Гелінада Грінченко. БАБИН ЯР В УСНІЙ ІСТОРІЇ

Я не історик, але я народився та зростав у Києві

і ще застав людей, що пережили окупацію.

Так ось, одна бабуня говорила мені,

що в Бабиному Яру розстріляли не тільки євреїв –

там є і росіяни, й українці – хто завгодно,

та тільки євреїв розстріляли за те, що вони євреї.

У цьому і є суть Голокосту.

Між іншим, ця бабуня теж не була істориком

і не мала документів на підтвердження своїх слів,

просто вона бачила це на власні очі, і я їй вірю. Ото й усе.

З дописів у соціальній мережі Facebook

 

Серед документів, що зберігають свідчення про Бабин Яр як місце масової трагедії часів Другої світової війни, особливу вагу мають усні історії, тобто записані на аудіо- чи відеоплівку оповіді тих, хто пережив Бабин Яр чи був свідком тих поголовних страт. Масового характеру запис усних історій цих людей набув одразу після розпаду Совєтського Союзу, за часів існування якого масове збирання свідчень про цю трагедію був неможливим. Адже усна історія як метод історичного дослідження передбачає щире, відверте та чесне спілкування дослідника та свідка події, а головною метою цього дослідження стає власний досвід, приватні спогади та суб’єктивне ставлення свідка до пережитого. За нав’язаного, «ідеологічно вивіреного» та з цієї причини однобокого розуміння воєнних подій, що їх пропонувалося за совєтських часів, приватний спогад неминуче підлягав підлаштуванню під загальноприйняту версію, а невідповідність індивідуальної точки зору «офіційній» унеможливлювала подальше оприлюднення індивідуальної. Проте саме суб’єктивність приватного спогаду, власна думка людини та її особиста оцінка подій, які вона пережила, відрізняє усні історії від «класичних» паперових документів. До цього слід додати також те, що усні історії зазвичай записуються за певний, іноді доволі значний, проміжок часу від пережитої події. Цей проміжок часу не тільки потьмарює одні та не дає позбутися інших згадок, він насичує спогади отриманим упродовж життя досвідом, поєднує власні знання людини з тими, що їх пропонують засоби масової інформації, література, кінематограф тощо. Завдяки цьому, вважають сучасні дослідники – усні історики, оповіді свідків можуть мало додавати до вивчення фактологічного боку досліджуваної події, але вони пропонують дещо інше – суб’єктивну значущість цієї події для оповідача, унікальні емоції та переживання людини, яка прожила життя в історії.

Оповідачі історій, що їх записували після розпаду СССР, по-різному пережили трагедію Бабиного Яру. У колекціях різних дослідницьких установ зберігаються інтерв’ю з євреями, яким пощастило уникнути страти буквально останньої миті, а також із тими, хто, вже пішовши до Яру, за якихось причин не дійшов, загубив дорогою рідних та повернувся додому. Є записи інтерв’ю з євреями, котрі не були на момент розстрілу в Києві, але втратили в цій трагедії своїх рідних та близьких людей. Колекції містять також багато усних історій мешканців Києва неєвреїв, котрі знали про масову страту безпосередньо, адже вона торкнулася їхніх друзів та сусідів. Є інтерв’ю з тими, хто, ризикуючи власним життям, упродовж нацистської окупації врятовував та переховував євреїв. Цих людей пізніше назвуть Праведники народів світу та Праведники Бабиного Яру. Нарешті, є оповіді киян, які переказують події 29–30 вересня не з власного досвіду, а здебільшого з чуток, відтворюючи їх уже на рівні переповіданих свідчень, у регістрі вже не особистої, а колективної пам’яті.

Здебільшого усні історії містять відмінні у змістовому плані свідчен ня про трагедію Бабиного Яру. Як буде показано далі, свідки по-різному згадують передвоєнні часи та свою поінформованість щодо переслідування євреїв у Європі, неоднаково відтворюють текст наказу, який передував трагічним подіям 29–30 вересня 1941 року, та надають несхожі свідчення про ходу людей до Бабиного Яру. При збереженні загальної фактологічної канви оповіді тих, хто врятувався з Бабиного Яру, ці історії також несхожі між собою. Але саме ця несхожість і є головною цінністю записаних історій, адже містить унікальність особистого осмислення, неповторність приватного спостереження та суб’єктивної оцінки, які, у своїй сукупності, уможливлюють розуміння перебігу конкретної події та загального історичного явища з перспективи пам’яті та почуттів їх безпосередніх учасників та свідків.

У цьому нарисі буде висвітлено два окремі сюжети – згадки про довоєнне життя та початок війни, а також спогади про конкретні два дні 29 та 30 вересня, якими вони звучать в усних історіях тих, кому пощастило повернутися з Бабиного Яру. Ми свідомо наводитимемо багато цитат, адже усні історія – це насамперед значення і змісти, які належать тому, хто говорить: свідку, учаснику, спостерігачу чи сучаснику певної події.

«Чи пам’ятаєте, як почалася війна?»: перші бомби, перші німці…

Питання початку війни та згодом перших зустрічей із німцями трапляється також майже в кожному інтерв’ю. Після символічного «двадцять второго июня ровно в четыре часа…» оповідачі пригадують, що особисто вони робили та що відчували. Майже всі дізналися про початок війни вже зранку чи вдень, ті, хто чув вибухи, кажуть, що вважали їх за ма неври чи навчальні тренування. Хтось пізно вночі повернувся з театру чи прогулянки і на ранок ще міцно спав, хтось збирався на відкриття центрального стадіону і про початок війни дізнався через скасування цього заходу, хтось почув страшну новину у трамваї, виїхавши у справах до міста, хтось уже бачив перших поранених, а хтось загалом упродовж певного часу не розумів, що відбувається.

Безпосереднє відчуття війни з’явилося у багатьох оповідачів із оголошенням загальної мобілізації та евакуації, що розпочалася згодом. Вони згадують про великий вплив, який справляв на свідомість громадян пропагандистський лозунг, повторюваний рефреном: «Київ був, є і буде радянським», завдяки чому люди не панікували та залишалися в місті. Тим сильнішим були здивування та страх, коли стало зрозумілим, що радянські частини залишають Київ.

