Михайло Кальницький. Бабин Яр у просторі і часі

Історія міста Києва – столиці України – охоплює безліч різноманітних подій, що відбувалися протягом багатьох століть. Київ за правом вважають колискою духовності, освіти та культури східного слов’янства. Тут збереглися величні пам’ятки доби Давньої Русі, про яку ми дізнаємося з укладеного київськими ченцями «Літопису Руського» – першоджерела вітчизняної історіографії. Тут формувалися волелюбні традиції українців, було закладено потужні підмурки української державності. Тут зійшлися шляхи кількох народів, чиї представники сприяли розвитку та процвітанню Києва.

Так само різноманітним і змістовним є ландшафт сучасного міста, створений вигадливою природою і працею людей. Серед старовинних веж та сучасних хмарочосів одразу впадає в око найвища споруда України – 380-метрова телебашта. Велетенська металева голка, встромлена у київське небо, асоціюється у міських мешканців не лише з досягненнями інженерів і будівельників. Адже поряд з нею міститься сумнозвісний Бабин Яр.

Нині ця назва насамперед нагадує про найжахливіші події доби нацистської окупації Києва, про масові вбивства, про концтабір смерті на Сирці. Поза тим, минуле Бабиного Яру й території навколо нього не обмежується трагедією 1941–1943 років. Упродовж тривалого часу тут нашаровувалися сліди всебічної людської діяльності, втілені у документальних згадках та рукотворних пам’ятках.

Перші звістки про місцевість

За своєю природою Бабин Яр являє частину системи ярів, що прорізають узвишшя на північному заході Києва. Ці улоговини утворилися впродовж сотень тисяч років, починаючи з раннього четвертинного періоду, внаслідок ерозії ґрунтів (до таких також належать, зокрема, і Сирецький, Реп’яхів, Глибочицький яри). Геологічну основу досліджуваної місцевості складали строкаті глини, на яких у процесі обледеніння нашарувалися суглинки та піски. У давнину «гирла» ярів були спрямовані вбік Почайни – колишньої правої притоки Дніпра-Славутича. На заболоченій низовині між узвишшями та берегом Почайни містилися заплавні луки, відомі як київська Оболонь (у літописі – «Болоньє»). З плином часу (від початку XVIII ст.) значну частину річища Почайни поглинув Дніпро.

Свідчення про поселення людей у низов’ях ярів цієї частини сучасного міста сягають доби пізнього палеоліту (приблизно 20 тис. років тому). Насамперед ідеться про відому Кирилівську стоянку, досліджену археологом В.Хвойкою у 1890-х рр. біля вул.Кирилівської (в районі садиби № 59–61), біля підніжжя пагорба, що має назву Юрковиця. Як показали розкопки, під схилом на глибині понад 20 м залягав культурний шар, який містив залишки вогнищ, жител з дерева і кісток мамонтів, крем’яне знаряддя. Серед залишків Кирилівської стоянки було знайдено й витвори первісного мистецтва – мамонтові бивні, вкриті незвичними орнаментами. Ймовірно, мешканці полювали на мамонтів, заганяючи їх на край урвища. Ближче до Бабиного Яру, вздовж непарного боку вул. Кирилівської віднайдено також сліди поселень пізніших епох: мезоліту, неоліту, часів трипільської та зарубинецької культури.

За доби Київської Русі Бабин та прилеглий до нього Реп’яхів яри були природним захисним кордоном стародавнього Києва. На цьому рубежі неодноразово відбувалося збройне протистояння оборонців стольного міста й тих, хто намагався оволодіти ним з використанням північно-західного плацдарму. Про подібні сутички згадують літописні статті за 980, 1146, 1150, 1161, 1169–1171 рр., причому як арена подій фігурує місцевість Дорогожич (Дорогожичі, Дорожич). Зокрема, у 1146 р. «в слудах дорогожичских» (під словом «слуди» розуміють болота або ущелини) зазнав воєнної катастрофи князь Ігор Ольгович, вчиняючи опір конкурентові на київський престол Ізяславу Мстиславичу. За поширеною версією, всебічно мотивованою у спеціальному дослідженні історика Л.П.Добровольського «Летописный Дорогожич» (1914), цей топонім локалізується на нагірній місцині біля Бабиного, Реп’яхова, Глибочицького ярів. Його лінгвістичне значення найчастіше тлумачать як «перетин доріг», оскільки на північно-західній околиці склався вузол важливих шляхів до Вишгорода, Чернігова, Білогородки (хоча І.М.Железняк припускає походження назви «Дорогожич» як земельної власності особи на ім’я Дорогожит). За Л.П.Добровольським, стрімке довгасте узвишшя між Реп’яховим та Бабиним ярами, на північний схід від сучасного пам’ятника «Менора», було штучного походження і являло залишок давньокиївського оборонного валу для прикриття дорогожицьких шляхів. У позаминулому сторіччі історіограф Києва М.В.Закревський патетично зазначав: «Грізні полчища підступали під стіни давнього престольного міста; з Києва виступала великокнязівська дружина, і починалася страшенна січа, збуджена пристрастями князів. Справедливо гадають, що, можливо, немає в усій Росії місця, настільки ж просякнутого кров’ю й кістками, скільки пожерла їх більш ніж за два століття ця місцевість» («Описание Киева», с.342).

Деякі дослідники (зокрема П.П.Толочко) на підставі власного аналізу літописних згадок обстоювали думку про те, що Дорогожич містився ближче до оболонських луків, на низовині «під святим Кирилом» та, можливо, на прилеглому Кирилівському пагорбі. Остання назва походить від церкви в ім’я Св.Кирила, спорудженої на мисі над Бабиним Яром у 1140-х рр. Замовником її будівництва став чернігівський князь Всеволод-Кирило Ольгович, який з 1139 р. до своєї смерті у 1146 р. посідав київський престол (першу літописну згадку про храм датовано 1169/1171 р.). Церкву було найменовано на честь небесного покровителя князя, святителя Кирила, єпископа Александрійського, відомого борця проти єресі у V ст. Будівничі втілили у мурованій однобанній споруді традиції давньоруського зодчества. Церква слугувала фамільною усипальницею княжої гілки Ольговичів з роду Рюриковичів. Навколо храму утворився Кирилівський монастир (ймовірно, спершу ченці жили у печерах Кирилівського пагорбу, залишки яких почасти збереглися). Є припущення, що неподалік містилася й княжа резиденція – в усякому разі, у 1963 р. під час зрізу бульдозером північного мису гори, на якій стоїть церква, було виявлене житло XІІ–XІІІ ст.

