Владислав Гриневич. БАБИН ЯР ПІСЛЯ БАБИНОГО ЯРУ

Трагедія євреїв: від напів- до повного замовчування

Бабин Яр був частиною родинної пам’яті багатьох киян, яким довелося пережити німецьку окупацію. Особисто мені ще у дитинстві про цю трагедію розповідали і бабуся, і мама. Мої рідні мешкали на розташованій поблизу залізничного вокзалу вулиці Жилянській, тож вони були серед перших, хто побачив прибулих потягами вояків Вермахту. Піші німецькі колони входили до міста і прямували на Хрещатик. Солдати були добротно одягнуті та екіпіровані, і цим вони виразно відрізнялися від червоноармійських частин, які щойно покинули Київ. Переважна більшість мешканців вельми насторожено зустріла німців. Однак були й ті, хто зустрічав їх як «визволителів» – із хлібом-сіллю. У деяких місцях жінки на вулицях танцювали і співали, радіючи «втечі більшовиків». Коли солдати зайшли до двору моєї бабусі, сусідка баба Хая звернулася до них їдишем і запропонувала почистити казанки. Розташувавшись зручніше прямо на землі, стара ретельно вискрібала солдатський посуд піском, напевно, як і інші, наївно сподіваючись, що «прийшла цивілізована Європа», котра покладе край «варварствам комуністів»…

Мама розповідала мені також, як вона проводжала до Бабиного Яру свою шкільну подругу Маню, що мешкала у приватному будиночку за річкою Либідь. Моя бабуся купувала у батька Мані для удобрювання городу гній, який той розвозив на підводі. Саме на цій ретельно вичищеній і навантаженій клумаками з нехитрими пожитками підводі 29 вересня 1941 року Маня, її батьки і бабуся їхали повз будинок моїх рідних до Бабиного Яру. Однокласниця сказала, що німці висилатимуть євреїв до Палестини, тож вони їдуть вантажитися на потяг. Моя мама підсіла до подруги на підводу і поїхала з нею до Лук’янівки. Там їх зупинив поліцейський кордон. «А ти, дівчинко, виходь, – звернувся поліцай до моєї мами, – далі тобі вже їхати не можна». «Я проводжаю Маню», – відповіла вона. «Виходь, тобі вже не можна далі їхати», – суворо повторив поліцай.

Невдовзі потому кияни чули кулеметну стрілянину з Бабиного Яру. По місту одразу поширилися чутки, що німці розстрілюють нещасних євреїв. Пізніше це підтвердили й жінки, яких окупанти примусили перебирати і сортувати одяг, взуття і речі вбитих. Одна з них мешкала у маминому дворі.

Кияни були приголомшені й налякані звістками про масове вбивство євреїв. Стало зрозумілим, чого слід очікувати від німецького «нового порядку». В одному з оглядів поліції безпеки та СД м. Києва щодо настроїв населення в цей період наводилася примовка, поширювана серед містян: «Немцы пришли – гут. Евреям капут, цыганам тоже. Украинцам позже». Усвідомлюючи небезпеку, яка нависла над цивільним населенням окупованого міста, люди пошепки говорили між собою: «Євреями розчиняють, а замішувати будуть на українцях».

Наступні два роки життя в окупації стали для моєї родини роками перманентної боротьби за виживання: голод, приниження, облави на базарах, в яких можна було потрапити у «душогубки», заборони і залякування, постійні звістки про розстріли заручників – таким було повсякдення більшості пересічних киян…

***

Звісно, що злочин масштабу Бабиного Яру було неможливо приховати. Звістки про цю трагедію як масове вбивство євреїв одразу просочилися за лінію фронту – передусім від пересічних людей, яким вдалося виїхати з окупованого Києва. Повідомлення про Бабин Яр з’явилися й у пресі – спочатку за кордоном. Совєтські центральні друковані органи – газети «Правда» та «Известия» 19 листопада 1941 р. також опублікували інформацію ТАСС (з Нью-Йорка) про страту німцями в Києві 52 тис. євреїв – чоловіків, жінок, дітей.

Совєтське керівництво діставало відомості про жорстокі вбивства євреїв нацистами на окупованих територіях від армійської розвідки і НКВС уже з літа 1941 року. Зважаючи на довоєнну практику нищення мільйонів безневинних людей у самому Совєтському Союзі, навряд чи ці звістки вразили Сталіна. Натомість із великою мірою вірогідності можна стверджувати, що перед війною особлива небезпека для життя саме євреїв у зв’язку з можливою окупацією німцями певних територій не могла не усвідомлюватися совєтським керівництвом, хоча б на підставі регулярних з кінця 1930-х рр. спеціальних донесень НКВС про розправи нацистів над євреями у Німеччині. Базовані на перлюстрації кореспонденції – листування совєтських євреїв із родичами з-за кордону – спецзведення містили цілком виразні характеристики антисемітської політики і практики нацистів на кшталт

«те, що Гітлер робить з євреями, те не піддається опису», «євреїв переслідують і обмежують у всьому», «євреї в Німеччині приречені на загибель», «люди гинуть через одну кляту людину, яка сіє все зло й ненависть <…>, це не людина, а диявол».

Превентивні заходи для збереження життя приречених євреїв – жінок, старих, дітей, чоловіки, сини і батьки яких з початком війни пішли на фронт, явно не належали до пріоритетів Сталіна. Це засвідчили не тільки відсутність інформування людей про антиєврейську спрямованість політики Гітлера, а й зорієнтована передусім на збереження матеріальних цінностей евакуація.

Попри це, не слід применшувати значення тих публічних заяв та офіційних документів, котрі були видані совєтським керівництвом з початком війни у зв’язку зі страхітливими злочинами гітлерівців проти євреїв на окупованих територіях. 7 січня 1942 р. у газеті «Правда» була оприлюднена Нота наркома закордонних справ СССР В’ячеслава Молотова, в якій, зокрема, йшлося про розстріли євреїв у Києві, Львові, Одесі, Кам'янці-Подільському, Дніпропетровську, Маріуполі, Керчі.

«Жахлива різанина і погроми були вчинені німецькими загарбниками в українській столиці – Києві <...>, – зазначалося в «Ноті». – Було зібрано велику кількість євреїв, включно з жінками і дітьми різного віку; перед розстрілом усіх роздягнули догола і били <...>. Розстрілювали з автоматів. Багато масових убивств <...> і в інших українських містах, причому ці криваві страти особливо спрямовувалися проти беззбройних і беззахисних євреїв з трудящих».

18 грудня 1942 р. совєтський уряд приєднався до спільної Декларації урядів Бельгії, Великої Британії, Голландії, Греції, Люксембургу, Норвегії, Польщі, Сполучених Штатів Америки, Чехословаччини, Югославії та Французького Національного Комітету з осудом звірячої політики холоднокровного винищення єврейського населення Європи. Наступного дня у газеті «Правда» з’явилася відповідна заява Інформбюро НКЗС – із засудженням «особливого плану поголовного винищення єврейського населення на окупованій території Європи» й наголосом на те, що «єврейська меншина совєтського населення <...> особливо тяжко постраждала». Як зауважує історик Геннадій Костирченко, цей документ став останнім, де совєтське керівництво історично адекватно оцінювало вчинений гітлерівцями злочин проти євреїв. Показово, що ця важлива заява не була, попри поширену практику, передрукована іншими періодичними виданнями й далі «Правди» не пішла: це засвідчувало її підпорядкованість винятково зовнішньополітичним цілям.

Після того, як на початку листопада 1943 р. Київ було звільнено, в місті почала працювати Надзвичайна державна комісія з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх пособників (НДК). Створена роком раніше, Комісія мала фіксувати вчинені гітлерівцями злочини та інформувати про них громадськість, однак від початку свого існування не демонструвала достатньої ретельності, а головне – діяла не самостійно, а виступала ще одним політичним інструментом влади. Не останню роль в її діяльності відігравало приховування та відтворення суспільної уваги від власне сталінських злочинів. Приміром, унаслідок проведеного Комісією 1943 року «розслідування» поховань у Биківнянському лісі під Києвом (там до війни НКВС таємно ховало десятки тисяч закатованих – жертв Великого терору, а потім і розстріляних червоноармійців, які виходили з оточення у вересні 1941 р.) було зроблено «правдиві висновки» про те, що у могилах знаходяться розстріляні німецько-фашистськими окупантами. Також створена у складі НДК «Спеціальна комісія із встановлення та розслідування обставин розстрілу німецько-фашистськими загарбниками в Катинському лісі військовополонених польських офіцерів» у січні 1944 р. підтвердила і цей «злочин німецько-фашистських окупантів проти поляків», чим фактично вчинила акт свідомої фальсифікації.

У Бабиному Ярі НДК масштабних розкопок та ексгумації людських останків майже не проводила. Натомість стало відомо, що влітку 1943 р., коли фронт наближався до Дніпра, гітлерівці сформували спеціальну зондеркоманду на чолі зі штандартенфюрером СС П.Блобелем, якій належало нищити сліди злочинів. Під наглядом нацистів військовополонені з Сирецького табору були змушені у Бабиному Яру, протитанковому рову та біля Павловської лікарні розкопувати тіла вбитих людей, а потім спалювати їх у великих відкритих печах, попіл розсіювали по всьому Яру. Усвідомлюючи, що останню піч в’язні споруджують для себе, вони зробили відчайдушну спробу врятуватися втечею, з 327 уціліли 18. Саме вони розповіли про жахіття, свідками й учасниками яких стали. Ці покази і склали основу висновків, над якими почала працювати Комісія.

Слід зазначити, що чимало відомостей про масові вбивства євреїв у Бабиному Яру з’явилося також у перебігу негайно порушених після звільнення Києва карних справ проти нацистів та їхніх прислужників – колишніх поліцейських, зрадників та інших поплічників. У ході розслідувань додатково відкрилися обставини перманентної страти німцями у Бабиному Ярі військовополонених, комуністів, підпільників. Як і драматичні обставини спроб рятування євреїв одними містянами та підбурювання або співучасті у нацистських злочинах проти євреїв іншими. Показовими у цьому аспекті були, наприклад, покази свідків П.Савицької, Л.Григурко, Н.Ткаченко. До 17 січня 1943 р. вони переховували військовополоненого єврея І.Бродського – аж поки його не видала дехто Шиманська, чоловік якої також служив у гестапо. За допомогу єврею П.Савицька, її чоловік В.Савицький та Н.Ткаченко були заарештовані, однак урешті уникнули страти. Пощастило вижити і самому І.Бродському, який пізніше так само виступив свідком (надалі він загинув на фронті).

12 грудня 1943 р. начальник управління НКДБ по Київській області Бондаренко спрямував доповідну наркому держбезпеки УРСР С.Савченку «Про звірства німецько-фашистських окупантів у м.Києві», в якій виразно вказувалося на те, що у Бабиному Ярі окупанти влаштували жахливу розправу над євреями – фактично тому, що ті були євреями:

«Проявляючи особливу ненависть до єврейської національності, німецько-фашистські бандити у м. Києві знищили майже усіх євреїв.

Наприкінці вересня 1941 року німецьким комендантом було видано наказ, відповідно до якого все єврейське населення, включно з жінками з дітьми і старими, із усіма цінностями і майном було зібране на єврейському цвинтарі, начебто для відправки у табори <…>.

На цвинтарі німецькі солдати і поліцейські вчинили масове пограбування, відібрали всі речі і цінності в тих, хто зібрався.

Після пограбування всіх євреїв, групами по 100 – 200 осіб, спрямовували до Бабиного яру – яру на окраїні міста.

У Бабиному ярі було влаштоване масове вбивство євреїв. Їх роздягали і примушували бігти вздовж яру, в цей час розстрілюючи з автоматів і кулеметів. Затим убитих і поранених, серед яких були живі діти, скидали до яру і закопували. Довгий час після цього над яром стояв стогін, шар землі над розстріляними ворушився від руху живих тіл.

Багато хто, відчуваючи свою погибель, втрачали свідомість, рвали на собі волосся, просили пощади, але у відповідь діставали удари.

Таким чином, у Бабиному Ярі наприкінці вересня 1941 року протягом кількох днів було розстріляно близько 70 тисяч євреїв.

Бабин Яр увесь період німецької окупації м. Києва був постійним місцем, де проводилися розстріли совєтських людей.

Попередніми розрахунками встановлено, що у Бабиному Ярі, крім 70 тисяч євреїв, за період окупації розстріляно близько 20 тис. військовополонених бійців і командирів Червоної Армії і близько 10 тис. комуністів, комсомольців та позапартійних совєтських патріотів».

У січні начальник УНКДБ по Київській області також поінформував народного комісара держбезпеки УССР С.Савченка про страту трьох німецьких прислужників, прямо причетних до трагедії Бабиного Яру. За вироком військово-польового суду 8-го гвардійського танкового корпусу, на вул. Верхній Вал у присутності 500 киян було повішено Єгора Устинова (росіянина, селянина з Тульської області, працював столяром), Никифора Юшкова (росіянина, селянина з Орловської області, маляр), Венедикта Баранова (українця, селянина-бідняка з Вінницької області, робітник пожежної охорони), які наприкінці вересня 1941 р. вишукували і жорстоко вбивали нещасних євреїв, які не пішли за наказом гітлерівців до Бабиного Яру. Як показали свідки, семеро людей, переважно жінок, ними живцем були закопані в землю. Один зі злочинців, Баранов, 30 вересня стягнув стару хвору жінку з ліжка, проволік її з п’ятого поверху на вулицю, кинув на підводу, після чого відвіз до садку на вул. Верхній Вал, де злочинці катували і закопували напівживих людей. Наступного дня, виявивши жінку-єврейку, він «увірвався до неї в квартиру, пограбував, намагався тупим складаним ножем перерізати їй горло, після чого викинув її на вулицю крізь вікно», закопавши жертву в тому самому садку…

19 січня 1944 р. заступник народного комісара НКДБ СРСР А.Кобулов надіслав до НДК доповідну, базовану на згаданому вище донесенні УНКВД по Київській області від 12 грудня 1943 р. В ній, хоча у скороченому вигляді, повторювалися відомості про масове нищення євреїв у Бабиному Яру. «Особливу жорстокість, – зазначалося в доповідній, – окупанти проявили стосовно євреїв, знищивши під час окупації Києва все єврейське населення міста».

На момент надходження доповідної, Надзвичайна державна комісія вже підготувала і поширила серед своїх членів власний проект. У ньому трагічна доля київських євреїв не приховувалася.

«Гітлерівські бандити, – зазначалось у проекті, – скоїли масове звіряче винищення єврейського населення. Вони вивісили оголошення, в якому всім євреям пропонувалося прибути 29 вересня 1941 року на ріг вулиць Мельникової і Доктеревської, узявши з собою документи, гроші і цінні речі. Євреїв, які зібралися, кати погнали до Бабиного Яру, відібрали у них всі цінності, а потім розстріляли».

Підготовлений документ Комісія спрямувала до Москви, де й почалися проблеми з його переписуванням та узгодженням, відповідно до «політичної доцільності». Його текст особисто читали В.Молотов і М.Хрущов. Правив документ, безперечно, після погодження з найвищими чинами країни, керівник Управління пропаганди й агітації ЦК ВКП(б) Г.Александров. Урешті з тексту було прибрано навіть побіжні згадки про євреїв. Комісія в Києві, включно з відомими українськими поетами Максимом Рильським та Павлом Тичиною, це завізувала.

В опублікованому у пресі Надзвичайною Комісією наприкінці лютого 1944 р. повідомленні «Про руйнації та звірства, здійснені німецько-фашистськими загарбниками в місті Києві» зазначалося:

«Гітлерівські бандити зігнали 29 вересня 1941 року на ріг вулиць Мельникова і Доктеревської тисячі мирних совєтських громадян. Тих, хто зібрався, кати повели до Бабиного Яру, відібрали в них усі коштовності, а потім розстріляли. Громадяни, які мешкали поблизу Бабиного Яру <…>, розповідали про те, що вони бачили, як німці кидали до яру немовлят і закопували їх живими разом з убитими та пораненими батьками. «Було помітно, як шар землі ворушився від руху ще живих людей»».

Так головні жертви трагедії у Бабиному Ярі – євреї – були знеособлені: сталінська влада зробила виразний крок на шляху до стирання пам’яті й нищення ідентичності євреїв. Офіційне дозування та замовчування інформації про антиєврейський характер німецьких злочинів дедалі виразніше характеризувало сталінські пропаганду та національну політику назагал. Дійшло до того, що вже у роки війни було заборонено друкувати плакати про євреїв – героїв війни та згадувати в газетах євреїв, нагороджених за відвагу і мужність у боях.

Усе ж тут існувала певна подвійність. З одного боку, для «замилювання очей» західним демократіям, сталінська пропаганда дозовано, але час від часу все-таки згадувала про нищення євреїв – особливо, якщо ішлося про євреїв-жертв за межами СССР. З іншого боку, враховуючи «можливість посилення антисемітських настроїв» серед власного населення, сталінська влада наклала негласне табу на тему мордування нацистами совєтських євреїв. У таких своїх намаганнях затушкувати «єврейську тему» з міркувань вирішення «політичних завдань», совєтські влада і преса певною мірою не відрізнялася від тогочасних західних ЗМІ, в яких також (аби «не провокувати антисемітизм») подекуди не надто наголошувалося на безпрецедентному нищенні німцями євреїв. Суттєва розбіжність між Заходом і СССР полягала у тому, що у «Странє совєтов» ближче до кінця війни згадки про євреїв у контексті гітлерівських злочинів практично зникли зі шпальт газет і були замінені безликим евфемізмом «мирні совєтські громадяни».

