Віталій Нахманович. Бабин Яр як символ Голокосту та інших трагедій часів Другої світової війни

28 вересня 1941 р. на будинках окупованого німцями Києва з’явилися оголошення російською, українською та німецькою мовами: «Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул.Мельникова – Доктерівській (коло кладовища). Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний. Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».

29 вересня 1941 р. колони євреїв з усіх районів міста, в основному жінок, старих і дітей, з валізами та клумаками прибували на Лук’янівську площу і рушали далі в бік Бабиного Яру. Більшість жертв навіть не підозрювали, що відбувається, поки не ставало занадто пізно. Тим більше, що окупанти пустили чутки про нібито заплановане вивезення євреїв з міста. Після проходу загорожі з колючого дроту перед розвилкою Мельникова і Лагерної (сучасної Дорогожицької) шляху назад уже не було. Біля Братського кладовища у людей відбирали речі, документи й коштовності і спрямовували їх колонами до Яру. На майданчику біля самого урвища людей змушували роздягатися догола, спускатися до яру, лягати долілиць, а потім убивали пострілами у потилицю. У цей день було страчено 22 тисячі людей. Тих, кого не встигли розстріляти, на ніч замкнули в гаражах танкоремонтного господарства на розі вулиць Мельникова і Лагерної. Наступного дня розстріли поновилися. Упродовж двох днів, 29–30 вересня 1941 р., згідно з донесенням айнзатцгрупи С, було страчено 33 771 особу.

Ось, власне, й усе! Саме ці два дні згодом перетворили Бабин Яр на всесвітній символ Голокосту. Хоча тоді, восени 1941 року ніхто в Києві не знав ані про Голокост, ані про геноцид, адже самих цих слів ще не було у вжитку… І довгі роки по війні, аж до самого кінця совєтської влади, люди, що приходили на це місце, приходили, щоб віддати шану розстріляним тут десяткам тисяч київських євреїв. Тому що, як висловився одного разу письменник і дисидент Віктор Некрасов, «лише євреїв було розстріляно тут через те, що вони були євреями».

Усе це правда. Але це не вся правда. Адже розстріли у Бабиному Яру тривали всі два роки нацистської окупації, і розстрілювали (або ховали вже вбитими) тут не лише євреїв, а всіх, кого нацисти вважали своїми ворогами: українських націоналістів і ромів, комісарів і душевнохворих, підпільників і заручників… Близько ста тисяч осіб лежало тут, коли влітку 1943 р. німці почали розкопувати цей моторошний братський цвинтар і спалювати трупи (саме через це нам уже ніколи не встановити абсолютно точну кількість загиблих).

Хроніка трагедії

Щоб, з одного боку, максимально відтворити всю правду про минуле, а з іншого, зберегти відчуття символічного співвідношення трагедій ми маємо виокремити ключову подію та історичне тло історії Бабиного Яру за нацистської навали. Такою подією є страта київських євреїв, точніше – перший день їхнього масового розстрілу, 29 вересня 1941 р. Очевидно, що саме він є певною кульмінацією, котрій передувала і котру наслідувала низка безпосередньо пов’язаних із нею подій. Можна вибудувати такий ланцюг:

а) до 29 вересня 1941 р.

– захоплення Вермахтом Києва 19 вересня;

– підриви совєтськими диверсантами Київської цитаделі та Хрещатика, загибель значної кількості німецьких офіцерів, невщухаючі пожежі у центрі міста;

– рішення про показову «акцію помсти»;

– арешт і розстріл 1,6 тис. євреїв-заручників;

– поява 28 вересня на вулицях Києва оголошень: «Наказується всім жидам міста Києва та околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку».

Зауважимо, що на той час долю київських євреїв уже було вирішено наперед, як і долю всіх євреїв в Україні, СССР та Європі. Водночас диверсії на Хрещатику стали зручним приводом для карателів, щоб провести київську «ґрос-акцію» у тісній співпраці з військовою окупаційною владою за повної підтримки Вермахту й певного співчуття неєврейського населення.

б) 29 вересня 1941 р.

– колони євреїв, переважно жінок, старших людей і дітей, що з валізами і клумаками тягнулися з усіх районів міста до Лук’янівської площі. Оголошення про збір євреїв складали люди, погано обізнані з топографією Києва. Через це в них фактично було зазначено дві точки збору: ріг вулиць Мельникова та Дегтярівської (в оголошенні помилково – «Доктерівської») – Лук’янівська площа, і «коло кладовища» (у російськомовному тексті «возле кладбищ»), – ріг Мельникова і Лагерної, відстань між якими становила близько 2 км;

– рух щільної колони євреїв, які з 8-ї години ранку невпинно йшли вулицею Мельникова в напрямку Бабиного Яру, впевнені у тому, що їх будуть кудись вивозити, адже неподалік містилася Лук’янівська товарна станція. До того ж нацисти цілеспрямовано поширювали напередодні саме такі чутки;

– патрулювання німецьких поліцейських і військових жандармів, що нишпорили вулицями міста, перевіряючи, чи ніхто з євреїв не залишився вдома;

– перша дротяна загорожа, за яку пропускали партіями по 500–600 осіб та з-поза якої вже не було вороття;

– складна дорога із трьома поворотами, що нею спрямовували далі євреїв так, щоби ті, які йшли позаду, не могли бачити, що сталося з їхніми попередниками;

– щільне поліцейське оточення всього шляху євреїв і самого Бабиного Яру;

– юрби киян, які мовчки спостерігали за цим рухом тисяч приречених;

– стіл позірної «реєстрації» біля Братського кладовища, де в євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг. Його тут-таки сортирували службовці української допоміжної поліції;

– подальший шлях між Лук’янівським і Братським кладовищами до верхів’я Бабиного Яру. Тут уже, очевидно, було чутно постріли і крики;

– подвійний ряд есесівців із собаками; есесівці били людей кийками, позбавляючи їх будь-якої волі до спротиву;

– майданчик на краю урвища, на якому побитих, розгублених людей змушували роздягатися догола та спускатися в яр;

– нарешті, самий яр, де людей клали долілиць, шар за шаром, а вздовж рядів ішли німецькі поліцейські й методично вбивали їх пострілами в потилицю.

І так – до 18-ї години, коли тих, що залишилися, було замкнено у гаражах танкоремонтного господарства. Того дня було страчено 22 тис. осіб.

в) після 29 вересня 1941 р.

Розстріли євреїв не завершилися того дня, так само, як не закінчилася їхня жалобна хода до Бабиного Яру. Різниця полягала лише в тому, що в наступні дні їх одразу збирали у цих гаражах, а потім вантажівками відвозили до місця страти. Змінювався і склад катів. 30 вересня ще майже 12 тис. осіб розстріляли службовці тієї самої зондеркоманди 4а. Потім, до 15 жовтня, розстріли здійснювали німецькі поліцейські батальйони зі складу полку «Південь». На початку жовтня до цих акцій долучилася айнзатцкоманда 5, яка залишилась у Києві і стала основою для формування місцевої служби поліції безпеки і СД. Усього до середини листопада було розстріляно до 65 тис. євреїв із Києва та навколишніх міст і сіл. Темп цих акцій ставав дедалі повільнішим, а відтак вони справляли менше враження на неєврейське населення.

Очевидно, що концентрація драматичних подій, апогеєм яких були розстріли 29 вересня, виводять їх на авансцену історії Бабиного Яру часів окупації. Але це не має призводити до забуття трагедії інших жертв нацизму, серед яких – совєтські військовополонені (насамперед комісари, комуністи, євреї), роми, цивільні комуністи й українські націоналісти, совєтські та українські підпільники, душевнохворі з лікарні імені Івана Павлова (колишньої Кирилівської) та заручники з числа пересічних киян. Усі вони разом становили близько третини з 90–100 тис. жертв Бабиного Яру. Не вдаючись до детального опису тих подій, зауважимо, що їх можна розподілити на три блоки:

– систематичні розстріли, які почалися вже наступного дня після захоплення Києва Вермахтом і завершилися напередодні його визволення Червоною армією 6 листопада 1943 р.;

– знищення в’язнів у Сирецькому концтаборі, що існував поряд з Яром від весни 1942 р.;

– спалення трупів жертв у Бабиному Яру в’язнями Сирецького табору впродовж серпня – вересня 1943 р.

Міфи Бабиного Яру

Щоб детальніше уявити історію Бабиного Яру під час нацистської окупації Києва, ми маємо дати докладні відповіді на три запитання:

– хто тут розстрілював?

– кого тут розстрілювали?

– якою була кількість розстріляних?

Для практичного увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру та боротьби з численними спробами його подальшої забудови дуже важливою є ще низка топографічних питань, як-от: де розташовувався сам Бабин Яр, Сирецький концтабір і прилеглі кладовища (адже за совєтських часів усе це було майже повністю знищено) і в яких саме місцях відбувалися розстріли та поховання. Але оскільки ці питання стосуються конкретних деталей топографії Києва, не зрозумілих мешканцям інших міст і країн, ми не розглядатимемо їх у цій статті.

Слід зауважити, що всі ці питання є предметом не лише наукового інтересу, а й суспільної дискусії, що спричинило численні спекуляції та фальсифікації. При цьому жодні наукові розвідки не впливають на людей, які з тих чи інших позанаукових або псевдонаукових міркувань воліють дотримуватися певного міфу. Треба розуміти, що фахові історики так само є заручниками власних поглядів і самоідентифікацій, що впливає на вибір теми дослідження, відбір історичних фактів, трактування історичних подій, оцінку історичних явищ і, як наслідок, формування ідеологем.

Класичний совєтський міф, викладений, наприклад, у багатотомній «Історії міст і сіл Української ССР», виглядає так: «…органи влади фашистської Німеччини з окупації України поставили перед усіма гітлерівськими військами завдання нещадно знищувати її населення, з тим, щоб звільнити територію України для майбутнього переселення сюди німців. З цією метою провадилося масове знищення радянських людей… Прямими співучасниками злочинів німецько-фашистських загарбників, їхніми поплічниками були українські буржуазні націоналісти… Націоналісти брали участь у каральних акціях проти партизанів і підпільників, вчиняли криваву розправу над партійними, радянськими, комсомольськими працівниками, над мирними жителями… Фашистським окупантам надавали всіляку допомогу антирадянські елементи, що повиповзали зі своїх шпарин».

Існує і дещо модифікований його варіант, викладений у виданій в середині 1980-х років тритомній «Історії Києва»: «19 вересня 1941 р. орда гітлерівських вбивць і грабіжників увірвалася до Києва… Розгорнули терористичну діяльність фашистські каральні органи – таємна політична поліція (гестапо), таємна польова поліція (ГФП), оперативні формування, створені для масового винищення радянського населення (“айнзатцгрупи”, “зондеркоманди”), підрозділи військ СС… На допомогу окупаційному апарату і гестапо вони [фашисти – В.Н.] створили так звану “українську охоронну поліцію” з кримінальних елементів і нечисленних зрадників Батьківщини».

Сучасний єврейський міф, сформульований так само ще тридцять років тому публіцистом та дослідником-аматором Олександром Шлаєном, власне кажучи, є лише варіантом совєтського: «Катів Бабиного Яру було багато… Лише у першій масовій страті взяли участь щонайменше 1200 осіб. Це передовсім головний виконавець – айнзатцкоманда 4а [так у тексті, правильно – “зондеркоманда 4а” – В.Н.]. Приблизно 150 осіб. Їм на допомогу надали 45-й і 303-й поліційні батальйони. Крім того, лютували горлорізи з “Буковинського куреня”, “добровольці” з націоналістичних покидьків, яких було підібрано нацистами заздалегідь. І місцеві, і привізні».

