Жанна Лазоришин. Сприйняття киянами смерті Сталіна: конструювання офіційної версії і творення історичної пам’яті очевидців

 

Смерть вождя є переломною подією в тоталітарній державі, історія якої вимірюється епохами панування того чи іншого диктатора. Ця подія неминуче впливає не лише на загальну політику чи представників державного апарату, але й на настрої кожного індивіда. Адже в тоталітарній державі, в результаті масованого впливу офіційної пропаганди, кожна особа пов’язує свій добробут із правлячим вождем, а у випадку радянських людей «епохи Сталіна» – ще й із збереження власного життя. Безперечно, радянське суспільство часів Йосифа Віссаріоновича Сталіна підсвідомо осмислювало своє власне життя через «мудрого вождя і батька народів». Наскільки світосприйняття і очікування «радянської людини» середини ХХ століття залежали від пропагованого образу правлячого вождя і реального стану речей спробуємо зрозуміти з допомогою розгляду питання про те, як мешканці столиці Української – другої за величиною «братської» республіки – сприйняли смерть «генераллісімуса» СРСР. Пропоноване до розгляду питання[1]. є непростим, адже свідомість, настрої і повсякдення будь-якого радянського індивідума потрібно оцінювати у двох вимірах – зовнішньому, що формується засобами пропаганди і поточною кон’юнктурою, і внутрішньому – підсвідомому, що є особистим простором, який тогочасна людина намагалася якнайдалі «приховати» від «всюдисущої держави», що за всім стежила через розгалужену систему органів контролю. З огляду на це, марно було би сподіватися, що тогочасні 1953 року люди, зможуть «викрити» усі свої потаємні страхи і очікування, якими вони жили у час сталінського режиму і які вони підсвідомо почали «пригадувати» на час смерті Сталіна. Утім, автору даної публікації при проведенні усних інтерв’ю з «людьми епохи» вдалося зафіксувати окремі з них. Відтак, важливим є питання вивчення та розуміння переживань пересічної радянської людини зумовлених смертю Сталіна, що здатне подати цілісну картину подій та пояснити витоки чи наслідки окремих історичних явищ.

Реакція населення міста Києва на смерть Сталіна стала результатом сплетіння факторів, які притаманні для так званого «радянського суспільства». Створення такого суспільства стало наслідком роботи складного механізму радянської системи, що працював і діяв майже 70 років та на чолі якого 24 роки перебував Сталін. За час управління величезним за територією Радянським Союзом Сталіну небачено жорсткими методами управління вдалося налагодити ефективну дію апарату влади. І ним же створений владний апарат зробив все можливе, щоб сформувати особливий тип людини – «людину радянську» – особу, яка мислила і поводила себе у потрібний для тоталітарної держави спосіб. Пропагандиська партійна машина працювала і справно виконувала свою роботу – продукувала нових «вірних служителів партії та Союзу». Кожна взята окремо одиниця була лише «ґвинтиком» у радянському механізмі, про що сам Йосиф Сталін заявив в одній із своїх післявоєнних промов[2].

Розуміння системи і методів формування радянського суспільства та способу мислення «радянської людини» дає можливість побачити і критично оцінити свідчення публічного та «приватного» прояву емоцій. Спосіб мислення та сприйняття дійсності радянською людиною у 1953 році був диктований особливостями тоталітарного режиму як такого. Важливу роль тут відіграє психологія післявоєнного періоду. Київ вийшов із війни зруйнованим, а кияни – втомленими[3]. Над відбудовою міста працювали самі мешканці, особливо активно залучалися студенти. Вулиці у руїнах ще довгий час нагадували про жахи недавно минулої війни. Окрім зруйнованих міст і сіл, зміни демографічної ситуації, Друга світова війна зробила переворот у радянській свідомості, наслідком якого було формування особливої, післявоєнної, суспільної думки. У населення створився образ післявоєнного «життя-казки», зародилися надії та віра у стрімке покращення життя. Гордість перемоги спонукала до активної роботи киян над відбудовою міста. Мешканці Києва вірили у стабільне майбутнє зі Сталіним та підтримували партійну лінію, оскільки вона себе виправдала, принісши перемогу.

Разом з тим, закінчення війни і повернення додому солдат та евакуйованих, мало наслідком те, що у населення почали з’являтися сумніви і виникати запитання до режиму. Утім, партійне керівництво змогло вчасно опанувати ситуацію та направити суспільну думку в «правильне русло». Уникнути наростання всезагального незадоволення стало можливим завдяки залученню до активної роботи пропагандистсько-агітаційних органів. Наслідком роботи спецслужб, відділів цензури, активної агітаційної, пропагандистської роботи та проведення каральних заходів було створення особливого типу людини – Homo Sovieticus.

Одним із важливих особливостей радянського суспільства була персоніфікація влади. Культ вождя став однією з характерних рис радянського суспільства, з одного боку, та Радянського Союзу як політичної одиниці, з іншого. До 1953 року було остаточно сформовано основні догми культу особи Сталіна. Сталінська система управління працювала на створення інформаційної блокади для населення, «залізної стіни», яка б відділяла радянську людину від «іншого».

Якщо розглядати вождизм у Радянському Союзі «згори», тобто з позиції однопартійного принципу влади, то, без сумніву, персоніфікація влади була, в першу чергу, вагомим легітимуючим моментом. На побутовому ж рівні, культ особи проявляється у практично сліпій вірі та щирому обожнюванні з боку пересічної радянської людини: «Радянські люди, незважаючи на безліч хвалебних статей про нього, його портретів, статуй, праць, фактично нічого не знали про Сталіна... знали про нього лише те, що хотів він сам…»[4], проте відчували його присутність на кожному кроці. Вождь був настільки сакралізованим образом, наділеним ідеальними якостями, що часом відношення населення до нього перетворювалося на всезагальну масову істерією. Йосиф Сталін був, без сумніву та перебільшення, першою людиною держави. Влучно звучать слова Лева Аніскіна:

«Небезпечно було випасти з хору. Це як в черзі: всередині тісно, а виштовхнуть все: ти приречений, назад не залізеш. Ми були дітьми післявоєнних черг... Точнісінько так само не можна було «індивідуально» торкатися імені Сталіна. Це було щось над особисте і над небезпечне. Це тебе покривало, прикривало, прогрівало, і разом з тим це було смертельно страшно»[5] [переклад мій - Ж.Л.].

Парадоксальність суспільства останніх років життя Сталіна полягає в тому, що поряд із перманентним страхом в серцях радянських людей жила сліпа щира віра. З цими відчуттями радянське суспільство одного весняного дня 1953 року опинилося без «батька», який був єдиним гарантом усіх сподівань та віри. Саме така сформована пропагандою радянська людина у березні 1953 року зустріла звістку про смерть Сталіна.