Повертаючись на території, які впродовж двох років перебували під окупацією та впливом німецької пропаганди, совєтська влада шукала ефективних засобів для своєї ре-легітимації. Це особливо стосувалося України, де у довоєнні десятиліття ця влада внаслідок низького ступеня лояльності населення відчувала себе некомфортно. Спецоргани, які старанно фіксували настрої в середовищі українців, відзначали, особливо на селі, роздвоєність у почуттях українців: з одного боку – полегшення і радість через звільнення від німецьких окупантів, але з іншого боку – тривогу і страх унаслідок повернення «совєтів». «Нехай це минеться, а те не повернеться», – такою виразною формулою подекуди характеризували своє ставлення до гітлерівської та сталінської влади пересічні люди.

Враховуючи такі настрої, сталінська влада на тлі замовчування антиєврейської складової нацистських злочинів, намагалася потужно апелювати до національних почуттів українців, визволителем та захисником яких, мовляв, вона виступала. Досить характерною у цьому контексті була преамбула згаданого вище звіту Надзвичайної державної комісії про злочини німецько-фашистських загарбників у Києві. В ній робився виразний наголос на «злочинах фашистських бандитів» проти українців, згадувалося ставлення до них як до «чужих», говорилося про політику «онімечення українського народу», придушення і знищення української культури тощо. А проте, сама структура «Повідомлення» свідчила, що ані українці, ані євреї, ані загалом утрачені людські життя не усвідомлювалися і не представлялися владою як головні втрати. Тим, хто читав опубліковане у пресі повідомлення, не могло не кинутися в очі, що перші розділи документу були присвячені не людським втратам, а руйнації промисловості, транспорту, комунального господарства, пограбуванню культурних та історичних цінностей.

З другого боку, замовчуючи єврейську складову у злочинах нацистів, сталінська влада прагнула «не лити воду на млин» геббельсівської пропаганди, не надавати «зайвих приводів» для «підтвердження» міфу про совєтську владу як владу «жидо-комуни». Вочевидь, у даному разі розрахунок робився на поширені в частини українського населення антисемітські настрої. Однак виходило так, що, побоюючись підживлювати такі настрої, совєтська влада вдавалася до антисемітських за своєю суттю дій. Власне, як це доводять новітні дослідження, переважна частина совєтського політикуму, включно із самим Сталіним, не були позбавлені антисемітських упереджень. Наступні роки, позначені політикою державного антисемітизму, це виразно підтвердили.

Повернення євреїв на київські попелища: антисемітизм після Голокосту

Напередодні німецького нападу євреї складали чверть мешканців Києва – 160 тис. осіб. Частина з них із початком війни була мобілізована чи евакуювалася до тилових районів СССР. Залишилися у місті й загинули переважно ті, хто був найменше пов’язаний з якимись інституціями совєтської влади, а також старі, немічні і діти. Після Бабиного Яру колись жваве і колоритне єврейське життя у Києві практично завмерло. Після вигнання гітлерівців київські євреї почали повертатися до рідного міста. Зрозуміло, що Бабин Яр – ця колективна могила – одразу став сприйматися як місце пам’яті по загиблих євреях. Як і Голокост загалом, Бабин Яр став тим фактором, який об’єднував різні прошарки єврейської спільноти.

Від початку на формування єврейської пам’яті щодо Бабиного Яру впливали різні чинники – історичні, політичні, емоційно-психологічні. Передусім це були шок і біль через утрату рідних. Але також і обурення діями влади – замовчуванням єврейської складової трагедії, забороною євреям публічно висловлювати свою скорботу. Водночас трагедія Бабиного Яру як символ спонукала людей до життя, яке попри все мало продовжуватися.

«Мої вороги не зможуть сказати: Бабин Яр – останнє пристановище єврейського народу. Останній пункт єврейського існування. Останнє слово, яким закінчується історія єврейського народу», «Ам Ісраель хай!» – «Єврейський народ живий!» – виголошував у нарисі «Серед євреїв» їдишський письменник із Києва Іцик Кіпніс.

Популярність цієї ідеї в єврейському середовищі яскраво засвідчили й київські гастролі Українського Державного єврейського театру в 1945 році (з евакуації театру було наказано переїхати до Чернівців). Коли під час вистави за п’єсою Мойше Пінчевського «Я живу» розсунулася завіса і на сцені з’явився напис івритом «Ам Ісраель хай!», – публіка влаштувала овації.

Як доводить дослідження Мордехая Альтшулера, у післявоєнні роки ініціатором меморіальної діяльності зі вшанування пам’яті жертв Голокосту часто виступали єврейські релігійні громади. У різних містах, де гітлерівці масово нищили євреїв, громади збирали й публікували списки загиблих, проводили поминальні церемонії у синагогах, робили спроби організовувати меморіальні зібрання. Один із таких мітингів був скликаний у Харкові у травні 1945 р., у треті роковини вбивства у місті євреїв. Однак це було винятком із правил, адже влада невдовзі почала трактувати будь-які масові зібрання євреїв просто неба як прояви «політичної неблагонадійності», «єврейського націоналізму» і стала їх забороняти.

Так сталось у Києві у треті роковини трагедії в Бабиному Ярі. Серед інших, проведення траурного мітингу ініціював відомий їдишомовний поет Давид Гофштейн, котрий кілька місяців морально налаштовувався на цю подію.

«Впродовж місяців я готувався, – писав він. – Готував себе до шоку, до страждань. Місяцями я придушував перший крик, який мав вирватися в мене в той момент, коли я побачу там усе, що я вже знав – наше лихо, нашу катастрофу в повному її обсязі».

29 вересня 1944 р. масове зібрання євреїв у Бабиному Ярі було заборонене владою, котра розцінила саму ідею траурного мітингу як прояв «єврейського шовінізму», «підігрівання антисемітизму». Попри заборону, протягом усього дня до місця трагедії стихійно стікалися люди оплакувати рідних, згадувати про них, сподіваючись хоч трохи пригамувати свій біль і відчай. Керівники деяких установ, розуміючи це, дозволяли євреям цього дня піти раніше з роботи. Несю Ельгерт, яка разом із сином дивом врятувалася з Бабиного Яру і після звільнення Києва працювала в одній з установ, також відпустили з роботи, щоб «дати їй можливість піти до "долині сліз" виплакати своє горе».

Картину стихійного скорботного ходу в перші повоєнні роки київських євреїв до символічної могили рідних і близьких у Бабиному Ярі виразно описав письменник Іцик Кіпніс (у вересневі дні 1948 року він сам був учасником однієї з таких траурних процесій).

«29 вересня. Люди йдуть з усіх кінців міста до Бабиного Яру.

У глибині душі я молю тільки про одне: друзі мої, не їздіть трамваєм, тільки – пішки. Підемо тією дорогою, тими вулицями, які були до країв переповнені ще живими нашими братами <...>.

Ми наближаємося до околиці міста. Групки людей з різних кінців міста приєднуються до нас. Ми впізнаємо один одного. Ті, хто не знає дороги, не питають: видно – всі йдуть туди.

Йдуть натовпом, майже не говорять <…>.

Підходимо. Звідти вже лунають тихі ридання. Обличчя в усіх темніють, стають суворішими і напруженішими. Слабкі не витримують, і лунають здушені стогони і схлипування.

Піщані урвища обсипаються під нашими ногами і тягнуть нас униз, униз.

Глибокі, зарослі урвища, ями, кущі.

– Де ми?

Тут це? 

Ноги підкошуються ...

Вже є тут люди. Вони прийшли раніше за нас. Ніхто не вітається. А якщо хтось випадково це робить, то не чує відповіді. Серця і погляди всіх спрямовані до одного великого зарослого яру, схожого на квадратну чашу, з тією лише відмінністю, що на дні її немає недопитого вина, а тільки кров, кров, яка під дощами і снігом утратила свій колір <…>.

Залишилося ще кілька «живих» свідків: обвуглені поліна, недогорілі у вогні. Вони розповідають про таке, що людська думка не здатна охопити і слово не в силах описати. Люди стоять навколо них з самого ранку. Очі у всіх червоні від сліз, серця – розпечені від плачу. І чекають. Не хочуть йти. Може бути, хтось прийде і відгукнеться хоч єдиним словом».

А проте більшість навколишнього українського населення, яке під час війни пережило тяжкі випробування і зазнало втрат, не було готовим ані усвідомити, ані відчути біль євреїв. Не викликала подиву і совєтська практика замовчування єврейської трагедії. У свідомості пересічних українців така політика влади цілковито вписувалася у пережитий травматичний досвід замовчування та заперечування мільйонів смертей від голоду в Україні на початку 1930-х рр. До того ж оприлюднені після звільнення Києва подробиці безжалісного нищення німцями у Бабиному Ярі не лише євреїв, а й військовополонених, душевнохворих, простих громадян – українців, росіян та ін. формували відчуття того, що Бабин Яр є місцем багатьох трагедій, і в цьому контексті розпачливі заклики євреїв зрозуміти безпрецедентність вчиненого нацистами злочину часто сприймались як неспроможність і небажання самих євреїв відчути біль «інших».

Узагалі кажучи, повернення євреїв до Києва здебільшого не викликало підтримки у містян. Почасти давалися взнаки антисемітські настрої частини населення, посилені роками окупації та впливами німецької пропаганди. Виразними були й суперечності, зумовлені побутовими проблемами важкого повсякдення. Після війни значна частина Києва була вщент зруйнована. Придатних для житла приміщень було обмаль. Чимало помешкань, які до війни належали євреям, були пограбовані сусідами і тепер мали нових господарів, які своє право на житло обґрунтовували тим, що вони, мовляв, «пережили тут окупацію». Спроби євреїв після поневірянь повернути свої домівки дуже часто оберталися конфліктними ситуаціями. Те саме стосувалося намагань євреїв відновитися в установах на свої довоєнні посади. Апеляції до справедливості, милосердя чи професійних переваг здебільшого не спрацьовували. Натомість з’явилися нові «звинувачення» на адресу євреїв – мовляв, «переховувалися в тилу», воювали «на Ташкентському фронті», а тепер домагаються «якихось прав».

З іншого боку, ставлення євреїв до земляків-киян також часто не було доброзичливим. Окрім украй болючих побутових проблем, за цим стояла ще й «тінь Бабиного Яру»: євреї часто вважали своїх колишніх сусідів чи то прямо, чи то опосередковано причетними до вбивства рідних і близьких. Шокували й відверті безкарні прояви антисемітизму: такого приниження, як-от публічне вживання образливого для євреїв слова «жид», до війни годі було собі уявити.

«Ми повернулися до Києва в липні 1944 року, – згадувала одна киянка. – Спочатку ми зайшли у двір будинку, де прожили десь із п’ятнадцять років <…>. Сусіди зустріли нас вороже <…>.

Коли дівчинка Ліда побачила нас, вона заверещала: "Я скажу німцям, що жиди повернулися! "».

8 вересня 1944 р. начальник управління міліції м.Києва Комаров підготував довідку про реєстрацію у столиці з літа 1944 р. «антисемітських контрреволюційних випадів, спрямованих на загострення ставлення українців проти єврейської національності і навпаки, єврейської національності проти українців». 13 жовтня 1944 р. НКДБ УССР надіслало секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову спеціальне повідомлення про антисемітські прояви в Україні. В документі наголошувалося на зростанні у республіці «антисемітських проявів», котрі «в окремих випадках мають тенденцію до відкритих виступів погромного характеру». Причини цього, в першу чергу, вбачалися у наслідках пропаганди – «німецько-фашистської» та «українських націоналістів». Повідомлялося про дискримінацію євреїв (передусім щодо відмов у прийнятті на роботу), наводилися конкретні приклади побутового антисемітизму. Одночасно повідомлялося про поширення окремими євреями «провокаційних чуток» про антисемітську політику уряду УРСР і особисто М.Хрущова, який, мовляв, за потурання антисемітизму невдовзі має бути зміщений зі своєї посади. Окремою темою повідомлення були «націоналістичні прояви з боку окремих представників єврейського населення», як-от розмови про те, що «євреї в Америці живуть значно краще, ніж в СРСР», співчуття сіоністському руху і навіть таємне збирання списків євреїв, котрі бажають виїхати за межі СРСР – в Америку чи Палестину тощо.

За дорученням М.Хрущова секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко дав вказівки заступникам завідувачів відділів ЦК (оргінструкторського, кадрів, пропаганди й агітації) провести розслідування. У листопаді висновки були підготовлені. Спецповідомлення НКДБ було визнане неправильним і таким, що викривлює справжні настрої населення України, а по суті відбиває настрої сіоністських елементів, які розповсюджують «провокаційні чутки». НКДБ рекомендували ефективніше виявляти та ізолювати «німецьку агентуру й організації українських націоналістів, які намагаються сіяти міжнаціональні чвари», покращити роботу з виявлення та припинення діяльності «сіоністських елементів». У висновках прозвучала й відверта критика керівника служби за недоліки у кадровій роботі, зокрема його було зобов’язано звільнити з роботи безпосереднього автора доповідної – заступника начальника 2-го Управління НКДБ УССР Герсонського (очевидно, єврея), який керував «роботою з оперативного обслуговування інтелігенції».

День у день стикаючись із проявами антисемітизму та байдужістю влади, одні євреї продовжували скаржитися місцевій та республіканській владі, навіть писали до Білокам’яної. Інші замикалися в собі і потайки думали про виїзд до Палестини, Америки. Однак були й такі – здебільшого з числа військовослужбовців, які пройшли горнило війни – хто був готовий зброєю карати кривдників…

Очевидно, влітку 1944 р. у районному відділенні НКДБ Залізничного району Києва стався інцидент за участю помічника командира 191-го гвардійського авіаполку старшого лейтенанта, єврея за походженням Петра Ковтуна. Офіцер служив в армії від 1941 року, до міста він прибув у відрядження. До райвідділку прийшов напідпитку, привів громадянку Чемихову, з якою став сваритися і навіть спробував вистрелити в неї з пістолета. Роззброєний, старший лейтенант у запалі почав кричати: «Я прибув з фронту захищати єврейський народ, і я розправлюся з союзом руського народу, який знищив євреїв…». Ковтуна затримали, військова прокуратура Київського гарнізону почала розслідування.

Іншим разом військовослужбовець-єврей таки застосував табельну зброю проти кривдників, і це мало трагічні наслідки. 4 вересня 1945 р. українці червоноармієць Іван Грабар і молодший сержант Микола Мельников – обидва напідпитку, перебуваючи у короткотерміновій відпустці, – накинулися на одягнутого в цивільне старшого лейтенанта НКДБ Йосифа Розенштейна, який саме прямував з хлібного магазину додому. Гвардійці почали з антисемітських випадів, а потім стали бити офіцера. Перехожі його захистили і бійку зупинили. Розлючений Розенштейн пішов додому, перевдягнувся у військову форму, а потім у дворі матері Грабаря пострілами з пістолета впритул застрелив обох кривдників. На крики матері стихійно зібрався натовп людей, почулися антисемітські вигуки, тут же було важко побито дружину Розенштейна і перехожого-єврея. Як з’ясувалося, раніше, на вимогу попередніх власників, матері І.Грабаря запропонували звільнити помешкання. За кілька днів до трагедії червоноармієць ходив до прокуратури, де безуспішно домагався квартири для неї, і в розмові з прокурором заявив: «Що ж, ми воюємо, а наші квартири жиди займають».

Зважаючи на тривожну атмосферу в місті, партійні працівники 5 вересня ходили по установах та підприємствах для «роз’яснювальної роботи». 7 вересня вбитих військовослужбовців поховали. До похоронної процесії від Жовтневої лікарні до Лук’янівського кладовища приєдналися близько 300 людей. Попри супровід працівників НКВС, уникнути ексцесів не вдалося. Спочатку учасники процесії побили двох випадкових перехожих-євреїв – Віктора Томського (працював у Комітеті у справах мистецтв) і Якова Шварцмана (робітника Обласного відділу глухонімих). Далі, біля Галицького базару, – службовця базарної контори Йосифа Маркова. Нарешті на Дмитрівській вулиці, побачивши єврея у вікні будинку, з процесії почали кидати у шибки каміння. Одну з жінок чекісти спробували затримати, але група військових та цивільних не тільки не дозволила цього, а й побила ще одного перехожого-єврея.

Ця подія буквально сколихнула місто, євреї були налякані. Для уникнення зіткнень влада посилила патрульну службу у різних частинах міста. Враховуючи розголос, заступник наркома і нарком внутрішніх справ УССР 5 і 8 вересня спеціально інформували про деталі трагедії вище республіканське керівництво. Між тим, кілька колишніх фронтовиків-євреїв, явно під враженням цієї події, написали емоційного листа до Сталіна. Наголошуючи на «розгнузданому антисемітизмі» в Києві, вони повідомляли про погром у день поховання військовослужбовців: понад 100 євреїв побиті, 36 із них госпіталізовані у важкому стані до лікарень, п’ять того ж дня померли (як зауважує дослідник Михайло Міцель, ця інформація архівними документами не підтверджується). Фронтовики пояснювали вчинок убивці «двох антисемітів» афективним станом, спричиненим розгулом антисемітизму та бездіяльністю української влади. Тим не менше, 1 жовтня 1945 р. за вироком Військового трибуналу Й.Розенштейн був засуджений до вищої міри покарання…

Хоча привід до цієї трагічної історії лежав у побутовій площині, його причини були глибшими й виразно засвідчували напругу, що існувала в українсько-єврейських взаєминах. До певної міри трагедія також стала прямим наслідком реалізації непублічної політики влади з «витискання» євреїв із Києва і загалом з України. «Філософію» такої політики відверто прояснив сам М.Хрущов у розмові зі старою комуністкою Ружою-Годес, котра пережила гітлерівську окупацію під ім’ям Хельминська, а після відновлення совєтської влади не могла влаштуватися на роботу, бо була єврейкою.