І далі: «…Бабин Яр був своєрідною прерогативою служби СД. Сюди доставляли на знищення лише тих, хто попередньо проходив “чистилище” у поліції безпеки, у СД». Але основну увагу цей міф зосереджує на підручних нацистів: «“Буковинський курінь”… і потім 725 днів тягав до Бабиного Яру усіх, хто був не до вподоби нацистському режимові. Цим уславилися й їхні “морально незаплямовані” побратими… з 23-го батальйону поліції безпеки СД [так у тексті, правильно – “23-й поліційний батальйон СД” – В.Н.], із 114, 115, 117 батальйонів поліції, із сотні важкої зброї.., із школи поліції…». Склад цих підрозділів характеризується так: «До української поліції йшли люди з “бездоганним минулим”. Учорашні карні злочинці та дезертири, позавчорашні петлюрівці та махновці, сьогоднішні грабіжники та вбивці, які з перших днів окупації відчули усі принади погромної вольниці та здирства. Віднині їм було дозволено займатися грабунками, вбивствами, насильництвом на цілком законних підставах».

Українська міфологія щодо даної теми є, насамперед, реакцією на совєтську або єврейську. Головним її завданням, як зазначав один із авторів виданої на еміграції збірки «В боротьбі за українську державність», є спростувати «зле єврейське трактування українців, які нібито були німецькими колаборантами». У своєму найрадикальнішому варіанті, сформульованому одним з американських українських активістів, що сховався за псевдонімом «Тетяна Тур», вона взагалі заперечує масові розстріли євреїв під час окупації Києва, мовляв, київських євреїв було вивезено та знищено за межами України.

В іншому варіанті міфу авторства скандальних українських журналістів Валерія та Наталі Лапікур визнається факт знищення 40 тис. євреїв у числі 100 тис. киян (слід зауважити, що обидві цифри теж є спірними), але із зауваженням, що «принаймні 7000 із цих 40 000 – на совісті колишнього майора НКВС, етнічного єврея Вадима Майковського. У перші ж години окупації Києва він запропонував свої послуги німцям і був призначений начальником “тубільної поліції”».

А ось як трактує події традиційніша версія знову-таки емігрантського походження: «В перші дні військової окупації гестапо масово розстріляло й закопало там [у Бабиному Яру – В.Н.] разом з жидівською частиною населення закладників – українців та впродовж майже трьох років окупації масово винищувало в Києві український актив… До гестапо попролазили большевицькі агенти й німецькими руками розправлялися з українцями… Цю “каїнову” роботу форсували “фольксдойчери” й “чорносотенці” – росіяни, що донедавна маскували себе друзями українців».

Як бачимо, основна відмінність між совєтським і єврейським міфами полягає у питанні про жертви. Якщо совєтська міфологія описує їх як «радянських людей», принципово уникаючи навіть слова «євреї», то міфологія єврейська навпаки – наполягає на тому, що саме євреї були головним об’єктом нацистського терору, як за характером переслідувань, так і за чисельністю.

Своєю чергою, між єврейським і українським міфами є спільна риса: обидва вони зосереджують найбільшу увагу на карателях із числа місцевих жителів. Якщо для єврейської міфології це – українці, то для української – росіяни та фольксдойче, або навіть євреї. Цим вони відрізняються від міфології совєтської, яка шукає, насамперед, політичних ворогів – німецьких нацистів і українських націоналістів.

Слід підкреслити, що визначення міфології як «єврейської» або «української» означає не те, що її носіями є винятково особи певного етнічного походження, а лише те, що вона існує переважно у відповідному етнічному або етно-орієнтованому середовищі. Так само совєтська міфологія не зникла разом з СССР, а залишилася провідною у сучасній неосовєтській російській дійсності, а також у значних прошарках населення постсовєтських країн та еміґрації, які культивують відповідну систему цінностей.

Каральна система Райху

Щоб відповісти на питання «Хто розстрілював?» – ключове в рамках суспільної дискусії про відповідальність за Голокост та інші злочини нацистів – слід зрозуміти, з кого взагалі складалася каральна система нацистського Райху, зокрема на окупованій Україні.

За формування єврейської політики в цілому, тобто за розробку загальних способів і напрямів «остаточного розв’язання єврейського питання», відповідав Герман Ґерінґ (Hermann Göring). Голова Райхстагу, міністр-президент Прусії, уповноважений з виконання чотирирічного плану, взагалі друга людина в Третьому райху й офіційний наступник Гітлера, Ґерінґ за дорученням фюрера опікувався цією проблемою від 1938 р. і до кінця існування нацистського режиму. Але практичних інструментів для знищення мільйонів осіб у головнокомандуючого Люфтваффе не було. Мали їх інші структури. Провідними установами, на які було покладено практичне виконання «історичного завдання» з тотального винищення європейського єврейства та інших «ворогів Райху», були СС та Міністерство внутрішніх справ. Саме практичного, оскільки очевидно, що між СС – воєнізованими партійними підрозділами, та МВС – установою державною, дуже швидко мали виникнути суперечки щодо повноважень. Для уникнення цього запроваджено механізм, що за середньовіччя мав назву «особистої унії», – райхсфюрера СС Генріха Гіммлера (Heinrich Himmler) 1936 р. призначили шефом німецької поліції у статусі статс-секретаря МВС, а у серпні 1943 р. він узагалі очолив це міністерство.

Але це був лише перший крок. За унією особистою йшла унія інституційна, тобто об’єднання керівництва партійними і поліційними силовими структурами в одному відомстві. Ним стало РСГА (RSHA) – Головне управління імперської безпеки (Reichssicherheitshauptamt). Хоча формально воно мало статус одного з головних управлінь СС, РСГА було створене у вересні 1939 р. шляхом об’єднання під одним дахом державного Головного управління поліції безпеки (Hauptamt der Sicherheitspolizei, сіпо), якому підпорядковувалися таємна політична (Geheime Staatspolizei, гестапо) та карна (Kriminalpolizei, кріпо) поліції, і партійної Служби безпеки райхсфюрера СС (Sicherheitsdienst des Reichsführers-SS, СД), що мала аналітичні, безпекові та розвідувальні функції. Двоїстий характер РСГА відображала й назва посади її керівника, який офіційно йменувався шефом поліції безпеки і СД (а не шефом головного управління СС). Цю посаду послідовно обіймали: Райнгард Гайдріх (Reinhard Heydrich) (від створення РСГА до поранення внаслідок замаху у травні 1942 р.), сам Гіммлер (до кінця 1942 р.) та Ернст Кальтенбруннер (Ernst Kaltenbrunner) (від кінця січня 1943 р. до завершення війни).

У РСГА, а саме у його IV управлінні – гестапо1, що очолював Генріх Мюллер (Heinrich Müller), – у відділі В, що опікувався конфесійними питаннями2, існував невеличкий «єврейський» реферат IV B 43 очолюваний Адольфом Айхманом (Adolf Eichmann). Викрадення Айхмана ізраїльською розвідкою з Аргентини 1961 р., а потім гучний процес над ним призвели до того, що саме цю людину значною мірою стали сприймати як головного архітектора «остаточного розв’язання єврейського питання». Насправді ж, хоча Айхман і відповідав за важливу ланку у цьому процесі, а саме – організацію депортацій євреїв до таборів смерті, він був лише одним з низки виконавців злочинних наказів. Можна сказати, що цей чиновник посідав одне з центральних місць у нацистській машині масового винищення євреїв, але це було місце водія, який обирає найзручніший шлях, а не шефа, який визначає, куди саме рухатися. Сказане жодним чином не знімає з Айхмана відповідальності, але допомагає реально оцінити його роль у Голокості.

Слід пам’ятати, що «технології» винищення євреїв на різних територіях суттєво розрізнялися:

– з окупованих європейських країн, за винятком Польщі та частини Югославії (тобто з Райхсгебіту, Протекторату Богемії та Моравії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Норвегії, Греції, з 1943 р. – Італії, з 1944 р. – Угорщини), євреїв депортували до таборів винищення на польських землях або до гетто на колишній совєтській території, де на них очікувало знищення разом із місцевими євреями.

– у Генерал-губернаторстві та Вартегау 4 євреїв одразу концентрували у гетто, а потім перевозили до розташованих тут таборів винищення;

– на колишній совєтській території (у кордонах 1941 р.) та у німецькій окупаційній зоні в Югославії (Сербія і Банат) євреїв із самого початку розстрілювали айнзатцкоманди, потім уцілілих переселяли до гетто чи таборів; надалі гетто й табори ліквідували: у дистрикті «Галичина» та окрузі «Білосток»5 шляхом вивезення до таборів винищення, на інших територіях – шляхом розстрілу на місці;

Відомі на сьогодні документи не дають можливості надати однозначну відповідь на запитання, чому нацисти використовували різну технологію на окремих землях. Але очевидно простежується її залежність від загальної расової оцінки нацистами тих чи інших народів і, відповідно, планів щодо їхнього майбутнього за «Нового порядку».

Отже, ми бачимо два принципово різних методи винищення, які здійснювалися через дві різні системи каральних закладів і структур. По-перше, це табори винищення (Vernichtungslager), що були підпорядковані:

– «Кульмгоф» (Kulmhof) (у с.Хемлно-на-Нері) – РСГА через поліцію безпеки та СД Вартегау.

– «Аушвіц–Біркенау» (Auschwitz-Birkenau) (у м.Освєнцім) та «Люблін» (Lublin) (у передмісті Майданек), як і всі концентраційні табори, – Головному адміністративно-господарському управлінню СС (SS-Wirtschafts- und Verwaltungshauptamt) на чолі з Освальдом Полем (Oswald Pohl) через інспекцію концентраційних таборів (Inspektion der Konzentrationslager) (Ріхард Ґлюкс, Richard Glucks);

– табори «акції Райнгардт» (Aktion Reinhardt) – «Белжець» (Belzec), «Собібор» (Sobibor) і «Треблíнка» (Treblinka) знаходились під безпосереднім контролем особистої канцелярії Адольфа Гітлера (Adolf Hitler). Керівництво ними здійснював сам Гіммлер через командуючого СС і поліції у дистрикті «Люблін» Оділо Ґлобочника (Odilo Globocnik).

Охорону таборів здійснювали підрозділи, що входили до складу дивізії СС «Мертва голова» (SS-Division Totenkopf). Як і з’єднання військ СС, їх було підпорядковано Головному командному управлінню СС (SS-Führungshauptamt). Цим управлінням керував безпосередньо Гіммлер, доки у січні 1943 р. його не очолив колишній начальник штабу військ СС Ганс Ютнер (Hans Jüttner).

РСГА, проте, відігравало значну роль у здійсненні масових розстрілів та інших форм знищення євреїв безпосередньо на місцях проживання. Саме воно відповідало за створення й діяльність айнзатцгруп (Einsatzgruppe – оперативна група) – мобільних підрозділів, сформованих, переважно, з числа колишніх поліцейських і співробітників СД. Айнзатцгрупи були тимчасовими формуваннями, завданням яких спочатку було захоплення архівів та швидке виявлення й ізоляція усіх, кого нацистський режим вважав своїми політичними ворогами. 1938–1939 рр. айнзатцгрупи діяли в Австрії, Чехословаччині та Польщі. Пізніше такі формування використовувалися, зокрема, для боротьби з партизанами в Югославії й Словаччині, у каральних акцій у Норвегії, Тунісі, Франції, Люксембурзі, Бельгії.

Але найвідомішими стали чотири айнзатцгрупи, що діяли на окупованій території СССР. У їх складі було від 600 (айнзатцгрупа D) до 900 (анйзатцгрупа А) осіб, поділених, у свою чергу, на декілька зондеркоманд (Sonderkommando – спеціальна команда) та айнзатцкоманд (Einsatzkommando – оперативна команда). Кожна айнзатцгрупа діяла у прифронтовій смузі однієї з груп армій: айнзатцгрупа А – групи армій «Північ», айнзатцгрупа В – групи армій «Центр». На території України діяли: айнзатцгрупа С (у складі зондеркоманд 4a і 4b, айнзатцкоманд 5 і 6) – у смузі групи армій «Південь», та айнзатцгрупа D (у складі зондеркоманд 10a, 10b, айнзатцкоманд 11a, 11b і 12) – у смузі 11-ї армії. Айнзатцгрупою С командували Отто Раш (Otto Rasch) (до кінця вересня 1941 р.) і Макс Томас (Max Thomas), айнзатцгрупою D – Отто Олендорф (Otto Ohlendorf) (до липня 1941 р.) і Вальтер Біркамп (Walther Bierkamp).