Багатьом із оповідачів прихід німців до Києва запам’ятався пов’язаним із днем безвладдя і повальним, «безпардонним», за словами Сергія Іванова, грабунком крамниць:

«як тільки постало питання про те, що німці підходять до Києва та Київ можуть здати, почали грабувати крамниці. Грабунок безпардонний. Ми, хлопчаки, були ще до цього не готові. А дорослі, дядьки й тітки, грабували. У нас за мостом величезний універмаг був. І ми просто ходили дивитись, як тягли звідти все, що можна було витягти. Не тільки речі, а й меблі. З усіх гастрономів, лавки, прилавки, люди несли все. Це просто перед тим, як зайшли німці. Дуже закарбувалась ця картина». «Грабували Центральний універмаг так, що страшно було дивитись, вікна й вітрини трощили та все тягли звідти, люди між собою билися, виривали одне в одного якісь речі, ганчір’я», –

доповнює цю картину Віктор Березін. Костянтин Мірошник, зокрема, присвячує цим подіям доволі великий епізод:

«Червона армія пішла. Німецькі війська не знаю де. В Києві почався погром, розгром крамниць, тому що влади нема <...>. Почався всенародний розгром, погром в центрі міста крамниць, усяких різних універмагів. Ну, як побіг туди, я побачив, як люди те все тягли, хапали. Це страшно було. Жах просто. Ну, я теж заслизнув до Центрального універмагу міста. Усі щось брали, вивозили тачками й візками, тягли просто руками. Але мені дісталися дві взуттєві щітки, які я ще десь вхопив, вибіг назовні, напроти гастроном. Я думаю: “І звідти тягни!”, а їжа – це все-таки дуже важливо. Я забіг до гастроному, де вже все порозгрібали, розтягли, я консерву знайшов та кинув до наплічника. Так і повернувся додому. У місті настала ніч. Вранці прокинувся, і як завжди там поїв, і вилетів на вулицю дізнатись – а що ж зараз? Зустрічає мене на вулиці сусіда й каже: “Ти шо тут ходиш? Німці на Хрещатику!” – “Як німці? Ну не було ж бою, ну там атаки не було, нічого ж не було!” – “Ну от піди поглянь”. Я наблизився до центру, і там від Золотих воріт вулиця йде круто й спускається до Хрещатика, і здалеку я ще бачив – ідуть якісь колони, марширують <...>. Народ стояв на тротуарах, обабіч. А по центру, таким вільним кроком, прекрасно вдягнені, помпезно. Ну, не те щоб помпезно, але в будь-якому разі це йшла армія. З автоматами. Там офіцери були й верхи деякі, і в машинах. Це був парад військ у дуже добрій формі. Ситі, чисті, голені, увійшли до Києва. Різний настрій був у людей. Я так, споглядав. Були такі, що дуже з того раділи. І офіцери деякі, німецькі, були верхи, не тільки в машинах, тому дівчата, жінки, чоловіки кидали їм квіти, які принесли з собою туди. Німців зустрічали захоплено. Але бачив я і дуже похмурих людей. Місцевих. Вони так непривітно позирали на все це <…>».

Після опису входу німців до Києва оповіді багатьох свідків стають щільними, начебто стисненими в часі, у них часто побіжно та без подробиць оповідається про перші спроби влаштування підокупаційного життя, про підрив Хрещатика та чутки, що це зробили євреї та комуністи (в одному з інтерв’ю лунає думка, що євреїв згодом звинуватили не в підривах Хрещатика, а в тому, що усі шланги, що мали подавали воду з Дніпра для гасіння пожежі, виявилися пошкодженими). Власне, цей епізод з вибухами Хрещатика та звинуваченнями на адресу євреїв слугує прологом до спогадів про трагедію Бабиного Яру, що їх оповідачі найчастіше починають з відомого наказу щодо збору всіх євреїв міста у понеділок 29 вересня о 8 ранку.

«Наказ є, треба виконувати. Треба збиратися»: дорогою до Бабиного Яру

Оповідачі відтворюють текст цього наказу по-різному, інколи з буквальною точністю, подекуди з помилками, а іноді з повною невідповідністю щодо дати, місця та мети збору. Реакції на появу наказу також були неоднаковими, Катерина Коваленко, наприклад, одразу говорить про погане передчуття:

«Усім жидам з’явитися з речами й з’явитися за наказом туди й туди. А вулиця страшна, відчуття погрому якогось», –

дехто з оповідачів ще молодого на час наказу віку пригадує це оголошення, переповідаючи досвід інших членів родини, як, приміром, Віра Луканіна, котра розповідає про матір:

«І ось одного дня мама йшла, і побачила оголошення, у якому сказано, що всі жиди міста Києва, узявши дорогі речі, мають з’явитися о 9-й годині на розі Мельникова. Мама хотіла зірвати це оголошення, але її хтось схопив і сказав: “Ви що, хочете до Гестапо?” І мама пішла. Прийшовши додому, все оповіла нам. Ми хотіли чимось зарадити».

Особистою тривогою пронизано спогад Валентини Березльової, на початок окупації вже дорослої людини, яка всі роки життя «під німцями» ховала у власній квартирі свого майбутнього чоловіка (вони одружилися лише 1974 р., оповідачка говорить, що забобони щодо пережитого не давали їй можливості погодитися на офіційне одруження):

«Я пішла ввечері набирати води на Володимирську вулицю і прочитала плакат синього кольору, такий, як раніше обертали головки цукру. Там було написано: “Всі жиди, які мешкають в Києві та його околицях, повинні з’явитися з цінними та теплими речами о сьомій годині на жидовському кладовищі”. Я вже не пам’ятаю, як я увійшла додому й одразу розказала все чоловікові <…>. Це було, зараз скажу вам, це було десь числа 28-го, 29-го був Судний день, і 29-го мали всі піти. Написали менше ніж за добу це блискуче, звіряче оголошення».

29 вересня від самого ранку на вказаній в оголошенні вулиці почали сходитися люди. То були євреї, які йшли цілими родинами, були також українці та росіяни, які допомагали нести речі чи вести тих, хто потребував допомоги. Ті зі свідків, хто бачив процесію євреїв 29 серпня, переважно описують її із наголошуванням на незнанні та нерозумінні людьми того, куди вони йдуть і що має відбутися згодом. Збоку все виглядало як масове переселення, адже

«тут їде жінка, запряжена у візок, такий візок двоколісний. Молода жінка, поруч із нею йде мала дитина, тримаючися за руку, з другого боку немолода жінка. А на цьому візку сидить старий, там якісь речі вузлом зв’язані, і що мені впало в око, – це віник! Вони везли з собою віник, значить, люди точно вважали, що їх кудись будуть вивозити. І такий-от домашній “скарб” вони з собою везли, і так ми дійшли до Гоголівської, і з кожного провулка, з кожної вулиці люди поступово вливаються до цього натовпу» (оповідь Зої Попової).