«Євреї в минулому вчинили чимало гріхів проти українського народу, – заявив їй Хрущов, – народ ненавидить їх за це. На нашій Україні нам не потрібні євреї <...>. [Їм] було б краще не повертатися сюди. Краще б вони поїхали в Біробіджан <...>. Тут Україна. І ми не зацікавлені в тому, щоб український народ тлумачив повернення совєтської влади як повернення євреїв».

Однак задамося питанням: чи могла така позиція Хрущова відбивати лише його особисті погляди, чи міг він проводити подібну політику лише на свій страх і ризик, без схвалення союзного центру, наскільки як керівник УССР він узагалі міг бути вільним у своїх діях? Архівні документи ясно вказують, що перед прийняттям будь-яких рішень – навіть щодо заснування медалі «За визволення України», як це було у 1944 р. – перший комуніст України завжди їх погоджував з вождем (до речі, в заснуванні медалі Сталін йому відмовив). Відтак навряд чи Хрущов міг би самостійно приймати негласні рішення про обмеження доступу євреїв з евакуації до Києва або заборони приймати їх на посади до ЦК, наркоматів тощо. Поза всяким сумнівом, антисемітська політика не була «українською самодіяльністю». Можливо, українські можновладці виступали ревними її виконавцями, але аж ніяк не ідейними натхненниками і творцями. Вочевидь, саме в Україні вже наприкінці війни й у перші повоєнні роки почала відпрацьовуватися та модель політики державного антисемітизму, яка невдовзі призвела до справжньої вакханалії в усьому СССР.

17–28 січня 1946 р. у Києві відбувся публічний судовий процес у справі злодіянь німецько-фашистських загарбників на території Української ССР, який увійшов в історію як «київський процес». До відповідальності було притягнуто начальника поліції Києва генерал-майора Пауля Шеера та ще 15 осіб. Перебіг процесу широко висвітлювався центральною і республіканською пресою, репортажі готували прозаїк Юрій Смолич і поет Володимир Сосюра, до зйомок були залучені численні фотографи і кінооператори.

На процесі свідчила Діна Пронічева (Діна Миронівна Вассерман) – жертва, якій дивом пощастило врятуватися. Вона описала деталі страхітливого дня 29 вересня 1941 р., чітко зазначивши антиєврейську спрямованість вчиненого окупантами злочину. У промові ж речника державного звинувачення – заступника головного прокурора Червоної армії генерал-майора Олександра Чепцова – йшлося про вбивства і катування в Україні гітлерівцями за роки окупації «понад 4 мільйонів совєтських громадян, у тому числі старих, жінок і дітей», а Бабин Яр визначався як могила, в якій упокоїлись «195 тис. жертв кривавого фашистського терору». 29 січня о 17:00 дванадцять військових злочинців були страчені на головній площі міста, у присутності великої кількості людей.

Двома тижнями пізніше, вже на міжнародному судовому процесі у Нюрнберзі, докази тяжких злочинів проти мирного населення Совєтского Союзу представив помічник головного звинувачувача від СССР Лев Смирнов. Він повідомив про складені Надзвичайною державною комісією 54 784 акти, говорив про звірства гітлерівських злочинців, серед яких представив і документ під номером СССР-9 – опубліковане раніше повідомлення Комісії про події 29 вересня 1941 року у Бабиному Ярі, де були знищені «тисячі мирних совєтських громадян».

Як зауважує дослідниця Таня Пентер, повоєнні судові процеси над німецькими злочинцями та їхніми посіпаками стали одним із засобів легітимації сталінського режиму як у самому совєтському суспільстві, так і за кордоном. У випадку з Нюрнберзьким трибуналом ішлося також і про спроби «юридичного закріплення» відповідальності німців за вчинені Сталіним злочини, зокрема Катинський розстріл. Якщо совєтське обвинувачення стосовно Бабиного Яру, навіть не маючи достатніх речових доказів, сумнівів щодо відповідальності за цю трагедію гітлерівців не викликало, перекласти у Нюрнберзі власні злочини у Катині на гітлерівців Сталінові не вдалося.

Доба державного антисемітизму: стирання пам’яті про єврейську трагедію

У перші повоєнні роки єврейські громади почали вживати активні заходи для увічнення пам’яті жертв Голокосту, однак несподівано наштовхнулися на жорсткий опір можновладців. З цього часу і на багато десятиліть відчайдушні зусилля євреїв будь-що зберегти цю пам’ять та намагання будь-що стерти її визначали взаємини між єврейським населенням і совєтською владою.

В 1946 році у Тернополі євреї самотужки зібрали кошти на впорядкування могили розстріляних гітлерівцями. Було встановлено монумент із написом: «Вічна пам’ять і слава євреям, полеглим від рук німецьких фашистів». Це негайно стало предметом розгляду на засіданні бюро Тернопільського обкому КП(б)У. Радше за все, напис на монументі було змінено. Того ж року в Кам’янці-Подільському міськрада заборонила євреям відзначити траурний день розстрілу гітлерівцями їхніх земляків. Більше того, понад три роки міська влада відмовлялася демонтувати каміння тротуарів, які окупанти вимостили надгробними плитами з єврейського цвинтаря. Це примусило громаду звернутися в липні 1948 р. зі скаргою до голови Верховного Совєту СССР, ЦК ВКП (б) і ЦК КП(б)У.

Вже у роки війни лунали пропозиції встановити пам’ятник загиблим євреям і в Бабиному Ярі (про це говорив, зокрема, Ілля Еренбург). Між тим, враховуючи столичний статус Києва, справу меморіалізації пам’яті жертв перебрала на себе республіканська влада. Ясна річ, вона дотримувалась офіційного трактування Бабиного Яру як місця страти нацистами «мирних совєтських громадян», без увиразнення особливої долі євреїв.

13 березня 1945 р. Совнарком і ЦК Компартії України видали постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру». Пропонувалося покласти в його основу ескізний проект і модель, розроблені головним архітектором столиці Олександром Власовим, визначити скульптора і замовити робочі рисунки, виділити на пам’ятник кошти з республіканського бюджету. Невдовзі управління архітектури звернулося до заступника голови Совєта Міністрів України Миколи Бажана про спорудження у столиці 1946 року 24 об’єктів, серед яких значився також пам’ятник у Бабиному Ярі. Побудувати його належало протягом 1945–1947 рр., вартість проекту складала 3 млн. рублів, половину з них було асигновано на 1946 р. Скульптором проекту обрали І.Круглова, а художні ескізи напевно готував Василь Овчинников, який того часу обіймав посаду директора Музею східного і західного мистецтва. Міськком також зобов’язав Власова спланувати простір для пам’ятника та впорядкувати всю територію Бабиного Яру – передбачити доріжки, алею, висадження дерев тощо. Хоч у проекті пам’ятника, судячи з усього, спеціальних єврейських етнічних символів не було, ескізи Овчинникова могли їх містити – у всякому разі, зображені на серії створених ним у цей час полотен про Бабин Яр люди мали виразну єврейську зовнішність. А проте, справа зі спорудженням пам’ятника спочатку загальмувала, а потім узагалі стала неактуальною. З підняттям хвилі антисемітської політики в СССР, за умов боротьби з «космополітизмом» та «єврейським засиллям», увічнення пам’яті євреїв-жертв нацистів стало просто неможливим. Як зауважує дослідник Михайло Міцель, від 1947 року фіксуються відмови совєтської влади громадам у встановленні єврейських пам’ятників жертвам нацистів у різних областях України – Полтавській, Київській, Чернігівській та ін.

Несподівано на долю совєтського єврейства потужно вплинули зовнішньополітичні події. Прагнучи витиснути Великобританію з Палестини, послабити її позиції на Середньому і Близькому Сході та створити можливості для проникнення у цей стратегічно важливий регіон, Сталін спочатку активно підтримав ідею створення держави Ізраїль. 17 травня 1948 року Совєтський Союз першим визнав нову державу, а пізніше різко засудив вторгнення арабських армій на її територію, навіть надав (через Чехословаччину) військову допомогу.

Совєтські євреї зустріли звістку про появу держави Ізраїль з неабияким ентузіазмом. Це було помітно навіть у близькому сталінському оточенні. Дружина наркома Климента Ворошилова, Катерина Горбман, дізнавшись про новину, захоплено вигукнула: «Тепер у нас також є своя батьківщина!». Приязним було ставлення і до призначеної тимчасово повіреної у справах Ізраїлю в Совєтському Союзі Ґолди Меїр – уродженки Києва. Дружина В’ячеслава Молотова, Поліна Жемчужина, розмовляла з дипломаткою мовою їхніх батьків – їдишем. У травні 1948 року совєтська влада навіть дозволила з розмахом відсвяткувати єврейський новий рік Рош га-Шана. В Москві у хоральній синагозі та навколо неї зібралися десятки тисяч євреїв, на святкуванні була Ґолда Меїр. Коли пролунав звук шофара і люди побажали одне одному відсвяткувати «наступного року в Єрусалимі», запанувала ейфорія.

Однак тільки-но стала очевидною орієнтація єврейської держави на союз зі Сполученими Штатами Америки, ставлення Сталіна до Ізраїлю кардинально змінилося. Це негайно позначилося на долі совєтських євреїв, симпатії яких до Ізраїлю стали сприйматися як «потенційно небезпечні», «прояви нелояльності і сіонізм».

Вочевидь, комуністичні ідеологи небезпідставно вбачали у появі «другої батьківщини євреїв» потужне джерело для зростання національної свідомості совєтських євреїв. Це виразно проявилося, зокрема, 1948 року у зв’язку з перемогою ізраїльтян у війні за незалежність. Чимало євреїв не приховували свою готовність воювати за Ізраїль, була також очевидною гордість за цю перемогу. Ці події також спонукали сміливіше обстоювати права на відродження єврейської національної культури в самому СССР. Відповіддю сталінської влади стали масштабні репресії проти євреїв, котрі проводилися в пропагандистській обгортці кампанії проти «безрідних космополітів» і «єврейських буржуазних націоналістів».

16 вересня 1948 р. у Києві за звинуваченням у «шпигунській діяльності» було заарештовано їдишського поета, перекладача і члена президії Єврейського антифашистського комітету Давида Гофштейна. Його «сіоністські настрої» вже давно перебували у полі зору чекістів (після проголошення держави Ізраїль поет, зокрема, запропонував відкрити в Академії наук України відділення івриту). Під прицілом влади опинився і весь Єврейський антифашистський комітет, діяльність якого вже давно владі муляла очі.

Створений 1942 року, ЄАК від початку одним зі своїх завдань мав налагодження міжнародних контактів з єврейськими громадами антигітлерівської коаліції. В роки війни у цьому напрямі багато робилося. 1943 року його керівники, актор і режисер С.Міхоелс та поет І.Фефер, їздили до США, Великої Британії, Канади та Мексики. Там вони налагоджували зв’язки з авторитетними організаціями, виступали на багатолюдних мітингах, закликаючи допомагати СССР, і це давало виразні результати (зокрема, совєтська сторона підписала договір із «Джойнтом» про надання через Червоний Хрест допомоги совєтському населенню, причому без розрізнення національності). Підтримуючи створення держави Ізраїль, члени ЄАК також зверталися до вищого совєтсько-партійного керівництва з пропозицією про створення єврейської автономії у Криму. Саме ж совєтське керівництво активно використовувало ЄАК як джерело збирання відомостей про Ізраїль та настрої серед зарубіжних євреїв.

Зазначимо, що ЄАК іще в роки війни наполегливо працював над «Чорною книгою» – збірником документів і свідчень про нацистський геноцид євреїв. До участі в цьому масштабному проекті було залучено представників єврейських громадських організацій США, Великобританії, Палестини. Концепція Книги передбачала розкриття картини убивства євреїв гітлерівцями, проявів людської солідарності – рятування окремих євреїв росіянами, білорусами, українцями, поляками, а також і руху опору євреїв нацизму, їхньої боротьби проти ворога. Тема Бабиного Яру, ясна річ, розглядалася як одна з найважливіших. При цьому укладачі книги, як-от письменник Василь Гроссман , воліли розповідати у книзі не стільки про тих, кому вдалося врятуватися, скільки про те, «що відбулося з 99 відсотками тих, кого вели до Бабиного Яру», прагнули «подати картину того, що сталося з тими, хто мовчить і хто тепер вже нічого не зможе сказати». Робота над рукописом книги була завершена ще восени 1945 р., один із примірників її було передано совєтському обвинуваченню у Нюрнберг, у США книгу одразу ж опублікували. У самому СССР книгу передали до друкарні і навіть розпочали друк, котрий, утім, раптово зупинили. 3 лютого 1947 р. головний ідеолог Г.Александров надіслав до секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова листа про недоцільність публікації «Чорної книги», закидаючи упорядникам, що вони представили, особливо стосовно України, «неправдиву картину» того, що гітлерівці «грабували і нищили тільки євреїв». 7 жовтня 1947 р. Управління пропаганди й агітації ЦК ВКП(б) винесло остаточний вирок виданню:

«Книга містить серйозні політичні помилки», «виходячи з цього, «Чорна книга» не може бути видана».

У січні 1948 року в Мінську внаслідок таємної державно-терористичної акції Соломон Міхоелс був убитий (загинув від наїзду важкого вантажного авто). Це стало прелюдією до ліквідації ЄАК та розгортання репресій проти його членів. 20 листопада того ж року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про Єврейський антифашистський комітет» із затвердженням рішення Бюро Совєта Міністрів СССР з дорученням Міністерству держбезпеки негайно розпустити організацію як «центр антисовєтської пропаганди», що «регулярно постачає антисовєтську інформацію органам іноземної розвідки» (її особисто підписав Сталін).

3 січня 1949 р. ЦК ВКП(б) спрямував обкомам, крайкомам і ЦК компартій союзних республік таємного листа про закриття ЄАК як «шпигунської організації єврейських націоналістів». Це стало сигналом для повсюдної ліквідації єврейських культурних і наукових установ та повальних арештів.

Уже 8 лютого 1949 р., на пропозицію очолюваного письменником Олександром Фадєєвим правління Спілки письменників СССР, політбюро ЦК ВКП(б) спеціальною постановою розпустило об’єднання єврейських письменників у Москві (мало у своєму складі 45 осіб), Києві (26 письменників) та Мінську (складалося з 6-х осіб). Було також припинено діяльність єврейських літературних альманахів їдишем – «Геймланд» у Москві і «Дер Штерн» у Києві. В середині лютого 1949 р. припинились трансляції московського міжнародного радіо їдишем. Одночасно за погодженням із ЦК ВКП(б) Головліт розпочав вилучення з бібліотек, книготорговельної мережі книг єврейських письменників (укладений цензорами «перелік забороненої літератури» містив 540 назв). Загалом НКВС сфабрикував цілу справу про «сіоністську змову» у країні, й уже впродовж січня-лютого 1949 р. в ув’язненні опинилися десятки відомих єврейських письменників, видавців, театральних діячів, учених.

У совєтській Україні поштовх до розгортання кампанії боротьби проти «безрідних космополітів» надав XVI з’їзд КП(б)У (січень 1949 р.). Пошуки «ворогів» та боротьба проти «єврейського засилля» охопили практично всі освітні, наукові та культурні установи й організації республіки. Відтак припинилося видання газет, журналів, книг їдишем. Єврейська література і підручники вилучалися з бібліотек. Один за одним закрились єврейські театри – в Києві, Харкові, Одесі, Чернівцях. У Києві «центрами зосередження космополітів» було оголошено Українське театральне товариство, Київську консерваторію. В Академії наук УССР боротьба проти «єврейського засилля» обернулася розгромом Кабінету з вивчення єврейської літератури, мови та фольклору.

Створений 1936 р. внаслідок реорганізації Інституту єврейської культури, цей Кабінет був унікальною науковою установою, котра опікувалася збереженням єврейської їдишської культурної спадщини. Працювали в ньому кілька десятків відомих учених, лінгвістів та письменників, об’єднаних у три секції – лінгвістичну, літературну і фольклорну (планувалася до відкриття четверта секція – історична). Очолював Кабінет відомий мовознавець і член Єврейського антифашистського комітету Ілля (Еліе) Співак.

Під час війни Кабінет продовжував свою наукову діяльність в евакуації в м. Уфа. Після повернення до Києва у 1944 році при ньому була створена Комісія зі збирання документальних матеріалів і спогадів для «Чорної книги», зокрема і стосовно трагедії, що відбулась у Бабиному Ярі. На підставі цих матеріалів було підготовлено низку публікацій для їдишської газети «Ейнікайт» («Єдність»). Науковці Кабінету також чимало зробили для поповнення колекції фольклорних матеріалів. За деякими свідченнями, вони записували пісні мовою їдиш і про трагедію Бабиного Яру. У листопаді 1944 р. група науковців, очолювана відомим музикознавцем Мойсеєм Береговським, здійснила фольклорну експедицію до Чернівців. Тоді вдалося записати 120 нових пісень, з них близько 50 – від уцілілих з єврейських гетто. В українській столиці Кабінет після війни відродив традицію організації творчих вечорів і зустрічей з єврейськими прозаїками, поетами, композиторами, виконавцями пісень. Ці заходи були надзвичайно популярними, збирали велику аудиторію, перед киянами виступали видатні представники єврейської творчої інтелігенції – поет Перец Маркіш, композитор 3іновій Компанієць та ін.

На початку січня 1949 р. Президія АН УССР звернулася до першого секретаря ЦК КП(б)У Лєоніда Мельникова з офіційним листом, яким пропонувала негайно ліквідувати цю установу.

«Практика Кабінету проводити особливу роботу з питань єврейської культури з єврейським населенням шляхом створення активу, – зазначалося в ньому, – не сприяє вихованню совєтського патріотизму серед єврейського населення, а веде до роз’єднаності совєтського народу, і тому є шкідливою».

