшому розвитку та покращенню індивідуального та колективного городництва робітників та службовців у 1944 р.»[70]. Постановою передбачалося збільшення площ під городи та сприяння органами місцевої влади розвитку цих господарств.

Керуючись цією постановою, Київська міська рада виділила 2156 гектарів землі, які були у віданні земельного відділу міськради, для організації киянами індивідуальних городів. Про це населення інформувала газета «Київська правда» від 27 лютого 1944 року. У повідомленні також зазначалося, що земельні ділянки кияни можуть отримати за рахунок додаткових земельних фондів, що є поблизу міста. Норма на одну людину становила дві сотих гектара. Планувалося також відкрити у місті кілька магазинів для роздрібного продажу населенню посівного матеріалу[71].

Часто кияни самовільно захоплювали ділянки землі під городи. До певного часу влада не чинила перешкод, адже це допомагало людям розв’язати їхні продовольчі проблеми.Про це свідчатьрядки з листа киянки, написаного навесні 1944 року: «Біля будинку в мене маленький городик, розміром із мою кімнату, я там щороку саджаю помідори та зелень. Вже скопала. Треба засадити. Великий город беремо на Сирці, маємо одержати насіння». В липні жінка повідомляла вже про зібраний врожай: «Дуже виручають мене помідори, вже зняла 150 штук»[72].

Однак наступного року несанкціоновані городи заборонили. З листа тієї самої киянки від 10 квітня 1945 року: «Дуже засмучена тим, що заборонили садити город біля будинку. Я так звикла, що влітку в мене свої помідори, кріп, редиска – це дуже допомагало мені, на базарі це завжди дорого»[73].

У цей самий час активно практикувалося ведення колективного городництва. Окремі підприємства та установи Києва мали у тимчасовому користуванні земельні ділянки розміром від 10 до 70 га, на яких вони надавали своїм працівникам тимчасові городи. Зазначимо, що обробка землі значно ускладнювалася через дефіцит реманенту. Також відчувався брак посівних матеріалів[74].

Проте, незважаючи на труднощі, індивідуальне та колективне городництво відіграло позитивну роль у забезпеченні киян продовольством, оскільки давало можливість розширити їхній щоденний раціон харчування.

Іншим способом роздобути щось їстівне були у ті часи так звані «мінки», тобто походи у навколишні села з метою виміняти власні речі або одяг на харчі[75].

Отже, можна виділити кілька джерел надходження продуктів на столи мешканців столиці УРСР у досліджуваний період. Перш за все, це нормоване постачання, хоч і мізерне, однак гарантоване. Надходження нормованих продуктів до споживача забезпечувала розгалужена мережа державних торговельних закладів, де різні категорії населення отримували продтовари за картками. Однак гарантованих державою наборів продуктів більшості людей не вистачало. Це викликало потребу в існуванні в місті інших видів як державної, так і недержавної торгівлі. Зокрема, близько половини потреб у харчах кияни у досліджуваний час задовольняли завдяки купівлі (або обміну на власні речі) продуктів на ринках міста. Для багатьох киян значною підтримкою була городина, вирощена в індивідуальному чи колективному господарстві.