Тетяна Бойко. Питання соціальної політики у творчості провідних діячів українського націоналізму

У статті розглядаються основні засади соціальної політики провідників українського націоналізму. Виділено принципи власності, соціальної справедливості, національної єдності, які дозволять подолати наслідки імперської залежності України.

Ключові поняття: нація, соціальна політика, соціальна справедливість, національне визволення.

Особливістю української нації впродовж століть стало поетапне формування її як культурної єдності та соціального згромадження індивідів, які усвідомили свою спільність та зорганізувалися до боротьби за неї. Нетривалі періоди розбудови держави та подальший розподіл українських земель між чужими політичними утвореннями не дали можливості організувати стійку політичну систему, соціально-економічний уклад та культурну інтеграцію суспільства. Власне ці підстави спричинили поєднання у практиці боротьби за національне самовизначення також і соціального компоненту. Незалежність дала можливість здійснити власне національне бачення суспільно-політичного укладу життя, однак передумовами змін стали як сильні патерналістські традиції комуністичного періоду (очікування забезпечення добробуту через державний перерозподіл, доступ до капіталу номенклатурної верхівки), так і захоплення ідеєю швидких ринкових перетворень без наявного досвіду та засобів виробництва. Сучасне переосмислення гідного життя українців балансує від ностальгії за минулим та очікування стабільності до міграції закордон. Таким чином власна держава з прописаними конституційними гарантіями стає чужою, соціально несправедливою. Тут і виникає необхідність прояву її національного змісту, національного інтересу, національної моделі розвитку.

Гостроту моменту надає кількарічна російсько-українська війна, яка роз’яснює вже сучасному поколінню, що національно-визвольна, антиімперська, антибільшовицька боротьба не закінчилася. Захисною реакцією країн Європи стає розроблення системи безпеки щодо зовнішніх втручань, а, отже, піклування про власні національні інтереси. Саме над цим варто задуматися і українській владі, адже саме у стані війни варто підтримувати соціально-економічний розвиток, мобілізовувати громадянське суспільство до взаємодії, розробляти моделі захисту різних верств населення. Наразі держава стає інерційною складовою швидких світових та регіональних процесів, відчуває конкуренцію сплеску численних громадських рухів, організацій, волонтерських спілок і не спішить до змін.

Довгий шлях боротьби за здобуття Української Самостійної Соборної Держави, орієнтація на благополуччя власного народу спричинило розвиток націоналістичної думки. Специфіка військової боротьби на деякий час не ставила на порядок денний соціально-політичний устрій мирного життя, однак віра в неминуче досягнення незалежності окреслила ідеологію та практичний вимір націоналістичної думки. Вже М.Міхновський, головною причиною нещастя нашої нації бачив брак націоналізму серед широкого загалу її, тобто незначного національного самоусвідомлення в період активних соціальних змін. Недостатньо для нації є визнання економічної однорідності чи подібність національної долі, наголошує Ю.Липа, необхідним є національний свідомий обов’язок перед своєю землею. Національна революція, яка бореться проти всього, що шкодить нації має бути здійснена українським робітником, селянином, інтелігенцією, які гідні кращого життя і можуть досягти його в єдності [1, с. 210–212]. Згодом у праці «Націократія» Микола Сціборський протиставляючи капіталістичному та комуно-соціалістичному устроям модель національної держави, розподіляє функції між приватною власністю та економічною свободою виробників продукції, не виключаючи різні види націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної власності та господарського планового контролю держави, здатної до стимулів економічної діяльності соціальних груп [2, 82–89].

Діячі ОУН Д.Мирон-Орлик, П.Федун-Полтава, О.Дяків-Горновий, Я.Стецько, С.Ленкавський, працюючи над політичним та ідеологічним вишколом членів підпілля та українського загалу, відображали суспільно- політичні, економічні ідеї, обґрунтовуючи віру у власні можливості українського народу. Вихідним баченням стало гасло: «Національна революція є водночас соціальною». Це відображено у «Політичних постановах» Другого Великого Збору ОУН : «Організація українських націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СССР» [3].