З просуванням фронту на схід ці формування перетворювалися на стаціонарні структури поліції безпеки і СД. Так, на базі айнзатцгрупи С було створене управління командуючого поліцією безпеки і СД (Befehlshaber der Sicherheitspolizei und des SD, BdS) у райхскомісаріаті «Україна», а айнзатцкоманда 5 стала основою під час формування служби начальника поліції безпеки і СД (Kommandeur der Sicherheitspolizei und des SD, KdS) для генерального округу «Київ». Варто зазначити, що, як айнзатцгрупи у своїй оперативній діяльності були незалежними від військових начальників, так само структури поліції безпеки і СД були самостійними щодо органів цивільної адміністрації на окупованих територіях.

Айнзатцгрупи відіграли провідну роль у масових розстрілах євреїв на окупованих територіях. Але вони були не єдиними підрозділами, що виконували каральні функції, у т.ч. стосовно євреїв. Разом із ними діяли:

1) у зоні військової адміністрації – охоронні дивізії (Sicherungs-Division), польова жандармерія (Feldgendarmerie) і таємна польова поліція (Geheime Feldpolizei, ГФП), підпорядковані начальникові тилу відповідної групи армій (Befehlshaber rückwärtiges Heeresgebiet). На українських землях цю посаду у різний час обіймали Карл фон Рок (Karl von Roques), Еріх Фрідерічі (Erich Friderici) та Йоахім Вітгофт (Joachim Witthöft). Також у їхньому віданні знаходились табори для військовополонених, в яких виокремлювали воїнів-євреїв для негайного розстрілу. Отже, ці структури знаходились у підпорядкуванні Вермахту, що потребувало додаткових узгоджень на випадок проведення спільних акцій;

2) у зоні цивільної адміністрації: частини охоронної поліції (Schutzpolizei, шупо) – у містах, і жандармерії (Gendamerie) – у сільській місцевості, що входили до складу поліції охорони порядку (Ordnungspolizei, орпо). Її було підпорядковано Гіммлерові як шефу німецької поліції через Головне управління поліції охорони порядку (Hauptamt Ordnungspolizei), очолюване Куртом Далюге (Kurt Daluege) (до кінця серпня 1943 р.) та Альфредом Вюненбергом (Alfred Wünnenberg). Регіональна структура орпо була тотожною структурі поліції безпеки і СД. Так, у райхскомісаріаті «Україна» її очолював командуючий (Befehlshaber der Ordnungspolizei, BdO), якому підпорядковувалися начальники орпо (Kommandeur der Ordnungspolizei, KdO) в окремих генеральних округах. Посаду командуючого в різні роки обіймали Отто фон Ольгафен (Otto von Ölhafen), Адольф фон Бомгард (Adolf von Bomhard), Вернер Лорге (Werner Lorge) та Карл Бренер (Karl Brenner);

3) поліцейські й есесівські частини, підпорядковані командувачам СС і поліції (SS- und Polizeiführer), яких призначав особисто Гіммлер. Зокрема, на українських землях це були головнокомандувачі СС і поліції на півдні Росії (Höhere SS- und Polizeiführer Rußland-Süd) Фрідріх Єкельн (Friedrich Jeckeln) (до жовтня 1941 р.) та його наступник Ганс-Адольф Прютцман (Hans-Adolf Prützmann), що з жовтня 1943 р. отримав звання верховного головнокомандувача СС і поліції в Україні (Höchste SS- und Polizeiführer Ukraine)6. Їм підпорядковувалися поліцейський полк «Південь» (у складі трьох батальйонів), два окремих поліцейських батальйони, піхотні й кавалерійські з’єднання СС.

На нижчому щаблі діяли командувачі СС і поліції у генеральних округах та дистрикті «Галичина». Останній підпорядковувався головнокомандувачу СС і поліції на Сході (Höhere SS- und Polizeiführer Ost), тобто у Генерал-губернаторстві. Крім того, наприкінці жовтня 1943 р. було призначено головнокомандувача СС і поліції на Чорному морі (Höhere SS- und Polizeiführer Schwarzes Meer), що діяв у тилу групи армій «А». Треба зазначити, що командувачі СС і поліції були водночас старшими начальниками для керівників відповідних територіальних підрозділів поліції безпеки і СД та поліції охорони порядку, що давало можливість Гіммлеру безпосередньо контролювати та, за потреби, втручатися в їхню діяльність.

Крім німецьких формувань, до каральної системи входили підрозділи, сформовані з числа місцевих мешканців та військовополонених, а саме:

– підрозділи охорони таборів винищення та концтаборів, зокрема т.зв. «травники»7;

– стаціонарні структури допоміжної поліції (Hilfspolizei);

– мобільні підрозділи охоронної поліції (Schutzmannschaft);

– єврейська поліція (Judischer Ordnungsdienst) у гетто, сформована з їхніх мешканців.

Усі ці формування перебували під загальною німецькою командою, а відтак і участь у будь-яких каральних заходах брали лише за німецьким наказом. Узагалі щодо місцевої «української» поліції дуже виразними є директиви, видані восени 1941 р. начальником тилового району групи армій «Південь» генералом піхоти Еріхом Фридеричі: «Допоміжні підрозділи, які створюються з місцевого населення, жодною мірою не можуть мати ознаки будь-якого майбутнього українського формування; вони слугують винятково німецьким [підкреслення документа – В.Н.] цілям… Слід запобігати проникненню бандерівської пропаганди або інших політичних прагнень усередину допоміжних команд». Ступінь відповідальності було визначено чітко: «Місцеві жителі, яких допущено до німецької служби, мають бути найретельніше перевірені таємною польовою поліцією або СД і завжди перебувати під контролем. За зраду виносити лише смертний вирок через повішення». Організаційною запорукою дотримання цих настанов мала бути чітка вимога: «командування завжди має залишатися у німецьких руках».

Кати Бабиного Яру

У цьому контексті розглянемо події в окупованому Києві. Ми можемо виокремити два основні (які хронологічно перетинаються) періоди розстрілів, що відбувалися переважно в районі Бабиного Яру.

Перший період тривав з вересня до середини листопада 1941 р. Розстріли у цей час, здебільшого, проводилися німецькими мобільними підрозділами. У Києві діяли:

1) Частини зі складу айнзатцгрупи С (командир – бригадефюрер СС і генерал-майор поліції д-р Отто Раш (Otto Rasch)):

– штаб групи;

– зондеркоманда 4а (командир – штандартенфюрер СС Пауль Блобель (Paul Blobel));

– айнзатцкоманда 5 (командир – штурмбанфюрер СС Август Майєр (August Meier));

– 3-я рота 9-го резервного поліційного батальйону (командир – капітан поліції Вальтер Крумме (Walter Krumme));

– 3-я рота батальйону військ СС особливого призначення (командир – оберштурмфюрер СС Бернард Ґрафхорст (Bernhard Grafhorst)).

2) Частини, підпорядковані головнокомандувачу СС і поліції «Росія–Південь» обергрупенфюрерові СС Фрідріху Єккельну:

– поліційний полк «Південь» (командир – підполковник поліції Рене Розенбауер (Rene Rosenbauer)):

– штаб полку;

– «штабна рота» (добровольча розстрільна команда);

– 45-й резервний батальйон (командир – майор поліції і штурмбанфюрер СС Мартін Бессер (Martin Besser));

– 303-й батальйон (командир – майор поліції і штурмбанфюрер СС Генріх Ганнібал (Heinrich Hannibal)).

3) Крім того, до розстрілів у той чи інший спосіб залучали:

– польову жандармерію;

– частини Вермахту (454-а охоронна дивізія, 75-а й 299-а піхотні дивізії);

Паралельно з тим із середини жовтня 1941 р. до кінця вересня 1943 р. Бабин Яр був місцем регулярних розстрілів, які проводили органи поліції безпеки і СД у тісній співпраці з військовою і цивільною владою Києва. У цьому періоді ми можемо виокремити три основні етапи.

Перший тривав з середини жовтня 1941 р. до весни 1942 р. Він починається на тлі тривання масових акцій, і в цей час міська військова влада активно залучає для екзекуцій розташовані в Києві підрозділи айнзатцкоманди 5.

Другий етап: кінець зими 1942 р. – середина серпня 1943 р. – самостійна діяльність органів поліції безпеки і СД. До розстрілів спочатку залучають підрозділи поліції охорони порядку, а потім спеціально створену роту СД. У цей період у районі Бабиного Яру функціонує Сирецький концтабір, який було створено у квітні–травні 1942 р.

Третій, заключний і найінтенсивніший період регулярних розстрілів у Бабиному Яру, здійснювався на тлі робіт зі знищення трупів, які проводилися у Бабиному Яру в серпні–вересні 1943 р. Роботу вели в’язні Сирецького концтабору, яких було переселено у землянки, розташовані безпосередньо у самому Яру. Концтабір у цей період поступово евакуювали. Роботи почалися 18 серпня і закінчилися 28 вересня 1943 р. Охорону здійснювала особлива команда 1005А, укомплектована лише офіцерським і унтер-офіцерським складом. У жовтні – на початку листопада 1943 р. у районі Бабиного Яру розстріли знову проводила військова влада Києва.

Зрозуміло, що найбільш контроверсійними з погляду суспільної дискусії питаннями є ступінь участі у каральних акціях місцевої («української») поліції, а також характеристика її особового складу. Особливо це стосується масового розстрілу євреїв, що відбувся наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 р.

Те, що місцева поліція в цих подіях брала участь, узагалі-то сумніву не викликає. У щоденному зведенні 454-ї охоронної дивізії за 29 вересня (!), зокрема, зазначено: «На бажання міської комендатури Києва у розпорядження 195-ї польової комендатури надано 300 українських допоміжних поліцаїв, які відбули підготовку на місці та добре знайомі з умовами Києва». Саме ці 300 поліцаїв, очевидно, мали бути задіяні у розпочатій того дня «грос-акції», до якої найактивніше долучився військовий комендант міста, а перед тим начальник тієї самої 195-ї польової комендатури генерал-майор Курт Ебергард (Kurt Eberhard). Але хто саме були ці поліцаї? Складений її керівниками 1942 р. нарис історії київської Української охоронної поліції зазначає, що «21 вересня прибув до Києва п.Богдан Коник з відділом 18 козаків, що були в службі Української Поліції Житомирської області. Ця мала група була зав’язком У.О.П. [Української охоронної поліції – В.Н.] 23 вересня прибуває до Києва козацька сотня під командою пор. Кедюлича Івана, щоб повнить службу з наказу німецького військового командування». Інший аналогічний документ уточнює: «Вже в перших днях наша поліція складалася з 45-ти чоловік звичайної поліції та 5-х слідчих… Коло 1.10 приїхало два транспорти поліції з Житомира, в силі яких 150 чоловік… Цей гарнізон з бігом короткого часу… був доповнений до 300 чол.».

Богдан Коник, Іван Кедюлич та підпорядковані їм «козаки», що склали зав’язок місцевої поліції, були членами однієї з т.зв. «похідних груп», створених мельниківською ОУН. Але про решту поліцаїв такого сказати не можна. Збереглися дуже виразні спогади іншого члена ОУН, колишнього редактора газети «Карпатська Україна» Юрія Тарковича, про обставини формування цієї поліції в Житомирі. «Число поліцаїв, – писав він, – постійно збільшувалося. Ми приймали нових, добираючи передусім з табору.., що був недалеко від Житомира.., де було 8–10 тисяч полонених… Справа нелегка. Приходимо до табору і перед нами – тисячі сірих шинель, з яких видно тільки худі зарослі жовті обличчя. Безліч людського нещастя… Із цього набирати поліцію.

– Хто хоче служити в українській поліції?

Хвилинку мовчанка, опісля підноситься кілька тисяч рук. Всі хочуть до поліції. Бачу що з цього нічого не вийде. І знов:

– Хай піднесуть руки тільки українці, – кричу.