Того ж місяця Кабінет було ліквідовано. Більшість його співробітників були репресовані, серед них і Ілля Співак, який невдовзі помер у в’язниці.

У травні 1952 р. розпочався закритий судовий процес у справі ЄАК, влітку Військова колегія Верховного суду СССР винесла смертний вирок 13 особам, у тому числі п’ятьом вихідцям з України (прозаїкам і поетам Д.Бергельсону, Д.Гофштейну, Л.Квітку, П.Маркішу, І.Феферу). В серпні 1952 р. всі вони були страчені.

У контексті «справи ЄАК», а також і поза нею під розправу за звинуваченням у «безрідному космополітизмі» потрапили тисячі діячів освіти, науки і культури. Зокрема й ті, котрі своєю діяльністю прагнули зберегти пам’ять про єврейську трагедію в Бабиному Ярі. Тож, разом із митцями, літераторами, композиторами репресувалась і пам’ять про Бабин Яр. Невідомою й досі є доля переданих з Києва до Москви Кабінетом з єврейської історії і культури документальних свідчень про Бабин Яр, як і фольклорних матеріалів. На довгі десятиліття було заборонено до виконання симфонію Дмитра Клебанова «Пам’яті мучеників Бабиного Яру». Практично було знищено й серію художніх полотен «Бабин Яр» Василя Овчинникова, якого як українця формально не могли звинуватити у «безрідному космополітизму», тож нещадно розкритикували за «викривлення образів совєтських людей».

Розкручений сталінською владою маховик насилля набирав обертів. На початку 1953 р. газета «Правда» повідомила про «жахливу змову», в якій начебто брали участь багато відомих кремлівських лікарів. Це дало старт черговій антисемітській кампанії – так званій «Справі лікарів». Мовляв, помилковими діагнозами і неправильними методами лікування «вбивці у білих халатах» намагалися позбавити життя тих, хто обіймав у совєтській країні ключові політичні та військові посади. «Більшість членів терористичної групи, – констатувала «Правда», – були пов’язані з міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією «Джойнт»»...

Смерть Сталіна у березні 1953 р. врятувала совєтське єврейство від чергової хвилі масового терору. Водночас завершення епохи панування тирана означало повернення з ув’язнення тих, кому пощастило вижити, та відкривало перспективи для пошуку шляхів пошанування єврейських жертв Голокосту, зокрема й у Бабиному Ярі.

Після Сталіна: Бабин Яр як символ пам’яті та боротьби за свободу і гідність

1956 року в Москві у видавництві «Совєтський письменник» вийшла повість Іллі Еренбурга «Відлига». І в самій назві, й у виразних репліках героїв

«Усе, здається, змінилося»; «Потрібні інші люди» ; «<…> Нам потрібен наш, совєтський гуманізм <…>. Настав час за це взятися» ; «Випрямилися люди. Бурчать, але це ознака здоров’я <…>» – чітко лунали надії на зміни на краще після відходу епохи тирана в минуле. Ці сподівання підкріплювалися засудженням ХХ з’їздом КПСС (лютий 1956 р.) культу особи Сталіна, реабілітацією репресованих, певною лібералізацією суспільно-політичного життя й покращенням психологічного клімату у країні. На цьому тлі були зрозумілими й очікування багатьох євреїв на те, що з припиненням абсурдної «справи лікарів-убивць» та загальними перемінами буде покладено край також і політиці державного антисемітизму.

Врешті перше десятиліття після смерті Сталіна увійшло в історію як «доба відлиги». А проте, сподіваних радикальних змін на краще так і не відбулося, адже чинна в СССР система влади залишалася незмінною. Повною мірою це стосувалося «єврейського питання»: сталінський відверто-агресивний антисемітизм заступила політика завуальованого державного антисемітизму. Одним із виразних її проявів стала «п’ята графа» (зазначення національності в паспорті), що слугувала негласною причиною перешкоджання вступу євреїв на навчання до певних вищих навчальних закладів, влаштування на роботу, просування по службових сходинках і т. ін. З року в рік у Совєтському Союзі посилювалася мовна асиміляція/русифікація євреїв, реаліями повсякдення залишались ігнорування національно-культурних особливостей і потреб, обмеження й утиски релігійної свободи. Як і перманентне шельмування уявних «внутрішніх» та «зовнішніх» ворогів – серед останніх особливо вирізнявся «міжнародний сіонізм».

«Доба відлиги» не принесла жодних змін у владні інтерпретації трагедії в Бабиному Ярі. Як і за сталінських часів, масові вбивства євреїв у вересні 1941 р. лише за те, що вони були євреями, замовчувалися й заперечувалися розмитою формулою «вбивство мирних совєтських громадян». Подекуди говорили також і про іншу «причину», чому саме пам’ятник знищеним євреям ставити не потрібно.

«Який пам’ятник? Кому? Пам’ятник ставлять героям. А тут – люди добровільно пішли, як кролики в пащу удаву…», – переповідав пізніше почуте ним київський письменник-фронтовик Віктор Некрасов.

Водночас будь-які публічні вияви євреями свого особливого ставлення до трагедії Бабиного Яру незмінно трактувалися як «підігрівання єврейського націоналізму» й переслідувалися. Досить характерна в цьому контексті історія сталася в 1959 році, під час гастролей у Києві популярної співачки Нехами Ліфшицайте. Гостя заспівала сповнену трагізму «Колискову Бабиному Яру» (музика Р.Боярської, вірші О.Дріза):

«Я повісила б колиску під одвірок

І колисала б, колисала свого хлопчика, свого Янкеле.

Але будинок згорів у полум'ї, будинок зник у полум'ї пожежі,

Як же мені колисати мого хлопчика?..

Я б зрізала свої довгі коси

І на них повісила б колиску,

Але я не знаю, де тепер кісточки моїх діточок.

Допоможіть мені, матері, виплакати мій наспів,

Допоможіть мені заколисати Бабин Яр...

Люленьки-люлю...»1

За спогадами Нехами Лівшицайте, під час виконання «Колискової» в залі запанувала тиша, кияни піднялися з місць… Наступного дня співачку запросили до ЦК КПУ, спочатку було скасовано її концерти в українській столиці, а далі їй узагалі заборонили виступати протягом року.

Впродовж усіх 1950-х років, під приводом планування в українській столиці нових транспортних шляхів і розбудови житлових масивів, вживалися активні дії до фізичної ліквідації Бабиного Яру як «незручного місця». Для цього в його провалля інтенсивно закачувалася піщано-глиняна пульпа. Наприкінці 1958 року київська міська рада вчергове ухвалила територію Бабиного Яру замивати.

Громадськість перманентно протестувала проти цього. Зокрема Віктор Некрасов у жовтні 1959 року опублікував у популярній московській «Литературной газете» статтю під виразною назвою «Чому це не зроблено?», вимагаючи припинити нарешті знущання з пам’яті й шанувати загиблих у Бабиному Ярі.

«Кому це могло спасти на думку – засипати яр і на місці найбільшої трагедії гратися і грати у футбол? – питав він. – Ні, цього допустити не можна. Коли людина вмирає, її ховають, і на могилі ставлять пам’ятник. Невже цієї данини поваги не заслужили 195 тисяч киян, по-звірячому розстріляних у Бабиному Яру, на Сирці, в Дарниці, Кирилівській лікарні, в Лаврі, на Лук’янівському кладовищі!».

Одначе такі заклики залишалися непочутими. Більше того, 4 січня 1960 року постановою «Про упорядкування справ зі спорудження пам’ятників на території УССР» ЦК КПУ і Рада Міністрів УССР офіційно скасували дію власної постанови 1945 року про спорудження пам’ятника жертвам гітлерівців у Бабиному Ярі – на тій підставі, що це, мовляв, потребує значних витрат на протиерозійні роботи.

А проте замивання Бабиного Яру тривало – як і в попередні роки, без дотримання необхідних технічних вимог. Замивали доти, аж поки 13 березня 1961 року не сталася масштабна катастрофа: пульпа прорвала дамбу, вал густої маси заввишки 4 метри і завширшки 20 метрів, з грюкотом, ламаючи все на своєму шляху, майже миттєво накрив частину району Куренівки, поховавши під собою і людей, і житлові будинки. Був ранок, тож багато хто збирався або вже прямував на роботу. Рятівникам довелося діставати тіла загиблих у місцях, де їх заскочила лиха доля – з приватних будинків, трамвайних вагонів, телефонних будок…

За офіційними відомостями, під час Куренівської трагедії загинули 145 осіб, за неофіційними – півтори тисячі. Лавиною було зруйновано 68 житлових, 13 адміністративно-виробничих будівель, трамвайне депо. Уважно відстежуючи в ці дні настрої суспільства, КДБ зауважило у донесеннях до ЦК КПУ характерні «нездорові судження», зокрема і київських євреїв: «Там треба було би пам’ятник поставити, а не розгортати таке будівництво», «Надумали будувати гнилий масив на Бабиному Яру, замість того, щоб побудувати там пам’ятник загиблим євреям», «Це піднялися тіла євреїв, розстріляних німцями в період окупації м. Києва», «Не треба було чинити наругу над пам’яттю загиблих у Бабиному Ярі, тому і сталося таке лихо»…

Після Куренівської трагедії від ідеї перепланування території Бабиного Яру не відмовилися. Тривала розбудова житлового масиву Сирець, почалося спорудження Новоокружної магістралі. 1962 року вирішили остаточно ліквідувати кладовища на вул.Мельникова. Відтак було знищено Єврейське кладовище, на місці якого надалі розмістився спортивний комплекс. На старій частині Військового (Братського) кладовища почалося зведення телевежі. Під час знесення кладовищ бажаючим пропонували перенести прах рідних на інший цвинтар. Деякі так і робили. Та багатьох із тих євреїв, хто мав би перенести могили, самих уже не було в живих, адже нацисти нищили у Бабиному Ярі цілі єврейські родини. Такі «нічийні» могили атеїстична влада врешті зрівняла бульдозерами з землею. Винятки робилися під час виявлення в ході будівельних робіт останків жертв гітлерівців: за рішенням київського виконкому, всі вони підлягали перепохованню на Лук’янівському кладовищі.

Тим часом наближалися 20 роковини масового розстрілу євреїв у Бабиному Ярі. Влітку 1961 року в Києві перебував поет Євгеній Євтушенко. На місце трагедії він ходив разом із молодим письменником Анатолієм Кузнецовим і був глибоко вражений побаченим.

«Я знав, – згадував він пізніше, – що ніякого пам’ятника там немає, але я очікував побачити якийсь пам’ятний знак або якесь доглянуте місце. І раптом я побачив звичайнісіньке звалище, яке було перетворене у такий сендвич сміття з поганим запахом <...>. На наших очах під’їздили вантажівки і звалювали на те місце, де лежали ці жертви, все нові й нові купи сміття».

Невдовзі, на творчому вечорі в київському Жовтневому палаці поет уперше публічно прочитав створену ним поему про Бабин Яр. У грудні 1962 року в Москві видатний композитор Дмитро Шостакович представив Тринадцяту симфонію, в першій частині якої вокальна партія була написана на слова Євтушенка. В 1966 році московський журнал «Юность» опублікував скорочений варіант роману Анатолія Кузнецова «Бабин Яр». Відтак усупереч перманентним спробам стерти пам’ять про вересневу 1941 року трагедію єврейства, тема Бабиного Яру входила у совєтський публічний простір, набуваючи водночас і міжнародного розголосу.

Зовсім не рахуватися з цим влада не могла. Тож було вирішено повернутися до ідеї монументу у Бабиному Ярі – знову-таки, не євреям, а всім мирним громадянам. 30 травня 1965 року ЦК КПУ видав постанову «Про спорудження пам’ятників-монументів у пам’ять совєтських громадян і військовополонених солдатів та офіцерів Совєтської армії, які загинули від рук німецько-фашистських окупантів у період окупації м. Києва». 26 липня того ж року голова Ради Міністрів УССР І.Казанець звернувся до Москви за дозволом про встановлення двох монументів – на території Сирецького табору та у Бабиному Ярі. Діставши дозвіл, республіканська влада оголосила конкурс проектів, приурочивши його до 25-х роковин трагедії.

Попри те, що конкурс був закритим, він набув суспільного розголосу. Кияни йшли до Будинку архітектора на обговорення проектів, люди несли з собою квіти, покладаючи їх просто до проектних планшетів. Поряд із пропозиціями, концептуально вписаними в офіційну версію трактування трагедії в Бабиному Ярі, на розгляд журі було представлено кілька проектів (Й.Каракіса, А.Мілецького, В.Мельниченка і А.Рибачук та ін.) із виразними єврейськими мотивами. Втім, жоден із проектів влада не підтримала. Нічого не дав і другий тур конкурсу, що проходив під гаслом «Дорога. Смерть і Відродження до життя». Врешті конкурс закрили, журі розпустили, всі подані на розгляд проекти відхилили.

Однак 25 роковини трагедії в Бабиному Ярі не пройшли непоміченими. 29 вересня 1966 року тут відбувся «несанкціонований» мітинг-реквієм, котрий мав символічне значення: від цього часу і на кілька десятиліть уперед Бабин Яр став сприйматися не лише як «долина сліз» і місце пам’яті по загиблих, але також і як місце демонстративно-публічних маніфестацій совєтських євреїв проти владних утисків, на захист власної ідентичності, ідеалів гідності і свободи.

Ще 24 вересня надвечір кілька десятків небайдужих, серед яких були письменник Віктор Некрасов, режисер Київської студії документальних фільмів Рафаїл Нахманович, працівник Головної астрономічної обсерваторії та ін., прийшли до Єврейського кладовища. На рештках його цегляної огорожі молоді єврейські активісти на чолі з Еммануелем (Аміком) Діамантом розмістили полотнище із написами російською та івритом «Бабин Яр. 1941 вересень 1966. Пам’ятай 6 мільйонів» і запрошенням узяти участь у траурному мітингу.

Зранку 29 вересня до Бабиного Яру поодинці і групами почали сходитися люди, зібралося близько тисячі осіб – переважно євреї. Але також і українці, росіяни та ін., котрі відчували моральну потребу продемонструвати євреям свої співчуття та солідарність у боротьбі проти антисемітизму. Серед них були літератори Віктор Некрасов, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович, філософ Євген Сверстюк. Спеціально на мітинг з Москви приїхали письменник Володимир Войнович, редактор видавництва «Советский писатель» Віктор Фогельсон, літературний критик Фелікс Свєтов. Фільмували подію документалісти Рафаїл Нахманович і Едуард Тімлін.

Велике враження на присутніх справив виступ літератора Івана Дзюби, котрий до цього часу вже встиг потрапити до розряду «нелояльних» за написану 1965 р. працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» із жорсткою критикою національної політики правлячої партії. Виголошена ним промова невдовзі з’явилася у «Самвидаві» і водночас була приєднана до «криміналу», який на літератора старанно збирали у КДБ (згодом виступ фігурував у звинувачувальному вироку як один із доказів його антисовєтської діяльності).

Промова Івана Дзюби у Бабиному Ярі справді була знаковою. Молодий український інтелектуал звертався і до євреїв, і до українців, і до всього людства, закликаючи до міжетнічного порозуміння, боротьби з ненавистю та поваги до головної людської цінності – життя:

«Бабин Яр – це трагедія всього людства, – наголосив він, – але сталася вона на українській землі, і тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, це трагедія перш за все українського і єврейського народів. Цю трагедію приніс нашим народам фашизм. Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів <…>.

Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства – не в самозабутті, а в самопізнанні, не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями в повному і глибокому, а не тільки у формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історії і культури один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе й інших як своїх братів. Досягнути цього важко. Але краще прагнути цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра від яких не буде, а буде лишень хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво <…>.

Ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс».

Серед інших виступала на мітингу і вціліла жертва Бабиного Яру – акторка Київського театру ляльок і мама двох дітей Діна Пронічева. Письменник Володимир Войнович пізніше згадував також про виступ у Бабиному Ярі невідомого, котрий узяв слово для того, щоби сказати:

«Шановні євреї, я сюди потрапив випадково і хочу висловити свою солідарність. Я знаю, що багато українців брали участь у знищенні євреїв. Мені соромно за це».

Багатолюдний «несанкціонований мітинг» не залишився поза увагою влади. Підоспіла міліція наполегливо запропонувала всім розійтися. Кіноплівку із записом події у кінооператорів вилучили. Тим часом група української творчої інтелігенції, зокрема Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк та деякі інші, з Бабиного Яру попрямували на Байкове кладовище, де біля могили «українського буржуазного націоналіста» історика Михайла Грушевського провели ще один «несанкціонований мітинг». Як зазначалося в одному з протоколів київського міськкому КПУ, біля могили вони виконали пісню, зміст якої

«зводився до того, що в боротьбі за “свободу” вони хоча і помруть у тюрмах, проте на їхніх білих кістках виросте новий “месник”»…

Те, що мітинг у Бабиному Ярі 1966 р. став знаковою політичною подією, усвідомлювали всі його учасники, розуміла це і влада. 1 жовтня 1966 р. секретар Київського міськкому КПУ О.Ботвин доповів першому секретареві ЦК КПУ Петру Шелесту «Про випадок проведення неорганізованого мітингу на місці розстрілу німецько-фашистськими окупантами совєтських людей у Бабиному Ярі». 12 жовтня 1966 року на засіданні бюро Київського міськкому Компартії України «неорганізований мітинг» було охарактеризовано як «самовільне збіговисько».