 

Смерть «батька народів»: творення офіційної версії

5 березня о 9 годині 50 хвилин вечора після тяжкої хвороби вмер Голова Ради Міністрів Союзу РСР і Секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу Йосиф Віссаріонович Сталін. Безсмертне ім’я Сталіна завжди буде жити в серцях радянського народу і всього прогресивного людства.

Такими були перші рядки абсолютно всіх газетних видань Союзу, що вийшли 6 березня 1953 року. Масштабність події для всієї країни та кожного зокрема змусила навіть до позачергового виходу в світ тижневих видань.

У радянському суспільстві сталінського періоду завжди існувало два виміри: офіціоз та дійсність. Іван Дзюба згадує: «...те і те було, Але воно не було розподілене: отак, по праву руку – офіційне життя, а по ліву – не офіційне. Все складно перепліталося. І то одне гору брало, то друге, якась складна виходила гармонія чи дисгармонія...»[6]. Дуже яскраво простежується це і при вивченні реакції населення на смерть Сталіна. Смерть вождя – перша новина в країні, а також переломний момент у свідомості. Тому особливо важливо було у час всесоюзного шоку та розгубленості не втратити моменту та зберегти народну прихильність. Намагання контролювати ситуацію простежується з перших хвилин по смерті Сталіна, це можна побачити навіть у офіційній версії про те, як населення Союзу, а в нашому випадку – Києва, сприйняло цю подію.

Смерть Сталіна стає більше ніж сенсацією чи гарячою новиною. Це саме та подія, яка змінила звичний щоденний розпорядок усієї країни, принаймні саме так показують першу реакцію на шпальтах київських газет.

Перегляд та детальний аналіз низки періодичних видань Києва[7], дають можливість прослідкувати цікаву закономірність – сприйняття смерті Сталіна відбувається за однією шаблонною схемою на всіх рівнях соціального та географічного розрізів суспільства. Усі скорботні повідомлення, опубліковані в київських друкованих ЗМІ, мають подібну структуру, складовими частинами якої є: всенародний смуток, скорбота, плач ® опис подвигів Сталіна (серед яких «возз’єднання» українського народу) ® клятва у вірності ідеям партії та заповітам Сталіна. За такою структурою була представлена у ЗМІ реакція населення, незалежно від віку, професії та соціальної приналежності. Таким же показують друковані видання й сприйняття світової громадськості.

Детальні описи натовпів радянських людей, що з сумними обличчями снують вулицями, довжелезних черг біля дверей Колонної зали[8], нескінченних мітингів, зборів та промов створюють картину всенародного, а то й всесвітнього, горя:

«Москва – в траурі. Траурним крепом затягнутий кришталь люстр. Мармурові колони задрапіровані червоними полотнищами, на яких зображені герби 16 братніх радянських республік... Знайомі усьому світові дорогі риси обличчя, які смерть не змінила. Над труною приспущений величезний червоний прапор з чорною каймою і з накресленим великим девізом "Пролетарі всіх країн, єднайтесь!"… Симфонічні оркестри безперервно виконують траурні мелодії Чайковського, Бетховена, Шопена, Гріга. В скорботному, суворому мовчанні перед труною товариша Сталіна проходить людський потік»[9].

Таке повідомлення не виняткове, подібними рядками рясніла уся періодика Києва весни 1953 року:

«Скорботний Київ. На будинках в траурних рамах портрети Йосифа Віссаріоновича Сталіна. На прапорах Союзу СРС і Української СРС – чорний креп. Місто охопив сум. Проходять збори, мітинги»[10].

Так офіційно відреагував Київ на повідомлення про смерть Сталіна. Показовим є перший опублікований відгук творчої еліти – письменників:

«Мовчазні і сумні зібралися письменники в залі. Погляди звертаються до портрета, звідки дивляться безмірно добрі, мудрі очі вождя. Тепла усмішка осяює найлюдянішого з людей. Та портрет обрамлений чорним крепом: Сталіна вже нема серед нас... І гострий біль пронизує серця, сльози застилають очі. Глибока тиша»[11].

Надмірна емоційна забарвленість створює додатковий психологічний вплив на людей в момент їхньої розгубленості. Масові повідомлення про переживання, зміну поведінки в бік наростання патріотизму та відповідальності, здійснення символічних вчинків радянських людей мали на меті, очевидно, пробудити у кожного відчуття єдності і безпосередньої причетності до долі Союзу.

Цікаво, що одразу після «трагічної звістки» (7 березня) на шпальтах друкованих видань з’являється публікація постанови спільного засідання Пленуму Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, Ради Міністрів Союзу СРС, Президії Верховної Ради СРСР про призначення керівників на посади міністрів та голів рад, а також реформування в міністерствах[12]. У той час, коли не минуло ще й доби зі смерті Сталіна і країна ще не оговталася від цієї звістки, було вже «наведено порядок» у керівництві СРСР. Цей факт свідчить лише про те, що керівний апарат Союзу дуже боявся та намагався втримати безпосередній контроль над населенням і робив все можливе для формування «правильного ходу думок». Поки населення приходило до тями і «переживало» смерть Сталіна, партійне керівництво не втрачало жодної хвилини, аби це відбувалося у «правильний» для пануючого режиму спосіб.

Наступного дня після смерті Сталіна масово з’являються героїчні історії про його життя та діяльність, причому політичною діяльністю не обмежується. Подібні розповіді та заклики під час траурних виступів породжують неймовірні історії, які одразу стають міфами про Йосифа Віссаріоновича:

У найтяжчі дні Вітчизняної війни Сталін завжди був з народом, скільки безсонних ночей провів він тоді, - каже під час мітингу письменник та лауреат Сталінської премії Олесь Гончар, – В окопах Сталінграда товариш Сталін стояв поруч з солдатом, зігріваючи його своїм теплом, вселяючи віру в перемогу[13].

Скорботний настрій та жалоба закінчуються в першій половині повідомлення, а далі простежується найцікавіше. Усе населення Радянського Союзу, загалом, і Києва, зокрема, буквально в один голос кричить про свою готовність до самопожертви за Батьківщину та Партію. Абсолютно всі листи, телеграми, виступи та навіть коротенькі замітки закінчуються закликом «ще тісніше згуртуватися навколо Комуністичної партії для виконання завіту Сталіна». Цікаво, що це подається як клятва перед керівництвом держави, перша необхідна річ, яку неодмінно потрібно виконати усім та кожному. Ця складова схеми є проголошенням клятви вірності ідеям комуністичної партії та обіцянка гідно виконати заповіт Сталіна.