І знов всі до одного підносять худі руки. І всякі кавказькі та сибірські народи, калмики, татари, осетинці, чуваші і хто ще зна, що за народи. Всі вони тепер почувають себе українцями. Кожен хоче вибратися тепер з табору для полонених…

Вибирати нам було дуже важко, і часто вирішували кращі чоботи полоненого. Взуття у нас було мало, а поліція боса не могла бути. Труднощі були ще й у тому, що багато українців не знало української мови. Перед звільненням Києва мій відділ мав уже 700 поліцаїв, крім того, я мав ще вибирати 300 до поліції у Києві». Отже, ці 300 українських поліцаїв, що перебували в Києві під час масового розстрілу євреїв, були, переважно, не свідомими українськими націоналістами, а пересічними совєтськими військовополоненими, що прагнули за будь-яку ціну вибратися з німецького табору.

Як були розподілені ролі під час самих розстрілів 29–30 вересня, ми дізнаємося з повоєнних документів: матеріалів німецьких процесів над військовими злочинцями та спогадів тих, хто врятувався з Бабиного Яру.

У тексті судового вироку Дармштадтського процесу 1968 р. над службовцями зондеркоманди 4а зазначено:

«Оскільки у місті мало бути приблизно 150 000 євреїв і було передбачено страту не менш як 50 000 євреїв, були необхідні точне планування, ґрунтовна підготовка і особлива організація, в яких також брав участь штаб айнзатцгрупи С. Між командиром айнзатцгрупи С д-ром Рашем і Блобелем, з одного боку, і комендантом міста… генерал-майором Ебергардом та 29-м армійським корпусом, що перебував у Києві [командиром корпусу був генерал піхоти Ганс фон Обстфельдер (Hans von Obstfelder) – В.Н.], з іншого, було проведено переговори. Під час них було накреслено у загальних рисах заплановане вбивство у зв’язку з “переселенням”… Оскільки за очікуваного масштабу страти сил зондеркоманди 4а і доданих частин 3-ї роти батальйону СС і 3-го взводу 9-го резервного поліційного батальйону виявилося недостатньо, звернулися також до обергрупенфюрера СС Єкельна, який надав для підтримки зондеркоманди 4а 45-й і 303-й поліційні батальйони з поліційного полку «Росія–Південь»…

… Уже зранку 29 вересня 1941 р. єврейські сім’ї колонами потяглися вулицями Києва до місця збору – району Лук’янівки. З самого ранку місце збору і вулиці охороняли 303-й [майор Ганнібал відмовився брати участь у розстрілах, тому його батальйон було використано лише для патрулювання міста і оточення місця страти – В.Н.] і 45-й поліційні батальйони, які розташовувались один від одного на відстані чутності…

На місці збору стояло оточення, в якому поруч із солдатами зондеркоманди 4а брали участь українська міліція, СС і поліція».

Свідки підтверджують наявність у зовнішньому оточенні української поліції. Так, Діна Пронічева, що впродовж тих днів двічі врятувалася від розстрілу, розповідала 1946 р. у Комісії зі складання хроніки Великої вітчизняної війни: «Коли дійшли майже до воріт єврейського кладовища, там було дротяне загородження, стояли протитанкові їжаки. Біля входу стояли німці й українці, які перепускали за загородження». Інші свідки додають, що у цьому оточенні перебувала також німецька польова жандармерія. Геня Баташова, яка також урятувалася того дня від смерті, згадувала: «На підході по вулиці Дорогожицькій по обидва боки стояли німці. У світло-зелених мундирах, із білими бляхами на грудях. То була польова жандармерія. Вони похмуро дивилися на нас. Поміж них гестапівці в чорній формі віддавали якісь накази».

Із матеріалів Дармштадтського процесу: «Тут супроводжуючих неєврейської національності відсилали назад. Євреї мали перетнути загородження, крізь яке нікого не випускали назад. За огородженням стояло щільне оточення, з добре озброєними вартовими, які гнали євреїв далі [Зі спогадів Г.Баташової: “По Дорогожицькій, між двома кладовищами, прохід звужувався. Тут ми побачили щось подібне до застави. З обох боків чорніли протитанкові „їжаки”. Від них тягся колючий дріт. За заставою стояли впритул один до одного з автоматами німці – тримали розгорнуті мішки. Це було оточення” – В.Н.]. Спочатку євреї мали пройти далі дорогою між двома кладовищами до алеї, що вела у напрямку Бабиного Яру. При цьому євреїв реєстрували, відбирали паспорти і цінні речі, а трохи далі вони здавали свій багаж [Зі спогадів Г. Баташової: “В мішки слід було кидати паспорти, в інші – цінності, ще за кілька кроків відбирали майно… – В.Н.]».

На цьому місці знов з’являється українська поліція. Фріц Гефер (Fritz Höfer), який на той час був водієм у зондеркоманді 4а, свідчив: «Одного разу я отримав завдання поїхати своєю вантажівкою за місто. Як проводир зі мною був українець. Було це близько десятої. Дорогою ми обігнали євреїв, що рухалися колоною з поклажею тим же напрямком… На великій відкритій поляні лежали купи одягу – по них я й їхав. Я зупинився поруч, і українці, що перебували на поляні, почали навантажувати машину речами».

1946 р. Міністерством держбезпеки був заарештований киянин Олег Стасюк, який потрапив у полон у київському котлі, був відправлений до житомирського табору військовополонених, а там опинився у числі тих, хто зголосився до служби у київській поліції. До Києва їх привезли одразу по зайнятті німцями міста. На допиті Стасюк докладно розповів, як на перший або другий день розстрілу 40 поліцаїв з їхнього підрозділу двома машинами привезли до якоїсь вулиці поблизу Бабиного Яру. Згодом якийсь німець повів їх «на те місце, де відбирали в єврейського населення носильні речі… Нас усіх, поліцаїв, примусили всі ті речі зносити до одного місця і складати у порядку… Коли там зібрали речі, прийшли вантажівки. Нам наказали ті речі вантажити на авто, а коли навантажені машини відходили… до міста… ми охороняли речі, які ще залишалися».

Повернемося до свідчень Гефера: «З того місця я бачив, що євреїв, які прибували… , зустрічали також українці і спрямовували до того місця, де вони мали по черзі складати своє начиння, пальта, взуття, верхній одяг і навіть спідню білизну. У визначеному місці євреї мали складати й свої коштовності».

Із матеріалів Дармштадтського процесу: «Потому оточення, що стояло щільним ланцюгом уздовж дороги, підганяло їх ударами до відкритої території, розташованої наприкінці алеї [Зі спогадів Г.Баташової: "…крім проходу до Бабиного Яру, жодної дороги не було. Уздовж неї росли дерева, а поміж ними, суцільним коридором, стояли німецькі автоматники з собаками. Після здачі документів і майна німці накидалися на людей, б’ючи їх палицями… На тих, хто падав, німці спускали собак" – В.Н.]… Тих, хто приходив на відкрите місце, примушували роздягтися. Задля переконливості наказ супроводжували ударами. Якщо справа йшла повільно, то одяг зривали. Після того жертви гольцем або частково у спідній білизні та знов-таки з биттям, щоб прискорити розстріл, підганяли до балки».

Тут знову з’являються українці. Гефер свідчив: «У той час, як одні люди роздягалися, а більшість чекала на свою чергу, стояв страшенний ґвалт. Українці не звертали на нього жодної уваги. Вони подовжували похапцем гнати людей крізь проходи до яру».

На наявність тут, біля самого яру, українських поліцаїв беззаперечно вказують обставини врятування, щонайменше, трьох осіб. Перша – Геня Баташова: «Ми опинилися на галявині з притоптаною травою… На протилежному боці поляни, з усіх боків оточеної німцями, височів земляний насип. За ним безугавно цокотіли кулемети. Проходи в насипу були прориті під гострим кутом, аби ніхто не міг бачити, що там далі відбувається. Тут, на зеленому майдані, з людей зривали одіж, білизну і, б’ючи палицями, гнали голими до проходів. Діти, дорослі кидалися вусебіч, кричучи криком від жаху. На землі лежало немовля… Німець підійшов і палицею розтрощив йому голову…

Я кинулася до поліцая, вблагала вберегти Гриця [молодшого брата Баташової – В.Н.]. Він щось крикнув і пхнув нас так, що ми попадали…

Неподалік стояв поліцай. Ми [з сусідкою Баташової Марією Пальті – В.Н.] підбігли до нього, попросили допомогти, пояснювали, що ми росіянки, прийшли випадково, з цікавості.

– Я бачу, що ви не жидівки, – сказав він. Та раптом, наче когось злякався, закричав: – Жиди, чи не жиди – марш до яру!

… я вдивлялась у вічі поліцаїв, шукала співчуття. На німців жодної надії у мене не було. Нарешті я помітила одного поліцая. Я відчула в ньому щось людське. Ми підбігли до нього.

– Мені байдуже, хто ви, – тихо сказав він. – Я допоможу вам.

Він повів нас до групи німців, що стояли по той бік оточення біля легкового автомобіля. Тут були гори речей. Німці тягали їх звідтіль, де роздягалися люди, кидали ношу на траву і швидко поверталися назад.

Поліцай став пояснювати німцям, що ми сестри (в мене так само були світлі очі й коса) і випадково опинилися тут.

Німці запитали адресу і прізвище.

Я назвала своє справжнє прізвище – Баташова. Маня назвалася Чорнецькою (прізвище жінки, яка жила в їхній сім’ї)… Німець закричав, що ми збрехали: сестри, а прізвища різні! Ми словами, руками почали пояснювати, що двоюрідні. Поліцай підтвердив.

Нас увіпхнули в машину й повезли. А за кілька хвилин випхнули на розі вулиць Мельникова і Пугачова».

Друга – Діна Пронічева: «Я викинула свій паспорт, залишивши у себе деякі документи, як-то профспілковий квиток, трудову книжку, в яких записано лише моє прізвище, а національність не зазначено. Після того, як я потрапила до рук поліцаїв, я першому ж поліцаєві чистою українською мовою заявила, що не єврейка, що я українка і випадково сюди потрапила; при цьому я йому показувала свої документи. Він мені запропонував сісти неподалік від того місця, де роздягали єврейське населення, і сказав, щоб я зачекала до вечора, а ввечері зможу піти додому. Я приєдналася до групки людей, які випадково сюди потрапили. У такий спосіб мене не роздягли. Там я просиділа до вечора.

Упродовж того дня я бачила жахливі картини: люди на моїх очах божеволіли, сивіли, навкруги були несамовиті крики і стогін. Я бачила, коли німці відбирали у матерів дітей і кидали їх з урвища донизу до яру. Надвечір до нашої групи під’їхало авто, з нього вийшов німецький офіцер. Розпитавши, що це за група, він наказав усіх нас розстріляти, пояснивши, що звідси не можна випускати людей, які, хоч і не є євреями, але бачили все, що тут відбулося».

Нарешті, третій – це Віктор Альперін, який згадував, як його, п’ятирічного хлопчика, разом із матір’ю і бабусею вивів майже з-під кулемета за межі Бабиного Яру український поліцай «із сумними очима», який назвався «паном Гордоном». Більше того, наступного дня він надав їм довідку, яка засвідчувала, що це українська родина, і навіть допоміг отримати ордер на поселення в іншій квартирі, оскільки в колишній жити було небезпечно. Згаданий тут «пан Гордон» – це Роман Біда, член мельниківської ОУН, начальник слідчого відділу української допоміжної поліції, так само страчений у Бабиному Яру взимку 1941 р.

Навіщо ж були потрібні німцям майже на самому місці розстрілу ті, озброєні лише кийками, українські поліцаї? Несподівану відповідь на це питання ми знаходимо в одному з чергових донесень, які на початку вересня 1941 р. д-р Раш відправив до Берліна:

«До активних кроків проти євреїв населення майже ніде схилити не вдалося. Це має бути віднесено на рахунок страху від того, що червоні ще можуть повернутися, що досі має місце у широких колах… Щоб побороти цей психоз страху і зруйнувати чари, які мали в очах українців євреї як носії політичної влади, айнзатцкоманда 6 неодноразово наказувала перед розстрілом проводити євреїв містом під охороною. Також надавалося ваги присутності на стратах євреїв міліціонерів (українська служба охорони порядку)».