Деякі оповідачі посилаються на розмови чи то всередині власної, чи сусідської єврейської родини напередодні 29 вересня, з яких видно, що євреї Києва сумновідомий наказ про «всіх жидів міста» теж розуміли здебільшого в контексті подальшого переселення.

«Наказ є, треба виконувати. Треба збиратися», – переповідає слова свого діда Костянтин Мірошник, після чого той дав команду бабці й тітці збирати речі. Люди справді намагалися взяти з собою все, що в них було цінного – від коштовностей та сімейних сервізів до двох нарядних суконь, які мати пошила доньці незадовго до цього і на дорогу надягла на неї обидві відразу, зверху – ще одну стару, адже думала на новому місці щось на них виміняти. Про це у своєму інтерв’ю згадує Віра Луканіна, а далі переповідає зворушливу історію про подружжя Чудновських, Олену і Марка, недавно одружених українки та єврея, які чекали на дитину, разом пішли до Бабиного Яру і разом там загинули:

«Моя мама пішла до своєї небоги Лялі, вчительки української мови. Вона пішла до неї, у неї чоловік Мара, вони разом закінчили педінститут. Він був схожий на Пушкіна. Ляля була при надії. З ними жила мати, Ганна Олександрівна, і Таня. Таня казала: “Не йди, Лялю, не йди! І, Маро, не йди! Я вас повезу до села в Макарівський район. Вас заховають. Ходімо!” Мара казав: “Ну, Лялю, нікуди ми не підемо! Нас ніхто не візьме! Невже німці такі варвари? Я вчений, я філолог. Подивися, скільки в мене книжок! Невже я все це покину?” Це ще було до Бабиного Яру. Але він уже зрозумів, що нема чого про це говорити, і вони просто почали збиратися. Ганна Олександрівна каже Лялі лишитися, бо вона не єврейка, але Ляля не могла покинути свого чоловіка, тому й іде. І Таня, І Мара, і Ляля пішли до Бабиного Яру <…>. Ляля пішла з ними, вони зустріли своїх друзів. Там був адвокат, загалом уся молодь. Вони йшли й жартували. Людям важко було повірити, що інші люди здатні на таке звірство… Лялю відштовхнув німець, сказав: “Геть, росіянко!” Вона йому відповіла щось на івриті, і він її пропустив. Більше ми їх не бачили»1.

Згадками про молодих людей, які за всіма законами природи й світобудови мали б жити та продовжувати свій рід, ділиться і Неллі Баянова, у пам’яті якої назавжди закарбувався цей жахний екзистенційний дисонанс квітучої молодості та неминучої наглої смерті:

«Я вам маю сказати, що всі йшли, старі, діти, але мені на все життя чомусь лишилася в пам’яті одна пара, дуже молода дівчина надзвичайної вроди та парубок. Вони, очевидно, недавно побралися, або це були брат і сестра, і вони везли поперед себе візочок. От їхні обличчя я впізнала б і зараз, вони вразили мене надзвичайно».

Але попри ці випадки передчуттів та відмов, люди, які прийшли проводжати своїх єврейських друзів, чи ті, що просто спостерігали за процесією, здебільшого були впевнені у переселенні та між собою обговорювали, куди саме відбуватиметься цей переїзд. В усних історіях, що ми аналізували, серед конкретних місць лунала головним чином Палестина (деякі оповідачі говорять: «Ізраїль») та Росія (тут звучить формулювання: «до Сталіна»). Цікаво, що на питання інтерв’юєра до Зої Попової

«Це ви так міркуєте зараз? Ви від когось це чули?» –

у відповідь пролунало:

«Ні, це ми вже поміж себе гадали, одразу відкидали, тому що теплі речі, нащо в Палестині теплі речі, значить, їх виряджатимуть до Росії».

Були припущення про ґетто й певні абстрактні місця, де євреїв (тут свідки посилаються на відому німецьку практичність) змушуватимуть працювати.

Свідки процесії згадують, що бачили багато людей, що проводжали, українців та росіян, які, не здогадуючись про кінцеву мету цього маршу, прийшли допомогти з речами чи просто попрощатися в дорозі. У натовпі були, за свідченнями оповідачів, переважно жінки з дітьми та старі. Часто це були старші люди, що з різних причин не поїхали з родинами в евакуацію, а залишилися в Києві. Костянтин Мірошник згадує з цього приводу:

«Кожен, хто від’їздив, просив, молив дідуся, бабусю, тітку Рохл: “Їдьмо з нами!” І дідусь відмовлявся. По-перше, він казав: “Ви всі їдете, ми лишаємося, і будемо доглядати за вашими квартирами, вашим майном”. По-друге, він казав: “Куди ви мене повезете, як я погоджуся? Куди я поїду? А от там, куди ви мене привезете, буде синагога? Невідомо. Ні, ви їдьте, а я лишатимусь...”»

Проте жахлива доля могла спіткати цих старих уже дорогою до Бабиного Яру. Валентина Березльова наводить у зв’язку з цим страшну згадку про сусідку, стареньку єврейку Бусель, яка попросила оповідачку допомогти їй рушити з речами вранці 29 вересня:

«У той момент стукає до мене Бусель, каже: “Валю, ви мене обіцяли проводжати”. Я кажу: “Так”. Я з нею вийшла, вона взяла маленький вузлик речей, усі речі лишила у себе в квартирі. Куди ж вона піде, стара бабця, якій було 78 чи 79 років? Я дійшла з нею до гастроному, ви його знаєте, цей “Будинок Морозова”, його знають усі кияни, на розі вулиць Володимирської та другої вулиці, я забула. І вона зомліла, ішов кремезний німець, із ним ще якась дама бачила всю цю історію, як рухаються всі ці нещасні, змучені, понівечені люди. Він виймає пістолет і при мені її вбиває. Можете собі уявити, що я бачила? Я бачила це на власні очі!» І далі промовляє страшні слова, що відкривають жахливу сутність трагедії, яка відбудеться кількома годинами потому: «Її не стало вмить, і це дуже добре, що так було, тому що, якби вона пішла на Бабин Яр, там же не стріляли і не вбивали, там засипали землею поранених, там же ця земля рухалась від крові і від усього. Вони ж не всі були вбиті, їх же не всіх могли вбити, там стояв кулемет, вони могли й усіх убити. Так що це дуже добре, що її так убили. Я потім подумала, може, це Бог її врятував, одразу пострілом ось цим від усіх її страждань <...>».

«Якщо я вам скажу, про що я тоді подумала <…>. Я зрозуміла, що йду на смерть. І я подумала: в мене ніколи вже не будуть боліти зуби <…>»: 29 вересня в усній історії Гені Баташової.