Тим не менше, всі ці події підштовхнули владу до активніших дій у напрямі «опанування» процесом меморіалізації трагедії в Бабиному Ярі. Вже 19 жовтня 1966 року було прийняте спільне рішення Київського міськкому КПУ і міськвиконкому «Про встановлення пам’ятних закладних каменів на території Бабиного Яру й у сквері на Привокзальній площі в Дарниці». Інституту «Київпроект» наказали за три доби підготувати проект двох пам’ятних каменів, у тому числі для встановлення у Бабиному Ярі. Вказівку було виконано, і невдовзі між вулицями Дорогожицькою і Мельникова з’явився пам’ятний камінь з написом «Тут буде споруджено пам’ятник совєтським людям – жертвам злодіянь фашизму під час тимчасової окупації м.Києва в 1941–1943 роках».

Для перешкоджання «несанкціонованим зібранням» євреїв біля пам’ятного знаку було вирішено провадити тут офіційні мітинги. Відтак у наступні роки в останні дні вересня у Бабиному Ярі влаштовувалися багатолюдні зібрання примусово зігнаних працівників підприємств та установ міста. На мітингах зі спеціально спорудженої трибуни виступали секретарі міськкому і райкомів партії, ветерани війни, передовики виробництва, серед яких обов’язково були і євреї. Оратори декларували досягнення совєтської влади і таврували «міжнародний сіонізм», згадували про жертв фашизму – мирних громадян, єврейську ж складову трагедії Бабиного Яру, ясна річ, замовчували. Духовий оркестр виконував «Інтернаціонал», після чого мітинґарі розходилися.

Однак на місці залишалися міліція, «люди в цивільному» з КДБ та спеціально відряджені владні агітатори. Ці останні, як правило, протискалися в гущу людей після офіційного мітингу і пробували переконувати євреїв у тому, що Бабин Яр не слід вважати символом страждань лише єврейського народу, що влада багато робить для увічнення пам’яті загиблих і щасливого майбуття совєтських людей тощо.

Тим часом силовики уважно пильнували за «неорганізованими групами євреїв», особливо за тим, щоби до пам’ятного знаку не покладалися вінки зі стрічками з «націоналістичними» написами та символами. Додатковим психологічним тиском було й демонстративне фотографування єврейських активістів (це означало, що активіста «взяли на замітку», і надалі в нього можуть бути суттєві неприємності на роботі, у місці навчання тощо). Тих же, хто насмілювався на відверту демонстрацію невдоволення, – забирали у відділки міліції, де в кращому разі піддавали «профілактичній обробці», в гіршому – заарештовували.

Так сталося, приміром, з тридцятирічним радіоінженером, випускником Київської політехніки Борисом Кочубієвським. Під час першого офіційного мітингу в Бабиному Ярі у 1968 році він публічно висловив невдоволення тим, що оратори з трибуни промовляють про «ізраїльську агресію» та загибель від гітлерівців «совєтських громадян», але мовчать про те, що у Бабиному Яру вбивали євреїв. Невдовзі в помешканні Б.Кочубієвського було проведено обшук. На початку грудня його заарештували і звинуватили, відповідно до статті 187-1, у «поширенні в усній формі завідомо неправдивих вигадок, які паплюжать совєтський державний і суспільний лад». У травні 1969 року відбувся суд, Кочубієвського ув’язнили на три роки, звільнився він лише в грудні 1971 року, після чого виїхав до Ізраїлю.

Однак, попри тиск і переслідування, кількість учасників «стихійних мітингів» у Бабиному Ярі у наступні кілька років тільки зростала. Якщо 1968 року біля пам’ятного знаку зібралося 50-70 єврейських активістів, у 1969 році – 300-400, то у 1970 році – 700-800. КДБ, котре уважно спостерігало за всіма цими подіями, незмінно характеризувало їх як «антисуспільні акції» й невтомно фіксувало всі «провокаційні дії». Скажімо, у вересні 1969 року – це було покладання «сіоністської зірки, запалення свічок та роздавання листівок» (за спогадами Еммануеля Діаманта, троє молодих людей тоді винесли до каменя виткані білими і синіми кольорами полотнища і біля пам’ятного знаку розгорнули їх у такий спосіб, аби вони створили шестикутну Зірку Давида (Могендовид) «люди в штатському» намагалися їх відтіснити і знищити трикутник, присутні ж не давали цього зробити). Через рік наприкінці вересня КДБ було зафіксовано чергову «сіоністську провокацію»: до каменя було покладено одразу кілька вінків із написами їдишем та івритом.

Подальша історія єврейської меморіалізації Бабиного Яру значною мірою була пов’язана з особливостями єврейського національного руху, котрий на початку 1970-х рр. набув певних організаційних форм. За визначенням дослідниці Людмили Алєксєєвої, найбільш впливовими в цьому русі були течії «культурників» та «еміграційників». Якщо перші спрямовували свої зусилля на розвиток єврейської мови і культури, організацію єврейської вищої та середньої національної освіти, створення мережі культурних закладів, поширення юдейських релігійних громад у самому Совєтському Союзі, то другі твердо обстоювали право євреїв на еміграцію.

Іще влітку 1968 року влада формально поновила дозвіл на виїзд євреїв для постійного мешкання до Ізраїлю. Водночас були встановлені квоти і суттєві обмеження, фактично заборонено виїзд усім тим, хто мав вищу і спеціальну середню освіту, працював на оборонних підприємствах. Не дозволено було виїжджати й усім тим, хто не мав родичів у Ізраїлі, позаяк це, на думку совєтських ідеологів, «компрометувало умови життя в СССР». Це зумовило появу феномена «відмовників», кількість яких зростала пропорційно до кількості відхилених заяв на виїзд: якщо у 1968 році, приміром, було відмовлено у праві на еміграцію 28 євреям, то у 1969 році – 1079, у 1970 році – 1439. Наприкінці 1970-х рр. по різних областях Совєтської України загалом відхилялося від 30% до 60% загального числа порушених євреями клопотань про виїзд. Водночас у другій половині 1960-х рр. заяви на виїзд було подано 5762 євреями, які мешкали в Україні – і це була майже половина поданих заяв по всьому СССР.

Така еміграційна політика підштовхнула «відмовників» до об’єднання в межах окремих міст, областей, регіонів та вироблення ними спільної тактики протидії владі. Масового характеру набували мітинги, демонстрації, інші публічні акції, деякі з них проводились і в Бабиному Ярі.

1 серпня 1971 року одинадцять київських євреїв, які дістали невмотивовані відмови на прохання дозволити їм виїхати до Ізраїлю, спробували організувати у Бабиному Ярі демонстрацію протесту з голодуванням. Про такі їхні наміри заздалегідь стало відомо КДБ, деяких учасників напередодні спеціально запрошували до ОВІРУ МВС Київської міськради на «профілактичні розмови». Врешті учасників акції біля пам’ятного знаку було заарештовано «за порушення громадського порядку». В суді, що відбувся вже наступного дня, міліціонери засвідчили, що «заарештовані ламали квіти і м’яли траву біля пам’ятника жертвам фашизму». Десятьох учасників акції засудили на 15 діб позбавлення волі, одному довелося сплатити штраф у розмірі 10 руб. Однак цим «покарання» не обмежилося. Невдовзі в одному із випусків опозиційного інформаційного бюлетеню «Хроніка поточних подій» з’явилося повідомлення про те, що дев’ять незаконно ув’язнених євреїв звернулися зі скаргою до судових інстанцій УССР у зв’язку зі «знущаннями в тюрмі (обшук із роздяганням догола, лайка, більш важка в порівнянні з іншими ув’язненими робота та ін.). Те, що ці і подібні акції євреїв у Бабиному Ярі уважно відстежувалися владою «на найвищому рівні», засвідчила спрямована 10 серпня 1971 р. до ЦК КПСС доповідна від Юрія Андропова. Голова КДБ детально інформував вище партійне керівництво країни про події 1 серпня у Бабиному Ярі та рапортував: «Вжитими заходами замисел сіоністів було зірвано».

1971 року в Бабиному Ярі було проведено ще кілька помітних публічних акцій. У День Героїзму та Катастрофи, який того року відзначався в Ізраїлі 22 квітня, київські сіоністи спланували покладання вінків і квітів до пам’ятного знаку, про що негайно дізналися чекісти. Напередодні чотирьох із активістів викликали до обласного управління КДБ на «профілактичну розмову», а фактично для залякування. Проведений допит у всій своїй повноті продемонстрував не лише світоглядну прірву між совєтською владою і молодими активістами єврейського руху, а й також повну відсутність страху перед системою з боку останніх та їхню рішучу готовність активно боронити свої права. За спогадами одного з допитаних, активіста Анатолія (Аліка) Фельдмана, з ним особисто спочатку розмовляв «чоловік у цивільному», який представився майором Овчаренком, а після нього і заступник начальника або начальник обласного управління КДБ):

«Потім мене запитали: Яку акцію ви намітили на завтра?

– Ніякої акції ми не намічали. Якщо вас цікавить, що я особисто збираюся робити завтра, то я можу сказати: я хочу піти до Бабиного Яру і покласти вінок у пам'ять євреїв, загиблих там у 1941 р.

– Чому ви відзначаєте пам'ять тільки євреїв? Адже там поховані радянські люди і інших національностей?

– Але тільки євреї гинули за те, що належали до певного народу. Це був геноцид. Замовчувати це – значить відбілювати фашистських убивць. Окрім того, коли ми приходимо на кладовище, то підходимо до могил своїх близьких. Хіба це означає неповагу до інших могил? Ми сумуємо про всі жертви нацистів, але не приховуємо, що найбільше наша душа болить через загиблих євреїв. Хіба це не природно?

– Чому ви обрали для траурної церемонії завтрашній день, коли всі радянські люди відзначають день народження В.І.Лєніна? Це може скидатися на провокацію.

– Це випадковий збіг. Єврейський календар місячний, і в цьому році День героїзму і Катастрофи припадає на 22 квітня.

– А в майбутньому він припаде на 1 травня?

– Ні, на 11 квітня.

– Чому ви не відзначали цей день у минулому році?

– Коли ви маєте рацію, я з вами згоден. Це дійсно наше упущення. Можу вам обіцяти, що це більше не повториться.

– Ми не радимо вам іти завтра до Бабиного Яру. Покладання вінків з написами чужою мовою і взагалі ваша зухвала поведінка може викликати відповідну реакцію з боку неєврейського населення. Чи не боїтеся ви цього?

– Ні, не боїмося. Я знаю, що без вашої прямої вказівки цього не станеться. А вам зараз невигідні ексцеси.

– Міліціонер або дружинник, або будь-яка совєтська людина не знає, що написано на вінку. А якщо це антирадянське гасло?

– У Києві 150 тисяч євреїв. Ви могли би мати співробітника, який знає єврейську мову.

– Все ж ми не радимо вам ходити. Крім законів, є совєтський правопорядок. Ми нікому не дозволимо його порушувати і влаштовувати релігійні оргії в громадському місці.

– На ваші поради ми не потребуємо. Якщо можете – забороніть нам приходити до Бабиного Яру.

– Заборонити ми не можемо, але попереджаємо вас – виявіть розсудливість.

– Дякую за попередження, і дозвольте мені попередити вас – оскільки вам відомо, що ми хочемо покласти вінки, то відповідальність за всі можливі інциденти будете нести ви.

На цьому розмова закінчилася».

Попри брутальний тиск, запланований захід було проведено. Працівники КДБ, стоячи віддалік, уважно спостерігали за діями єврейських активістів. Утім, явно побоюючись міжнародного розголосу, до якого сіоністи раз у раз вдавалися, влада не наважилася негайно прибрати покладені активістами до пам’ятного знаку вінки, вони простояли до вечора наступного дня.

Напруженою була атмосфера й 29 вересня 1971 року, під час відзначення 30-х роковин трагедії Бабиного Яру. І влада, і єврейські активісти готувалися до цієї події. З боку влади, як свідчать оприлюднені нині архівні документи, заздалегідь було розроблено «план підготовки і проведення мітингу та забезпечення громадянського порядку». У призначений час біля пам’ятного знаку зібралися «мобілізовані» для участі в офіційному мітингу «представники громадськості і делегації від колективів підприємств та установ Шевченківського району» – загалом близько 3-3,5 тис. осіб. За традицією, оратори декларували з трибуни ідеологічні гасла і згадували про «жертв фашистського режиму», але при цьому зовсім не згадували про єврейські жертви Бабиного Яру.

«Несанкціонований» мітинг біля пам’ятного знаку в цей день зібрав, за інформацією КДБ, «близько 200 чоловік єврейської національності» та «понад 200 чоловік перехожих», а за відомостями «Хроніки поточних подій» – близько тисячі учасників, серед яких було багато молоді. За єврейськими написами на вінках було видно, що на траурний захід єврейські активісти їхали до Києва з Москви, Лєнінграда, Свердловська, Тбілісі. Цього разу влада зі «зборищем громадян єврейської національності» не церемонилася: на людей спрямували прожектори і фотокамери, частини міліції та «людей у штатському» іще на підходах до пам’ятного знаку брутально зривали з єврейських активістів усе, що могло трактуватися як «сіоністська символіка».

«Гебісти, котрих було дуже багато того дня, взялися за роботу, – згадував пізніше про ці події москвич, колишній активіст єврейського руху і політв’язень Йосиф Бєгун. – Вони зривали з вінків траурні стрічки. З наших голів зривалися кіпи, з рук – траурні пов’язки… Коли ми наблизилися до кінцевої мети, якихось «розпізнавальних» єврейських знаків ані на нас самих, ані на наших вінках уже не було. Все було зірвано, викинуто, “конфісковано”».

Бабин Яр в епоху неосталінізму і до розвалу СССР

7 вересня 1972 року група київських євреїв намагалася покласти вінок і квіти у Бабиному Ярі в пам’ять про 11 ізраїльських спортсменів, двома днями раніше жорстоко вбитих терористами на Олімпіаді в Мюнхені. Киян – учасників жалóбної церемонії – зупинили міліціонери та «люди в цивільному» з КДБ. 27 єврейських активістів були затримані, їхніх рідних і близьких, які зібралися біля приміщення, де перебували заарештовані, міліція спробувала розігнати силою. Двоє ув’язнених – Юрій Сороко і Зіновій Меламед – повідомили пізніше, що в Управлінні КДБ по Київській області з ними в погрозливому тоні «розмовляв» співробітник Давиденко, котрий прямо заявив, що тепер «обставини змінилися» у КДБ «розв’язані руки», і в разі продовження опозиційної діяльності активісти діставатимуть тривалі строки ув’язнення…

Здавалось би типовий, насправді цей епізод був досить симптоматичним у контексті суттєвих змін політичного клімату в Совєтському Союзі наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років, із приходом до влади Лєоніда Брежнева та його ставленика в Україні Володимира Щербицького. Роки «відлиги» заступили десятиліття «застою» або неосталінізму, із відновленням посади генсека ЦК КПСС, згортанням критики сталінізму, посиленням репресій проти незгодних, котрих тепер запроторювали не тільки до таборів, а й на примусове лікування до психіатричних лікарень. Значно активізувалася ідеологічна боротьба влади з «проявами націоналізму», яка в Україні особливо запекло велася проти «українського буржуазного націоналізму» та «міжнародного сіонізму». Опозиційні до влади національні рухи лякали владу як через стрімке зростання їхнього впливу всередині країни, так і внаслідок потужної підтримки цих рухів, передовсім інформаційної, на міжнародній арені. Було ясно, що національні рухи підважують легітимність влади комуністів, а в подальшій перспективі загрожують самому її існуванню.

Наступ влади на єврейський національний рух провадився в кількох напрямах: у контексті і після «літакової справи» (1970–1971 рр.) тривали репресії, арешти й ув’язнення активістів або, навпаки, витискання найбільш «одіозних» із них за межі СССР; створювалися численні штучні перешкоди для виїзду євреїв до Ізраїлю на тлі активного залякування потенційних емігрантів арештами, погромами, виключенням з інститутів, позбавленням роботи тощо; нарешті як усередині самого СССР, так і на міжнародній арені велася широкомасштабна й масована пропагандистська війна проти «міжнародного сіонізму» (лише протягом 1970–1971 рр. на тему «реакційної суті» сіонізму в СССР було видано 59 назв книжок накладом 2 млн. примірників російською, українською, литовською, англійською, французькою, іспанською, арабською мовами).

Іще 17 лютого 1971 року ЦК КПСС ухвалив таємну постанову «Про заходи щодо посилення боротьби з антисовєтською і антикомуністичною діяльністю міжнародного сіонізму». Її доповнила майже однойменна постанова ЦК КПСС від 1 лютого 1972 року «Про подальші заходи для боротьби з антисовєтською і антикомуністичною діяльністю міжнародного сіонізму», на виконання якої секретаріат ЦК КПСС за участю М.Суслова, Ф.Кулакова, П.Дємічева, В.Кузнєцова та інших 7 вересня 1972 року затвердив «План основних пропагандистських і контрпропагандистських заходів у зв’язку з черговою антирадянською кампанією міжнародного сіонізму». Особлива роль у реалізації плану відводилася КДБ при Раді Міністрів СССР, якому доручили вжити рішучих заходів «до виявлення і припинення ворожих акцій спецслужб супротивника, зарубіжних сіоністських організацій та єврейських націоналістів усередині країни». Ухвала цих документів означала новий виток протистояння між владою та єврейським національним рухом у країні. Бабин Яр за цих умов об’єктивно перетворювався на арену цього протистояння.