Залучення української поліції до страт мало… виховально-психологічний аспект! Але найвідповідальнішої роботи їм не доручали.

З матеріалів Дармштадтського процесу: «В одній з тих балок, що тяглися на кілька сот метрів і мали численні звивини, розташовувалося кілька розстрільних команд зондеркоманди 4а, доданих частин 3-ї роти батальйону СС [Інші документи свідчать, що оберштурмфюрер Ґрафхорст також відмовився брати участь у розстрілах, і його роту було призначено для патрулювання міста – В.Н.] і 3-го взводу 9-го резервного поліційного батальйону [безпосередньо у розстрілах брали участь також команди 45-го резервного поліційного батальйону, що було з’ясовано під час процесу над його службовцями у м.Реґенсбурзі 1971 р. – В.Н.], розставлені на рівній відстані один від одного. Розстрільні команди складалися з одного стрільця з автоматом, двох осіб, які набивали магазини, і кількох осіб, які заганяли жертви до балки. Жертв зіштовхували на дно балки до команди катів. Вони мали лягати долілиць на скривавлені трупи вже розстріляних. Якщо вони не робили того самохіть, їх били та валили з ніг. Після того стрільці йшли хиткими горами трупів до жертв і стріляли їм у потилицю. У такий спосіб балка наповнювалася багатьма шарами жертв у напряму з кінця до початку і від краю до краю».

Що стосується ролі української поліції у подальших стратах у Бабиному Яру, то про це ми можемо дізнатися як з її власних документів, так і з матеріалів совєтських повоєнних процесів. Згадуваний вище нарис історії зазначає: «29 вересня починає працювати Штаб (тоді називається Команда Української Поліції). Командантом міста є призначений пор.Орлик. Він починає організовувати перші райони: Подільський, Софієвський [до війни – Молотовський район – В.Н.], Богданівський [до війни – Ленінський район – В.Н.] і Куренівський. З днем 1 жовтня ці райони приступили до виконування поліційної служби».

З інших довідок ми дізнаємося, що охоронну поліцію Святошинського району Києва було створено «на початку жовтня», Печерського – «у першій половині жовтня», Залізничного – 10 жовтня, Ярославського (до війни – Кагановичського) – 15 жовтня, Шевченківського (до війни – Сталінського) – 20 жовтня, Дарницького – 23 жовтня. Звіту поліції Володимирського (до війни – Жовтневого) району не збереглося.

Таким чином, більшість районних відділів української поліції розпочали свою роботу, вже, начебто, коли, як було зазначено у звіті Святошинської поліції, «такого елемента, як жидів, енкеведистів та комуністів почти в районі не було, не рахуючи окремих осіб, які були своєчасно виявлені». Але не всім так «пощастило». «Роботи було багацько, – зазначалось у звіті Ярославської райполіції. – Жиди мстили німецькому та українському народу, палили окремі будинки та різали телефонні дроти – треба було ловити та нищити гадів. Довелося працювати день і ніч… Період часу від 15 жовтня до 1-го січня 1942 року – це період напруженої роботи, як організаційної, так і практичної по боротьбі з жидо-більшовицькою агентурою й остатками жидів, які весь час на шляху нашої роботи активно шкодували й намагалися зірвати нашу роботу». Поліцаї сумлінно виконували «Наказ ч. 5» коменданта Орлика:

«Всім керівникам будинків м. Києва до 24-х годин зголосити всіх жидів, працівників НКВД та членів ВКП(б), що мешкають в їх будинках, – до найближчих районових Комісаріатів та Команди Української поліції м. Києва, по вул. Короленка 15, другий поверх.

Затаєння цих людей матиме наслідком смертну кару.

Керівники цих будинків та двірники мають право самі приставляти жидів до жидівського табору, який міститься при таборі полонених по вул. Керосинній».

Хоча справ вистачало і без того. Так, Залізничний «Район Поліції за ввесь час проробляв слідуючі роботи: допомагає Німецькому Командуванню, Міській Управі, районовій управі та іншим організаціям у виконанні та проведенні в життя різних постанов та наказів, охороняє різні об’єкти, як то: на товарній станції, на аеродромі, Пост Волинський, на ТЕЦ’і, на Київському вокзалі, і інші тимчасові об’єкти. Постійні патрулі по району, особливо вночі підтримують належний порядок в районі, стежать за додержанням затемнення.

Велику роботу проведено в справі відправки робочої сили до Німеччини, шляхом допомоги Рай. Управі та Біржі Праці в примусовій відправці та шляхом виявлення облавами та відправки до Німеччини різних небажаних для залишення в м. Києві елементів: спекулянтів, ледарів».

У Печерському районі «крім охорони, поліція виконує слідуючі роботи:

1. Виловлення ворожих елементів.

2. Вилучення пограбованого безгосподарчого майна.

3. Розслідування причин пожеж у районі.

4. Нагляд за очисткою району від бруду та догляд за його санстаном.

5. Організовує з допомогою РайУправи через кербудів охорону будинків пожильцями…

Починаючи з 7 квітня [1942 р. – В.Н.] Командатура р-ну допомагає Районній Управі в проведенні роботи великої ваги – вербування робочої сили до Великонімеччини».

Дарницькою поліцією, дарма що її було зорганізовано останньою, «з перших кроків було проведено такі важливі заходи:

1. Видано наказа та організовано прийом від населення зброї, яку потім було передано до Ортскомендатури.

2. Проведено за наказом реєстрацію комуністів та бувших працівників НКВД й міліції (було зареєстровано 140 комуністів).

3. Сконфісковано за наказом у населення безгосподарче та пограбоване майно».

А «завдяки тому, що в свій час та цілком правдиво і своєчасно органам СД були передані совєтські активісти та весь підозрілий елемент, тим запобігано терористичних актів та диверсій, які на терені Дарницького району не проявились й досі в жадному випадку».

Стосовно участі української поліції у розстрілах, що і надалі постійно відбувалися у Бабиному Яру, ми можемо послатися на матеріали совєтських повоєнних процесів. Так, Василь Покотило, який з початку жовтня 1941 р. служив в українській охоронній поліції, дав розлогі свідчення, в яких зізнався, що брав участь не тільки у виявленні євреїв і комуністів, а й у численних розстрілах євреїв, партизанів, працівників НКВС, військовополонених, парашутистів і комуністів, серед яких були також діти і жінки. До цих розстрілів його разом з іншими поліцаями було залучено СД. І хоча згодом Покотило зрікся своїх свідчень, суд не взяв того до уваги. Зі свого боку, київський фольксдойче Федір Круль, який з весни 1942 р. перебував на службі в СД, стверджував, що, хоча він кілька разів виїжджав у складі команди СД на розстріли, але сам у них участі не брав, а лише перебував в оточенні. Киянин Микола Фокін, який через дружину звів знайомство з прибулими до Києва оунівцями, зокрема Романом Гордоном (Бідою), і з вересня 1941 р. до самого арешту Гордона працював під його керівництвом у слідчому відділі міської української поліції, свідчив, що працівники слідчого відділу у цей час «виявляли єврейські сім’ї, що залишилися у місті, виганяли їх на Лук’янівське кладовище і розстрілювали», хоча сам він у цьому участі не брав. Навпаки, кандидат у члени ВКП(б) Сергій Орлов, який на початку листопада в київському таборі для військовополонених на вул. Керосинній зголосився до служби в охоронній команді (пізніше батальйоні), стверджував, що службовці їхнього батальйону (зрозуміло, без нього) кілька разів брали участь у конвоюванні євреїв до Бабиного Яру, але у самому розстрілі участі не брали. Пізніше Орлов знов категорично підкреслив, що хоча батальйон брав також участь в арештах євреїв, але «розстрілами у Києві займалися лише німці».

Звернімося також до свідчень генерал-лейтенанта поліції Пауля Шеєра (Paul Scheer), який з листопада 1941 р. обіймав посаду начальника поліції охорони порядку (командувача охоронної поліції шуцполіції і жандармерії) у генеральному окрузі «Київ». До складу підпорядкованих Шеєру сил входили 1000 службовців німецької шуцполіції, таке ж число поліцаїв двох українських поліційних батальйонів і 200 естонських фольксдойче з двох окремих поліційних рот. Під час Київського процесу 1946 р. він показав, що підпорядковані йому поліцаї щоночі розстрілювали 8–10 осіб за порушення комендантської години. Також він розповів, що впродовж 1942 р. виділяв СД необхідні сили для проведення масових арештів комуністів, а також спеціальні команди для проведення страт. Отож, цілком ймовірно, що серед підлеглих генерала Шеєра, яких СД залучало до проведення розстрілів, могли бути й українські поліцаї.

Що ж до власних повноважень міської поліції, яка після створення німецької поліції охорони порядку теж підпорядковувалася Шеєрові, то її службовці, як було зазначено, наприклад, у наказі № 3 по Володимирській райполіції від 28 жовтня 1941 р., мали лише «затримувати жидів, спекулянтів та інших карних злочинців і підозрілих осіб та направляти їх до поліції». У подальшому євреїв і тих, хто їх переховував, як і колишніх службовців НКВС, партизанів та інших «ворогів Райху» передавали (як ми можемо бачити з журналу реєстрації затриманих) або до міського слідчого відділу на Короленка, 15, або до СД на Короленка, 33, або безпосередньо до концтабору на Сирці.

Підсумовуючи все вищевикладене, ми можемо погодитися з висновками, яких незабаром по описаних подіях дійшли провідники, щонайменше, бандерівської ОУН. Так, в одній з їхніх розробок для роз’яснювальної роботи було запропоновано виходити з того, що «українська поліція може бути тільки в Українській Державі», і «вияснити людям такі справи: …

1. Нема ніде ніякої української поліції.

2. Є тільки німецька поліція, а при ній служать українці, як т.зв. шуцмани…

4. Шуцмани – це не тільки українці, але ними бувають і москалі (у східних областях), поляки (Полісся), і фольксдойчі (всюди).

5. Людей побиває і грабує не українська поліція, а німецька при помочі шуцманів.

6. Між українцями, що служать в шуцманах, є чесні люди і темні типи, подібно, як у всіх урядах, де працюють українці.

7. Надужиття темних типів брати на їх власний рахунок, а не на рахунок усіх українців, що служать в шуцманах».

Сирецький концтабір

Окремою сторінкою історії Бабиного Яру часів нацистської окупації був Сирецький концентраційний, або виправно-трудовий табір як одна з філій концтабору Заксенхаузен. Він був розташований безпосередньо біля верхів’їв Яру (між сучасними вулицями Ризькою, Олени Теліги та Миколи Подвойського) та охоплював частину території літніх військових таборів київського гарнізону, що існували тут із середини XIX ст. Назву свою табір отримав за Сирцем – історичним районом Києва, в якому містився. Слід зауважити, що на території України існувало лише два концентраційні табори класичної моделі – Янівський у Львові, на території дистрикту «Галичина», що входив до складу Краківського Генерал-губернаторства, та Сирецький у Києві, на території генерального округу «Київ», що входив до складу райхскомісаріату «Україна».

Сирецький табір було створено за розпорядженням німецької влади навесні 1942 р. До цього в Києві виховно-трудового табору як такого не було. З вересня 1941 р. діяв пересильний табір для військовополонених на вул. Керосинній (сучасній вул. Шолуденка), в якому було створено окреме відділення для тимчасового (до розстрілу) утримання політпрацівників та євреїв. Саме мешканців цього табору разом із карними злочинцями та іншими в’язнями тюрми поліції безпеки та СД на вул. Короленка, 33 (за совєтських часів там знаходилося НКВС–КДБ, зараз – СБУ) наприкінці квітня було направлено для будівництва Сирецького табору. Охорону табору здійснювали війська СС та українська допоміжна поліція. Начальником Сирецького концтабору був штурмбаннфюрер СС Пауль фон Радомський (Paul Otto Radomski). Одночасно в таборі перебували понад 3 тис. чоловік, серед яких були як в’язні з числа карних та адміністративних злочинців, саботажників, євреїв, підпільників, комуністів, українських націоналістів, так і (з весни 1943 р., коли фронт знову почав наближатися до Києва) совєтські військовополонені.