Серед усіх усних історій про Бабин Яр запис інтерв’ю з Генею Баташовою є одним із найдовших – вісім частин по одній годині. Цей запис було зроблено 30 квітня 1992 р. в рамках Ізраїльського документаційного проекту та передано до архіву Вашингтонського музею Голокосту в лютому 1995 р. Свою історію Геня Баташова починає з років дитинства та життя з батьками, малим братиком Гришею та сестрою-близнючкою Лізою, згадує про голод 1933 р., школу та кілька історій, пов’язаних з її сестрою, адже їх часто плутали. Дуже скоро оповідачка переходить до днів початку війни і основну частину свого інтерв’ю присвячує відтворенню подій 29 вересня, свого врятування з Бабиного Яру разом із сусідською дівчинкою Манею Пальті, переховуванню в сусідів та втечі з Києва на схід. Наприкінці інтерв’ю Г.Баташова розповідає про своє повернення до Києва, повоєнне життя, двох чоловіків та свій переїзд до Ізраїлю. Свою оповідь про Бабин Яр Геня Баташова починає з сюжету про сусіду Миколу Сороку 2 – «дядю Колю», який через кілька днів після приходу німців до Києва зізнався Гениній матері, що він є членом підпільної організації, а в переддень 29 вересня попередив їхню родину, щоб завтра вони самі не йшли, а дочекалися його, бо він має перевірити, чи нема там небезпеки. Забігаючи наперед, зауважимо, що саме він, намагаючись урятувати дівчат від переслідування, буде відправляти Геню і Маню з Києва після їхнього повернення 29-го ввечері додому та пояснювати їм маршрут, яким йти.

Геня доволі довго розповідає про вечір напередодні 29 вересня, згадує, що її мати постійно плакала, повторюючи дітям: «Я вас не вберегла», – сусіди приносили якусь їжу в дорогу та намагалися заспокоїти, а ближче до ночі забрали її та сестру до себе ночувати.

«І мене все життя мучить, і я не можу пробачити собі, що я тоді пішла, – каже оповідачка. – Ну, можливо, тому, що не вірила я в те, що може такий жах статися, що це буде остання ніч нашого життя разом. Може, я цього не розуміла? Але все одно я завжди себе все життя картаю, що вчинила дуже погано. Я досі не знаю, якою була остання ніч моєї мами. Це мучить мене все життя».

На ранок 29 вересня мати Гені зі своїми трьома дітьми та мати Мані Пальті зі своїми трьома сиділи вдома та чекали на «дядю Колю». Мами почали хвилюватися, адже час уже перевалив далеко за 8-му годину ранку, – веде далі Геня Баташова, – і вони вирішили йти самі – чотири людини з родини Баташових і чотири з родини Пальті3. Вони рушили Тургенєвською вулицею, а потім вийшли на Артема, де, за словами Баташової, було вже дуже багато народу. Їхня невеличка процесія зупинилася біля Лук’янівського базару та сіла перепочити, там їх наздогнав Микола Сорока, який знов просив не йти та почекати від нього звістки. Але матері почали нервувати і вирішили рушити далі разом з усіма. У цій сцені відпочинку привертає увагу така деталь: Геня каже, що поки вони там сиділи, прибігали якісь люди та говорили, що перший ешелон уже відправили. У відповідь на цю звістку сестра Ліза почала перевіряти свої речі і страшенно засмутилася, що забула вдома сіль, бо як же в дорогу – і без солі…

Після вулиці Пугачова, продовжує Геня Яківна, вона вже не бачила підводи, люди йшли пішки. Наприкінці цієї вулиці вона побачила огорожу.

«Чому ми там, за Пугачова, не чули пострілів? – питає сама себе оповідачка. – От я не можу зрозуміти <…>, мені здається, що ми повинні були чути постріли. Але ми ще їх не чули. Ну, вони, очевидно, все так розрахували, тому що люди, якби почули <…>. І ми пройшли коротку відстань після Пугачова, і там стояли обабіч протитанкові їжаки. З одного й з другого боку, а посередині був прохід. До цього проходу ходити ми могли. До цього, до цих протитанкових їжаків ми могли пересуватися ще. Ми могли повернутися. І біля самих цих протитанкових їжаків уже валялося багато речей. Там далі не було ще, але ось саме уже перед цим люди вже кидали такі важкі носильні речі. І я пам’ятаю такий епізод. Якийсь росіянин прийшов туди й вибирав собі одяг. Він підбирав одну річ – дивився, клав, дивився. Щось він собі тут підкидав. Це було огидно. І якийсь із натовпу єврей, чоловік, підійшов до нього. Між ними виник конфлікт. Він його вдарив. Але ми йшли далі. Там щось почалося, чим це завершилось, я не знаю».

Біля цього проходу, розповідає далі Г.Баташова, уже стояла охорона і назад нікого не пускала. Трохи далі, уже на вході до проходу, оповідачка побачила мішки, в які, за її словами, треба було кидати документи, гроші й цінності. Вони кинули документи та якісь гроші, цінностей у їхньої родини з собою не було. І ступили на дорогу, понад якою рівномірно росли дерева. Саме тут, на цій дорозі, вони почули постріли і все зрозуміли… В усній історії Гені Баташової ця дорога згадується як ворота пекла, невідворотне місце остаточного осягнення жахливої долі, що чекала на людей. За її словами, на цій дорозі були і поліцаї, і німці, але говорить вона переважно про німців:

«А тут були німці. І вони стояли з собаками, з автоматами і з палицями. І тут вони вже не церемонилися. Вони нас гнали, як худобу. Я завжди вживаю це слово, тому що іншого і не скажеш. Вони нас гнали, тих, хто ішов, – як слід, палицями. І якщо люди зупинялися, вони і собак пускали <…>. Мама дуже плакала. Вона так плакала, я заклякла. Я пам’ятаю, мама і Ліза плакали, а я і Гриша ні. Я просто заклякла. Якщо я вам скажу, про що я тоді подумала <…>. Я зрозуміла, що йду на смерть. І я подумала: у мене більше ніколи не болітимуть зуби. Я дуже мучилася <...> у мене часто боліли зуби. Це було єдине, чим я могла собі зарадити. Мама, плачучи, увесь час от якось намагалася <…>. Ось, так ось, я пам’ятаю її руки – вона увесь час нас намагалася <...>, щоб собою заступити. Увесь час <...>. Вона так ридала всю дорогу, так ридала. А потім <…> ця дорога була невелика. На цій дорозі люди вже рвали на собі волосся. І такий крик лунав!»