Кирилівська церква та прилеглі споруди залишалися чи не єдиним відомим містобудівним утворенням у районі Бабиного Яру впродовж кількох наступних століть. Зазнавши занепаду після навали хана Батия (1240 р.), храм і надалі залишався діючим. На початку XVII ст., за ігумена Василія (Красовського), пройшли відбудовчі роботи; тоді ж церкву пересвятили на честь Св.Трійці, а ім’я Св.Кирила отримав південний приділ. Утім, обитель традиційно називали Кирилівською або Троїцько-Кирилівською. Вона набула широкої відомості; в різний час її очолювали знані київські церковні діячі Інокентій Гізель, Лазар Баранович; послушником, ченцем, а у 1697 р. ігуменом монастиря був святитель Димитрій Ростовський (Туптало), син титаря обителі, сотника Сави Туптала. Від кінця XVII ст. зовнішній вигляд стародавньої церкви зазнав перетворення у бароковій стилістиці – зокрема, додалися чотири наріжні бані. Ще відчутніше риси українського бароко проявилися на будівлі після того, як у середині XVIII ст. храм відновлював після пожежі зодчий І.Г.Григорович-Барський, котрий оформив західний фасад пишним хвилеподібним фронтоном. Той самий Григорович-Барський у 1759 р. був запрошений ігуменом Феофаном (Жолтовським) для будівництва кам’яної триярусної дзвіниці Кирилівського монастиря з теплою Благовіщенською церквою, котре тривало до початку 1770-х рр. Новобудова склала разом з церквою виразний бароковий ансамбль. Дзвіницю з брамою у нижньому ярусі було включено до кам’яної монастирської огорожі, збудованої у середині XVIII ст.

Відповідно до політики секуляризації монастирських угідь, що її проводила цариця Катерина ІІ, у 1786 р. Кирилівський монастир був розформований. У його приміщеннях влаштували притулок для інвалідів. Унаслідок розбудови ХІХ – початку ХХ ст. навколо колишньої монастирської території склалися «Кирилівські богоугодні заклади» губернського підпорядкування з численними цегляними та дерев’яними лікарняними корпусами й богадільнею, а з 1806 р. тут діяла також божевільня. Нове будівництво супроводжувалося плануванням території та влаштуванням водогону. Троїцько-Кирилівську церкву використовували як лікарняний храм.

У другій половині ХІХ ст. діяльність психіатричної лікарні у «Кирилівці» принесла медичному закладові сумну славу «Київського Бедламу». Проте в той самий час відбувалося дослідження та поновлення стародавніх фресок ХІІ ст. у Кирилівській церкві під керівництвом петербурзького професора А.В.Прахова. У цих роботах брав участь видатний художник М.О.Врубель, який виконав для храму ікони в іконостасі та нові композиції на ділянках стін, де не зберігся стародавній живопис. Відтоді церква і мальовнича місцевість біля неї привертала незмінну увагу прихильників мистецтва.

Характерні топоніми

Тогочасний Київ у своєму розвитку вже доволі широко опанував північно-західну околицю містобудівного ядра, сформованого ще за Київської Русі. Так, колишній приміський хутір Лук’янівка (його назву традиційно пов’язують з ім’ям київського цехмістра кінця XVII ст. Лук’яна Олександровича),.у другій половині XIX ст. перетворився на повноцінну частину міста – Лук’янівську поліцейську дільницю, територія якої поширювалася й на верхів’я Бабиного Яру. Стрижнева магістраль Лук’янівки була прокладена як заміський шлях у північному напрямку згідно з генеральним планом розбудови Києва 1837 р. й отримала спершу відповідну назву Заміська; у 1869 р. її було перейменовано на Велику Дорогожицьку, враховуючи спрямування до літописного урочища Дорогожич. Значну частину вулиці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було забудовано капітальними цегляними спорудами. Одним з її мешканців у 1890-і рр. був освічений робітник Ю.Д.Мельников, який влаштував у одноповерховому будинку на початку непарного боку Великої Дорогожицької (не зберігся) під виглядом школи-майстерні робітничий гурток для пропаганди соціал-демократичних поглядів. У 1923 р. вулицю найменували «Мельникова», що залишилося за нею (з перервами) до нинішнього часу; вживалася також викривлена назва «вул. Мельника».

Ще далі від Лук’янівки на північ простягалося передмістя Сирець, згадуване в письмових джерелах з XІІІ–XІV ст. Своїм найменуванням воно зобов’язане малій річці Сирець, яка досі протікає величезним Сирецьким яром. Радше за все, уздовж течії Сирця складалася дуже зволожена, сира місцевість, звідки й походить його назва. Колишнє селище Сирець певний час було власністю домініканського монастиря; у другій половині XVII ст. майнові права на нього отримав Київський магістрат. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. значна частина Сирця являла приватні хутори, використання яких було різним – від приміських дач до промислових підприємств.

Сусіднє передмістя Куренівка було розташоване на низинному рельєфі; на цю місцевість розкривається нижня частина Бабиного Яру. Куренівка відома з першої половини XVIII ст. як село на північ від Києва, що входило до міського «підгороддя» і також належало Київському магістратові. За поширеною, хоча й сумнівною версією М.В.Закревського, тут після Андрусівського перемир’я (1667) містилися курені прикордонної сторожі, що й зумовило назву передмістя. У ХІХ ст. Куренівку було включено до меж Києва у складі Плоскої поліцейської дільниці. Остання являла собою частину міста, північнішу за вул. Нижній Вал, між оболонськими луками і схилами видовжених надзаплавних пагорбів Щекавиці та Юрковиці. Стрижневою магістраллю Плоскої частини була вул. Кирилівська.