Загальна територія концтабору становила приблизно 3 кв. км. Табір було обнесено двома рядами колючого дроту, між якими проходило 8–10 рядів ліній електричного струму високої напруги. По кутах табору стояли вишки, на яких розміщувалися поліцаї з кулеметами. Арештовані жили в землянках по 70–80 людей у кожній. Табір складався спочатку з 16, а з весни 1943 р. з 32 землянок. Землянки являли собою перекриті колодами й землею траншеї, у глиб яких вели сходи й заґратовані двері. Житлову зону також було обгороджено парканом з колючого дроту. Всередині з вересня 1942 р. було виділено жіночий табір. Уночі вся територія зони освітлювалася.

В’язні були об’єктами невтримної сваволі. Поки вистачало сил, вони виконували важку фізичну роботу, потім знищувалися. Ув’язнених було розбито на бригади, що входили до складу сотні. Бригадири та сотники обиралися комендантом із числа карних злочинців та становили «еліту» серед ув’язнених. Старшим у чоловічому відділенні був чеський фольксдойче Антон Прокупек, колишній машиніст, заарештований за саботаж, у жіночому – Єлизавета Логинова, заарештована за участь у діяльності київського підпільного обкому комсомолу.

На території концтабору корчували пні, заготовлювали дрова, будували й ремонтували бараки, робили вугілля з деревини, виконували столярні, земляні, шорні роботи тощо. Праця ув’язнених була виснажливою, харчування – мізерним та огидним. Як згадували по війні вцілілі в’язні, «зазвичай роботи були непосильні, знущання безцільні, людей змушували носити землю з місця на місце, на носилки насипали по 8–10 пудів землі й змушували носити бігцем, причому били лопатами і стріляли. Одразу вбивали або живими закопували в землю». Сотники, заохочувані комендантом, навмисно вигадували різні форми знущання, насамперед з євреїв. Одні під час заготівлі дров змушували євреїв лізти на дерево. Підпиляне дерево притягалося канатом, падало на землю, і разом з ним ув’язнений. Інший робив для євреїв спеціальну «зарядку», яка мала такий вигляд: після роботи, перед сном ставив людей у коло й наказував братися за руки. На плечі їм сідали ще по одній людині й починали танцювати танець із єврейськими піснями. Табірний режим був жорстокий: о 4-й годині ранку підйом, о 4.30 – сніданок, о 5 годині строєм ішли на роботу. О 12-й годині був обід, о першій годині дня виходили на роботу та працювали до 9-ї вечора. Ранком видавали по кухлю так званої кави, а, по суті, окропу з присмаком якоїсь трави. На обід давали літр баланди – просто вода без солі, з декількома крупинками пшона. На день видавали 200 грамів хліба із просяного борошна. Вечері не було. Ув’язнені їли пацюків, собак, кішок, різні трави. Тих, хто опухав від голоду, забирали до так званої лікарні – землянки, де жодної допомоги не надавали, і люди вмирали або їх розстрілював власноруч комендант. Трупи ховали у ямах просто на території табору або виносили до Бабиного Яру.

У вересні 1943 р. під загрозою взяття Києва совєтськими військами Сирецький табір був евакуйований до Німеччини. Частина в’язнів утекла дорогою, частина повернулася вже після війни.

Але ще раніше, влітку, нацисти взялися до знищення слідів масових розстрілів у Бабиному Яру. Влітку 1942 р. Пауль Блобель, колишній командир зондеркоманди 4а, що, зокрема, здійснила масовий розстріл євреїв в Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 р., отримав від шефа гестапо Генріха Мюллера наказ виявити місця масових поховань євреїв, ексгумувати та спалити тіла. Для виконання цього завдання, що отримало назву «Акція 1005», було створено дві зондеркоманди, до складу яких входили винятково офіцери та унтер-офіцери СС. Одна з них у серпні 1943 р. прибула до Києва.

Відкопувати і спалювати трупи примусили в’язнів Сирецького концтабору. Навколо Яру по всьому периметру було встановлено маскувальні щити, висаджено дерева, а усю навколишню територію оголошено забороненою зоною. З чоловічого табору було взято 100 людей і з жіночого 13 жінок-єврейок, яких поселили у землянках на території Бабиного Яру. Згодом кількість ув’язнених, що займалися спаленням трупів, зросла до 330. В’язні працювали в ножних кайданах, що дозволяли тільки пересуватися і працювати, але ніяк не втекти.

У Бабиному Яру було побудовано печі, в яких спалювалися викопані трупи. Печі було складено з надгробків, узятих з єврейського цвинтаря. На них клали грати з Лук’янівського православного цвинтаря, а зверху багато шарів трупів. Печі поливали нафтою та підпалювали. Рештки кісток подрібнювали, а попіл розсіювали по яру.

У ніч з 28 на 29 вересня 1943 р. ув’язнені здійснили спробу втечі. Відчинивши одну з двох землянок, вони кинулися, прямо на охорону. Більшість із них загинула або була затримана та потім розстріляна. Врятувалися лише близько 20 осіб.

Жертви Бабиного Яру

Питання про те, кого, крім євреїв, розстрілювали у Бабиному Яру, нерозривно пов’язане з іншим питанням – про абсолютні цифри та співвідношення кількості різних жертв. При цьому слід розуміти, що впродовж совєтської доби влада та залежна від неї наука свідомо спотворювали цю статистику, причому цей спадок досі не подоланий, а часто-густо дедалі використовується, вже виходячи з потреб тієї чи іншої сучасної історичної міфології.

Пропагандистський аспект совєтської міфології виходив з необхідності подолання суперечності між заявами довоєнної пропаганди («малою кров’ю на чужій території») і реальними результатами війни. Рішення було винайдене у відмові від проведення переписів населення (перший повоєнний перепис відбувся лише 1959 року) та загальному зменшені декларованої чисельності загиблих (так, Йосиф Сталін оприлюднив цифру у 7 млн. загиблих).

Ідеологічний аспект мав подолати суперечності між героїчною і жертовною (віктимною) концепціями історії. Засобів було два: збільшення втрат серед цивільного населення на етапі первинного підрахунку (діяльність «Надзвичайної державної комісії зі встановлення й розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяного ними збитку громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам СРСР» – НДК) та зменшення масштабів військових втрат за рахунок збільшення цивільних (цифри, виголошені Микитою Хрущовим, – 20 млн загиблих, у т.ч. 12 млн цивільного населення).

Цивілізаційний аспект мав проблемою суперечності між принциповим нехтуванням окремим людським життям («людина-гвинтик») і декларацією про збереження пам’яті про героїв війни («ніхто не забутий – ніщо не забуто»). На практиці це вилилося у відмову від реального пошуку і поховання загиблих воїнів, зведення кенотафів – братських псевдомогил із зазначенням загальної кількості або умовним переліком загиблих, та встановлення пам’ятників «Невідомому солдату».

Загальнополітичний аспект мав подолати суперечності між тезою щодо провідної ролі комуністичної партії та реальною, досить незначною роллю комуністів у боротьбі на окупованій території. Відтак треба було акцентувати увагу на комуністах – жертвах нацистських каральних органів та штучно збільшувати кількість підпільних комуністичних організацій (особливих масштабів ці фальсифікації набули у 1960-ті роки).

Етнонаціональний аспект мав зважати, з одного боку, на реальний масштаб цивільних втрат різних національних груп, насамперед євреїв, а з іншого, на офіційну тезу щодо провідної ролі у війні російського народу та «братніх слов’янських народів» та антисемітську політику повоєнного СССР. Розв’язання цієї проблеми було просте: замовчувати національний склад загиблих представників цивільного населення і військовополонених й акцентувати увагу на знищенні слов’янського населення, що нібито здійснювалося згідно з Генеральним планом «Ост» (якого, насправді, так і не було затверджено для практичного провадження).

Як наслідок, ми не просто досі не маємо достовірної статистики воєнних втрат, як на всій території колишнього Совєтського Союзу та, зокрема, на українських землях, так і конкретно у Києві та Бабиному Яру. У нас немає навіть цілісного комплексу джерел, які б допомогли однозначно встановити масштаби цих втрат. Тому ми змушені спиратися на непрямі дані абсолютно різної достовірності та походження.

Так, за офіційними даними Надзвичайної державної комісії «у Києві закатовано, розстріляно й отруєно в “душогубках” понад 195 тисяч радянських громадян, у тому числі:

1. У Бабиному Яру – понад 100 тисяч чоловіків, жінок, дітей і старих.

2. У Дарниці [тобто у Дарницькому таборі для військовополонених, на лівобережній частині Києва – В.Н.] – понад 68 тисячі військовополонених і мирних громадян.

3. У протитанковому рові [поруч із Бабиним Яром – В.Н.], у Сирецькому таборі та на самій території табору – понад 25 тисячі радянських мирних громадян і військовополонених.

4. На території Кирилівської лікарні [поруч із Бабиним Яром – В.Н.] – 800 душевнохворих.

5. На території Києво-Печерської лаври [у центрі Києва – В.Н.] – близько 500 мирних громадян.

6. На Лук’янівському цвинтарі [поруч із Бабиним Яром – В.Н.] – 400 мирних громадян».

Неважко побачити, що слово «єврей» тут узагалі не згадуються. Замість них ми бачимо славнозвісних «мирних громадян», які відтепер будуть супроводжувати всю подальшу історію Бабиного Яру та раз у раз з’являтися на пам’ятниках і в офіційних текстах.

Але ми маємо у своєму розпорядженні протоколи допитів колишніх в’язнів Сирецького табору, які брали участь у спаленні трупів восени 1943 р. та спромоглися втекти напередодні страти. Саме їхні свідчення покладено в основу висновків київської НДК. Але їхні оцінки кількості жертв також значною мірою не збігаються. Так, Яків Стеюк говорив про 45–50 тис. спалених трупів у Бабиному Яру (без протитанкового рову) та 500 поблизу Кирилівської лікарні. Натомість Семен Берлянт, Ісак Бродський та Володимир Давидов, оцінюючи кількість трупів, спалених у Бабиному Яру та протитанковому рові, казали про 70 тис., Леонід Островський – про 65–90 тис., Владислав Кукля та Йосиф Долінер – про 95–100 тис. Отже, з цих свідчень випливає, що 70 тис. – це мінімальна, а 100 тис. – максимальна цифра всіх жертв разом у Бабиному Яру та протитанковому рові. З іншого боку, деякі з опитаних вважали, що не всі трупи з Бабиного Яру було спалено.

Іншу можливість оцінити кількість жертв Бабиного Яру дає підрахунок за окремими категоріями, що, до речі, набагато актуальніше, зважаючи на суспільні суперечки.

Почнімо з євреїв. Орієнтуватися на демографічні дані важко. Так, напередодні війни євреї складали 25% від 930-тисячного населення Києва. Станом на початок окупації в місті залишалося близько 400 тис. осіб, з урахуванням мобілізації (близько 200 тис.) та евакуації (325 тис.). Німці оцінювали кількість євреїв в окупованому місті в 150 тис., але ця цифра видається нереальною, адже незрозуміло, чому їхня частка мала так зрости. Мобілізації вони підлягали як усі решта, а евакуювалися навіть у значно більших обсягах. Перепис, проведений міською управою 1 квітня 1942 р., зафіксував 352 тис. мешканців. Можна напевно стверджувати, що зниклі 50 тис. – це розстріляні євреї. Але в Бабиному Яру гинули не лише київські євреї. Навіть в оголошенні від 28 вересня 1941 р. було наказано збиратися євреям Києва й околиць. Не слід також забувати про розстріляних тут євреїв із числа військовополонених.

Згідно з донесенням айнзатцгрупи С, «зондеркоманда 4а в співробітництві зі штабом групи і двома командами поліцейського полку «Південь» 29 і 30.9.41 стратила в Києві 33 771 єврея». Але це лише за два дні.

Німці увійшли до Києва 19 вересня 1941 р., а вже 20-го вони почали розстрілювати у Бабиному Яру совєтських військовополонених.