Аналізуючи соціологічні основи українського націоналізму дослідники виходять із історичних передумов формування української нації, стану боротьби проти зовнішнього пригнічення. Разом з тим, автори розглядають ризики сформованих на той час суспільно-політичних форм організації держави при виборі побудови майбутньої держави та відповідних їм ідеологій, такі як лібералізм, демократія, соціалізм, фашизм.

Починаючи від Богдана Хмельницького можна розглядати національно- визвольну війну як сплеск боротьби проти поневолення в його національній, соціальній, релігійній формах. Після недовгого державного етапу знищення Гетьманщини призвело до жорсткої системи кріпосного гніту, соціального та національного безправ’я, запровадженого царською Росією. На наступному етапі націотворення в 1917–1918 рр. не могла повстати українська держава тому, що широкі українські народні маси до неї не змагали і за неї боротись не хотіли. «Загальна воля українського народу цього часу була, на жаль, тільки волею боротись за свої соціальні інтереси, а не за справу свойого національного визволення. Джерелом цієї "волі" було нестерпне соціальне становище національно несвідомих українських мас», – зауважує П.Полтава [4, с. 389]. Подальше, вболіваючи за український народ, націоналіст прослідковує як на практиці здійснюються більшовицькі гасла: «Експеримент побудови соціалізму в СРСР базувався на експлуатації праці українських селян і робітників. Ніде на світі працюючі не стиснуті стільки різними законами, «нормами», «плянами», «зобов’язаннями», як в Совєтському Союзі. Стахановщина, соцзмагання, високі поставки постійні і високі позики, «добровільні датки» висотують з робітників і колгоспників усі фізичні сили і формують новий соціальне та економічне поневолення» [4, с. 335].

Поширення у ХХ ст. різних ідеологічних течій спричинило питання засад націотворення. Ліберальний підхід передбачав громадянське уявлення нації, ґрунтоване на первенстві індивідуальних прав і свободі самовизначення. Соціалізм виходив з класового, матеріалістичного в своїй основі світогляду, досягнення справедливості вбачав у перерозподілі прибутків через державне регулювання та знищення приватної власності, нація розглядалась як штучний розподіл людства. Анархізм виступав проти державної форми врядування, а отже і національної.

Кожен з них був зорієнтований на цінність чи то одиниці, чи класу, але на практиці зіштовхнувся з проблемою нерівномірного розподілу ресурсів, можливостей, що призводить до соціального розриву між верствами населенням. Власне зникають спільні підстави національного життя, почуття єдності замінюється політичними процедурами, економічне зростання- зубожіння диференціюється між прошарками, а етнонаціональне життя мімікрує до конструювання штучних утворень. Так у США було започатковано експеримент у вигляді політики «плавильного казана» (витворення із різнорідних етнічних груп вищого типу спільноти), а практика конструювання радянського народу, заснована, в значній мірі, на асиміляції, призвела до протилежного ефекту.

Формування соціальних засад держави потребує підтримання відносин між соціальними групами, створення умов для забезпечення добробуту та 37 прийнятного рівня життя членів суспільства, забезпечення соціальних гарантій, формування економічних стимулів для участі у суспільному виробництві. Попри існуючі моделі соціальної політики, які часто мають національні особливості (США, Німеччина, Японія), важливо оцінювати власні підходи до визначення пріоритетів у цій сфері. Коли американська демократія є прикладом того, як навіть найширші свободи не є небезпечні при здорових суспільних відносинах. Та французька демократія, якраз навпаки, показує, до яких небезпечних наслідків можуть довести демократичні права при нездорових суспільних відносинах. Найбільш негативним явищем є тут величезне партійне розбиття народу [4, с. 485].