Напередодні відзначення чергових роковин трагедії в Бабиному Ярі Київський міськком партії розробив план провладних заходів. 29 вересня 1972 року офіційний мітинг біля пам’ятного знаку розпочався пізніше, ніж зазвичай, приблизно о 18 годині вечора і тривав дуже недовго. Традиційно до пам’ятного знаку було покладено квіти й вінки з «ідеологічно-витриманими» написами. Далі виступив оратор, котрий наголосив на перевагах життя у «багатонаціональній совєтській державі», затаврував «ізраїльську агресію проти арабів» та згадав про трагедію в Бабиному Ярі, де під час війни «загинуло багато совєтських людей різних національностей». Після офіційної частини кількасот євреїв спробували віддати данину пам’яті своїм рідним і близьким, однак цю неформальну частину церемонії рішуче взяли під свій жорсткий контроль силовики: численні загони міліції заздалегідь вишикувались уздовж тротуарів по дорозі до пам’ятного знаку, і пропускали тільки тих, хто ніс вінки з чорно-червоними стрічками, натомість були заборонені біло-сині стрічки та написи єврейською мовою на тій підставі, що, мовляв, «незрозуміло, що саме там написано». О 19 годині наряди міліції стали брутально витісняти людей з Бабиного Яру, електричне світло біля пам’ятного знаку було вимкнене, до 20:00 тут уже нікого не залишилось. Не обійшлося без арештів: одинадцять активістів, які виявили непокору владі, були затримані міліцією і дістали по 15 діб ув’язнення «за порушення громадського порядку».

А 27 грудня того ж року була оприлюднена прийнята Президією Верховної Ради СССР іще 3 серпня постанова «Про компенсацію громадянами СССР, які виїжджають на постійне місце проживання за кордон, державних витрат на навчання». Відтепер усім емігрантам із вищою освітою перед виїздом належало повертати совєтській державі 6 тис. рублів (і це за середньої місячної зарплатні до 150 руб.), кандидатам наук – по 15 400 руб., докторам наук по 17 200 руб. (1972 року від євреїв у такий спосіб до державної скарбниці надійшло майже 4,5 млн. руб., за два місяці 1973 р. – понад 1,5 млн. руб.). Відповіддю на це дискримінаційне рішення стало прийняття американським урядом Поправки Джексона-Веніка до «Закону про торгівлю», а в самому СССР – потужний сплеск активності «відказників» у вигляді масових демонстрацій, оголошення голодування, надсилання петицій, відкритих листів – причому не тільки до совєтських урядових структур, а й до міжнародної спільноти. В деяких із петицій виразно звучала тема Бабиного Яру як приклад нехтування совєтською владою права євреїв на власну пам’ять.

«За завісою цифр і слів про вільну еміграцію знаходимося ми, кому в цьому праві відмовлено, – ішлося, зокрема, в одному з листів київських відказників до народу Америки. – Ми живемо в Совєтському Союзі проти нашої волі, закони цієї країни нас більше не захищають. Нам загрожує ув’язнення за відвідування синагог, за поминання закатованих і вбитих у Бабиному Яру і Варшавському гетто. Більшість із нас звільнені з роботи, ми не знаємо, хто вирішує нашу долю і що нас чекає в майбутньому. Часті загрози арешту з боку державних чиновників, залякувальні статті в газетах і передачах по радіо створюють навколо нас атмосферу психологічного терору. У нас забрали право жити, і нам не дають можливості виїхати. Ми звертаємося до вас, людей великої країни, в цей важкий для нас час. Допоможіть нам».

Сподіваючись на скасування застосованих США санкцій, совєтський уряд уже в березні 1973 року de facto відмінив податок на освіту. Однак репресії проти єврейських активістів та залякування бажаючих виїхати з СССР не припинилися. Відповідно до настанов союзного партійного керівництва, ЦК КПУ 15 серпня 1973 року рекомендував Прокуратурі УССР, Міністерству внутрішніх справ УССР, КДБ при Раді Міністрів УССР «посилити роботу з викриття й притягнення до кримінальної відповідальності активних пропагандистів «руху» за виїзд євреїв з СССР, емісарів зарубіжних сіоністських центрів». Цілком у контексті реалізації цих настанов КДБ і міліція 29 вересня 1973 року «розпорошили» в Бабиному Ярі близько 1 тисячі євреїв, спеціально прибулих до Києва з різних кутків Совєтського Союзу. Так само, як і в попередні роки, єврейські активісти вперто чинили опір забороні публічного виявлення національної ідентичності під час вшанування пам’яті загиблих у Бабиному Ярі. Враховуючи досвід попередніх років, активісти заздалегідь замовили вінки для покладання до пам’ятного знаку, вони також заздалегідь заготували і сховали білі стрічки із зробленими на них синім кольором написами івритом і російською. Вінки до пам’ятного знаку несли чоловіки, за ними рухалися жінки з квітами в руках, по дорозі з різних боків до церемонії приєднувалися нові й нові учасники. Біля пам’ятного знаку на вінки швидко були одягнені біло-сині стрічки, учасники поминальної акції встигли запалити двадцять з тридцяти двох принесених свічок перш ніж, як силовики накинулися на них і почали зривати стрічки й топтати квіти.

У 1974 році переслідування активістів почалися вже за кілька діб до пам’ятних днів. 29 вересня у Бабиному Ярі зібралися близько 800 євреїв, їх оточили загони КДБ і міліції. Учасникам поминальної церемонії було заборонено читати кадиш та інші молитви. Після завершення траурного заходу на кількох її учасників у транспорті, по дорозі додому були вчинені явно провокаційні напади для залякування.

28 вересня 1975 року єврейські активісти не були допущені до Бабиного Яру для проведення поминальної церемонії, натомість двома днями пізніше на єврейських цвинтарях Києва були вчинені акти вандалізму.

Іще 1974 року 86 євреїв Києва, Москви, Тбілісі та Мінська спрямували листа до ЦК КПСС із протестом проти утисків та очевидного затягування владою справи зі спорудженням обіцяного пам’ятника в Бабиному Ярі.

«Не можна пояснити відсутність пам’ятника в Бабиному Яру забудькуватістю влади України <…>. – Ішлося в ньому – Може, для нього <…> не вистачає коштів. Але пам’ятник коштує набагато менше вартості одного із тисяч танків, які поставляються безперебійно <…> арабським країнам. Якщо все ж немає можливості заощадити на поставках хоча би одного танка, то <…> євреї СССР готові зібрати необхідні кошти для спорудження пам’ятника».

Було оголошено про готовність створити Громадський комітет для збирання коштів на пам’ятник.

Такі дії «осіб єврейської національності» були розцінені як «провокаційні». Громадський комітет утворити не дозволили, водночас, як це вже було в минулому, влада вирішила перебрати ініціативу зі спорудження пам’ятника у власні руки. 2 липня 1976 року – через 35 років після трагедії – в Бабиному Ярі нарешті було встановлено монумент – багатофігурну бронзову композицію, із металевою плитою з написом українською мовою «Тут у 1941 –1945 роках німецько-фашистськими загарбниками були розстріляні більше ста тисяч громадян Києва і військовополонених».

Не випадково дату відкриття нового пам’ятника було перенесено на літо й суттєво віддалено в часі від вересневих днів. Спецоргани також подбали про превентивні заходи для уникнення «провокацій» з боку єврейських активістів. Під різними приводами значній кількості бажаючих бути на відкритті пам’ятника в Бабиному Ярі перешкодили (когось знімали з потяга, когось попереджали про можливі арешти тощо). За згадками учасника цих подій Йосифа Бегуна, у самому Києві кілька десятків євреїв з різних міст, які готувалися йти з вінками до Бабиного Яру і брати участь в офіційній церемонії відкриття пам’ятника, були оточені, кинуті в автобус і відправлені до відділку міліції, де їх протримали аж до пізнього вечора. Відпустили молодих людей лише о 21:00, коли на вулиці вже було темно і біля пам’ятника нікого не було (активісти повезли вінок, який їм не дозволили покласти в Бабиному Ярі, до Москви, де продемонстрували його іноземним кореспондентам).

З 1977 року офіційні мітинги в Бабиному Ярі вже не проводилися. Вочевидь, влада вважала політичний потенціал таких заходів вичерпаним. Натомість сам факт спорудження монумента активно використовувався у пропагандистських цілях, зокрема серед іноземних туристів, обслуговування яких забезпечували «Інтурист» і «Спутнік» під наглядом КДБ. Як зазначалося в одному зі звітів керівника «Інтуриста» за 1978 рік, «багато туристів виражають задоволення і разом із тим подив з приводу наданої їм можливості відвідати Бабин Яр і покласти квіти до пам’ятника-монумента <…>, оскільки перед поїздкою до Совєтського Союзу їх попереджали, що в “Києві буде зроблено все, щоби туристи не потрапили до Бабиного Яру”». Утім, почуття «задоволення і подиву» радше були винятком із правил, якщо йшлося про відвідування пам’ятника туристами або офіційними делегаціями, у складі яких були представники єврейських громад. На початку серпня 1979 року в Бабиному Ярі побувала делегація зі США, у складі якої був і голова президентської комісії з Голокосту Елі Візель. У своєму виступі під час офіційної частини він наголосив, що у США пам’ятають загиблих у Бабиному Ярі євреїв і нагадав, що це місце стало священним для євреїв задовго до спорудження тут пам’ятника. Водночас перед відльотом до Москви Візель у різкій формі висловив обурення тим, що на меморіальній дошці біля монумента немає жодної згадки про єврейських жертв, та пообіцяв порушити це питання перед американським урядом.

Наприкінці 1979 року Совєтський Союз розпочав військову інтервенцію до Афганістану. Породжені Гельсинськими угодами надії на міжнародну розрядку не справдилися. Розпочалися новий виток гонки озброєнь і протистояння між «комуністичним табором» і країнами вільного світу, наймогутнішими репрезентантами яких були відповідно СССР і США. Новообраний американський президент Рональд Рейган проголосив доктрину стримування комуністичної експансії по всьому світі, розпочалася непосильна для совєтської економіки гонка озброєнь. На тлі нового витка «холодної війни» Совєтський Союз посилив на міжнародній арені антиамериканську та антиізраїльську риторику. Усередині совєтської країни почалися розправи з дисидентами – прихильниками Гельсинського процесу, іншими представниками опозиційних до влади сил. Знову євреям на тривалий час було практично повністю перекрито можливість для виїзду з СССР. Будь-які спроби організованих виступів нещадно каралися. Аби превентивно унеможливити такі виступи, КДБ від початку 1980-х рр. розгорнуло репресії проти потенційних організаторів противладних акцій, при цьому арешти євреїв-«відказників» доповнилися переслідуваннями «культурників» як «агентів міжнародного сіонізму». У березні 1983 року секретаріат ЦК КПСС ухвалив створити Антисіоністський комітет совєтської громадськості (голова – генерал Давид Драгунський), офіційним завданням якого було визначено боротьбу з «міжнародним сіонізмом»; на практиці зусилля комітету було спрямовано на дискредитацію Держави Ізраїль.

За «залізною завісою» в умовах терору рівень активності у Бабиному Ярі прихильників єврейського національного руху виразно зменшився, але не згас. Напередодні 40-х роковин трагедії у різних містах КДБ провело «попереджувальні заходи» з перешкоджання виїзду єврейських активістів до Києва. Зокрема, 24 вересня у Москві до міліції було викликано Олега Попова, де з ним «люди в цивільному» провели виразну «розмову», цілком певно попередивши, що в разі поїздки до Києва він і його родина замість дозволу на виїзд до Ізраїлю попрямують до «холодних країв». Показовими були «пояснення» мотивацій такої позиції влади:

«Попов: <…> Ви не бажаєте, щоби відзначали роковини розстрілу нацистами євреїв у Бабиному Яру. До речі, а чому не можна покласти вінок до пам’ятника в Бабиному Яру? Це що, протизаконно?

Невідомий: Чесні совєтські громадяни можуть. А націоналістам ми не дозволимо.

Попов: А хіба євреї – не совєтські громадяни? Як це так, що комусь можна, а комусь не можна!

Невідомий: А чому Ви про євреїв тільки говорите! Увесь совєтський народ під час війни постраждав, а Ви тільки євреїв відзначаєте. Так і вінки принесуть не прості, а зі стрічкою. А на стрічці напис: «Ми будемо пам’ятати вас на нашій історичній батьківщині». Хто дав право націоналістам вважати Ізраїль історичною батьківщиною євреїв? <…> Ми не дозволимо пропагувати націоналізм! <…> Часи змінилися <…>. Ви мене зрозуміли?

Попов: Ні, не розумію. Що означає – інші часи?

Невідомий. Погано, що не знаєте <…>. Ви проповідуєте націоналізм. А цього ми не дозволимо! <…> Пропаганда націоналізму підриває інтернаціоналізм. Зрозуміло? Ні? А підрив інтернаціоналізму – це підрив нашої ідеології. Знову незрозуміло? А підрив нашої ідеології – це підрив нашого ладу <…>».

Того самого дня, 24 вересня, в Києві було затримано Світлану Єфанову, Володимира Терещенка та Валерія Каневського: всі вони дістали по 15 діб за «дрібне хуліганство». Кількома днями пізніше були заарештовані й ув’язнені на 10 діб ленінградці Михайло Ельман і Павло Астрахан: вони намагалися покласти до пам’ятника вінок із чорною стрічкою з написом «Вічна вам пам’ять. Ленінград, 1981 р.». Москвичів – 70-ти річного учасника війни Мойсея Равича та Євгена Нартова затримали просто на вокзалі і завернули назад, натомість ще одного москвича, Олексія Лоренсцона, ув’язнили на 15 діб начебто за «нецензурну лайку». Одеситів Олександра Кушніра, Яна Меша, Валерія Певзнера і Юрія Шварца також затримали біля Бабиного Яру і доправили до аеропорту, однак молоді люди повернулися і все-таки поклали квіти до пам’ятника і прочитали Кадиш; після цього їх міліція відвезла на вокзал, де супроводжувала аж до відходу поїзда. 27 вересня поблизу пам’ятника жертвам Бабиного Яру було зосереджено щонайменше 100 міліціонерів і «людей у цивільному», сюди ж було підігнано 4 великих автобуси для арештованих «хуліганів», міліція і КДБ контролювали всі вулиці, які вели до Бабиного Яру.

Обурені такими діями влади, 80 єврейських активістів написали листа до Леоніда Брежнєва з вимогою захистити несправедливо засуджених і припинити «обурливу наругу над святою пам’яттю жертв війни».

«Протягом багатьох років Бабин Яр так і залишався пустирем, – ішлося в листі. – Всього лише п’ять років тому було встановлено пам’ятник, напис над яким замовчує те, що це – місце єврейських страждань. Проте євреї СССР і інших країн завжди приходили сюди в день 29 вересня вшанувати пам’ять безіменних жертв. Блюзнірською була би будь-яка спроба перешкодити бажанням вшанувати пам’ять загиблих. І тим не менше, таке блюзнірство відбулося <...> Те, що сталося в Києві, жахливо. Це ображає пам’ять жертв війни, ображає радянських євреїв, ображає всіх, хто боровся і бореться проти фашизму».

Відреагували на дії влади у Бабиному Ярі і правозахисники. Зокрема члени Московської групи «Хельсинки» Олена Боннер, Софія Каллістратова, Наум Мейман підготували спеціальну заяву, якою, зокрема, констатували:

«Події в Києві свідчать про прагнення влади стерти у свідомості людей пам’ять про Бабин Яр. Одночасно влада використала 40-ві роковини масових убивств євреїв під Києвом як привід до чергових репресій стосовно євреїв, які воліють виїхати з Совєтського Союзу».

На тлі такої атмосфери, 29 вересня по Українському телебаченню було показано пропагандистський фільм «Бабин Яр. Уроки історії». Його сценариста, київського драматурга Олександра Шлаєна, відсторонили від роботи за небажання подати за вказівками партійних ідеологів сюжети із «розвінчанням сіоністів». Як згадував пізніше режисер фільму Володимир Георгієнко, всі «рекомендації» врешті було враховано: крім «викриття» сіоністів, було додано також сюжети про «звірства американської воєнщини у Кореї та Китаї». Невдовзі було виготовлено й англомовний варіант цього фільму, доповнений сюжетом «про роль українських поліцаїв».

Останнє, вочевидь, було пов’язано з прагненнями не допустити можливого «блокування» на міжнародній арені сіоністів та «українських буржуазних націоналістів». Те, що така стратегія існувала, засвідчують документи совєтських політичних та спецорганів. Зокрема, в датованому 1980 роком донесенні КДБ УРСР у розділі «Про спроби блокування оунівців з сіоністами» повідомлялося про спільні дії євреїв та українців щодо спорудження у м.Денвер (штат Колорадо, США) парку-меморіала «Бабин Яр». Ці дії, за інформацією КДБ, розглядалися як «перший практичний крок до реалізації єврейсько-української угоди про співпрацю, нібито ухваленої 1979 року в Ізраїлі представниками Всесвітнього єврейського конгресу й Українського конгресового комітету Америки». У зв’язку з цим у документі зазначалося: «Комітетом держбезпеки республіки провадяться заходи з протидії спробам блокування українських націоналістів із сіоністами».

Історія зі спорудженням в Америці парку «Бабин Яр» заслуговує на окрему увагу. Загалом про спорудження цього меморіалу мало що відомо. Ідея його створення розпочалася ще наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. Ініціатива походила від місцевої єврейської громади, де були і вихідці з Києва, родини яких загинули в Бабиному Ярі. Єврейська громада зібрала на парк 140 тис. доларів, іще 750 тис. на цю справу передали федеральний та міський уряди, під розбудову парку місто передало 27 акрів землі. На якомусь етапі між місцевими єврейською та українською громадами виникли тертя, зумовлені різним баченням ідеї проекту, травматичним досвідом минулої війни й, не виключено, цілеспрямованими провокаціями з боку КДБ. Якийсь час паралельно існували і діяли єврейська фундація «Бабий Яр» та український комітет «Бабин Яр». Однак у серпні 1980 року обидві громади порозумілися й виробили спільний план дій щодо реалізації проекту. Українська громада розпочала кампанію зі збирання коштів, аби зробити і свій внесок у справу спорудження «єдиного у світі спільного з євреями парку-пам’ятника», та віддати данину шани «тіням тих, життя яких передчасно скосив брутальний воєнний буревій німецького нацизму». «Хоч би з якої точки зору ми підходили б до оцінки української частини в розбудові парку-пам’ятника в Денвері, – зазначалося в одній із публікацій українського Комітету «Бабин Яр», – то звідси прийдемо до висновку, що вона має і матиме позитивне значення для нас, і тому вона вартує наших зусиль і кошту <…>. Перше – це доказ, що ми, як усі культурні народи, вшановуємо пам’ять численних жертв українського народу, а друге – це примірний доказ, що українці та євреї при добрій волі можуть стелити шлях до кращого співжиття».