«Особисто я не дивився, – згадував згодом Іван Янович, будинок якого стояв за 800–1000 метрів на вулиці, що того часу також носила назву Бабин Яр. – Стояла охорона, і близько не пускали, було тільки чутно лемент людей і автоматні постріли». А Раїса Шварцман, що згодом сама врятувалася з Бабиного Яру під час розстрілу 29 вересня, розповідала про перші дні німецької окупації:

«Я бачила, як по Брест-Литовському шосе німецький конвой гнав військовополонених. Тисячі їх були – напівголих і босих, з лопатами в руках. Там були українці, росіяни й багато молодих єврейських хлопців. Гнали їх у бік Лук’янівського цвинтаря. Замученим, голодним полоненим люди кидали шматки хліба, але того, хто його піднімав, вбивали. Підлітки, що бігли за військовополоненими, розповідали, що вони копали ями, після чого німецькі солдати розстрілювали їх і скидали в ці ж ями».

Далі, як уже було зазначено вище, на вул. Керосинній у колишніх казармах Бендерського полку було розміщено пересильний табір для військовополонених (т.зв. «дулаг»). При ньому було створено спеціальне відділення для євреїв і армійських політпрацівників, що містилося на стадіоні «Зеніт» (сучасному стадіоні «Старт»). Одразу після вибухів на Хрещатику, що розпочалися 24 вересня, було заарештовано 1600 євреїв-заручників із числа мирних жителів, імовірно, також кинутих у табір на стадіоні «Зеніт». Розстріли в Бабиному Яру ув’язнених із цього табору почалися не пізніше 27 вересня 1941 р.

Безперервні розстріли в Бабиному Яру мирного єврейського населення і в’язнів табору на стадіоні «Зеніт» тривали й після 30 вересня, приблизно до середини листопада 1941 р. За цей час (1 жовтня – 15 листопада 1941 р.) айнзатцкоманда 5, що базувалася в Києві, розстріляла 29 835 осіб., у т.ч. 28 796 євреїв (96,5% розстріляних), але ці розстріли вона, ймовірно, проводила не лише в Києві. До 14 жовтня в Києві перебував поліцейський полк «Південь», який достеменно брав участь в акціях 1–3, 8 і 11 жовтня або навіть проводив їх самостійно. 13 жовтня 1941 р. було розстріляно 308 євреїв-душевнохворих із лікарні ім. І. Павлова.

Встановити кількість євреїв, що залишилися живими після розстрілів осені 1941 р., але згодом були схоплені та страчені, сьогодні, очевидно, вже неможливо. Так само невідомо, скільки їх загинуло у Сирецькому таборі, адже сюди також привозили євреїв і з інших населених пунктів.

Регулярні розстріли, за свідченням очевидців, почалися в Києві у листопаді 1941 р. Щотижня одна-дві машини прибували до Бабиного Яру з в’язниці поліції безпеки та СД. Вони або привозили людей на розстріл, або, якщо це була душогубка (газенваген), приїжджали вже заповнені трупами. Починаючи з серпня 1943 р. і до кінця вересня (а за іншими свідченнями, навіть жовтня) такі машини приїздили щодня. Крім того, від жовтня 1941 р. і до кінця окупації тут щодня розстрілювали по 8–10 осіб, затриманих шуцполіцією. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943 р., а 6-го до Києва увійшла Червона армія. Якщо звести докупи всі ці дані, то виходить, що за два роки міськими каральними органами тут було розстріляно від 14 до 22 тис. осіб.

Розглянемо тепер окремі категорії жертв нацистів. Першими стали роми. Дослідник-аматор Ілля Левитас писав (але без зазначення джерел), що «циган розстріляли в перші дні окупації – три куренівських табори. Розстріляли їх за Кирилівською церквою». Натомість сучасник подій Людмила Заворотна розповідала, що циган розстріляли в Бабиному Яру, і вона сама бачила, як повз її будинок їхали циганські кибитки, але було це вже значно пізніше за розстріл євреїв. Так само про те, що розстрілювати циганів почали вже наприкінці жовтня 1941 р., розповідав Володимир Набаранчук, родина якого врятувалася від смерті. Причому йшлося не лише про табірних циганів, а й про тих, хто, як Набаранчуки, жили у місті звичайним життям. Він же зазначив, що, крім Бабиного Яру, циганські табори було знищено на тодішніх околицях Києва – у Святошино та на Березняках. У будь-якому випадку, ми можемо стверджувати, що в Бабиному Яру загинуло щонайменше 150 ромів, адже зазвичай у таборі було близько 50 осіб.

З середини жовтня почали страчувати душевнохворих з лікарні ім. І. Павлова. Як було сказано в черговому донесенні айнзатцгрупи, «особливо сильне душевне навантаження в уповноважених членів айнзатцкоманди 5 викликала ліквідація 13.10.41 психічно хворих євреїв із психлікарні в Києві». Як установили вже по війні під час процесу в Західній Німеччині над членами тої самої команди, відбувалося це в такий спосіб: «Близько 25 службовців військ СС, у тому числі два унтершарфюрери, поїхали на одній вантажівці. На другій вантажівці їхали службовці поліції охорони порядку… Виїхали приблизно в 9 годин ранку. Після поїздки, що тривала близько години, машини зупинилися в лікарні із червоної цегли, що знаходилась у парку… Хворих виводили поодинці [люди з числа] українського обслуговуючого персоналу через задні двері лікарні. Це були чоловіки та кілька жінок… Обвинувачуваний Егер і його камради виламали собі в кущах прути. Ними вони вказували жертвам шлях до місця страти, щоб не торкатися їх руками… На узвишші була яма 5 м довжиною, 2 м шириною й 1,2 м глибиною. За ямою стояв командир айнзатцкоманди Майєр. Біля ями знаходився один поліцейський чиновник. Він приймав хворих і наказував їм роздягнутися. Після роздягання він пропонував жертвам лягти в яму долілиць. Потім інші поліцейські з краю ями вбивали хворих пострілами з поставлених на одиночні постріли автоматів… Акція тривала близько години».

На початку 1942 р. німці знову з’явилися в лікарні ім.Павлова. Тепер їх цікавили вже не тільки євреї. На Київському процесі 1946 р. головний лікар Мусій Танцюра розповідав:

«8 січня 1942 р. на території лікарні з’явився загін збройних німців і машина. Машина під’їхала до відділення, до неї вштовхували психічно хворих, машина закривалася, включався якийсь мотор, і хворі гинули. Пояснили, що коли машина починає працювати, виділяється газ «СО» й отруює людей, що перебувають у ній…

Із цієї машини скидалися трупи отруєних у клуб [мається на увазі приміщення лікарняного клубу. – В.Н.] як дрова. Наступного дня приїжджала вантажна машина, забирала ці трупи й відвозила в ліс у загальну яму. У такий спосіб було знищено 300 хворих».

Ще двічі, 27 березня та 17 жовтня 1942 р. душогубка приїжджала в Кирилівську лікарню. Усього, за оцінкою Мусія Танцюри, було знищено приблизно 800–820 хворих.

Першими заручниками з числа киян, як уже зазначалося, були 1600 євреїв, арештованих орієнтовно 26 вересня за вибухи на Хрещатику і розстріляних в Бабиному Яру, починаючи з наступного дня. Наприкінці жовтня почали хапати вже всіх поспіль.

Так, 22 жовтня 1941 р. було вивішене оголошення коменданта міста генерал-майора Курта Ебергарда:

«Як репресивні заходи, з приводу акту саботажу, сьогодні 100 мешканців міста Києва були розстріляні. ЦЕ Є ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Кожний мешканець Києва є відповідальним за кожний акт саботажу».

Наступне оголошення з’явилося 2 листопада:

«Випадки підпалу та саботажу, що поширюються в місті Києві примушують мене вжити рішучих заходів. Через те сьогодні 300 мешканців міста Києва розстріляно. За кожний такий випадок підпалу або саботажу буде розстрілюватись значно більша кількість мешканців міста Києва».

29 листопада оприлюднюється нове оголошення коменданта:

«У Києві зловмисно пошкоджено засоби зв’язку (телефон, телеграф, кабель). Через те що шкідників надалі не можна було терпіти, В МІСТІ БУЛО РОЗСТРІЛЯНО 400 МУЖЧИН, що має бути пересторогою для населення».

 

Отже, лише з цих документів ми достеменно дізнаємося про 2400 страчених заручників, 800 з яких, напевно, не були євреями.

Прямі німецькі репресії проти представників мельниківської ОУН розпочалися наприкінці листопада 1941 р. на Житомирщині після вшанування пам’яті Героїв Базару8. 20-річчя цієї трагедії було відзначене урочистим зібранням. Не наважившись одразу його розігнати, німецька влада за кілька днів почала арешти організаторів та учасників. Загалом було заарештовано 721 особу з числа учасників акції вшанування, з яких 120 нацисти стратили 30 листопада 1941 р. у передмісті Житомира.

Перша хвиля масових арештів членів ОУН у самому Києві розпочалася в середині грудня 1941 р. Більшість сучасників тих подій та дослідників називають дату 13 грудня, коли гестапо заарештувало цілу низку членів редакції газети «Українське слово», а також 27 співробітників міської управи.

У січні 1942 р. прокотилася нова хвиля арештів. В тому числі за зв’язки з ОУН було схоплено близько 60 осіб з числа київської молоді. Зі 100 членів Буковинського куреня, що перебували у Дарницькому відділі УОП, у січні 1942 р. було заарештовано і розстріляно близько 70 осіб.

7–9 лютого 1942 р. по Києву прокотилася чергова хвиля репресій проти ОУН. 7 лютого 1942 р. було заарештовано понад 200 членів ОУН та їхніх симпатиків, переважно з числа київської інтелігенції. Першочергово гестапо хапало всіх «західняків», що прибули до Києва восени 1941 р.

У вересні 1942 р. у Києві було заарештовано двох членів ОУН, на початку жовтня – дев’ятьох, включно з керівником відділу пропаганди Центрального Керівництва ОУН на СУЗ Василем Кузьмиком.

Арешти членів націоналістичного підпілля в Києві тривали також 1943 р. – фактично до останніх днів окупації Києва німецькою армією. Зокрема, за даними звіту німецької поліції безпеки і СД від 19 березня 1943 р., у Києві за причетність до ОУН було заарештовано понад 40 осіб, переважно представників інтелігенції. В тому числі, до рук гестапо потратив також Крайовий провідник ОУН на СУЗ Зиновій Домазар (Діброва).

За даними ОУН, під час німецької окупації України впродовж 1941–1944 рр. організація втратила 4756 членів, у тому числі 197 членів вищого керівного складу, 6 крайових провідників та 5 членів Проводу ОУН. З усіх українських земель, де діяли структури ОУН, найбільших жертв вона зазнала в окупованому Києві, в якому загинув 621 український патріот, серед них поетка, голова Спілки українських письменників Олена Теліга, київський міський голова Володимир Багазій, один з організаторів та керівників київської поліції Роман Біда (Гордон). Втрати серед тих, хто прийшов до Києва у складі Буковинського куреня, оцінюються у приблизно 400 осіб.

Розстріли військовополонених, як ми бачили, почалися вже наступного дня після вступу німців до Києва. За тиждень почали вивозити до Бабиного Яру євреїв і політкомісарів з табору на вул. Керосинній. Фільтраційні заходи тривали й надалі. Василь Покотило, що служив в особистій охороні Володимира Багазія в жовтні-листопаді 1941 р., на слідстві по війні розповідав, що кілька разів їздив з ним на розстріли до Бабиного Яру. «Таких поїздок було три. Першого разу було розстріляно 100 чоловік, куди входили євреї, військовополонені й партизани». Він також згадував про розстріл у липні 1942 р. 75 осіб – євреїв, партизанів, парашутистів та військовополонених, в тому числі жінок, – у якому особисто брав участь.