Поступове уточнення й деталізація міської топоніміки привели й до закріплення власних найменувань за околичними ярами. До ХІХ ст. улоговини обабіч колишнього Кирилівського монастиря найчастіше узагальнено називали Кирилівськими ярами. По дну обох ярів протікали струмки, що далі зливалися в Кирилівський струмок – притоку Почайни (судячи з документів XVII ст., раніше на цьому місці розливалося ціле Кирилівське озеро). Проте, зрештою, південніший з двох Кирилівських ярів отримав назву Реп’яхів, північніший – Бабин. Щодо Реп’яхова яру загальноприйнятою є думка про походження його найменування від рослинності – заростей реп’яхів. В утворенні назви «Бабин Яр» можна простежити вплив старовинного мікрогідроніма Бабине Черево – так, за свідченням М.В.Закревського, у ХІХ ст. іменували одне з заболочених озер на оболонських луках (ймовірно, якраз на місці згаданого Кирилівського озера навпроти Бабиного яру). Варто зауважити, що назву Бабине Черево мають ще декілька водних об’єктів (озер, боліт) на теренах України. Найбільш імовірною версією її походження є зовнішня схожість контурів водоймища з опуклим черевом вагітної жінки.

У низці видань (зокрема, «Вулиці Києва», «Бабий Яр: человек, власть, история» та ін.) назву «Бабин Яр» пов’язують з колишнім землеволодінням баби-шинкарки, проданим нею у 1401 р. домініканському монастиреві. Проте з таким тлумаченням важко погодитися. Згідно з документами XV–XVII ст., справді існувало урочище «Бісова Баба», або «Шалена Баба» («Biescowa Baba») – земельна власність київських домініканців, придбана у шинкарки, але документальна топографічна прив’язка згаданого урочища (у напрямку від Сирця на с.Білогородку, себто на захід) не відповідає реальному розташуванню Бабиного Яру. Як зазначив М.В.Закревський, насправді урочище «Шалена Баба» містилося у с.Біличі («Описание Киева», с.560).

Єврейський громадський діяч І.М.Левітас, який очолював фонд «Пам’ять Бабиного Яру», в одній з публікацій обстоював своєрідну думку: «Сам Бабин Яр був невеликим відгалуженням (до 150 метрів) Кирилівського Яру, який ішов майже паралельно нинішній вулиці Олени Теліги (кол. вул. Д.Коротченка). Від нього під кутом у бік згаданої вулиці й відходив Бабин Яр» («Книга памяти: Бабий Яр», с.6). Проте в іншій публікації той самий автор стверджував зовсім інше: «Бабин Яр – це величезний яр із відгалуженнями, що тягнувся у бік Куренівки – до Кирилівської церкви – майже три з половиною кілометри» (там само, с.7). Хоч би як сприймати таку розбіжність версій з одного джерела, історичні плани (починаючи щонайменше з 1870 р.) в будь-якому разі не залишають сумніву, що вся глибока розгалужена улоговина з північного боку від комплексу Кирилівських благодійних закладів іменувалася «урочище Бабин Яр». Так само, зрештою, було названо і струмок на дні яру.

Спогад про єврейську благодійність

Розглядаючи загалом становище Києва в останні десятиліття ХІХ та на початку ХХ ст., можна відзначити, що в той період місто, завдяки своєму неофіційному статусу «цукрової столиці» Російської імперії та іншим чинникам, отримало можливості для стрімкого розвитку – як екстенсивного, так і інтенсивного. Одним з наслідків цього було прискорене освоєння околиць, спричинене порівняно невисокими цінами на землю. Важливу ініціативу тут проявляли різні громадські та благодійні об’єднання та міська влада, використовуючи просторі земельні ділянки для реалізації тих чи інших соціальних проектів.

Чимало доброчинних комплексів склалося на північно-західній периферії міста. Серед них можна згадати, зокрема, Дегтярівські (Дегтерівські) благодійні заклади, засновані містом на початку 1900-х рр. завдяки значним коштам, що їх заповів на цю справу підприємець-мільйонер М.П.Дегтярьов (Дегтерьов). У спеціально збудованих за проектами архітектора В.М.Ніколаєва спорудах містилися богадільня для старих та немічних на 500 осіб, сирітський притулок, початковий навчальний заклад, лікарня тощо; у найбільшому з корпусів діяла вбудована церква Св.Михаїла. Дегтярівський комплекс виходив на колишню Старо-Житомирську дорогу, яка у 1908 р. отримала нову назву – вул.Дегтярівська – на честь М.П.Дегтярьова.

У безпосередній близькості до Реп’яхова яру, на початку вул.Багговутівської Лук’янівської поліцейської дільниці, ще раніше (з 1884 р.) користувалася придбаною садибою не менш значна філантропічна установа – Київська єврейська лікарня. Її було організовано місцевою юдейською громадою у 1862 р., але раніше вона послуговувалася орендованими ділянками. Первинний власний комплекс Єврейської лікарні по вул.Багговутівській на 100 ліжок був зведений у 1884–1885 рр. коштом єврейських меценатів, насамперед – засновника провідного вітчизняного цукрового тресту І.М.Бродського. Забудова складалася з одно-двоповерхових цегляних корпусів, найбільшими з яких були хірургічне та терапевтичне відділення (архітектор В.М.Ніколаєв). Подальше розширення лікарні упродовж 1880-х –1910-х рр. забезпечили пожертви заможних родин київських євреїв, кожна з яких утримувала «фамільний» корпус з якоїсь спеціалізації. Так, завдяки родині Френкелів було збудовано неврологічний корпус, завдяки родині Гальперіних – пульмонологічний та урологічний корпуси, цукрозаводчик Л.І.Бродський (син І.М.Бродського) вшанував пам’ять покійної дружини зведенням акушерсько-гінекологічного корпусу, а на честь його старшого брата – померлого у 1904 р. «цукрового короля» Лаз.І.Бродського – його нащадки спорудили інфекційний корпус. В офтальмологічному корпусі, збудованому коштом родини Заксів (архітектор В.О.Осьмак, 1902 р., не зберігся), було влаштовано приміщення лікарняної синагоги. Для безкоштовної допомоги хворим запрошували провідних лікарів міста, професорів та доцентів університету. Варте уваги, що благодійна Єврейська лікарня користувалася популярністю серед киян різних національностей та сповідань, не відмовляючи їм у допомозі. За підрахунками на 1912 р., 17 % користувачів стаціонарних клінік і 35 % відвідувачів лікарняної амбулаторії складали християни.