В той час як напередодні і під час 40-х роковин трагедії в Бабиному Ярі у Києві тривав терор і переслідування єврейських активістів за спроби вшанування пам’яті загиблих, у вільному світі український комітет «Бабин Яр», публікуючи розлогі списки жертводавців, звітував про зібрані у США, Канаді та Європі кошти на спорудження парку-пам’ятника. Відкриття парку-пам’ятника, очевидно, відбулося 2 жовтня 1983 року. Напередодні, 27 вересня, Комітет «Бабин Яр» з секретарем Гелегером організував зустріч денверської громади з генералом Петром Григоренком, котрого на цей час уже витиснули з СССР. Архітектор парку Лоуренс Халприн та дизайнер Сатору Нишита замислили вхід до парку як чистилище – вузький прохід між двома оточеними деревами монолітами чорно-гранитної стели, яка за конфігурацією нагадує ворота до Саду Богів. На лівому камені зроблено написи івритом та англійською: «В пам’ять про двісті тисяч жертв, які загинули в Бабиному Ярі, Київ, Україна, СССР. 29 вересня 1941 р. – 6 листопада 1943 р. Більшість загиблих – євреї, а також українці і люди інших національностей». Нижче – івритом та українською: «Бабин Яр. Вічна пам’ять усім жертвам терору». На правому камені англійською мовою вибито вірша:

 

«Decades Ago Still the Aching Sadness Innocents People Who Loved Forever Silenced by Nazi Terror Sharing Eternally The Mystic Number Six Million A Holocaust for the Jews of Europe A tragedy for all humanity Remember...»

«Минуть десятиліття, Допоки ця болюча туга За безневинними Людьми, які любили, Поглине вічна тиша – Після нацистського терору, Закарбованого навічно У містичному числі шість мільйонів Загиблого у Голокості європейського єврейства, Трагедію всього людства Пам’ятаймо… »

 

З приходом в середині 1980-х рр. до влади Михайла Горбачова, у Совєтському Союзі розпочався черговий етап лібералізації. Врешті було легалізовано діяльність опозиційних до влади національних рухів, було знято формальні перешкоди для виїзду євреїв з СССР, а на табличці біля пам’ятника у Бабиному Ярі з’явився напис і їдишем. Очевидним був прогрес у міжнародних відносинах, особливо після виводу совєтських військ з Афганістану (лютий 1989 р.) та зруйнування Стіни в Німеччині (листопад 1989 р.).

А проте, як на світовій арені, так і всередині СССР практично до припинення його існування зберігалося підозріле ставлення до Держави Ізраїль і специфічні, позначені міркуваннями «політичної доцільності» підходи в «єврейському питанні». Попри міжнародну розрядку, Совєтський Союз у 1989 році відмовився визнати помилковість рішення Генеральної Асамблеї ООН від 1975 року про оголошення сіонізму «формою расизму і расової дискримінації» (внесена на розгляд резолюція була провалена). Також, активно «експлуатуючи» в політичних цілях тему причетності організацій «українських націоналістів» до вбивства євреїв під час Голокосту, совєтське керівництво так ніколи і не наважилося взяти на себе відповідальність за десятиліття політики державного антисемітизму. Як, утім, і публічно визнати той факт, що у Бабиному Ярі фашистські загарбники вбивали євреїв тільки за те, що ті були євреями.

За свідченням особистого помічника Михайла Горбачова, напередодні 50-х роковин трагедії в Бабиному Ярі обмірковувалася можливість приїзду Президента СССР до Києва. Навіть (без розголосу) тези виступу готувалися, де йшлося

«прямо і про сталінський антисемітизм, і про вибуття (вихід у виїзд) талановитих співгромадян, і про велику націю, і про те, що уроки ми винесли з власного, а не тільки нацистського антисемітизму».

Врешті Михайло Горбачов вирішив на відзначення 50-х роковин трагедії не їхати. Натомість 2 жовтня 1991 року під час особистої зустрічі з головою американської організації захисту совєтських євреїв Шарлоттою Карден, на пряме запитання, чому в умовах демократизації керівництво Совєтського Союзу досі не засудило антисемітизм, єдиний і останній його Президент не тільки уникнув відповіді, а й цілком у дусі всіх своїх попередників зауважив недоцільність «акцентування особливої уваги на антисемітизмі». «У нас 120 національностей в Союзі. Виокремлювати когось – означає надавати комусь перевагу. А націоналістичні прояви є не тільки стосовно євреїв»…

Місяцем пізніше СССР офіційно припинив своє існування. Питання брати чи не брати на себе тягар відповідальності за політику і практику совєтського державного антисемітизму, за участь частини «звичайних совєтських людей» у нищенні своїх сусідів-євреїв під час Голокосту тепер поставала як моральний вибір перед створеними на уламках СССР незалежними державами та кожним із їхніх громадян.

Бабин Яр в офіційній політиці пам’яті сучасної України

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УССР ухвалила Акт проголошення незалежності України. На 1 грудня було призначено вибори Президента, а також Референдум, у ході якого український народ мав підтвердити свій вибір: залишити Совєтський Союз і стати на шлях розбудови суверенної демократичної держави. За цих умов відзначення 50-х роковин трагедії Бабиного Яру набувало особливого значення: визнання єврейської складової трагедії вересня 1941 року мало продемонструвати, що часи ганебного її замовчування назавжди відходять у минуле, та засвідчити прихильність новітньої України до демократичних і гуманістичних цінностей, які тривалий час нехтувалися в СССР.

10 вересня 1991 року Верховна Рада УССР видала постанову, відповідно до якої було заплановано низку заходів для державного відзначення роковин убивства євреїв у Бабиному Ярі. Заходи мали проводитися впродовж тижня, з 29 вересня до 6 жовтня 1991 року.

Напередодні вперше на головній вулиці української столиці, Хрещатику було вивішено транспаранти із написами чотирма мовами – українською, російською, їдишем та івритом «Вічна пам’ять. Трагедія Бабиного Яру ніколи не повинна повторитися». У ході відзначення відбулися відкриття на місці розстрілів євреїв пам’ятника «Менора» (скульптор Юрій Пасевич), нагородження Праведників світу, міжнародна наукова конференція «Бабин Яр: історія та її уроки», демонстрація кінофільмів, документальних виставок. На місці трагедії актори Кліфф Робертсон і Тоні Рендаллем із США, Хаїм Тополь з Ізраїлю, Богдан Ступка з України декламували фрагменти з виданої в Києві «Чорної книги» та, разом із Євгенієм Євтушенком, його поему «Бабин Яр». Подією стало виконання Реквієм-Кадишу «Бабин Яр» українського композитора Євгена Станкевича на слова поета Дмитра Павличка.

5 жовтня 1991 р. на території Бабиного Яру зібрався багатотисячний мітинг-реквієм. На нього люди прийшли пішки тією самою «дорогою смерті», якою восени 1941 року київські євреї прямували до місця страти. В офіційній церемонії взяли участь сотні іноземних гостей, серед них були посол Ізраїлю, представники Німеччини, Сполучених Штатів Америки, союзне совєтське керівництво делегувало до Києва Олександра Яковлєва. Серед учасників були численні представники громадськості, зокрема активісти національних єврейського та українського рухів, багато пересічних громадян. Як зауважує дослідник Анатолій Подольський, серед євреїв, котрі вперше прийшли до Бабиного Яру, було багато тих, які не вірили, що на місці трагедії не буде агентів КДБ, що їх не будуть вносити до списків і що тепер можна вільно вшановувати пам’ять загиблих, не боячись того, що за це будуть репресувати.

З промовою, що містила цілу низку важливих політичних і світоглядних позицій, на меморіальному мітингу виступив голова Верховної Ради УССР Леонід Кравчук. Уперше за десятиліття замовчування і заперечування єврейської складової трагедії, в Україні на найвищому офіційному рівні було визнано: Бабин Яр став першим актом так званого «остаточного розв’язання нацистами єврейського питання», і євреїв у Бабиному Ярі вбивали тільки за те, що вони були євреями. Поряд із цим Л.Кравчук згадав і про десятки тисяч пізніше вбитих нацистами поляків, росіян, українців, литовців, партизанів, підпільників, заручників, наголосивши:

«Бабин Яр став інтернаціональною братською могилою. Бабин яр був полігоном, де відпрацьовувалися методи масового нищення людей <…>. Він назавжди буде вічним докором людству, свідченням одного з найганебніших його злодіянь».

Визнаючи трагедію в Бабиному Ярі логічним вінцем страхітливої теорії і практики антисемітизму, наголошуючи, що Гітлер неодноразово спекулював на гаслах ведення війни проти світового єврейства, і що з точки зору цивілізованої людини такі лозунги є витвором дикунства, Леонід Кравчук визнав рудиментом минулої епохи давніх суперечок неадекватні оцінки сіонізму в документах ООН 1975 року і заявив про підтримку ініціативи Президента США Дж. Буша переглянути такі рішення.

Окреме місце в промові Леонід Кравчук присвятив непростій і драматичній історії українсько-єврейських взаємин.

«Були в ній і світлі, були і чорні сторінки, – заявив він. – Ніхто з нас не має права нічого забувати. Але пам’ятаймо про них не для того, щоб ятрити старі рани, а для того, щоб не допустити їх у майбутньому. Хай в наші спогади частіше приходить те, що об’єднує, а не те, що різнить наші народи».

Детально зупинився Кравчук на базових принципах політики державотворення новітньої України, головними з яких він назвав гарантування рівних прав і поваги незалежно від національного чи соціального походження, раси або кольору шкіри, політичних переконань чи віросповідань; рівних можливостей для участі в розбудові української держави всіх національних меншин та повагу до їхніх мови, традицій, культури й духовних особливостей.

Поряд із цим було засуджено совєтську політику нехтування людськими правами, приховування, замовчування правди про трагедію Бабиного Яру, і принесено вибачення єврейській громаді:

«Перед усім світом заявляємо про неприйнятність нині ідеологічних міркувань колишнього режиму в Україні, який зневажав права людини і права народів, приховував від людей історичну правду про трагедію Бабиного Яру, про те, що більшість жертв масових розстрілів тут випала на долю євреїв, – наголосив Леонід Кравчук. – Це був геноцид, і вина за нього лежить не тільки на фашистах, а й на тих, хто своєчасно не зупинив убивць. Частину її ми беремо і на себе. Сьогоднішні сумні урочистості – це водночас і слушна нагода вибачитися перед єврейським народом, щодо якого було вчинено стільки несправедливостей у нашій історії. Тяжко. Але необхідно, щоб люди визнавали помилки і вибачалися. Без цього неможливий поступ. Творити добро краще, ніж сіяти ненависть <…>.

Згадки про масові вбивства людей, скоєні у Бабиному Яру руками фашистських катів, і сьогодні не дають нам спокою. Попіл жертв геноциду стукає в наші груди. Чи можна таке забути? Ніколи. Смерть пам’яті – це смерть душі».

Закінчив свою промову Леонід Кравчук привітанням українською і їдишем: Мир і щастя тобі, багатостраждальний єврейський народе! Шолом айх тайєре їдн!

1 грудня 1991 року 31 891,7 тис. громадян України (84,2% від загальної кількості включених до списків) узяли участь у Всеукраїнському референдумі, при цьому 90,3% учасників голосування підтримали курс України на незалежність. Того ж дня Президентом було обрано Леоніда Кравчука. Починалася нова епоха в житті народу України. Досить символічним було те, що вже 26 грудня 1991 року між Україною і Державою Ізраїль було встановлено дипломатичні відносини.

***

Соціально-політичні події останньої декади ХХ ст. – оксамитові революції, декомунізація та об’єднання Європи – суттєво вплинули на підходи до формування в європейських країнах офіційної політики пам’яті, яка, утім, має суттєві відмінності на заході та на сході.

Західна Європа, спираючись на ідейну спадщину просвітництва і гуманізму та досвід Другої світової війни, стала на шлях творення нової культури пам’яті. Знищення нацистами євреїв, які мешкали практично в усіх країнах Європи і складали помітну частину тамтешніх суспільств, було усвідомлено трагедією всіх європейських народів. Водночас в її осмисленні виразно виявилося й відчуття провини, адже частина населення і країн-агресорів, і країн-жертв була причетною до цього злочину, вписавши одну з найганебніших сторінок в європейську історію. Такі ідеї зумовили центральність Голокосту як символу в історичній пам’яті Західної Європи, важливим елементом культури якої стало покаяння.

Натомість центрально- та східноєвропейські країни після десятиліть комуністичного правління визначили пріоритетами відновлення/витворення своєї історичної пам’яті з наголосом на національно-культурне відродження. У посткомуністичних країнах, які зазнали численних жертв від обох тоталітарних режимів, намітилася тенденція до віктимізації національної історії, при цьому подекуди практично без включення до неї Голокосту.

Після об’єднання, у нових країнах-членах ЄС увиразнився процес інтеграції концепту Голокосту до національних моделей пам’яті. Як зауважує британський історик Тоні Джадт, усвідомлення Голокосту стало «квитком» для націй «на потяг» європейської інтеграції. Натомість на постсовєтському просторі реформування історичної пам’яті набуло своїх виразних особливостей. У Росії та Білорусі, де запанували авторитарні режими, наголос було зроблено на Великій Перемозі у війні над Німеччиною, акцентованому героїзмі та оспівуванні культу вождів, натомість Голокост і сталінський антисемітизм не посіли важливого місця в офіційній політиці пам’яті. Що стосується України, то тут на виробленні сучасної моделі історичної пам’яті виразно позначилися боротьба між постсовєтською, проросійською і різними версіями української національної моделі пам’яті, а також і особливості стратегій керування державою президентами.

Перший Президент України Леонід Кравчук намагався дистанціюватися від «крайнощів комунізму та націоналізму» і прагнув не торкатися складних і болючих історичних тем, що могли б «знервувати» Росію, як і складений переважно з колишніх комуністів український Парламент та розколоте українське суспільство. Щоправда, з перших років державної незалежності на рівні шкільних підручників попередню совєтську модель офіційної політики пам’яті було відкинуто, а Міністерство освіти України стало одним із ключових інститутів проведення десовєтизації та українізації. З підручників вилучили термін «Велика вітчизняна війна», було рівнозначно засуджено злочини сталінізму та гітлеризму, введено для вивчення теми про Голодомор, діяльність ОУН і УПА. Тим часом тема Голокосту не була імплантована до освітнього процесу, не мала вона достатнього поширення і в медійному просторі. Після знаменного виступу восени 1991 року в Бабиному Ярі, вже у бутність свою президентом Леонід Кравчук практично не торкався цієї теми, і питання вибачення перед євреями вважав закритим. Утім, на зовнішньополітичній арені від імені українського народу він іще кілька разів, приміром 1993 року під час виступу у Кнесеті, офіційно висловив жаль за злочини, скоєні українцями супроти євреїв.

Наступний Президент – колишній «червоний директор» зі Східної України Леонід Кучма – переміг на виборах на хвилі обіцянок надати російській мові статусу державної, водночас у період свого президентства він підкреслював важливість відновлення історичної пам’яті, повернення до витоків національної ідентичності, відродження національних традицій українців. Вироблення моделі історичної пам’яті впродовж двох термінів правління Л.Кучми відбувалося переважно за рахунок українізації колишніх совєтських міфів, зокрема міфу «Великої вітчизняної війни». Наголос робився на звитязі й жертовності українців у складі Червоної армії в роки війни.

2000 року Верховна Рада України з подання Організації ветеранів України ухвалила Закон «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», відповідно до якого день Перемоги було визнано офіційним державним святом України, що мало зберегти колишню ритуальну символіку.

На тлі такої совєтизованої історичної пам’яті Бабин Яр de facto перетворився на місце, куди раз на рік приходили урядовці, аби покласти вінки й проголосити на траурному мітингу узвичаєні фрази. Формальність була порушена у 2001 році: за два тижні до 60-х роковин трагедії в Бабиному ярі терористи атакували Світовий торговельний центр у Нью-Йорку, відтак у своєму Зверненні до українців Леонід Кучма пов’язав масове вбивство у США терористами із нацистськими злодіяннями 1941 року, охарактеризувавши їх як «геноцид і крайню форму тероризму, піднесену в ранг державної політики».

За президентства Леоніда Кучми несподівано у фокус суспільної уваги потрапила трагедія ромів України, які, вірогідно, були в числі перших жертв німців у Бабиному Ярі. Ще у 1996 році представники громадських організацій Києва намагалися встановити у Бабиному Яру пам’ятник у пам’ять загиблих тут ромів – виготовлену з металу «циганську кибитку». Через протидію київської влади (в управлінні якої на той час перебувала територія Бабиного Яру), цю ідею так і не було втілено в життя. Врешті кибитка опинилася у місті Кам’янці-Подільському і стала першим пам’ятником, присвяченим геноциду ромів. А проте вже на фініші президентства Л.Кучми геноцид проти ромів був офіційно визнаний державою: 8 жовтня 2004 року Верховна Рада України видала постанову «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів», таким днем стало 2 серпня (дата «циганської ночі» у концтаборі Аушвіц-Біркенау). Трьома тижнями пізніше, 27 жовтня 2004 року, під час урочистостей з нагоди 60-тиріччя визволення України від фашистських загарбників, Леонід Кучма, представляючи власне бачення історії Другої світової війни, несподівано згадав про розстріли німцями в Бабиному Ярі, крім євреїв, українців і росіян, ще й українських націоналістів, і цілком виразно запропонував якісно нову модель історичної пам’яті для консолідації суспільства, основою якої мало би стати засудження всіх причетних до нацистських злочинів і, натомість, відмова від механістичної експлуатації накинутої совєтською пропагандою тези про всіх учасників організації ОУН та Української повстанської армії як злочинців.