Важливим і промовистим стало перше звернення Центрального Комітету Комуністичної партій, Ради Міністрів і Президії Верховної Ради Української СРС до Партії Радянського Союзу:

В ці скорботні дні комуністи і всі трудящі Радянської України пройняті палкою любов’ю і безмежною відданістю до своєї рідної комуністичної партії, спрямовують всі свої зусилля на дальше зміцнення могутності нашої соціалістичної Батьківщини... висловлюють тверду впевненість в тому, що всі комуністи і всі трудящі Радянської України ще тісніше згуртуються навколо Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу, Радянського Уряду і мобілізують всі свої сили і творчу енергію на велику справу побудови комунізму в нашій країні[14].

Очевидно, така одноголосна реакція – результат добре продуманої роботи партійного керівництва. Адже важливо було не втратити тієї слухняності та покірності, якої добився Йосиф Сталін. Тому подібного роду масові вияви фанатичного патріотизму – ще один прояв проведення партійної політики, спрямованої на утримання під контролем народних мас та виховання радянської людини.

Таким чином, можна говорити про відображення в пресі вкладених пропагандистськими службами ідей. Мова про те, що створена на основі аналізу опублікованих статей схема, може сприйматися як те кліше, яке було створене радянським керівництвом для представлення реакції, опублікованої у столичній пресі. Це був ефективний старт «по гарячим слідам», адже після смерті вождя для кожного слідувала розгубленість та невідомість. Якщо до ранку 5 березня 1953 року моделі поведінки та сприйняття були задані партійним керівництвом та вождем, то тепер слідувала відсутність вказаної траєкторії руху. Перша реакція в офіційних джерелах та пресі мала стати «зеленим світлом» для радянського суспільства. Одразу після звістки про смерть настала певна пауза, очікування безпосередньої реакції партії. Схема успішно запущена і далі діє за інерцією – спостерігається те ж саме, що й у перші дні місяця, лише тепер все переходить у статус «в пам’ять Сталіна»[15].

Відображення тієї ж моделі реагування можна спостерігати і в партійних документах. Керівництво УРСР спішить надіслати до Москви скорботні листи та приєднатися до усього радянського народу в траурні для союзу дні. У документах підтверджується вірність українського народу ідеям комуністичної партії та Сталіна, висловлюється клятва щодо примноження зусиль у роботі на продовження справи, розпочатої Леніним та продовженої Сталіним. За кілька днів після похорон бойовий дух залишається, але все проголошується тепер «в пам’ять Сталіна». Офіційні документи ЦК КПУ звітують про організацію «правильної» реакції: організовано делегацію на похорон в Москву, УРСР готується до проведення траурних мітингів та зібрань, тощо.

У скорботні дні (5–9 березня) весь «багатонаціональний» Радянський Союз був «на одній хвилі», усі розмови були на одну й ту ж тему, вся країна об’єдналася в одному спільному психологічному шоці – помер Сталін. Саме така картина простежується на сторінках офіційних документів, переписах, звітах, листах. Особливо виразно це видно у тих документах, що направлялися до Москви.

Офіційні документи звітують про заходи щодо організації «правильної» реакції: «Сейчас повсеместно на предприятиях, в колхозах и учреждениях проходят многочисленные траурные митинги, на которых все члены партии и все трудящиеся Украинской ССР знакомятся с обращением ЦК КПСС, Совета Министров ССР и Президиума Верховного Совета СССР»[16]. В усіх закладах та установах були проведені збори, де відбувалися слухання промов керівного ядра партії. Тобто, вже в перші дні «безсталінського» періоду продовжувалося формування суспільної думки за звичною відпрацьованою схемою.

Такою була перша реакція українського народу на чолі із ЦК КПУ на смерть Сталіна та дії, спрямовані на організацію прощання з вождем. А точніше – такою є версія, відтворена за даними ЗМІ та офіційних документів. Таке уявлення «всесоюзної скорботи» мало б скластися у кожного, хто читав щоденні газети, слухав радіо та просто був присутнім на заняттях чи роботі.

За офіційною версією реакція на смерть Сталіна виглядає дуже одноманітно, «правильно та відкальковано». Але серед партійних документів існує група таких, що відзначені штампом «совершенно секретно», документи, що були надіслані із органів держбезпеки до ЦК КПУ на ім’я Першого Секретаря Л.Мельникова. Ось в них уже простежується справжня строкатість реакцій, що відбувалася за лаштунками того, що декларувалося публічно.

 

Під грифом «совершенно секретно»

Створена картина скорботи та всенародного плачу представлялася на загал як єдина можлива, тобто інших варіантів реакції не було і бути не могло. Але насправді у «закулісних» таємних документах таки відображалися дійсні настрої населення. Серед партійних секретних документів знаходимо цікаву звітну інформацію про реакції населення на смерть Сталіна. На відміну від інших партійних звітів, ця «сводка» виглядає доволі незвичною і більш схожою на ту, що відображає реальний стан речей. Внутрішні партійні документи, не доступні для загального кола, в тому числі й ЗМІ, метою мали фіксацію дійсної реакції населення на смерть. У секретних звітах знаходимо значно різноманітніші прояви реакцій на відміну від «єдино правильної» офіційної версії.

Дуже цікавою ілюстрацією до сказаного є «Информация о реагировании населения на правительственное сообщение о смерти И.В.Сталина»[17]. Це підбірка ставлення населення, висловлювань пересічних громадян, що надійшли в кінці березня 1953 року на ім’я Л.Г.Мельникова. Початок кожного звіту практично ідентичний тим висловлюванням про велику жалобу та смуток українського народу, що знаходимо в періодиці та офіційних документах: «На всех предприятиях и учреждениях состоялись траурные митинги, которые прошли под знаком великой скорби о товарище Иосифе Виссарионовиче Сталине...»[18]. Далі за вже знайомою схемою, подаються висловлювання на зразок тих, що проголошують біль через велику втрату «батька та осиротіння українського народу». Але далі несподівано з’являються повідомлення, котрі дають змогу зрозуміти, що не всі насправді відчували велику втрату та біль з приводу відходу із життя вождя:

«6 марта сего года товарный кассир станции Киев-Петровка Комолова Галина Васильевна на вопрос кассира Гарловской, почему она не носит траурной ленты, заявила: "Я далека от этого траура". В этот же день Комолова в беседе с кассиром Курбатовой рассказала, что она ночью 5 марта слушала "Голос Америки", где сообщалось, что в Советском Союзе, в связи со смертью товарища Сталина идет борьба за престол. Комолова нами проверяется»[19].