Принагідно нагадаємо тут, що багатовікова історія Києва є невіддільною від історії місцевої єврейської громади, виникнення якої сягає часів дохристиянської Русі. Вчені сперечаються, звідки саме прийшли до Києва нащадки Авраама, але найдавніша доба проживання тут євреїв може припадати ще на часи існування поряд із Руссю держави з офіційно визнаною юдейською релігією – Хазарського каганату. На думку дослідників Н.Голба та О.Прицака, саме тоді (у першій половині Х ст.) був написаний так званий «київський лист», адресований євреями громади Києва до своїх одновірців; потім він потрапив до генізи (сховища манускриптів) Каїрської синагоги, а наприкінці ХІХ ст. був переданий до бібліотеки Кембриджського університету. Давньоруські літописні джерела зафіксували існування в Києві єврейського кварталу «Жидове», а також «Жидівської брами» у фортечному валу поблизу нього, причому аналіз їхньої локалізації показує, що вони містилися на північному заході укріпленого міста Ярослава Мудрого – біля сучасної Львівської площі.

Ординське нашестя завдало всьому Києву і в тому числі євреям міста тяжких втрат. Але наприкінці ХІІІ ст. єврейська громада відродилася, ба більше того – за литовсько-польського панування на теренах України Київ став значним культурним та релігійним центром юдеїв Східної Європи. Про це красномовно свідчить тогочасне єврейське прислів’я «Тора – вчення, наука і закон – виходить з Києва».

У ході козацьких війн XVII ст. єврейська громада міста була практично знищена; осілість юдеїв у складі Московської держави взагалі вважалася неприпустимою. Лише наприкінці XVIII ст., після поділу Речі Посполитої та переходу до підданства Російської імперії багатотисячних єврейських громад у численних містах та містечках Правобережної України, Білорусі, Литви цариця Катерина ІІ мусила сформувати територію, відкриту для проживання юдеїв, – так звану «смугу осілості». Київ та регіон навколо нього потрапили до цієї зони, тож єврейська громада невдовзі відновилася. У місті знову з’явилися юдеї-ремісники й торгівці, почалося будівництво ними житла й культових споруд.

Це відродження було перерване обмежувальними постановами Миколи I, за якими євреї підлягали примусовому виселенню з «матері міст руських». Проте деякі пом’якшення, принесені реформами Олександра II, дозволили певним категоріям євреїв повернутися до Києва, завдяки чому у другій половині XIX – на початку XX ст. тут плідно працювали видатні підприємці та комерсанти, інженери та вчені, правники й лікарі, літератори та митці юдейського походження. Утім, дискримінаційне антисемітське законодавство діяло в Російській імперії аж до Лютневої революції 1917 р. Київське єврейство неодноразово потерпало від погромного насильства. В Києві впродовж 1911–1913 рр. розгорталися події, пов’язані з ганебним «процесом Бейліса», організатори якого намагалися звинуватити єврейський народ у здійсненні бузувірських кривавих ритуалів. Основні персонажі цієї справи – скромний службовець-юдей М.-М.Т.Бейліс та головні свідки – мешкали на Лук’янівці (населення якої безпосередньо спостерігало за перипетіями розслідування), а мертве тіло християнського хлопчика Андрія Ющинського, у ритуальному вбивстві якого звинувачували Бейліса, було знайдене навесні 1911 р. у глинистій печері попід Юрковицею, біля Кирилівської вул.

Зона поховань та військових навчань

У безпосередній близькості від згаданої вище Єврейської лікарні Міська дума у 1888 р. виділила представникам юдейської громади велику земельну ділянку під нове єврейське кладовище (перед тим громада користувалася цвинтарем, заснованим наприкінці XVIII ст. у місцевості Звіринець біля Печерська; донині він не зберігся). Практичне облаштування поховального комплексу, відомого як Лук’янівське єврейське кладовище, розпочалося у 1892–1893 рр., коли архітектором В.М.Ніколаєвим були підготовлені та затверджені губернським правлінням відповідні креслення й кошториси. Як видно з проектних матеріалів, що зберігаються у фондах Державного архіву Київської області, архітектор мав намір звести на терені кладовища три одноповерхові цегляні споруди: приміщення для доглядача й сторожі, будинок для обмивання та будинок для відспівування (останній мав стояти навпроти головного входу, а два перші – обабіч нього). Але насправді проект був у робочому порядку переглянутий, і зрештою В.М.Ніколаєв спорудив навпроти головного входу одноповерхове приміщення для обмивання (не збереглося), а ліворуч – двоповерхову кам’яницю для контори, сторожі та інших функцій (нині будинок по вул.Мельникова, 44; за радянського часу був розширений). У 1894 р. кладовище почало функціонувати. На його утримання йшла частина коштів, що їх сплачувало київське єврейство до міської каси як інтегральний податок на вживання кошерного м’яса (так званий коробковий збір); певні суми надходили також від благодійників за сприяння спеціально створеного громадського правління з нагляду за цвинтарем.