Дуже багато свідків згадували розстріл у січні 1942 р. кількох десятків полонених моряків Червоного флоту. Надія Горбачова розповідала:

«Узимку 1942 р.… до Бабиного Яру німецькі солдати привезли 65 полонених червонофлотців. Руки й ноги в них були сковані ланцюгами так, що вони ледве могли пересуватися. Полонених гнали зовсім роздягненими й босими по снігу у великий мороз. Місцеві жителі кидали в колону полонених сорочки й чоботи, але полонені відмовилися їх брати, а пам’ятаю, один з них сказав: «Загинемо за Батьківщину, за Радянський Союз, за Сталіна». Після цієї заяви полонені червонофлотці почали “Інтернаціонал”, за що німецькі солдати стали бити їх своїми ціпками. Про те, що це були моряки, можна було довідатися по морських кашкетах. Приведені до Бабиного Яру червонофлотці були розстріляні німцями».

Загальну кількість військовополонених оцінити важко. Зазвичай совєтські документи та історіографія називали 20 тис. розстріляних. Цю цифру навів у своїх свідченнях Володимир Давидов: «У протитанковому рові 20 000 розстріляних з комскладу». Але Яків Стеюк називав удесятеро меншу кількість: «В одному місці 2 тисячі у формі командного складу РККА». Очевидно, йдеться про одне й те саме місце, але питання, хто помилився, випадково чи навмисно (або в якому протоколі з’явилася помилка), залишається відкритим.

З іншого боку, Сергій Матвєєв, колишній комірник лікарні ім. Павлова, по визволенні розповідав на слідстві, що, крім могил вбитих душевнохворих, «у Кирилівському гаю ще [є] масові могили військовополонених, які загинули в німецькому полоні в 1941–1943 рр. під час перебування їх у госпіталі в цій же лікарні. Число померлих від голоду й холоду, тифу й розстріляних військовополонених і похованих у гаї, сягає кількох тисяч». Як відомо, ці поховання під час спалювання не розкопували, відтак до загальної офіційної статистики вони не потрапили.

Перші провали підпільних райкомів КП(б)У й арешти залишених підпільників почалися у жовтні 1941 р. Основними причинами їх (як і всіх подальших) були непрофесіоналізм та численні зради. Так, 22 жовтня до слідчої групи зондеркоманди 4а з власної волі прийшов Іван Романченко, який до окупації обіймав посаду секретаря Ленінського райкому партії. Він надав докладні відомості про структуру підпільних партійних організацій, а потім особисто їздив по Києву з німецькими поліцаями та показував, де хто живе з колишніх комуністичних та радянських функціонерів. Відтак, було заарештовано секретарів Ленінського підпільного райкому Олексія Федорова і Ленінського запасного райкому Миколу Тичину, секретарів Сталінського підпільного райкому Льва Лінника і Сталінського запасного райкому Прокопа Комарова, секретаря Молотовського підпільного райкому Петра Каркоца, секретаря Кагановичського підпільного райкому Івана Скляра. Тільки в Дарницькому районі було заарештовано й розстріляно в перших числах жовтня 18 комуністів, у тому числі секретаря підпільного райкому Костянтина Духаніна. Усього до кінця 1941 р. було заарештовано або зникло безвісти понад 50 керівників залишеного в місті підпілля. Не стали до роботи або були знищені підпільний міськком, Ленінський, Кіровський, Дарницький, Сталінський, Молотовський, Кагановичський райкоми КП(б)У, а також усі райкоми ЛКСМУ, за винятком Сталінського. Їхні члени були заарештовані, виїхали з Києва або відмовилися від наміру вести боротьбу проти окупантів.

Окремі арешти підпільників відбувались у Києві й узимку 1942 р. Наприклад, 5 січня було схоплено Івана Сікорського, члена бюро Залізничного райкому, й учасника терористичної групи Володимира Кудряшова. 11 січня 1942 р. було заарештовано членів запасного підпільного міськкому партії Якова Хандея і Василя Вікторова, підпільницю Меланію Горковенко, зв’язкову Петровського райкому Єлизавету Качанівську.

У квітні-липні 1942 р. по Києву прокотилася друга хвиля репресій. У квітні з числа керівників підпілля було заарештовано секретаря міськкому комсомолу Івана Кучеренка (став зрадником), секретарів Кагановичського й Жовтневого райкомів Володимира Артамонова й Івана Дудінова, загинув під час арешту секретар Молотовського райкому Микола Ухо. У травні потрапив у гестапо член бюро Залізничного райкому Георгій Левицький.

2–9 червня пройшли арешти членів основного (членів бюро Кузьми Івкіна, Володимира Кудряшова, Федора Ревуцького, Сергія Пащенка, зв’язкових Тамари Рогозинської й Олександри Хохлової) і запасного міськкомів (члена бюро Галини Подшивалової, зв’язкової Марії Васильєвої, хазяїна конспіративної квартири Дениса Якименка), а Семен Бруз під час арешту загинув. Також було заарештовано секретарів Сталінського, Молотовського, Кагановичського й Жовтневого райкомів КП(б)У, а самі районні організації розгромлено.

Внаслідок зрадництва Івана Кучеренка й інших підпільників було практично повністю знищене не лише партійне, а й комсомольське підпілля Києва. Тільки у травні 1942 р. було арештовано 69 комсомольців, а в червні – понад 300 комуністів і комсомольців. Усі підпільні райкоми ЛКСМУ й первинні комсомольські організації припинили свою діяльність, тому що всіх керівників було заарештовано, а деякі стали зрадниками (секретар Ленінського райкому ЛКСМУ – Юрій Пустовойтов, секретар Кагановичського райкому ЛКСМУ – Валентина Чайка).

Наприкінці жовтня 1943 р. почалася третя хвиля репресій. 28 жовтня було заарештовано секретаря Молотовського райкому Михайла Джагаркаву, 29 жовтня – 19 керівників, зв’язкових і власників конспіративних квартир Залізничного й інших районів міста. У нацистські в’язниці потрапили Олександр Пироговський, секретар міськкому Броніслава Петрушко, зв’язкові міськкому Ольга Світлична і Ганна Салан, член бюро Кіровського райкому Микола Артюшенко. Також було заарештовано міський штаб з підготовки збройного виступу: командира збройних загонів міськкому Володимира Чернишова, начальника штабу збройних загонів міськкому Івана Костенка, начальника розвідки збройних загонів міськкому Абрама Несвєжинського (останні двоє стали зрадниками). У цілому лише абвером було арештовано близько 30 людей.

У «Цифрових даних про особовий склад підпільних більшовицьких організацій м. Києва», складених 1946 р., зазначено «кількість загиблих підпільних працівників» – 176. У «Списку підпільників міста Києва, що загинули в катівнях гестапо у 1941–1943 рр.», складеному співробітниками Музею історії м.Києва й активістами клубу «Пошук» 1980 р., зазначено 617 прізвищ. Різниця в цифрах зумовлена тим, що звіт 1946 р. включав тільки членів підпільних організацій, визнаних такими за результатами офіційних перевірок, а співробітники музею враховували загиблих згідно з усіма наданими по війні звітами про підпільну роботу.

Слід зауважити, що, у будь-якому разі, тут ідеться лише про членів партійного підпілля, про яких лишилася хоч якась інформація. Немає даних про втрати учасників підпілля, що діяли по лінії НКВС і Розвідупру, а також багатьох із організацій, що діяли на підприємствах, але не були формально підпорядковані підпільним партійним структурам. Багато з підпільних партійних організацій, у т.ч. майже всі, залишені перед відступом з Києва, було знищено повністю, й про їхній склад, діяльність і втрати не збереглося жодних статистичних даних. Нарешті, немає даних про страчених у Києві членів підпільних організацій з інших населених пунктів.

29 вересня 1941 р. Бабин Яр став світовим символом Голокосту. Два роки окупації перетворили його на символ усього нацистського терору. А ще двадцятьма роками по тому, 13 березня 1961 р., на нього чекала ще одна трагедія, яка, натомість, стала символом уже іншого, совєтського, тоталітаризму.

Література:

Бабий Яр: человек, власть, история: Документы и материалы: В 5 кн. – Кн. 1: Историческая топография и хронология событий / Сост. Т. Евстафьева, В. Нахманович. – К.: Внешторгиздат, 2004. – 597 с.: ил.: карты.

Будник Д., Капер Я. Ничто не забыто: Еврейские судьбы в Киеве, 1941–1943. – Konstanz: Hartung-Gorre, 1993. – 319 с.

Кот С. Підпілля ОУН в окупованому Києві. 1941–1943 // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, Київ, 23–24 червня 2005 р. – К.: Сфера, 2005. – С. 126–140.

Круглов А. Трагедия Бабьего Яра в немецких документах. – Днепропетровск: Центр «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД», 2011. – 140 с.

Круглов А. “Schießt ihn Tot”: роль штаба Екельна и подчиненных ему подразделений в истреблении евреев Украины летом и осенью 1941 г. // Проблеми історії Голокосту (Дніпропетровськ). – № 3. – 2006. – С. 26–30.

Левитас Ф., Шимановский М. Бабий Яр: Страницы трагедии. – К.: Слід, 1991. – 54 с.

На зов Києва: Український націоналізм у II світовій війні / Ред. К. Мельник, О. Лащенко, В. Верига. – К.: Дніпро, 1994. – 540 с.

Нахманович В.Р. Бабин Яр. Історія. Сучасність. Майбутнє?.. (Роздуми до 70-річчя київської масакри 29–30 вересня 1941 р.) // Український історичний журнал. – 2011. – № 6. – С. 105–121 [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://history.kby.kiev.ua/articles#/publication/doc_4944.Babin_Yar._Istoriya._Suchasnist._Maybutnye?.._(Rozdumi_do_70-richchya_kiyivskoyi_masakri_29-30_veresnya_1941_r.).html].

Нахманович В. Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. – № 3. – С. 76–97 [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://history.kby.kiev.ua/articles#/publication/doc_4942.Bukovinskiy_kurin_i_masovi_rozstrili_yevreyiv_Kiyeva_voseni_1941_r..html].

Нахманович В.Р. Голокост як наукова і світоглядна проблема. Погляд з України // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХI століття. Іст. нариси. У 2-х кн. – К.: НАН України; Ін-т іст. України; Наукова думка, 2011. – Кн. 2. – С. 802–863.

Нахманович В. До питання про склад учасників каральних акцій в окупованому Києві (1941–1943) // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції, м. Київ, 30–31 жовтня 2006 р.. – К.: Зовнішторгвидав, 2007. – С. 227–262 [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://history.kby.kiev.ua/articles#/publication/doc_4943.Do_pitannya_pro_sklad_uchasnikiv_karalnih_aktsiy_v_okupovanomu_Kiyevi_(1941-1943).html].

Пастушенко Т. Табори для радянських військовополонених у Києві, 1941–1943 рр. // Historians.in.ua. – 2014. – 26 верес. [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/zabuti-zertvy-viyny/1275-tetiana-pastushenko-tabory-dlia-radianskykh-viiskovopolonenykh-u-kyievi-1941-1943-rr; http://history.kby.kiev.ua/articles#/publication/doc_4946.Tabori_dlya_radyanskih_viyskovopolonenih_u_Kiyevi,_1941-1943_rr..html]

Переслідування та вбивства ромів на теренах України у часи Другої світової війни: Збірник документів, матеріалів та спогадів / Автор-упорядник М. Тяглий. – К.: Український центр вивчення історії Голокосту, 2013. – 208 с.

Петрашевич Ю. Тіні Бабиного Яру: Нові факти і свідчення очевидців // Київ. – 1994. – № 1. – С. 95–101; № 2. – С. 95–104; № 3/4. – С. 127–136; № 5/6. – С. 100–112.

Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах / Сост. А. Круглов. – К.: Институт иудаики, 2002. – 486 с.

Слободянюк Н., Лысенко А. Советское подполье Киева (1941–1943 гг.): человеческое измерение. – Saarbrücken: Palmarium Academic Publishing, 2014. – 168 с.

Тваринський В. Відлуння Бабиного Яру, або в чому звинувачувались працівники Павлівської психіатричної лікарні // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1994. – № 1. – С. 64–69.

Justiz und NS-Verbrechen: Die deutschen Strafverfahren wegen nationalsozialistischer Tötungsverbrechen 1945–1999. – Bd. I–XLIX. – Amsterdam; München, 1998–2012.