Виявляється, не абсолютно всі радянські люди переживали велике горе. Були і такі, хто відчував момент полегшення після смерті Йосифа Сталіна. І це не залишилося не поміченим партійними органами. Цікаво також, що у висловлюваннях мешканців Києва, поданих у звіті, знаходимо свідчення того, що серед людей навіть після того, як вождь помер був присутній момент побоювань за своє майбутнє. Причому, парадоксально, але здебільшого такі побоювання висловлюють представники єврейської національності:

«Управлением МГБ на Юго-Западной железной дороге получены данные о том, что отдельные лица из числа еврейской национальности, в связи со смертью товарища Сталина, высказывают опасение за свою личною судьбу в будущем»[20].

Як виявилося, єврейський народ, попри всі репресії, здійснені під керівництвом Йосифа Сталіна, все ж таки любить його і вважає єдиним, хто захищав їх всі ці роки:

«…Кассир столовой №1–ОРС’а НОД-3 Разумович заявила: "Теперь евреям конец, т. к. товарищ Сталин один, который очень любил евреев, а сейчас они погибли… и кто бы ни был у власти, нам, евреям, все равно погибать"»[21].

І це навіть зважаючи на те, що смерть вождя застала їх якраз у час, коли набирала обертів «справа лікарів», спрямована передовсім проти євреїв. У спогадах лікаря-хірурга Володимира Голяховського (батько був євреєм) читаємо зовсім інше: «Ужастный гнет слетел с душ всех нормальных людей... полное ликование было среди евреев [у квітні 1953 року після реабілітації лікарів]»[22].

Очевидно, страх євреїв та ненависть були спрямовані, в першу чергу, на владу. Ті ж, хто відчув на собі особисто ненависть Сталіна до євреїв (як родина Голяховських – батько піддавався допиту, близькі були ув’язнені, деякі зникли), боялися самого вождя та ініціативу злочинів бачили саме у ньому.

Порівняння «сводок» для ЦК КПУ дає підстави зробити спостереження: усі звітні документи містять приблизно 80–85% схвальних відгуків, решта – протилежні думки, але кількість та зміст їх не критичні, і такі звістки не викликають особливого занепокоєння влади. Однак, схема помітно порушується, коли до рук потрапляє «Информация о реагировании населения на правительственное сообщение о смерти И.В.Сталина», де «незадовільних» відгуків – 85%, а схвальних – 15%, відповідно. Детальний аналіз цього документу дав змогу простежити дійсні хвилювання та напрямки населення після смерті Сталіна.

 

Строкатість реакцій: свідчення та спогади «людей епохи»

Секретні партійні звіти показують, що насправді сприйняття населенням смерті Сталіна не було таким одностайним, як це подається в офіційному представленні. Окрім інформації, отриманої зі звіту, дійсну картину реакцій населення на смерть вождя можна відтворити на основі інтерв’ю, проведених із сучасниками подій 5 березня 1953 року[23]. Респонденти відбиралися різного віку, соціального походження та професійного спрямування. На основі даних, отриманих з розмов із мешканцями Києва, можемо простежити та відтворити справжні переживання і думки людей, що стоять за всенародним плачем, більше схожим на всесоюзну істерію.

Реакції населення на смерть Сталіна є проявом психологічних переживань сучасників. Ніякі партійні документи не зможуть зафіксувати дійсного стану людської свідомості, вони лиш демонструють її прояв. Тому головним джерелом у вивченні реакції населення на смерть вождя є все-таки свідчення самих очевидців подій березня 1953 року.

З’ясуванням питання суспільних настроїв населення у перші кілька днів після офіційного повідомлення про смерть Сталіна шляхом опитування займався російський дослідник Юрій Аксютін[24]. Висновки автор робить на основі власного архіву інтерв’ю та опитувань, проведених у період з 1994 по 1999 роки студентами Московського університету. Всього опитаних було 1500 осіб.

За даними дослідження очевидним є те, що насправді люди плакали і відчували значну втрату, а часом навіть жах щодо майбутнього і душевну пустоту. І лиш незначний відсоток нехай не раділи, але мали позитивні очікування. Була й частина тих, хто сприйняв смерть відносно спокійно, без особливих переживань чи емоцій.

Отож, за результатами дослідження, що пропонує Аксютін, все ж таки більшість людей при звістці про смерть Сталіна відчували скорботу та жаль. Аналогічну версію реакції на смерть вождя читаємо і на шпальтах періодичних видань. Але не слід забувати, що була й інша частина населення, яка проявляла зовсім іншу реакцію. Проте «масовій істерії не піддалася, як зазначалося вище, лиш зовсім незначна частина населення»[25]. Про цей відсоток читаємо лиш у секретних документах і ані слова в офіційних джерелах інформації.

Ознайомившись з версією російського дослідника Юрія Аксютіна, розглянемо, що відбувалось у Києві. Використання методу усної історії дозволяє розкрити та прослідкувати замовчувані у радянські часи сторони людського життя. Окрім цього це дає змогу з перших уст почути дійсні реакції населення та порівняти їх із сформульованою офіційною версією. Звісно, не слід забувати і про недоліки та пастки усної історії. Аналізуючи інформацію, отриману від респондента, важливо пам’ятати, що пам’ять та враження від подій 1953 року пройшли крізь певний період часу та низку політичних, ідеологічних та психологічних перетворень. Тим паче, що мова йде про сталінські часи, що характеризуються нестабільністю: у січні 1953 року було ув’язнено групу «лікарів-змовників», а вже у квітні цього ж року всіх реабілітовано. Тобто, у цей період шанована і поважна людина в якийсь момент безпричинно могла легко і безповоротно все втратити. Враховуючи особливість представленого дослідження та використання свідчень очевидців слід наголосити на важливості вивчення та врахування методологічної бази усної історії. Ця тема вкрай важлива при оцінюванні і критичному аналізі розповідей «людей епохи» та потребує окремого глибшого вивчення. З особливостями та теоретичними засадами усної історії можна ознайомитися у роботах ряду дослідників[26].

І все ж таки, навіть зважаючи на відбиток часу, різносторонність сприйняття речей із зміною обставин, схильність до перебільшення та емоційність респондентів, інформацію, отриману від очевидців подій 5 березня 1953 року, можна вважати найбільш близькою до дійсності.

Вибір респондентів диктувався наявністю безпосередніх свідків цих явищ чи подій. Усі опитані дійсно вчилися чи працювали в Києві. Винятком є лиш Завойський Микола Климентійович, який у період з 4 по 10–15 березня 1953 року (точно не встановлено) був у відрядженні у Дніпропетровську. Але розмова з працівником міліції дає цінну інформацію про інші аспекти радянського життя і свідомості, а також, відповідно, своєрідну реакцію на смерть вождя.

Для з’ясування та відтворення реакції населення важливо було залучити саме пересічних мешканців, тих, хто до розмови з інтерв’юером не мав можливості відновити в пам’яті та озвучити свої власні переживання чи спостереження, викликані смертю вождя.