Ця дорога виводила людей на майданчик, розміром, за словами Гені Яківни, приблизно 250 на 150 метрів. І цей майданчик, підкреслює вона, уже був Бабин Яр. У кінці площадки були, як вона каже, гірки зі штучними проходами, за якими – «смерть, там уже стріляли, там кулемети строчили безперервно». На цьому майданчику стояв суцільний крик, люди металися, голосили, намагалися уникнути ударів та захиститися від собак. Саме в цьому фрагменті усної історії оповідачка наголошує на тому, що опір тут уже був неможливий. І це єдине місце в інтерв’ю, де Геня Яківна відхиляється від суто оповіді і робить емоційну заяву на захист тих смертельно переляканих, розгублених людей, які нічого не могли збагнути й не чинили опору, бо не мали жодної можливості це робити:

«Ось часто мені ставлять питання: “Як це так, що люди не чинили опору?” Ви знаєте, я вже прожила скільки, вже виповнилося 50 років після Бабиного Яру, і я з цим питанням стикаюся буквально все життя. Перше, оце ось провокація, говорили, що вже ешелони вирушають, і люди ходили, спеціальні люди. Друге, знали, що там дійсно є залізнична колія. А коли люди зайшли вже в ці проходи, вони вже були в лещатах, вони вже були з усіх боків оточені. І вже було небезпечним <…> особливо вже, коли вийшли на цю дорогу з деревами, так навіть був небезпечним поворот голови. Тут не той рух – і в тебе може куля влучити або собака чи палиця обрушиться. Ви знаєте, я почуваюся відповідальною перед тими, хто загинув, щоб їх у тому не звинувачували, що вони не чинили опору. Вони абсолютно не мали змоги чинити опору. І ви знаєте, мені це хочеться крикнути на весь світ. Вони не могли, їх надурили, а коли вони вже зрозуміли, то у них не було можливості навіть повернути голови. Оце моя відповідь. Особливо тут, в Ізраїлі, я навіть була в Єрусалимі на вшановуванні 50-ліття, і я про це теж сказала. Тому що я хочу їх захистити. Я схиляюся перед пам’яттю не лише своїх близьких, я схиляюся перед пам’яттю всіх, хто там загинув. І я хочу, щоб люди це розуміли і щоб нікому не спало на думку сказати, щоб тінь навіть не лягла на пам’ять цих людей. Тому що вони не винні, вони не мали можливості чинити опір. Та зрештою, хто там був? Хто міг там чинити опір? Там що, молоді чоловіки були? Там були діти, старі, літні люди. Основна маса була на фронті, там були немічні».

Після цих слів оповідачка знов повертається до опису того майданчика, що передував місцю розстрілу, знов і знов повторює про крики та побиття людей, говорить, що німці зривали з людей одяг та безперервно гнали їх у напрямку проходів. Геня з родиною разом вийшли на цей майданчик, але раптом вона побачила на землі малу закутану дитинку, яка голосно кричала.

«Напевно, мати кинула, не змогла йти з малечею в прохід. Дитинка так кричала, так кричала, я повернулася до неї, і тут підійшов німець чи поліцай і дубинкою розтрощив голівку цьому маляті. Я коли це побачила, мене охопив такий жах, і я зомліла», –

продовжує Баташова. Скільки вона пробула без свідомості, пригадати оповідачка не може, а коли прийшла до тями, її рідних поруч уже не було.

«Я була в такому розпачі, що мала померти одна, без них», –

наголошує оповідачка, що кинулася бігати майданчиком і шукати своїх рідних. Її били, її підганяли, але вона була в’юнка та випручувалася. Раптом Геня побачила маму й Гришу, Гриша підбіг до поліцая, повис у нього на руці та став благати:

«Дядю, врятуйте мене, я нічого поганого не зробив!»

Поліцай висмикував руки, і тут на цих руках повисла вже Геня, і теж молила про спасіння. Але поліцай відштовхнув їх, ударив Гришу, вдарив Геню, та знову зомліла, а коли прийшла до пам’яті, рідних знову нікого поруч не було. Вона знову почала бігати майданчиком і раптом побачила свою сусідку, з якою родинами вирушали до Бабиного Яру. Це була Маня Пальті, вже роздягнута, теж сама, без рідних. Маня була блондинкою та дуже гарною на вроду, каже Баташова, сама ж оповідачка мала русяве волосся та теж, за її словами, не була схожа на єврейку. Саме це й підштовхнуло дівчат до вчинку, який дивом врятував їм життя: вони вирішили підійти до поліцая та сказати йому, що вони росіянки, що вони проводжали євреїв та зайшли в ці проходи випадково, тільки з інтересу. Перший поліцай їх прогнав зі словами:

«Бачу, що не жидівки, але якщо прийшли, то залишайтеся», – проте другий поліцай раптом сказав: «Добре, я вам спробую допомогти».

Геня згадує, що вони не повірили своєму щастю, та й загалом про цей дивовижний порятунок вона говорить, начебто це все було не з нею, вона нібито розповідає не свою, а чужу історію, настільки це все було малоймовірним. Поліцай відвів дівчат до німців, які стояли біля легковика, почав ламаною німецькою пояснювати, що дівчата сестри. Раптом один з німців запитав їхні прізвища, Геня відповіла, що вона Баташова, а Маня чомусь назвалася прізвищем іншої жінки, Уляни Чернецької, яка мешкала з ними в одному дворі. Німець, продовжує Г.Баташова, почав лаятися і кричати, що вони не сестри, що вони брешуть, але Геня миттєво зорієнтувалася і сказала, що вони двоюрідні. Потім їх спитали про адресу проживання і наказали йти до машини.

«<…> він з землі підняв якийсь мішечок і на Маню накинув, цигейкову таку курточку, коричневу. Він із землі підбирає мішечок копієчок. Колись діти до війни збирали копієчки, на ці копієчки давали маленькі патефончики. Він мені дав ці копієчки, і у мене руки обпеклися, бо я розуміла, що цю дитину могли вже розстріляти. А в машині ззаду віконце, я повернула голову і раптом у проході побачила всіх своїх близьких. І Гриша був разом із мамою. І я досі пам’ятаю, як мама стояла. Вона не дивилася туди, де була смерть, вона дивилася і шукала мене. І коли я її побачила, я рвонулася вперед, ці копієчки у мене впали, вони розсипалися по машині і по землі. І цей німець мені показує на голову, як це я розсипала ці копієчки. Якби машина не рушила, я, напевно, вискочила б з машини. Але машина рушила. Я тільки дивилася, і ми затисли руки, він увесь час показував на мою голову».