Націоналістична ідеологія, розглядаючи роль одиниці, суспільних верств, життєвих потреб, процвітання, виходить з їх цілісного бачення як складових єдиної нації, адже кожна модель не є абстрактною, а проявляється через життєві процеси у кожній державі по-особливому. «Соціяльна справедливість означає не задоволення всіх егоїстичних забаганок одиниці, але створення ладу, який видвигає відносні суспільні верстви, які наймогутніше скріплюють націю, та задовольняє їхні життєві потреби в такій мірі, як цього вимагає ріст цілости, суворе, тверде життя, але – якраз життя, а не животіння! Зараз цими верствами є найширші маси українського населення», – зауважує Я.Стецько [5].

Націоналістична думка чітко окреслює органічність та давність національного життя, той тривкий зв’язок, підкріплений спільністю духу та вольовим імпульсом, який дозволяє розглядати її і як стійку соціальну групу, і як державне утворення, що включає в себе менші структури. П.Полтава підсилює сказане: «Народ, нація є найвищий і найміцніший тип людської спільноти – вищий і міцніший, ніж суспільна кляса; передумовою покращання долі працюючих кляс поневоленого народу є національно-політичне визволення усього народу» [4, с. 324].

Визначаючи форму політичного управління в державі у націоналістичному середовищі відбулася певна дискусія. Імперіалістичні засади управління були відкинуті як дискримінаційні. Щодо демократичного способу врядування, то відбулося певне переосмислення, від цілковитої критики її М.Сціборським та Д.Мироном-Орликом до розрізнення практики та ідеології лібералізму та демократії, з подальшим сприйняттям демократичних форм правління як найменшого зла П.Полтавою.

Основні засади державотворення у націоналістичному баченні включали як політичну, партійно_представницьку, культурну, так і соціальну політику. Повноцінна нація розбудовує власну структуру через створення умов розвитку соціального потенціалу людини, соціальних відносин та налагодження соціально-трудових відносин у державі. Відштовхуючись від гасел національної та соціальної справедливості, націоналісти зосередились і на конкретних програмових засадах трудового, господарського життя:

– свобода людини є запорукою свободи народів, її цінність опосередкована добром нації;

– антиімперіялізм, що випливає з глибоко усвідомленої правди, що не може бути справжньої демократії там, де існує національний гніт і поневолення. Кожний народ хоче жити своїм вільним життям на своїй батьківській землі [6, с. 480];

– ідея безкласового суспільства, тобто такого суспільства, яке не розпадається на людей, що є економічно багаті, і внаслідок цього панують в суспільстві, та людей економічно вбогих і суспільно поневолених [4, с. 417]. При цьому, теоретики акцентують увагу на врахуванні тих недоліків та ризиків політичного життя, які і сьогодні можна прослідкувати у вигляді протистояння олігархату та решти населення. При демократії західно-европейського типу експлуататорські класи, використовуючи силу свойого багатства, урізують працюючим права, проголошені конституцією, так, що, по суті, всіма правами користується тільки горстка багатих. При большевицькій системі кляса большевицьких вельмож прямо позбавляє демократичних свобод працюючі маси і зводить їх до становища рабів [6, с. 482];

– державна, індивідуальна, кооперативна, муніципальна власність. Економічною основою, виправданою в як в умовах переходу від колективістського до ринкового суспільства, з масовим розграбуванням та доведенням до банкрутства діючих підприємств є наступна теза націоналізму. Пропонується суспільна, національно-державна або громадсько-кооперативна власність на знаряддя і засоби виробництва в усіх вирішальних галузях народного господарства та плановість і суспільна контроля всього народно_господарського життя («Принцип приватної трудової власности на землю в Програмі ОУН» (1951)) [4]. Всі ліси, комунікаційні шляхи, власність, яка заспокоює потреби цілого народу, мають мати державну власність [7, с.179];

– участь робітників у керівництві заводами, у прибутках підприємств, загальний 8-годинний робочий день, вільна праця, вільний вибір професії й місця праці, свобода профспілок, знищення стаханівщини, соцзмагань, та всіх інших форм фізичної експлуатації робітників [4, с. 366];