Для з’ясування того, як же сприймали смерть Сталіна мешканці Києва було проведено вісім інтерв’ю. Таким чином картину реакцій досліджуватимемо на основі восьми історій життя тих, хто був сучасниками подій березня 1953 року. Окрім інтерв’ю для змалювання дійсної реакції на смерть Сталіна до уваги було взято деякі опубліковані спогади[27].

Важливо також наголосити, що тема смерті Сталіна та особливості сталінського періоду доволі часто навіювали на респондентів болючі спогади. Тому часом відповіддю на запитання про смерть Сталіна було небажання говорити на цю тему чи навіть чути прізвище вождя, що цілком є виправданим та зрозумілим. В даному випадку, доречно наголосити і на тому, що зібрані мною свідчення і спогади окремих «людей епохи» можуть виражати не лише достеменні спогади про безпосереднє переживання подій у 1953 році, але й певною мірою – історичну пам’ять про них сьогодні. Адже людина може не лише розповідати, як вона насправді ставилася до смерті Сталіна, але й із перспективи культурної і часової дистанції «пригадувати» своє ставлення через майже 60 років. Відтак складність дослідження полягає ще й у додатковому ретельному аналізі кожного спогаду з метою максимально відкинути відбиток часу та спробувати все ж таки відновити дійсний стан речей. Для цього до уваги було взято і ретельно вивчено історію кожного респондента: соціальний статус, долю батьків, оточення, ставлення до влади, середовище навчання, місце роботи тощо.

Спробуємо відтворити сприйняття населенням міста Києва смерті Сталіна на основі спогадів очевидців. У 1953 році ще не було телевізорів, тому основну інформацію населення отримувало із газет та радіо. У середу 4 березня на перших сторінках газет та у радіопросторі з’явилося перше урядове повідомлення про хворобу Сталіна[28], після чого один за одним виходили бюлетені про стан здоров’я першої особи держави. На радіо виходила серія програм, де зачитувалися ті ж таки бюлетені:

«Во-первых, начались эти дни, когда там бюллетени о его состоянии здоровья, вот ему там плохо, ему там то, ему сьо. Это было так вот несколько дней. ...И по радио все время вот шла такая уже рубрика, там все – состояние здоровья и уже все…»[29].

Хоч про важкий стан та хворобу населення інформували увесь день, повідомлення про смерть для багатьох стало шоком і несподіванкою: «Как-то не подготовлены мы были, как-то неожиданно. И страшно стало»[30].

Звістку про смерть вождя кияни дізналися, в основному, із газетних статей, як це бачимо із розповіді Лідії Осипівни Захарченко[3126], чи з повідомлень, що були озвучені знайомим голосом по радіо. «Вот это я уже так полностью не помню, но все, что проходили траурные вот эти голоса Литви… Литви… Левитан выступал. Все это, конечно, слышали и все это было»[32], – розповідає Ірина Іванівна Мухіна.

Студенти шокуюче повідомлення почули безпосередньо від керівництва університету перед початком занять (в деяких навчальних закладах у цей день занять не було): «Я только помню, что мы во дворе были университета, где тут химкорпус, а тут красный. Ну и там такой дворик, там многие собрались. И, вот это, наверно нам кто-то руководство, может, тоже свою речь держало, что мы ревели, кто мог как…»[33], – навіть сміючись згадує сьогодні Валентина Зоря.

Очевидно, все, що стосувалося Сталіна, було закритим для загального обговорення. Дозволено було оголошувати лише позитивні відгуки. Радянська людина навіть вимовляючи це ім’я, зі страхом оглядалась, бо добре знала, чим може обернутися для неї зайве слово чи жарт в адресу партії чи вождя: «Осторожность такая [підвищує голос – Ж.Л.], чтобы не дай Бог сказать. Это мы четко за собой следили. Чтобы не дай Бог не сказать какое-то слово, за которое тебя могут… арестовать, куда-то услать»[34].

За незвичних обставин урядове повідомлення дійшло до працівника МВС Миколи Завойського – він почув про смерть Сталіна у потязі, їдучи у відрядження. На запитання «Де Ви вперше почули інформацію про смерть Сталіна» Микола Климентійович різко відповів: «В поїзді! Уже знали, що він помер. Я якраз в ту ніч їхав в Дніпропетровськ... ну як помер Сталін, з 4 на 5 березня...»[35].

Таким чином, цікаво прослідкувати, як та за яких обставин кожен з столичних мешканців дізнався про смерть Сталіна. Не залежно від того, у якому середовищі, за якими справами проходили щоденні турботи, урядове повідомлення раптово «настигло» кожного і це кардинально повернуло хід подій. Здавалося, в країні не залишилося жодної людини, яка 5 березня не знала про смерть вождя. Траурний голос Левітана з репродуктора висів у повітрі і лунав в голові кожного, перед очима були перші сторінки ранкової преси.

Оскільки смерть Сталіна була шоком для радянської людини, то, очевидно, у пам’яті мало б залишитися те перше відчуття, перша думка, що виникла після того, як прозвучало офіційне повідомлення. Сказане чи подумане в перші хвилини є, неодмінно, цінною інформацією для відображення психологічних переживань населення у момент втрати вождя. Цікаво простежити строкатість реакції населення у відповідях респондентів на запитання: «Чи пам’ятаєте Ви те перше відчуття, що з’явилося одразу після того, як Ви почули повідомлення про смерть Сталіна? Якою була перша думка?». Ось такими були відповіді опитаних:

Валентина Зоря: «Ну, я… То, что я помню, что действительно у меня ужас, и страх, и слезы. Я ж говорю, что это… настолько… как будто такого близкого и…, что как бы без Сталина будущего нет. И вот. Все, все – теперь нет Сталина, что будет со страной. Понимаете, вот это кошмар этот, пустота, все… ничего. Что же теперь будет? Все Сталина нет, теперь жить невозможно»[36].

Микола Завойський: «Приїхали – нічо, спокійно...»[37].

Лідія Захарченко: «Так он как сказал и меня сразу затрясло. И на собрании объявили. Занятий потом никаких не было. И как хлынули слезы…»[38].

Мухіна Ірина: «И все думали, что все, кончено, земля, то есть, жизнь приостановилась»[39].

Елеонора Ксьондзик: «И вот, когда случилось это событие, ушел из жизни вождь всех народов и времен... я как-то не ощутила никакой ... с моей стороны никакой реакции не было. Ну, ушел известный человек, мне лично не принесший никакой беды…»[40].

Валентина Кошелева: «Ну, Вы знаете, на самом деле – боль»[41].

Юрій Зоря: «Ну... Понимаете, особенно такое, чтоб я лично чувствовал, переживал какие-то... я... не ощущал это... Чтобы у меня в душе, что «Ой! О!». Я – нет. Не плакал и не переживал особенно...»[42].