«"Новий порядок" показав себе в київському Бабиному Яру, де, крім десятків тисяч євреїв, були розстріляні українці, росіяни, діячі Організації українських націоналістів <…>. Історія Другої світової війни має ще багато суперечливих сторінок, які неоднозначно сприймаються нашими сучасниками. Зокрема, це проблеми військового полону і діяльність ОУН і УПА. Безперечно, осудження заслуговують усі, на чиїх руках невинна кров. Однак висувати такі звинувачення до всіх учасників повстанського руху було б несправедливо. Пошук компромісів і можливостей взаємного примирення різних політичних сил, у тому числі й у ветеранському середовищі, – це єдиний шлях до консолідації українського суспільства».

«Війни за пам’ять» в Україні значно посилились у часи президентства Віктора Ющенка. Він здобув владу у країні на постпомеранчовій революційній хвилі і намагався радикально змінити українську історичну політику, поклавши в її основу тему злочинів комуністичної тоталітарної системи. Відтак сталінський СССР у ющенковій моделі пам’яті поставав імперією, а Україна – посттоталітарною, постколоніальною і постгеноцидною державою.

Помітне місце в історичній політиці Президента посідали й теми Бабиного Яру та Голокосту. Для Віктора Ющенка, за його визнанням, трагедія євреїв була ще й частиною родинної історії, адже його батько був в’язнем концтабору Аушвіц

«і був там з євреями в той момент, коли по 25 тисяч людей знищували за один день, і ніхто тоді не ділив людей на українців, росіян чи євреїв, ніхто не рахувався з тим, кому він віддає шматок хліба».

Крім того, бабуся і мати Віктора Ющенка, які під час війни мешкали в його рідному селі Хоружівка на Сумщині, переховували в себе трьох єврейських дівчаток.

Вже у 2005 році, в перший рік свого президентства, В.Ющенко своїм розпорядженням доручив Кабінету Міністрів розглянути «питання щодо створення в установленому порядку історико-культурного заповідника “Бабин Яр”» (заповідник було створено у 2007 році при Міністерстві культури і туризму, у 2008 р. передано під юрисдикцію Українського інституту національної пам’яті, а 2011 р. повернули до Мінкульту, де він зараз і перебуває), указом В.Ющенка від 24 лютого 2010 р. Бабиному Яру було надано статус Національного історико-меморіального заповідника.

Позаяк трагедія України доби Другої світової війни розглядалася Ющенком крізь призму злочинів двох тоталітарних режимів – сталінського і гітлерівського – Аушвіц і ГУЛаг, Голокост і Голодомор ним прямо прирівнювалися. Президент вживав також послідовних зусиль для того, аби інтегрувати до української моделі пам’яті ідею примирення між учасниками Другої світової війни – ветеранами Червоної та Української повстанської армій, і при цьому став виразно акцентувати увагу на розстріляних у Бабиному Ярі українських націоналістах.

22 травня 2006 року Віктор Ющенко видав указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Олени Теліги» – української поетеси і члена Організації українських націоналістів (мельниківців), розстріляної німцями в Бабиному Яру 22 лютого 1942 року. Відповідно до указу в липні – вересні 2006 року мали відбутися офіційні та культурні заходи, а протягом 2006 – 2008 років на території Меморіального комплексу «Бабин Яр» споруджено «пам’ятник Олені Телізі та її соратникам» (цей пам’ятник мав змінити дерев’яний Хрест, споруджений активістами ще 1992 року). Принагідно відзначимо, що справа зі спорудженням цього пам’ятника надалі загальмувала. Натомість 1 грудня 2009 року у Бабиному Ярі було встановлено пам’ятник совєтській підпільниці Тані Маркус, якій Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України 21 вересня 2006 року.

Восени 2006 року на загальнодержавному рівні відзначалися 65-ті роковини трагедії в Бабиному Ярі. Для участі в поминальних заходах до Києва приїхав Президент Ізраїлю Моше Кацав. Відбулися офіційна траурна церемонія, молебень за участі вищих ієрархів більшості традиційних Церков, в Українському домі у центрі Києва було відкрито тематичну виставку. Помітною подією стало проведення у столиці міжнародного форуму «Let my people live» («Життя моєму народові!»), організованого урядом України, Фондом «Всесвітній форум пам’яті Голокосту» та «Яд-Вашемом». У форумі взяли участь близько тисячі закордонних гостей із понад 50 країн світу. Виступаючи на зібранні, Віктор Ющенко наголосив, що «сьогодні Україна вперше говорить до людства голосом усесвітньої катастрофи», пригадав слова молитви мусаф на Йом Кіпур «Їх згадаю я і душу свою виллю» і запевнив, що в Україні не буде місця для національної чи релігійної нетерпимості.

Вшанування пам’яті жертв загиблих у Бабиному Ярі на 66-ті роковини трагедії мало свої особливості. Після покладання вінка до монументу 1976 року, Президент України Віктор Ющенко разом із головою Київської облдержадміністрації Вірою Ульянченко, віце-прем’єр-міністром України Дмитром Табачником та секретарем РНБОУ Іваном Плющем поклали також квіти до Меморіального хреста на гаданому місці розстрілу німцями членів ОУН і поетеси Олени Теліги (в наступні роки цей ритуал також повторювали прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк).

Окрім того, у 2007 році Віктор Ющенко своїм указом присвоїв звання Героя України командувачу УПА Роману Шухевичу, а у січні 2010 року – лідеру ОУН (б) Степанові Бандері. Поряд із цим, ніколи у своїх офіційних промовах Президент Віктор Ющенко не підняв важкої теми «ідейних» та «звичайних людей» з українців-співучасників убивства нацистами євреїв під час Другої світової війни. В цьому виразно проявилась обмеженість його бачення офіційної моделі пам’яті європейської України. Водночас ця обставина на тлі вищезазначених рішень Ющенка зробили його вразливим до жорсткої критики з боку його опонентів як усередині України, так і за її межами.

Офіційну політику пам’яті четвертого Президента України Віктора Януковича якнайкраще характеризував вислів «Уперед у минуле!». Серед усіх попередніх президентів, які виразно чи не дуже виразно декларували прагнення до відродження й формування української ідентичності, Янукович був єдиним, хто продемонстрував абсолютну індиферентність і навіть ворожість до цієї проблеми.

За президентства В.Януковича ющенкову, далеко не бездоганну, одначе послідовну політику відмежування від комунізму й засудження злочинів сталінської імперії почала заступати політика реанімації старої героїзованої совєтської спадщини на тлі виразних спроб розмивання української ідентичності російською. Маючи більшість в українському Парламенті, пропрезидентська Партія регіонів та її союзники-комуністи дружно ухвалювали закони та постанови, які відтворювали колишні совєтсько-російські моделі історичної пам’яті війни. При цьому було очевидним, що така історична політика не є простим копіюванням російської, а навіть визначається безпосередньо у Москві. Публічна відмова Президента від визнання Голодомору геноцидом, відновлення Парламентом практики помпезного святкування параду Перемоги (2010 р.), прийняття суперечливих постанови до 65-річчя Нюрнберзького трибуналу і Закону про Червоний прапор (2011 р.) – усе це не принесло спокою в українське суспільство, а навпаки ще більше розбурхало його.

Суперечливість нової-старої політики пам’яті відбилася й на офіційних практиках шанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Кілька років поспіль у вересневі дні місце біля совєтського монументу 1976 року вкривалося червоними прапорами і транспарантами, де комуністи та їхні ідеологічні союзники на кшталт створеного 2006 року Антифашистського комітету України нещадно таврували «українських націонал-фашистів» і «злочинні організації ОУН- УПА» – точнісінько так, як свого часу вони ганьбили «міжнародний сіонізм» та «ізраїльську воєнщину». Серед інших були тут і програмові гасла недопущення вступу України до НАТО й заклик до відновлення «віковічних братерських відносин з Росією, Білоруссю та іншими країнами СНД».

5 липня 2011 року Верховна Рада ухвалила постанову «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру», якою встановила 27 січня Днем пам’яті жертв Голокосту. Попри те, що Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності пропонувалося спеціально виокремити євреїв і ромів, видана постанова, подібно до практики совєтських часів, прикривала ці жертви евфемізмом «особи різних національностей». Утім, у переліку вбитих німцями у Бабиному Ярі, крім мирних жителів, військовополонених, комуністів, підпільників і партизанів, значилися також і націоналісти, відкинути яких, очевидно, вже було неможливо після того, як історія з убивствами німецькими загарбниками сотень членів ОУН набула суспільного розголосу (поза тим, меморіальний Хрест українським націоналістам у Бабиному Ярі періодично псували вандали, як, утім, і Менору).

Тенденція до совєтської практики замовчування єврейських жертв трагедії Бабиного Яру виразно проявилась і у Зверненні Президента Віктора Януковича з нагоди 70-х роковин трагедії в Бабиному Ярі, де знову йшлося тільки про «мирне населення». Організована 3 жовтня 2011 року офіційна церемонія з нагоди роковин трагедії засвідчила глибоку прірву між верховною українською владою і суспільством. Головною особливістю меморіальних заходів стала відверта відмежованість влади від громадськості і «протокольна байдужість» до трагічної дати, котра мала б стати одним із головних інструментів об’єднання українського суспільства. Несприйняття і фактичне заперечення Президентом Віктором Януковичем цінностей демократії на тлі їхніх декларацій, зокрема й у сфері офіційної політики пам’яті, стало однією з причин Революції Гідності 2014 року, котра поклала край спробам консервації традицій совєтського минулого та припинення руху України в Європу.

Сучасний етап формування української моделі історичної пам’яті відбувається у надзвичайно складних умовах російської анексії Криму та гібридної війну у Донбасі. Завершується процес виходу України з-під впливу Російської/Совєтської імперії, твориться нова українська громадянська ідентичність. 9 квітня 2015 р. Верховна Рада України більшістю голосів прийняла чотири закони так званого «декомунізаційного пакету»: «Про засудження комуністичного та нацистського режимів», котрий забороняє їхню пропаганду і символіку, «Про доступ до архівів репресивних органів», що розсекречує архіви ВЧК – НКВД – КГБ, «Про увічнення перемоги над нацизмом», який додає до 9 травня 8 травня як День пам’яті і примирення й замінює в офіційному вживанні «Велику Вітчизняну» війну «Другою світовою», і «Про правовий статус борців за незалежність України», який визнає такими не тільки учасників боїв 1941-1945 рр., але також і всіх опозиційних до совєтської влади рухів, від 1920-х до 1991 р. Декомунізаційне законодавство ґрунтується на досвіді Центральної та Східної Європи, країн Балтії та Грузії. Попри певні вади і недоліки, воно, безперечно, має стратегічне значення для майбуття України.

Важливе місце в історичній політиці України, яка прямує до Європи, посідає й замовчувана раніше в СССР трагедія Голокосту. Власне, від того, наскільки ця тема стане складовою української ідентичності, залежать не тільки перспективи утвердження в Україні демократії, а й у буквальному сенсі перспективи її інтеграції до родини європейських народів. В Указі Президента України Петра Порошенка від 12 серпня 2015 р. «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами трагедії Бабиного Яру» вперше на найвищому урядовому рівні це місце пам’яті прямо пов’язується з Голокостом, водночас не замовчуються інші численні жертви, поховані в цій братській могилі, зокрема й учасники українського визвольного руху.

Знаковою подією у контексті інтеграції України у простір європейської культури пам’яті – культури скорботи та покаяння – став виступ Президента Петра Порошенка 23 грудня 2015 року у Кнесеті. Наголосивши, що Бабин Яр став спільною незагойною раною українців та євреїв, місцем убивства десятків тисяч євреїв тільки за те, що вони були євреями, згадавши про загибель під час Голокосту 1,5 мільйонів українських євреїв, Президент віддав пошану Праведникам, які, ризикуючи життям, рятували євреїв, але також згадав про негативні епізоди історії та колабораціоністів, які «на жаль, були майже в усіх окупованих нацистами країнах Європи, допомагали нелюдам у так званому «остаточному розв’язанні єврейського питання»». Президент України перепросив за це у Парламенті єврейської держави, перед лицем дітей та онуків жертв Голокосту і наголосив, що майбутні покоління мають бути виховані на неприйнятті Голокосту, Бабиного Яру та інших злочинів.

Ці слова, відбиваючи офіційну політику пам’яті сучасної української держави, мають велике символічне значення. Вони засвідчують рішучу готовність України розірвати зі своїм совєтським минулим і долучитися до європейських цінностей, стати рівноправним членом об’єднаної Європи.

Література

Алексеева Л.М. История инакомыслия в СССР: Новейший период. – М.: РИЦ «Зацепа», 2001. – 382 с.

Альтшулер М. Деятельность евреев по увековечиванию памяти о Холокосте в Советском Союзе в эпоху Сталина. Електронний ресурс: https://www.yadvashem.org/yv/ru/pdf/yad_vashem_studies/altshuler.pdf

Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5 книгах. Книга 1. Историческая топография. Хронология событий / составители Т. Евстафьева, В. Нахманович. – К.: Внешторгиздат Украины, 2004. – 597 с.

Бажан О., Данилюк Ю. Опозиція в Україні (друга половина 50-х –80-ті рр. ХХ ст.). – К.: Рідний край, 2000. – 616 с.

Беркхофф К. «Поголовное уничтожение еврейского населения»: Холокост в советских СМИ (1941–1945) // Голокост і сучасність. – 2010. – № 1(7). – С. 62–122.

Виступ голови Верховної Ради України Л. Кравчука на меморіальній церемонії у Бабиному Яру 5 жовтня 1991 року // Голос України. – 1991. – № 195. – 8 жовтня.

Диамант Э. Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя [Электронный ресурс] // Комитет Бабий Яр. Електронний ресурс: http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00065.html

Диамант Э. Март надвигается. Слезою со щеки… Електронний ресурс: www.soviet-jews-exodus.com

Євстаф’єва Т. Трагедія Бабиного Яру крізь призму архівних документів Служби Безпеки України // Архіви України. – 2011. – № 5. – С. 137–158.

Евстафьева Т. К 50-летию Куреневской трагедии. Електронний ресурс: http://photohistory.kiev.ua/articles.php

Еврейский антифашистский комитет в СССР. 1941–1948. Документированная история. – М.: Международные отношения, 1996. – 423 с.

Зельцер А. Тема «Евреи в Бабьем Яру» в Советском Союзе в 1941–1945 годах // Бабин Яр: масове убивство і пам’ять про нього: Матеріали міжнародної наукової конференції 24–25 жовтня 2011 р., м. Київ. – К.: Український центр вивчення історії Голокосту, Громадський комітет для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, 2012, с. 83–100.

Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. Науково-документальне видання. – Київ-Львів, 2003. – 527 с.

Костырченко Г. В Годы войны (1941–1945). Електронний ресурс: http://polit.ru/article/2010/10/05/kostyrcheno

Мицель М. Евреи Украины в 1943–1953 гг. Очерки документированной истории. – К.: Дух і літера, 2004. – 366 с.

Некрасов В. Почему это не сделано? // Литературная газета, 1959, 10 октября.

Нюрнбергский процесс. Преступления против человечности. Том 5. – М.: Юридическая литература, 1991. – 291 с. Електронний ресурс: www.lib.misto.kiev.ua/MEMUARY/1939-1945/NURNBERG/np5.dhtml

Совместная декларация Правительств Бельгии, Великобритании, Голландии, Греции, Люксембурга, Норвегии, Польши, Соединенных Штатов Америки, Союза Советских Социалистических Республик, Чехословакии, Югославии и Французского Национального Комитета о проводимом гитлеровскими властями истреблении еврейского населения Европы. 18 декабря 1942 года. Електронний ресурс: zakon@rada.gov.ua

Сообщение Чрезвычайной Государственной Комиссии по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков и их сообщников и причиненного ими ущерба гражданам, колхозам, общественным организациям, государственным предприятиям и учреждениям СССР «О разрушениях и зверствах, совершенных немецко-фашистскими захватчиками в городе Киеве» // Красная звезда, 1944, 29 февраля.

Судебный процесс по делу о злодеяниях немецко-фашистских захватчиков на территории Украинской ССР. Електронний ресурс: http://www.e-reading.club/chapter.php/1019465/93/Sbornik_materialov_Chrezvychaynoy_Gosudarstvennoy_Komissii_po_ustanovleniyu_i_rassledovaniyu_zlodeyaniy_nemecko-fashistskih_zahvatchikov_i_ih_soobschnikov.html

Текст виступу Івана Дзюби у 25-ті роковини розстрілів у Бабиному Ярі. Електронний ресурс: http://ua.judaicacenter.kiev.ua/tekst-vistupu-ivana-dzyubi-u-25-ti-rokovini-rozstriliv-u-babinomu-yaru/

Феликс Кандель. Книга времени и событий. 6. История евреев Советского Союза (1945–1970). – Иерусалим: Гешарим – Мосты культуры, 2007. – 139 с.

Хроника текущих событий. Информационный бюллетень правозащитников. 1968–1972. Електронний ресурс: www.memo.ru/history/diss/chr/