Лук’янівське єврейське кладовище було розташоване на порожній місцевості, обмеженій вул. Великою Дорогожицькою, схилами Реп’яхового й Бабиного ярів та межею більш давнього Кирилівського православного цвинтаря (який прилягав до Кирилівської церкви й лікарні). Вздовж значної частини периметра Єврейського кладовища простягалася цегляна стіна, зведена за проектом В. М. Ніколаєва, в якій було влаштовано дві капітальні аркові брами. Площа цвинтаря складала (за даними на 1929 р.) 23,3 га. Тут покоїлися десятки тисяч осіб – зокрема, чимало видатних єврейських підприємців, громадських та релігійних діячів. У 1904 р. на кладовищі поховали знаменитого цукрозаводчика-мультимільйонера й філантропа Лаз.І.Бродського.

Одночасно з першим відведенням землі для єврейського цвинтаря у 1888 р. біля його західної межі, поблизу Бабиного Яру, міська влада надала окрему ділянку площею 1670 кв. сажнів (близько 7250 кв. м). під караїмське кладовище; у 1902 р. було додано ще 278 кв. саж. (1265 кв. м) біля фронту вул. Великої Дорогожицької, де споруджено невеликий одноповерховий цегляний будинок для ритуальних і службових потреб (не зберігся). Громада караїмів склалася в Києві у середині XIX ст. Цей етнос вважають тюркським за походженням, його віровчення ґрунтується на юдаїзмі, але відкидає рабинистично-талмудичну традицію.

На деяких планах Києва початку ХХ ст., ще далі у північно-західний бік, поряд із караїмським цвинтарем, визначено територію для магометанського кладовища. Проте можна констатувати, що місце цього відведення майже цілком припадало на відгалуження Бабиного Яру. Радше за все, міська влада мала на меті спланувати відповідну місцину, щоб облаштувати мусульманські поховання, але з якихось причин це не було здійснено. Взагалі у документах та літературі того часу не підтверджується наявність тут діючого магометанського цвинтаря (натомість старі поховання досі збереглися на татарському кладовищі на горі Щекавиці); так само в рішенні міськвиконкому від 26 червня 1962 р. «Про ліквідацію Копиловського та старо-єврейського – Караїмського кладовищ» жодним словом не згадуються мусульманські могили й надгробки. Тому можна припустити, що накреслене на планах понад сто років тому місце для магометанських поховань біля Бабиного Яру відобразило не стільки реальний стан речей, скільки перспективне відведення в разі належного нівелювання рельєфу.

Розміщення некрополів на Лук’янівці та біля Бабиного Яру було для Києва звичною справою. Як уже відзначалося, з єврейським кладовищем межував заснований значно раніше Кирилівський православний цвинтар. Спершу він прилягав безпосередньо до колишнього Кирилівського монастиря, але у 1871 р. його територія отримала значне прирощення у південно-західний бік, сягнувши зрештою 9,7 га. Поховання на Кирилівському кладовищі були розташовані не надто щільно. Помітне місце серед них займав залізобетонний склеп у стилі модерн, споруджений для померлого у 1909 р. лікаря П.Е.Качковського та його молодшого брата, студента А.Е.Качковського (зберігся у пошкодженому вигляді). Над протилежним схилом Бабиного Яру орієнтовно від кінця ХІХ ст. діяло невелике Копиловське кладовище, де ховали мешканців Куренівки та Сирця (втрачене внаслідок Куренівської катастрофи 1961 р.).

На південно-західній периферії Лук’янівки, де раніше було громадське пасовисько, у 1878 р. засноване міське православне Лук’янівське цивільне кладовище (між сучасними вул.Дорогожицькою, Оранжерейною, Дегтярівською). Спершу Київська дума відвела під нього 3 десятини землі (близько 3,3 га), проте у подальшому територію цвинтаря було значно розширено, і на початку ХХ ст. вона складала вже 17 десятин (понад 18,5 га). У 1887 р. освятили кладовищенську каплицю (перетворену у 1910–1911 рр. на церкву Св. Катерини; не збереглася). На Лук’янівському цивільному кладовищі поховано значну кількість видатних киян – міських діячів, підприємців, інженерів та науковців, майстрів літератури й мистецтва тощо. Нині цей некрополь має статус державного історико-меморіального заповідника.

Зоною поховань стала й частина порожнього міського простору між нинішніми вул.Мельникова та Дорогожицькою. Зокрема, у 1910 р. тут було відведено землю під перспективне розширення Лук’янівського цивільного кладовища та під цвинтарі для окремих релігійних конфесій – християн-євангелістів, а також маріавітів (секта у католицизмі). Тут-таки ще раніше, від кінця ХІХ ст., діяло православне Братське Лук’янівське кладовище для військовослужбовців (іноді згадується як Старобратське; поховання не збереглися). На базі цього цвинтаря згодом, у повоєнні роки, було створено сучасне Військове кладовище.

Наявність біля Бабиного Яру армійського некрополя пояснюється тим, що навесні 1869 р. місто надало величезну (у кількасот десятин) територію в районі Сирця, верхів’я Бабиного Яру та Старо-Житомирської дороги військовому відомству під літні табори Київського гарнізону. Тут було збудовано численні легкі житлові споруди та шпиталь, облаштовано плаци, стрільбища, поле для навчань. Для православних відправ серед солдатів та урочистих богослужінь було у 1895 р. споруджено стаціонарну дивізійну церкву Сирецьких таборів. Дерев’яну будівлю з шатровою банею і дзвіницею безкоштовно звів технік-будівельник А.Краусс. Церква не мала власного імені, оскільки фактично являла лише оболонку храму. Сюди вносили похідний пересувний престол і антимінс тієї дивізії, котра перебувала у таборі. Храм містився у межах кварталу між сучасними вул.Олени Теліги, Івана Ґонти, Тимофія Шамрила й Дорогожицькою (не зберігся). Міська влада брала до уваги зону розташування таборів також під час обрання ділянок і приміщень під зимові казарми гарнізону. Так, на початку ХХ ст. на Лук’янівці було збудовано комплекси будівель військового призначення для особового складу 131-го піхотного Тираспольського полку по вул.Великій Дорогожицькій та 165-го піхотного Луцького полку по вул.Дегтярівській.