Відповіді респондентів ілюструють справжній шок та розгубленість пересічної радянської людини при втраті «батька усього народу». «Пригадую: 6-та година ранку, коли повідомили по радіо, – і в один момент увесь гуртожиток здригнувся від плачу», – пише у спогадах Іван Дзюба, підкреслюючи масштабність та трагічність події[43].

І лиш після тієї першої емоційної реакції приходить деяке хоч ще не розуміння, але усвідомлення того, що сталося. Відтак, можемо спостерігати та описати картину дійсної реакції населення. Спробуємо відобразити ту строкатість та множинність сприйняттів, що мали місце в Києві холодного березня 1953 року.

У змалюванні реакції населення на смерть Сталіна, на основі отриманих в результаті проведених інтерв’ю даних, доцільно керуватися віковим цензом респондентів. Вибір такого критерію зумовлений тим, що від віку людини залежав рівень її розуміння того, що відбувалося навколо. Відтак, можна визначити рівень усвідомлення та адекватності дій кожного. Адже навряд чи із того, що скаже нам Ірина Комарова (дванадцятилітня у 1953 році) можна зробити висновок про власне її сприйняття того, що відбувалося:

«А мы – как? Мы, дети, плакали. Учителя, конечно, говорили: "Как мы теперь все жить будем?". У нас долго в классе висел портрет Сталина. Так то он всегда висел, а тогда долго с черной ленточкой был…»[44].

З розповіді тодішньої школярки можна говорити про ті умови та ідеологію, в яких виховувалися та навчалися діти. Навіть вдома була формальна обстановка: «У нас дома был официоз – реагировали как надо»[45]. Не розуміючи того, що насправді відбувалося, діти плакали, і робили це тому, що так робили всі: вдома, в школі, на вулицях. Цей приклад яскраво демонструє те, як школярам прививали віру в те, що становило ідеї радянського суспільства.

Трохи більш розуміла Валентина Кошелева (у 1953 році їй було 13 років):

«Для нас в тот момент это была такая трагедия, что, Вы знаете, столько было слез. Конечно, все очень сожалели... Знаете вот, на самом деле, я Вам серьезно говорю – слезы, слезы, слезы, и не попрощались. Потом домой... Потерять такого человека, как Сталин было для нас горем, большим горем… Ну и, конечно, дома, тоже разговоры. Мама у нас очень тоже все время считала, что Сталин – это вот такой человек, на которого можно было… От которого можно было ожидать мир»[46].

У цих словах бачимо вплив батьків. Причому, можемо простежити, що пересічні мешканці в особі Сталіна вбачали єдиного гаранта стабільності, майбутнього, миру. Колективність радянського суспільства поєднувалася із об’єднанням навколо одного центру – Сталіна. Причому, довіряла радянська людина, як помітно зі слів респондента, не собі, не сусідові чи рідним і близьким, а «батькові народу» – Сталіну.

На основі розповідей тих, хто на момент смерті Сталіна був шкільного віку, можемо простежити те, як діяла радянська система в напрямку виховання «благонадійних» громадян. Ще не маючи свого розуміння та сприйняття того, що відбулося 5 березня 1953 року, діти плакали, бо відчували ту всезагальну істерію, страх. Вони піддавалися тим настроям, що панували в школі та вдома. Це й не дивно, якщо розглянути ідеологічну атмосферу, в якій виховувалося молоде покоління.

Іншою виглядає ситуація з молоддю (18–23 роки). І на студентських лавах на загал реакція залишалася незмінною – починався масовий плач і загострення питання про те, як же можна жити далі.

«И до того плакали [підвищує голос – Ж.Л.], и я как рыдала навзрыд, и все, и нам казалось так, Сталин умер – все, конец. Как? Вообще, как можно дальше жить? Что будет? Мы просто не сможем существовать. Вот настолько были зомбированы, действительно. И искренне, я не то, что это. Ну я еще, вот была среди, ну, таких более-менее нормальних»[47], розповідає на той час вісімнадцятилітня студентка університету ім. Т.Шевченка Зоря Валентина про те, як вона та її оточення щиро плакали в день смерті Сталіна. За слізьми молодих юнаків та юнок була розгубленість та, здавалося, відсутність майбутнього. Без Сталіна майбутнього не було.

Молодь дуже боялась зміни влади, зникнення стабільності. Вони переживали з приводу того невідомого, що чекало попереду: «И как хлынули слезы. И все спрашивали: "Как мы, что же с нами будет?" Не знали, что будет…»[48]. Так само відчувала щиру розгубленість та страх перед невідомим випускниця Інституту легкої промисловості Мухіна Ірина:

«И все, это ж был такой траурный день, то было столько слез, это было столько отчаяния. И все думали, что все, кончено, земля, тоесть, жизнь приостановилась. Как мы будем без него жить, никто себе не представлял. Вот то серйозно так думали, что без него жизнь невозможна. Конечно. И плакали, да. Умер самый близкий человек. Искренне. Конечно, искренне»[49].

Отож, із розповідей очевидців не важко простежити загальну атмосферу, що панувала в місті Києві. У навчальних закладах, на підприємствах, на вулицях, вдома – усюди присутні скорбота і плач – країна втратила вождя. Київ потопав у сльозах, але ніяких гучних мітингів чи траурної ходи не пам’ятають очевидці, окрім єдиної згадки Ірини Комарової:

«Отец работал в ЦК. Все сотрудники ЦК должны были ходить с траурными повязками на руке. Помню, только вот был митинг на Бессарабке. Вот то место, где эти лестницы идут к памятнику Ленина. Вот на этом месте было много людей. Эти две площади вполне справлялись с этим всем»[50].

У місті запанувала тиша, всі мовчки переживали втрату Сталіна. Але ця тиша за собою могла ховати багато невідомого та не відображеного в документах. З одного боку, були ті, хто щиро відчував скорботу, а з іншого – ті, хто з певних причин не оголошував своїх справжніх думок. Так, дуже цікавими є спогади респондентів, які у 1953 році були вже у «свідомому віці» – старше 20–23 років.

Тодішній студент КПІ (колись кіно-інженерного інституту, що пізніше переформувався та став частиною КПІ) Юрій Зоря згадує, що сприйняв смерть нейтрально, без особливих переживань, емоційного потрясіння, розумів, що всього лиш прийде хтось інший: «я немножко уже, хотя [сміється – Ж.Л.] в институте я видел, я никому, ни с кем не говорил, но я уже видел, что не то творится в стране. Я понял, что придет другой и все это меняется...»[51]. Бачимо, що на загал реакція Юрія Зорі нічим не відрізнялася від інших, але насправді вона не була схожою по суті своїй. Зрозуміти та пояснити таке сприйняття можна лиш подивившись на обстановку, в якій перебував і навчався студент:

«А в институте, вот как я поступил, космополитизм был. Что это такое? …Война дала возможность посмотреть, что Европа, радиостанции какие... Если ты иностранное сказал, значит, ты – космополит. Нельзя было, надо хвалить только [свое]... могли исключить с института. И вообще в институте никаких политических высказываний нельзя. Все то, что марксизм-ленинизм читался... никаких, ничего»[52].