Але на цьому страшний день 29 вересня не скінчився. Дівчат висадили з машини на розі вулиць Мельникова й Пугачова, і вони спочатку навіть не зрозуміли, що їх відпускають, несміло вийшли з машини, зупинилися й стояли у напівсвідомому стані. 17- та 13-річна дівчинки обидві не пам’ятають, як дісталися додому, вони не наважилися зайти у під’їзд, адже побачили біля нього багато народу, який обговорював події цього дня. Вони насмілилися лише постукати у напівпідвальні вікна родини Лущеєвих, їхня донька Оля була близькою подругою Лізи Баташової. Вікно відчинилося, і Геня з Манею не зістрибнули, а буквально впали4 на руки Олі та її матері Ганни Лущеєвої5. Увечері до них прийшов «дядя Коля», який розпитував і заспокоював дівчат. Вони переночували у Лущеєвих, а на ранок раптом почули, що німці надворі шукають дівчат Чернецьких. Цікаве пояснення цього розшукування дає сама Геня Яківна: «У тому, що ми росіяни, вони в цьому не сумніваються. Але вони дуже часто росіян, яких вони рятували, які потрапляли в екстремальні ситуації, вони їх рятували для того, щоб в якихось ситуаціях використати. Їм такі люди потрібні були. І ось вони прийшли у двір, шукали дівчаток Чернецьких».

Ніхто дівчат не видав, а самі вони під час цих пошуків переховувалися в комірці. За якийсь час до них прийшов Микола Сорока і приніс довідки, що дівчата є ученицями ремісничого училища і звати їх Галина і Марія Ковальчук. Він сказав, що дівчатам треба йти з Києва, рухатися в бік Харкова та перейти лінію фронту. Їм дали на дорогу якийсь одяг, дуже мало грошей, каже Геня Яківна, рублів п’ятнадцять, і вирвану зі шкільного атласу мапу України, на якій М.Сорока накреслив, як іти. «Між іншим, цей атлас в Олі є й зараз. Вона мені його показувала, я навіть один раз сказала їй:

“Олечко, подаруй мені його”. А вона мені сказала: “Ні, це буде для Зоєчки, – це для її дочки. – Коли нас уже не буде, це, – говорить, буде для Зоєчки”».

На цьому Геня Баташова завершує оповідь про події 29 вересня та свій виїзд із Києва, далі йде розлога й детальна історія про їхній рух до Харкова, потім далі на схід до Саратова, Ташкента, Барнаула, де вона мешкала до кінця війни. До Києва повернулася 1946 року, у 1990-х переїхала до Ізраїлю. Померла Геня Баташова 2002 року.

«Я не плакала від страху, я вила в цьому пеклі, то було справжнє пекло!»: 29 вересня в усній історії Марії Грінберг (Пальті)

Усну історію Марії Зусівни Грінберг, у дівоцтві Пальті, було записано 2 серпня 1994 року в Києві та передано до архіву Вашингтонського музею Голокосту в березні 1995 р. Це інтерв’ю є набагато коротшим за усну історію Гені Баташової, та, на відміну від історії Гені Яківни, записане спочатку вдома у Марії Зусівни, а потім на вулиці біля місця, де жили їхні родини, біля будинку й усередині того будинку, де жила Оля Лущеєва, та дорогою до самого Бабиного Яру. Тут буде наведено уривки з першого неперервного запису, що триває близько однієї години. Марії Грінберг говорити було дуже складно, вона часто переривала свою розповідь, щоб витерти сльози чи звернутися по допомогу до Ольги Лущеєвої, яка теж була присутня під час запису інтерв’ю, проте у кадрі не з’являлася. М.Грінберг коротко розповідає спочатку про свою родину, про батька, який був дуже побожною людиною. Дуже скоро інтерв’юєр ставить питання про початок війни та чи не намагалася родина Пальті евакуюватися, і від цього моменту оповідачка починає говорити про війну та Бабин Яр.

У перші дні війни батька Мані мобілізували на фронт, і перед від’їздом він сказав матері, щоб вони їхали з Києва. Проте настрої серед євреїв були такі, наголошує оповідачка, що німців радше не боялися, аргументи тут були традиційні: у Першу світову німці в Україні були і нічого поганого стосовно євреїв не робили. Проте перед входженням німців до Києва в їхньому дворі залишилися тільки кілька єврейських родин, з-поміж них і сім’я Гені Баташової. Матері Мані і Гені, попри різницю у віці (Гіта Пальті була років на 10 молодша), дружили, і оповідачка говорить, що її мама постійно казала «їдьмо звідси», а Генина відповідала: «Треба почекати». 29 вересня їхні родини пішли у напрямку, вказаному в оголошенні. В усній історії М.Грінберг нема тих подробиць, які містить оповідь Гені Баташової, вона дає більш загальну панорамну картину того, що відбувалося дорогою до Бабиного Яру та на тому місці, де їй вдалося врятуватися. На питання інтерв’юєра, що думали люди, коли збиралися та йшли, вона відповідає, що всі вважали, що їх евакуюють, вивезуть за межі Києва, що ці чутки пускали самі німці, і їм вірили і самі євреї, і ті, хто прийшов їх проводжати. Далі в її оповіді практично одразу з’являється вулиця Мельникова, початок кладовища і розуміння того, що відбувається, адже вже було чути постріли.

«Люди навколо <…> деякі проводжали, які стояли дивилися, і вони теж вірили, що кудись євреїв вивезуть. А ось коли вже почали підходити до вулиці Мельникова, ближче до кладовища, там уже люди розуміли, з чим це пов’язано, тому що чутно було постріли, ви розумієте, люди вже зрозуміли, що вони приречені <…>».

Її подальший опис того, що відбувалося, – це концентрований у кількох реченнях відгомін людського крику, страх пережитого, спресований у страшний інфернальний згусток, переповнений болем та сльозами досвід трагедії, яка вмить, як каже оповідачка, позбавила її всього – матері, сім’ї, домівки – і лишила зовсім одну напризволяще.

«Я була роздягнена, і, мабуть, я стояла недалеко в полі зору, я думаю, що це був перекладач, от заплющу очі, і якби мені його показали тодішнього, я б його відразу упізнала, це був хлопець, росіянин або українець, не знаю, в цивільному одязі, і <...> я, мабуть, стояла в полі зору, недалеко від нього, що він, очевидно, звернув на мене увагу, я роздягнена була, з біленькою косою, і він, мабуть, у мені не впізнав єврейку, я не плакала від страху – я вила в цьому пеклі, це було справжнісіньке пекло. І раптом я почула в цьому пеклі якесь людське слово, він мене запитав: “Дівчинко, як ти сюди потрапила?” І тут я схопила його руку, і мені досі здається, що ніяка б сила не відірвала мою руку від його руки, я так тремтіла, він мене запитав, як я сюди потрапила, він став мене гладити по голові, каже: “Ти заспокойся, тебе вивеземо додому”».