Про зовнішнє враження, що його справляла територія Сирецьких таборів, свідчать спогади відомого українського вченого та державного діяча С.О.Єфремова, котрий у 1901 р., після закінчення Київського університету, відбував тут військову повинність: «По обидва боки без кінця йшла рівною лінією смуга дерев, між якими біліли солдатські полотняні островерхі палатки, обложені внизу землею та дерном. Перед лінією було чисте голе поле, на якому за якихсь гонів двоє стояла невеличка дерев’яна церковка – лагерна церква. Ще далі, за Лук’янівським кладовищем, мрів у тумані Київ з своїми тяжкими будинками, золотими банями церков, шпилями та садами, оповитий ще вранішньою сизою млою, що вже почала хитатися й розтавати на сонці. Позад солдатських, в чотири ряди, палаток, рівною струною, од краю й до краю безконечного лагеря простяглася обсаджена деревами офіцерська «лінійка» – стежка, якою, як я зараз довідався, могли ходити тільки офіцери і ні в якому разі «нижні чини». За лінійкою тією розкидано правильними рядами невеличкі будиночки – павільйони, деякі досить вигадливої архітектури, що служили помешканням для офіцерів. Ще далі назад, крізь зелену гущавину акацій, грабів, в’язів здіймали свої маківки будинки "офицерских собраний"» («Щоденник. Про дні минулого (спогади)», с.496–487).

Слід зауважити, що землекористування військового відомства було обмежене суміжними міськими хуторами, наданими у довгострокове користування приватним особам. Усе це чітко фіксувалася на планах, тож Сирецькі табори мали цілком конкретну локалізацію й не поширювалися, зокрема, далі верхів’я Бабиного Яру.

Транспортні маршрути на північній околиці

Діяльність величезного табірного комплексу та поступове освоєння забудовою території Лук’янівки змушували до відповідного удосконалення транспортних сполучень. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. складалася мережа шляхів у різних напрямках. Безпосередньо біля верхів’я Бабиного Яру з боку міського центру до військових таборів проходила Лагерна вул. (нині Дорогожицька), що відгалужувалася від Великої Дорогожицької в південний бік, повз Лук’янівське цивільне кладовище. Сама вул.Велика Дорогожицька за Лук’янівським єврейським кладовищем впиралася у Бабин Яр. Сполучення між Сирцем та Куренівкою підтримував звивистий шлях, що оминав відгалуження Бабиного та Сирецького ярів; у тилу таборів поступово формувалася нинішня Сирецька вул. До Кирилівських закладів з нагірного боку вела спершу незручна дорога, що починалася в тилу Єврейського кладовища. У 1910 р. керівник Кирилівської лікарні професор П.І.Нечай спробував влаштувати новий парадний в’їзд до свого закладу від Лук’янівки, для чого було перетнуто дамбами верхів’я відгалужень Реп’яхова яру і створено там проїжджий шлях.

Запровадження у Києві на початку 1890-х рр. трамвайного сполучення наклало свій відбиток на транспортну ситуацію біля Бабиного Яру. Вже у 1895–1896 рр. було створено маршрут трамваю від Лук’янівки до Сирецьких таборів (тут, на відміну від переважної більшості міських трамвайних ліній, використовувалися не електрична, а парова тяга). Маршрут діяв теплої пори року (відповідно до функціонування таборів); він починався від парафіяльного храму Лук’янівки – церкви Св. Федора на перетині Багговутівської та Овруцької вул., а звідти виходив на Лагерну вул.

Згодом, у 1904 р., за допомогою трамваю було скорочено шлях між Лук’янівкою та Куренівкою. Нова електрифікована Лук’янівська лінія проходила від тієї ж церкви Св. Федора до вул. Макарівської, а звідти до вул.Кирилівської вели колії, прокладені безпосередньо по схилу Реп’яхового яру. Пасажири трамваю могли милуватися надзвичайно мальовничою панорамою Реп’яхова та Бабиного ярів, прикрашеною стрункими силуетами Кирилівської церкви і дзвіниці. За цим ландшафтом закріпилася фольклорна назва «Київська Швейцарія».

До вирішення транспортних проблем місцевості долучилася й залізниця. У 1910-і рр. вельми актуальною для Києва була тема залізничного кільця навкруг історичної частини міста, з частковим охопленням лівобережної смуги та спорудженням нового мосту через Дніпро. З цією метою було розпочато масштабні роботи, які полягали, зокрема, у прокладенні колій біля Сирецького яру, крізь Куренівку та оболонські луки. Події Першої світової війни зробили удосконалення логістичної системи Києва особливо важливим, тож у 1917–1918 рр. вже існували діючі відрізки залізниці та станційне господарство у районі сучасної станції «Петрівка» й біля Куренівки. Цікаво відзначити, що на планах різних складових частин київського залізничного вузла станом на 1918 р. як один з орієнтирів напрямку використано Бабин Яр.

Незалежно від улаштування згаданого залізничного кільця, нагальні потреби війни змусили міське та залізничне керівництво створити додаткову товарну станцію для зручнішого постачання Києва дровами та харчами. Місце для неї обрали біля Дегтярівської вул., куди було спрямовано від основної лінії залізниці спеціальну Лук’янівську гілку. На перетині цієї гілки з Брест-Литовським шосе (нині проспектом Перемоги) довелося організувати транспортну розв’язку, відому як «Перетин» (рос. «Пересечение»). У 1915 р. було проведено необхідні роботи, а у 1916-му товарна станція «Лук’янівка» («Київ-Лук’янівський») уже діяла. Поблизу неї, на місці колишнього тиру й розплідника тварин Товариства правильного полювання (біля південно-східної межі Лук’янівського цивільного кладовища), розмістилися продуктові склади – кагати. Станцію «Лук’янівка» спершу було задумано як тимчасову, допоміжну на час війни. Але вкотре виправдалася істина, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасове: експлуатація станції тривала аж до 1960-х рр.