Обмеженість інформації, вимога сповідувати лиш одну «єдино правильну» ідеологію під загрозою виключення породжували у молоді постійне відчуття страху. В таких умовах небезпечно було не те, щоб говорити, навіть думати не так, як партія сказала. Але, відома істина – те, що заборонено, більше викликає цікавості. Тому студенти кіно-інженерного інституту, маючи технічні можливості, могли таємно прослуховувати заборонені радіохвилі:

«Были случаи, что, ну как молодежь, кто-то где-то узнал, что есть где-то, Голос Америки запрещено, заглушивалось. Но где-то поскальзывалось и где-то кто-то сказал. А среди студентов обычно находились люди, которые доносили друг на друга непорядочности. Но у нас в институте были такие переживания, но большинство... потому что институт был, приемник что-то крутнешь [сміється Ж.Л.], пока никого нет что-то услышишь, потому, что занимались этаким, приборы были всякие... Подумать и все, а вслух – нэ, потому что сразу донесут. На этом существовал мир»[53].

Спостерігаємо на основі спогадів Юрія Зорі реакцію на смерть Сталіна тієї категорії населення, яка знала трохи більше, ніж дозволено було. Дізнавшись про існування «іншого» світу, того, що за межами замкнутого радянського суспільства і який так ретельно приховувався від пересічного мешканця партійною пропагандистською машиною, студенти почали ставити питання до існуючого сталінського режиму. Відповідно, реакція на смерть вождя вже була іншою: спокійне, виважене розуміння того, що держава на порозі змін.

Важливим критерієм оцінки реакції на смерть Сталіна є також сімейні обставини, а точніше той факт, чи були в родині постраждалі від репресій. Бо це, очевидно, було визначальним фактором у ставленні до Сталіна, а відтак і сприйнятті його смерті. Ті люди, хто безпосередньо відчув на собі жорстокість сталінської машини управління, плакали, але не від скорботи, а від болі за себе чи рідних. Фактично, з усіх опитаних нікого близько не торкнулися репресії чи гоніння за винятком подружжя Ксьондзик, а точніше чоловіка Елеонори Ксьондзик:

«…но в этот день... 5 марта... я была около мужа и видела, как у него текли слезы. Он сидел на диване, и у него по лицу текли слезы. … Я не могла понять, как он может оплакивать человека, который принес столько горя его семье. А потом я поняла – что это были слезы не скорби об ушедшем человеке, это были слезы боли от причиненной боли этим человеком семье моего мужа. У него в 37 году был забран отец, который 5 лет пробыл в Магаданских лагерях, умер в 42 году... Мама его в 37, в 38 году после ареста отца была целый год в тюрьме, а он, 12-летний мальчишка, у чужих людей жил… И так у него было искалечено детство, да и юность… Так что, это были слезы боли... Боли от причиненного горя этим ушедшим человеком. Вот что я могу сказать»[54].

Як бачимо, за тим потоком сліз, що заполонив Київ у березні 1953 року, не завжди стояла жалоба за втраченим вождем, а часом це був біль від страждань, викликаних політикою «тирана і деспота». Ті, хто сам чи близькі постраждали від сталінських репресій та гонінь, жили в постійному страху та очікуванні того, що в будь-який момент можуть приїхати за ними: «Дома у нас атмосфера накалилась до предела, отец перестал спать, ожидая ареста каждую ночь. Время от времени он брал в руки мой чемодан… со сложенным на случай ареста бельем и ходил с ним по комнате»[55].

Батько Володимира Голяховського та чоловік Елеонори Ксьондзик були із тих сімей, які потрапили у число «ворогів народу» і тому на собі відчули жорстокість сталінської машини. А коли помер той, хто був джерелом усіх страхів та причиною багатьох сімейних трагедій, зникла найбільша загроза. Тільки зараз – в день смерті тирана – просто таки виплеснулися ті емоції, що приховувалися роками. Вони виражалися у сльозах болю.

Суперечливою та непростою для пояснення була реакція на смерть вождя посадових осіб і тих, хто не міг проявляти жодних емоцій публічно. Можна спробувати розглянути реакцію представників міліції на прикладі Миколи Завойського, Полковник міліції, працівника МВС УРСР:

«А чого я буду плакать? Нормально, шо помер да і все... Да ніхто нічьо не плакав... Я справами своїми займався, я ніде не бачив, не чув... Воно б десь осіло би в мозгах. А тим паче нам не було чого плакать за Сталіним, тому шо як ми жили»[56].

Держслужбовець на власні очі бачив, як сталінська машина розправлялася з тими, хто наважувався сказати хоч слово проти політичного режиму чи самого Сталіна:

«Шо сказала про Сталіна, шо от він сякий-такий, і осудили, і де вона і ділася, жива вона чи ні. Хтось доніс..., любоє, шо йшло. І якщо воно попадало, нашелся кляузник і доложив, а кругом же ж комітет, ілі тоді МГБ... І ніяких, нічого не треба було... Казав тоді Вишенський шо царіца доказательств – ето прізнаніє... А при Сталінє – як? Мовчи! Як у Шевченка: "На всіх язиках все мовчить"»[57].

Розуміючи несправедливість та жорстокість методів, застосованих проти «ворогів народу» та тих, хто мав необережність сказати зайве слово, Микола Завойський все ж таки продовжує мовчки працювати, бо знає, якщо скаже те, що думає – його чекає участь тих, хто зник безслідно.

Звісно, тому полковник міліції, працівник МВС, Микола Завойський нічого й не говорив, ні на яких зборах не був присутній, ніякої реакції не показував. Але, з іншого боку, це був тридцятилітній чоловік, вихідець із села Київської області, у якого були власні переживання, сімейні обговорення чи навіть трагедії:

«Я думав, шо погано живеться. Шо я мог думать, я ж вже трохи в політікє розбирався. Приїжджаю студент до матері в село в одинадцять чи в час ночі. Де мати? Четверо дітей, батько загинув. Де? "В сільраді", – каже, – "її закрили в катузку". Потому шо в мене вона бойовая була... І як я міг думать, шо я міг думать? Поетому як здох Сталін, то люди вздохнули, не знаю як це буде на українській мові»[58].