Саме в цей момент, за словами М.Грінберг, вона побачила Геню Баташову, котра підійшла до неї та попросила сказати, що вона її сестра, їх уже обох відвели до групи жінок, які випадково потрапили за огорожу, та наказали чекати. Дівчата простояли в цій групі до вечора і потрапили додому вже пізно, після комендантської години. Марія Зусівна часто говорить, що була настільки налякана та розгублена, що багато чого не пам’ятає у подробицях – ані як казала німцю своє ім’я та адресу, ані як чекали вечора, ані як потрапили додому. Вона також згадує про шубку, яку на неї накинув німець перед тим, як вивезти з Бабиного Яру, і ця шубка знову з’являється в сюжеті про німців, які прийшли їх із Генею шукати наступного дня. На відміну від Гені Баташової, Марія Грінберг не має гадки, навіщо вони приходили, а от шубка могла її видати, чого, на щастя, не сталося.

«Олюнина мама й тітка взяли мене з Генею і заховали в комору, всі були дуже налякані, ви розумієте, а ця шуба залишилася на ліжку, Олюня згадала про цю шубу, вона забігла додому і схопила цю шубу і кинула її під ліжко. Німець там бігав, побачив якусь дівчинку, і говорить, що ось, ось така, говорить, дівчинка, але не ця, інша, біленька, але ніхто у дворі не знав про те, що ми лишилися живі, так що він побігав-побігав – і поїхав <...>».

За спогадами Марії Грінберг, від родини Лущеєвих вони пішли не наступного дня, а за кілька днів, і цій дорозі до Харкова оповідачка присвячує другу половину свого інтерв’ю. Це була дуже складна дорога, і Марія каже, що то мамині душі – її мами та Рахилі Баташової – оберігали їх дорогою. Коли визволили Київ, Марія повернулася додому, мешкала спочатку з батьком, потім з тіткою, поки не одружилася та не побудувала власну родину. Внаслідок того тривалого переходу з Києва до Харкова, з гіркотою говорить Марія Зусівна, пішки, восени, в холод та дощ, вони підірвали здоров’я, ані в неї, ані в Гені Баташової дітей ніколи не було.

«Були навіть такі німці, котрі рятували євреїв… офіцери, котрі забирали дитину… матері йшли, а дітей віддавали, щоб урятували»: Бабин Яр Рувима Штейна

Інтерв’ю з Рувимом Штейном, яке зберігається у колекції Архіву Музею Голокосту США, було записане 14 листопада 1999 року для документальної стрічки виробництва США «Хто зруйнував Київ?» (“Who Destroyed Kiev?” 1999), в Архів було передане навесні 2011 року. Свою історії Рувим Ізраїльович розповідає на тому місці, де йому вдалося втекти з Бабиного Яру, подекуди відповідаючи на питання, але головним чином – самостійно вибудовуючи оповідь. Після коротенької, на прохання інтерв’юєрки, інформації про себе та свою сім’ю він починає говорити про події початку війни, підрив Хрещатика, звинувачення євреїв та власне ставлення до наказу щодо обов’язкової присутності вранці 29 вересня:

«Я переглядав багато стрічок перед війною, і вже у хроніках показували, що нацисти знищують євреїв. І я матері говорив, що не потрібно нам нікуди йти за цим оголошенням, тому що нас розстріляють. Але містом наполегливо блукали чутки, і багато хто говорив про те, що нас відправлять до Палестини, що нас, можливо, відправлять до ґетто кудись, що нас вивезуть просто з міста і поселять в інших місцях. І ніхто не вірив, що нас розстріляють і що нас замучать. І ми сподівалися, що все-таки залишимося живі, що не можуть багатотисячний народ, жінок, дітей, старих – тому що чоловіки всі були на фронті – що ось так от станеться з нами!»

Проте мати не вірила, продовжує Р.Штейн, він не зміг її переконати, отже, «куди мати, – каже він, – туди й діти»: родина Штейнів з кількома валізами, залишивши вдома якісь цінності, меблі та посуд, 29 вересня пішла за цим наказом6. Він говорить, що йшли в напрямку до Сирецької товарної станції, адже «чутка прийшла, шо ось нас ведуть, тут станція, видно, посадять нас у вагони і повезуть. Ось. І ніхто не говорив, хоча деякі говорили: “Куди ви йдете? Там розстрілюють”. Говорили і деякі з місцевого населення, українці за національністю або росіяни, які мешкали поблизу, можливо, вони знали. Але з євреїв ніхто не вірив, шо це можуть усіх поголовно вбивати. І ось, цей багатотисячний натовп, який ішов з самого ранку, і десь годині об 11–12 ми пішли».

Коли закінчилася вулиця, якою вони йшли, – оповідає далі Рувим Ізраїльович, – то з’явилося кладовище, – у цьому місці вже був шлагбаум, дорогу було перекрито і людей відлічували по 150–200 осіб колонами та забирали дорогою далі. Потім вулиця повертала в інший бік, і ті, що йшли позаду, не бачили, куди поділися ті, хто йшов попереду, ще один поворот –

«і там ось відкрилася страшна картина, яку, тільки-но нас туди привели, ми вже відразу зрозуміли, що нам буде погано. Почали забирати це все, ну, німецькі ці окупаційні війська, які, видно, жандармерія польова, видно, СС, нацисти – спеціальні війська, розумієте, цим займалися. Вони в одному місці забирали документи, і що цікаво, що документи, які вони забирали, вони відразу кидали у вогнище. І паспорти, і світлини, і документи, які були в людей. Знеособлювали вже людей, розумієте. До іншого місця підводили – там забирали речі. Валізи, вже була така гора накрита цими валізами, розумієте, величезна! Нібито півсвіту туди знесло ті речі, розумієте, яка гора. У третьому місці – коштовності, які були з собою: каблучки, сережки, браслети, ланцюжки. Ну, все, що в людини було дорогоцінне, там вилучали і в ящики все це складали. У четвертому місці знімали верхній одяг, верхній одяг знімали: пальто, жакети, вовняні речі, ну, в чому одягнені. Залишали тільки в нижньому: нижня білизна, одяг такий легенький, розумієте. І почали сортувати людей: жінок і дітей з малими саджали в машину, закриті кузови і зачинялися двері наглухо. Що це було, чи це були душогубки, чи це були просто замкнені двері, щоб не бачили. Тому що почався великий жах, плач, кричали на ґвалт, волосся матері рвали на собі. Усі вже зрозуміли, що якщо все забирають, уже лишаєшся ні з чим, це тільки кудись ведуть на знищення. А підлітків, чоловіків і підлітків, комплектували колони і під конвоєм відправляли по дорозі до Бабиного Яру. Тому що там, де все забирали, там не було нічого, там навіть не били нікого. Тобто вони не створювали паніку, щоб паніки не було. Ось».