Тим часом значна частина території на периферії Лук’янівки та у Кирилівських ярах усе ще являла майже пустир з розкиданими де-не-де хатинками, городами, козячими пасовиськами. Їхній «первозданний» вигляд та зручне сполучення з центром міста сприяли проведенню освітніх натуралістичних екскурсій. Київський природознавець М.В.Шарлемань зазначав: «Ці місця чомусь мало знайомі екскурсантам, а між тим тут є дивовижні кутки, і коли потрапляєш сюди, то не віриться, що перебуваєш біля самого міста і що шлях у 15–20 хвилин відділяє тебе від трамваю» («Краткий путеводитель по Киеву и его окрестностям для естественно-исторических экскурсий», с.21). Інший дослідник київських околиць, педагог В.В.Кистяківський залишив розгорнуту природничу характеристику Реп’яхова і Бабиного ярів, яка справляє чудовий «ефект присутності» (для кращого розуміння цього тексту нагадаємо, що 1 сажень дорівнює 3 аршинам, або 2,134 м, а 1 верста – 500 сажнів, або 1,67 км): «Хребет, на якому міститься Єврейське кладовище, поділяє простір, що за формою наближається до квадрата зі стороною понад 2 версти, на дві похилі улоговини стоків, котрі швидко понижуються мірою наближення до крутого обриву в долину річки Дніпро. Обидві вони у даний час вкриті рясною мережею ярів, що швидко розростаються… Обігнувши вздовж паркану Єврейське кладовище, причому доводиться переправлятися через цілу низку коротких, але крутих вибоїн, які обриваються до розташованої ліворуч крайньої гілки системи, ми підходимо до стрімкого (градусів 50) схилу дуже глибокого яру, що є відгалуженням крайньої гілки. Протилежний схил, утворений слабко зцементованим піщаником та щільними суглинками, є ще вищим і крутішим. У більш пологих місцях виходи корінних порід вкриті піваршинним шаром осипу, що не дає опори для ноги. Подекуди стрімкі стіни досягають 3–5 саж. Тому вони позбавлені рослинності… Ми рухаємося дещо опуклим хребтом, який здіймається у північно-східному напрямку до свого найвищого пункту. Ця височина, похила з південного заходу, різко обривається на північний схід. Її панівне становище дає змогу охопити поглядом всю систему північних ярів; вид звідси на долину Дніпра частково закритий пагорбом Кирилівської лікарні та підвищеною закраїною плато. Коли потім спуститися терасоподібним, складеним із суглинків, схилом на дно відомої вже нам лівої гілки, то значний інтерес являє дослідження її як у напрямку верхів’їв, так і в бік пониження. У напрямку до верхів'їв звужується дно, стаючи ступінчастим та більш стрімким, крутішими стають і бічні схили, на яких зникають осипи й виступають корінні породи, долина перетворюється на ущелину. Під час руху у протилежному напрямку ті ж явища повторюються у зворотному порядку. Далі або ближче, залежно від місця спуску, пісок, що вкриває дно яру, стає більш вологим, коливається під ногами, а крізь отвір, зроблений у ньому палицею, бризкає вода. Ще трохи, і ми досягаємо місця, де яр врізається у водоносний горизонт: вода виступає на поверхню, а в кількох десятках кроків можна помітити слабку течію струмка» («Физико-географические экскурсии в окрестностях Киева», с.72–75).

Напередодні Другої світової

Бурхливі події революції та Громадянської війни не надто змінили стан місцевості навколо Бабиного Яру. Перші помітні новації стосувалися приналежності земельних ділянок та будівель, що за більшовицької влади відійшли у розпорядження державних органів. Колишня Єврейська лікарня перетворилася на Обласну. «Кирилівські богоугодні заклади» були цілковито перепрофільовані на психоневрологічну лікарню, яка у 1920-і – 1930-і рр. чомусь називалася на честь Т.Г.Шевченка (з 1936 р. носила ім’я академіка I.П.Павлова). Давня монастирська садиба у 1929 р. була проголошена державним Києво-Кирилівським заповідником. Того ж року припинилося використання Кирилівського храму як культової споруди. У 1937 р. було розібрано дзвіницю, чим істотно збіднено ансамбль; від старовинного монастирського муру залишився тільки невеликий фрагмент з однією вежею.

Деякі з давніх кладовищ на Лук’янівці ставали закритими для подальших поховань. Так, Кирилівське кладовище перестало діяти у 1929 р. через невпорядкованість; Лук’янівське єврейське кладовище довелося закрити у 1937 р. внаслідок відсутності вільних місць. Стосовно його тогочасного стану виявлено промовисті документи у фондах Державного архіву м.Києва. Вони засвідчують, що у 1932 р. завод «Більшовик» отримав дозвіл Київської міськради на демонтаж цегляної стіни навколо єврейського кладовища з використанням цегли для своїх будівельних потреб. Керівництво заводу обіцяло натомість спорудити огорожу з іншого матеріалу, але виконувати свою обіцянку не поспішало, через що після знесення частини муру по фронту вул.Мельникова цвинтар неможливо було захистити від проникнення худоби та злочинних елементів. Дізнавшись про таке неподобство, президія міськради заборонила подальше руйнування стіни та спеціальною постановою зобов’язала директора заводу «протягом декади встановити нову огорожу на місці старої». Зрештою, замість кам’яної стіни кладовища вздовж вул. Мельникова з’явився дерев’яний паркан. Цей факт варто брати до уваги, аналізуючи спогади учасників трагічних подій 29–30 вересня 1941 р.

Лук’янівських цвинтарів торкнулися жахливі події 1930-х рр. у Києві. Так, існують архівні свідчення про те, що на терені колишнього Братського кладовища у 1933 р. відбувалися масові безіменні поховання «безпритульного декласованого елементу» – біженців із сел., які ставали жертвами голодомору (їхні мертві тіла знаходили на вулицях міста, передавали до Жовтневої лікарні на розтин та огляд, а потому партіями перевозили на цвинтар біля Бабиного Яру). Про Лук’янівське цивільне кладовище відомо, що тут потайки, по ночах, ховали просто під алеями замордованих «ворогів народу», привезених із катівень НКВС у Лук’янівській в’язниці на початку вул. Дегтярівської.