Ті, хто займав керівні позиції у особливої важливості міністерствах, службах, не могли показувати свого власного переживання чи проявляти емоції після проголошення звістки про смерть Сталіна. Вони були включені в систему і були виконуючою ланкою тієї системи. А сказавши слово проти партії чи дії Сталіна, означало те, що людина випадала з тієї системи, що мало за собою відомі наслідки. З іншого боку, невпевненість у майбутньому, бажання захистити своїх близьких та рідних і самому вижити пояснюють зовнішню беземоційність сприйняття смерті Сталіна, за якою стоїть страх.

Це ще один приклад, коли на офіційному рівні (радянський офіціоз) все було так, як писали газети та документи. Але, коли проаналізувати кожну історію детальніше, то можна побачити, що за натовпами скорботних облич ховається строкатість думок та справжніх реакцій, які ніколи не могли вийти на той таки офіційний рівень і проявитися на вулиці, вдома чи на роботі.

Як підтвердили свідчення очевидців, у Радянському Союзі 5 березня 1953 року був всезагальний момент шоку. Від розгубленості, невизначеності, невпевненості у майбутньому люди просто плакали. І лиш невеликий відсоток населення задумався і промовчав, а вже надто сміливі навіть сказали вголос, що не відчувають скорботи. Все ж таки, значна частина тих, хто так подумав – промовчав, бо просто боявся.

У березні 1953 року в Києві та усьому Союзі відбулося щось на зразок масової істерії. І навіть тому, хто думав трохи по-іншому, хто жив у своєму світі не знаючи жорстоких реалій сталінського періоду, важко було не піддатися тій загальній хвилі всенародного плачу та скорботи. Так пам’ятає своє ставлення та загальну атмосферу літературна діячка Михайлина Коцюбинська: «Я не можу сказати, що дуже плакала за Сталіним, але був момент, коли я відчула якусь тривогу. Й повірте мені, я дуже мало знала про те, що відбувалося у сталінські часи»[59].

Не можна заперечувати правдивість написаного в газетах, бо дійсно стояв «всесоюзний плач». Але інша справа в тому, що газетний варіант абсолютно заглушував інші реакції. «Ридали всі. Чому? – слушно ставить питання Іван Дзюба, – Це загадка. Бо, з одного боку, всім те, що відбувалося, вже набридло, однак, коли Сталін помер – усі плакали. Багатьом здавалося, що все тримається на Сталіні, і нам важко було уявити, що тепер з нами буде. Як взагалі можна жити, коли вже немає Сталіна?! Із соромом мушу признатися, що на мітингу після смерті Сталіна я теж виступав – так, як ото у Грибоєдова: "Он плачет, а мы все рыдаем"»[60].

Ситуація дійсно склалася неоднозначна і парадоксальна одночасно. Багато хто вже знав, а то й на собі відчув, жорстокість «сталінської руки», проте, коли вождя не стало – всі плакали: «Мільйони радянських людей, в тому числі і безправні та пограбовані колгоспники, щиро ридали в ті березневі дні 1953 року...»[61]. Причину цього треба шукати в свідомості радянської людини. Адже ізоляційна політика Сталіна, інформаційна блокада, активна пропагандистська робота переконували кожного у правильності партійної політики та робили неможливим уявлення про щось краще, ніж радянське сталінське суспільство. До того ж обожнювання Сталіна, побутування культу особи пояснюють той стан розгубленості та шоку, в якому опинилася радянська людина. Закінчився період, коли система була відлагоджена і працювала. Люди раптово втратили те, що було гарантом стабільності, спокою, майбутнього. Звісно, ніхто не знав, що буде після Сталіна, і така невідомість породжувала страх та розгубленість.

З іншого боку, штучність створеного культу Сталіна, «зазомбованість» та страх радянського суспільства знаходять вихід лиш у 1956 році, коли на офіційному рівні було визнано шкідливість культу особи Сталіна. «А вот на это… как-то не хотелось той грязи. Все, конечно, без восторга…»[62], – такі були враження сучасників. Але, з іншого боку, спостерігається загальне полегшення, піднесення:

«...Радовались. Народ воспринял это радостно, во всяком случае. С каким-то таким облегчением… Что вот стало известно о том, как было, что об этом можно говорить, что возвращаются репрессированные в свое время люди. Это был праздник. Пришло свидетельство о реабилитации (дедушки)… О том, что очень хорошо, что теперь это все вскрыто, что это позор…»[63]

Такі думки ми чуємо про Сталіна, коли минуло три роки після його смерті.

Навіть якщо й існувала інша від офіційної думка, то ні в якому разі її не можна було виказати вголос, бо це могло закінчитися трагічно для автора сказаного, його рідних і близьких. Про наслідки висловлювань чи дій супроти політики партії всі знали, про що свідчать розповіді очевидців. Навіть у період, коли Союз переживав шок, не можна було проявити власної позиції. Київське суспільство 1953 року жило із постійним відчуттям страху. «Я шла к девочке, и у них в подъезде было написано "Сталин дурак". И нам так стало страшно. И нам, детям, мы знали, что это чревато. Вот этот страх я хорошо помню!»[64], - згадує тоді 12-літня дівчинка Ірина Комарова. Практично перманентний стан страху визначав дії кожного незалежно від того було це на публіці чи вдома. З іншого боку, в березні 1953 року була свого роду пауза, коли люди не знали, яким чином потрібно реагувати, щоб просто залишитися живим.

На основі розповідей та спогадів очевидців, можемо уявити собі справжню строкату картину реакцій населення Києва на смерть вождя. У момент паузи, що виникла, населення не знало ще, куди поверне кермо влади. Розгубленість та страх перед невизначеністю дещо пояснюють сприйняття смерті вождя. Причому ззовні все було дуже одноманітно й так, як подавала офіційна версія. А от справжня строкатість ховалася у свідомості кожного. Проте, за створених в Радянському Союзі умов аж ніяк не могла проявитися на публіці. За слізьми завжди стояло або незнання і сліпа віра, або болюча історія життя і відчуття полегшення. А коли ж з’являлася інша думка, вона не мала права на публічне оголошення.

Такою, зрештою, є особливість тоталітарної людини. У багатомільйонній радянській державі, розвиток якої, а також існування кожного індивіда в ній, осмислювались у нерозривному зв’язку з правлячою особою, смерть вождя стала кульмінаційною подією як для тоталітарної пропаганди, так і для простого громадянина. Від гнітючого відчуття залежності власного буття від правлячої особи, прості громадяни в даній ситуації очікували якихось змін, причому на них же вони сподівалися і їх же вони одночасно боялися. Це і визначало зовнішні емоції, справжні причини яких не могли бути засвідчені в жодному із тогочасних секретних документів. За представленим пропагандою «всезагальним жалем і скорботою» з приводу смерті Сталіна стояли куди більш серйозні інтенції, на які не могла вплинути жодна пропаганда, якою б ефективною вона не була.