– важкий промисел підляже удержавленню, легкий, мануфактурний, велика більшість харчової промисловости (крім монополів) і т.д. перейде на власність працюючого в даній галузі робітництва (кооперативну чи індивідуальну). На принципах приватної ініціативи закладатимуться нові підприємства, а в них робітництво на засадах своєї праці з часом ставатиме співвласником. Бо не тільки за гроші купується право власности, але й за працю тим паче [5]. Доповнює Я.Стецька у поцінуванні праці Д.Мирон-Орлик, вводячи поняття «національний солідаризм праці» як суспільно-корисну працю. Обов’язком і честю кожного члена нації виявляє гідність і честь людини як члена національної спільноти. Важливим є не місце роботи, а зміст праці, її якість і продуктивність. Націоналіст з’єднує опануванням українською ідеєю всі верстви населення – від селянства, що повинно вернутися до приватної та суспільно-корисної власності, до робітництва, здатного зв’язатися з нацією через потреби життя та невеликі приватні господарства, до підприємців, що є організаторами продукції, до інтелігенції як творців нових формуючих ідей [7, с. 172];

– національно-державна організація великої торгівлі – громадсько-кооперативна і приватна дрібна торгівля, долання хаотичних відносин на ринках праці, контроль за банковими спекуляціями та анонімним акційним капіталом. Націоналізм пропонує норми праці, платні, тарифів внормовувати через кодекс національної праці [7, с. 180];

– повне забезпечення всіх на старість та на випадок хвороб чи каліцтва;

– рівність всіх громадян України, незалежно від їх національності, в державних та громадських правах та обов’язках;

– свобода друку, слова, думки, переконань віри і світогляду [4, с. 366] (П.Полтава «Двадцять років боротьби ОУН за національне та соціальне визволення»).

Наслідки дискримінаційної та асиміляційної політики в українській нації відчутні і сьогодні – від культурної меншовартості, імперського синдрому до якогось скептицизму щодо власне українського способу життя, власної відповідальності за долю держави, свого майбутнього. Україна начебто очікує чергового загарбання, чергового варяга на престол, чергового етапу боротьби проти ворога ззовні. Реальність вимагає виходу з колоніального синдрому, долання культурного плазування та прагнення всім догодити. Небезпекою сучасної ситуації є неспівпадіння потреб гідного життя українців, активізації та швидкого розвитку громадського сектору та стагнація соціально-економічного життя суспільства. Помножені ризики незалежного існування України у фактичному консервуванні гострих воєнних дій, які виснажують українців. Назріла потреба змін в соціальному укладі саме в контексті збереження національного життя, кристалізації власних інтересів, що мають включати і егалітарну практику, і справедливий розподіл засобів виробництва, товарів споживання, цінової політики, безпечного існування кожного члена нації. Нація відроджується, а, отже, зможе організувати і своє гідне життя.

Література:

1. Липа Ю. Панування, труд і лад / Український націоналізм: Антологія. Том 1 / Упор. В.Рог. – Київ: Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи, 2009. – С. 199–214.

2. Сціборський М. Націократія. – Вінниця: ДП « Державна картографічна фабрика», 2007. – 112 с.

3. ОУН в 1941 році. Документи в 2-х ч. Ч.1. / відп. Ред.. С.Кульчицький. – К.: Інститут історії НАН України, 2006. – 336 с.

4. Концепція Самостійної України [Текст] : [у 2 т.] Т.1 / Петро Федун–«Полтава» ; [упоряд. і відп. ред. М.Романюк] – Л. : [б. в.], 2008 – 2013.

5. Стецько Я. Без національної революції немає соціяльної // Визвольний шлях . – 1980. – № 2. – С. 131–137.

6. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 17: Осип Дяків-«Горновий»: Документи і матеріали / Упорядн. В.Мороз. – Київ; Торонто, 2011. – 1015 с.

7. Максим Орлик. Ідея і Чин України. – К.: Українська видавнича спілка, 2001. – 216 с.

Basic principles of social politics of explorers of Ukrainian nationalism are examined in the article. Principles of property, social justice, national unity are distinguished, thatwill allow to over come the consequences of imperial dependence of Ukraine.

Key concepts: nation, social politics, social justice, national liberation.