Сирецькі табори залишалися в користуванні оборонного відомства. «Військова присутність» на Лук’янівці дедалі зростала. Зокрема, колишні Дегтярівські благодійні заклади на початку 1930-х рр. перетворилися на казармене містечко. Тут розмістили танкову бригаду, а з 1938 р. – танково-технічне училище. Неподалік, обабіч початкового кварталу Лагерної (Дорогожицької) вул., діяло ремонтне господарство з обслуговування автотранспорту та бронетехніки, від якого донині залишилися окремі будівлі, що їх по війні зайняв мотоциклетний завод, та колишні гаражі. Що ж до Сирецьких таборів, то їхня територія після скасування приватного користування земельними угіддями набула значного прирощення. Тут у передвоєнні роки відбувалися навчання бронетанкових частин, містився полігон.

Благоустрій Лук’янівки поволі зростав, особливо після того, як у 1934 р. Києву було повернуто статус столиці УСРР. По вул.Мельникова велося масштабне нове будівництво; у 1930-і рр. тут, зокрема, були споруджені житловий будинок та гуртожиток лікарів (нині № 12), житловий будинок працівників НКВС (№ 75), житловий будинок командного складу Дніпровської військової флотилії (№ 32, архітектор С.В.Григор’єв).

Водночас природне середовище ще зберігало властивий йому характер. Хоча трамвайний маршрут крізь «Київську Швейцарію» було після Громадянської війни скасовано, але чимало киян залюбки навідувалися до Кирилівських ярів. Опису цієї місцини було, зокрема, присвячено нарис «Кирилівський гайок» у міському журналі «Глобус» (1929 р.). Там було оцінено простір навколо ярів як «комплексну пам’ятку природи» й наведено соковиті народні назви для його найбільш характерних кутків – «Великий Кавказ», «Малий Кавказ», «Жигульовські гори», «Щаслива долина» тощо. Автор роману-документа «Бабин Яр» А.В.Кузнецов згадував про струмок із чистою водою на дні Бабиного Яру, де він у дитинстві купався. Неподалік від ярів, на місці сучасного Інституту міжнародних відносин по вул.Мельникова, було влаштовано Акліматизаційний сад, заснований академіком М.Ф.Кащенком.

Останнім часом поширювалися публікації з твердженнями стосовно того, нібито Бабин Яр у 1930-х рр. використовували як місце страт, проведених органами НКВС. Проте автори подібних версій не наводять реальних фактів та дат. Навпаки, з документальних джерел відомо, що у передвоєнні роки міська влада бачила у Бабиному Ярі місце для створення спортивного комплексу. Зокрема, за ініціативою Тсоавіахіму (Товариства сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву) тут деякий час проводилися навчальні стрільби. Навесні 1937 р. було повідомлено про намір спорудити на великій території посередині Бабиного Яру стрілецький комплекс із спеціальним тиром-полігоном, трибунами на 1500–2000 глядачів і будинком снайперської школи з гуртожитком та їдальнею, відповідно оформлений та благоустроєний. Утім, масштабний задум не було реалізовано, і вже від 1940 р. тут-таки мало розгорнутися будівництво лижної бази з трампліном. Але цьому завадив початок війни з гітлерівською Німеччиною, а у вересні 1941-го долю Бабиного Яру було спрямовано у зовсім інший бік…

Література:

Бабий Яр: человек, власть, история / Сост. Т. Евстафьева, В. Нахманович. – Книга 1. – К., 2004.

Вулиці Києва: Довідник / Упорядники А. В. Кудрицький, Л. П. Пономаренко, О. О. Різник. – К., 1995.

Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х века. – Москва – Иерусалим, 1997.

Добровольский Л. Летописный Дорогожич: К вопросу о давнишних Киевских пригородных укреплениях. – К., 1914.

Єфремов С. Щоденник. Про дні минулого (спогади). – К., 2011.

Желєзняк І. М. Київський топонімікон. – К., 2014.

Зінов’єв-Іконников. Кирилівський гайок // Глобус. – К. – 1929. – Жовтень. – № 19. – С.301, 302.

Кальницкий М. Еврейские адреса Киева: Путеводитель по культурно-историческим местам. – К., «Дух і Літера», 2012.

Кистяковский В. В. Физико-географические экскурсии в окрестностях Киева // Педагогическая мысль – Выпуск ІІ. – К., 1905. – С.59–86.

Книга памяти: Бабий Яр / Автор-составитель И. М. Левитас. - К., 1999.

Кузнецов А. В. Бабий Яр: Роман-документ. – Запорожье: СП Интербук, 1991.

Літопис Руський за Іпатським списком / Перекл. Л. Є. Махновець. – К.: Дніпро, 1989.

Мовчан І. І. Давньокиївська околиця. – К., 1993.

Петров Н. И. Историко-топографические очерки древнего Киева. – К., 1897.

Проценко Л. А. Історія Київського некрополя. – К., 1995.

Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874.

Словник мікрогідронімів України. Волинь, Житомирщина, Запоріжжя, Київщина, Кіровоградщина, Полтавщина. Черкащина / Укл. І. М. Железняк, В. В. Лучик, Т. І. Поляруш та ін. – К., 2004.

Стельмашенко М. Кладовища міста Києва. – К., 1929.

Стрілецький стадіон в Бабинім яру // Більшовик. – 1937. – 21 березня. – С.2.

Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. – К., 1972.

Шарлемань Н. Краткий путеводитель по Киеву и его окрестностям для естественно-исторических экскурсий. – К.: изд. Орнитологического о-ва им. К. М. Кесслера, 1916.

Шевченківський район міста Києва: Збірник матеріалів з історії економічного і культурного розвитку району за 40 років Радянської влади. – К., 1957.

Яковлев А. Предместья города Киева: Преорка, Куреневка и Сырец (историко-юридический очерк) // Известия Киевской городской думы. – 1914. – № 11. – С.50–72.

Документальні матеріали з зібрань Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного ккінофотофоноархіву Украині ім. Г. С. Пшеничного, Державного архіву київської обл., Державного архіву м. Києва, особистого архіву автора.