Саме тут, каже далі Р.Штейн, його розлучили з матір’ю, повели в колоні, яку охороняли озброєні солдати, і він зрозумів, що навіть не встиг із нею попрощатися. Попри те, що вони йшли під конвоєм, Рувим вирішує тікати: він стає збоку колони і бачить, що обабіч дороги є зливи для води – кювети, під якими прокладено металеві труби півметра діаметром. В одному такому місці він не зміг втекти, каже – не зорієнтувався. А в іншому місці йому вдалося зістрибнути та сховатися у тій трубі.

«Проліз у трубу, там мокро було, води ось так от було, вода була. І я там лежав до вечора. У мене ноги зімлівали, посиніли, вже прохолодно стало, вже стало сутеніти. Коли я подивився, що дорогою ніхто не йде, так я через огорожу старого ось цього Лук’янівського кладовища, через цю огорожу проліз, і через старі могили, через старе кладовище вийшов на вулицю Пархоменка, тобто туди, до товарної станції. І звідти я вже пізно ввечері, через це старе кладовище і товарну станцію, я прийшов до себе додому.

У мене ключ був від будинку, я відчинив, зайшов додому і зачинився. І я вдома сім днів жив, сім днів я мешкав у будинку, не виходячи. Вибачте на слові, що навіть сходити ніде було, тому що у нас зручностей там у кімнаті не було, була загальна кімната, ось. Вона була відгороджена від коридору, і туалет я вже робив у папірець і ховав у піч, у папірець – і в піч. І коли я почув після цих семи днів, а у нас сухарі були вдома, якісь продукти залишилися, що було, я з’їв. І коли я почув, що хтось відчиняє двері, хоче зайти, так я через вікно другого поверху спустився водостічною ринвою і втік <...>».

Рувим Ізраїльович говорить, що ночував у різних частинах міста, і на горищі, і в покинутому сараї, і в підвалах старих будівель, де ніхто, окрім щурів, не жив, але їсти не було чого, і він вирішив іти до своїх друзів, з якими разом навчався у школі та близько товаришував. Коли він прийшов до них, їхня мати швиденько його нагодувала і сховала. Це була родина Бобровських – «це мої праведники», – говорить про них Р.Штейн, – мати Марія Панасівна, її діти Михайло, Микола та Ольга, а також Юрій Танський, який пізніше допоміг Рувиму з документами.

На цьому закінчується перша розповідь Р.Штейна про порятунок з Бабиного Яру, він оповідає далі про виїзд із Києва та свій шлях до Брянської області, про призов до армії 1943 року та закінчення війни у Прибалтиці, про тимчасове мешкання в Баку і повернення до Києва та повоєнне життя там.

«Ось така моя коротка біографія», – закінчив свою історію Р.Штейн, за чим інтерв’юєрка ставила йому уточнювальні запитання, у відповідях на які Рувим Ізраїльович навів деякі нові подробиці та нові пояснення тому, що з ним трапилося 29 вересня. Так, у відповідь на запитання про те, чи були, окрім німців, на тому місці, де відбирали речі, українські поліцаї та перекладачі, триває такий діалог:

«Було. І українська поліція там була. Але вони грали не головну роль. Вони як підсобні були, розумієте. Були навіть такі німці, які рятували євреїв. Були такі німці, офіцери, які забирали дитину, знаєте, дітей. Матері йшли, а дітей віддавали, шоб урятували. Це по дорозі, коли йшли, коли, розумієте, вже коли не можна було піти, так уже треба було тільки передати комусь.

Це ще по Мельникова?

Це ще по Мельникова, так. Ну, вже коли Мельникова закінчилася, вже там, де зупинялися, усі зупинялися, так уже люди почали хвилюватися, бачили, шо таке от, шо загинуть, віддавали дітей.

І потім ви ліворуч пройшли? Де речі, одяг?

Так.

І там були і айнзатцгрупа, і звичайні німецькі солдати, і українська поліція? Чи тільки німецькі солдати й українська поліція?

Так, там тільки німецькі солдати були, оці спеціальні команди, спецкоманда оця от. Ну, і були з поліції, тому що вони були в пов’язках, у них були пов’язки, гірше одягнені були, ніж німці, розумієте. Але це видно було, тому що говорили російською мовою, це, видно, поліція була.

Російською чи українською, або обома?

Чи українською, або російською, ну, хто як говорив. Ну, мовлення зрозуміле було. Ось, ну, вони що робили? Вони те, що їм наказували, то вони й робили, вони <...>.

І потім, коли люди далі, тоді вже ця спецгрупа?

А далі, там, де вже людей розстрілювали, там вже ці головорізи, так, ці ось фашисти справжні, нацисти, які були озброєні, з кулеметами. Навіть увечері, увечері машини, коли я ще у трубі сидів, так я визирнув [і побачив], так їхали машини і везли вапно. Засипали вапном, шоб, коли падали євреї убиті до ями, так через якийсь час, проміжок часу машини засипали вапном. Ну, для того, щоб не було <...> не розкладалися трупи абощо, розумієте, ось.

І ви там сиділи у трубі і чули все?

Я в цій трубі сидів, так. І чув, як кричали, і постріли чув. Це вже недалеко було зовсім. Ну, скільки було, ну, можливо, 300 метрів. 300–400 метрів щонайбільше».

Рувим Штейн – один із небагатьох оповідачів, який говорить про те, що мав усе подальше життя приховувати цей страшний досвід. До 1991 року він не говорив про факт порятунку з Бабиного Яру ніде, а коли прийма ли в партію, він, за його словами, був змушений «змазати» певні відомості свого життя.

«Я знаю, на місці розстрілу було ввімкнено гучно музику, щоб не чути було голосів та заглушити постріли»: 30 вересня в усній історії Михайла Ситка

Історія, що її розказав для документальної стрічки «Останній свідок Бабиного Яру» Михайло Ситко7, розповідає про наступний день, 30 вересня, та дивовижний порятунок шестирічного Михайла, коли його разом з іншими дітьми відпустив чи то поліцай, чи то німець – сам оповідач цього і дотепер не знає.

«Маму забрали, а ми з цим натовпом стояли, поки не отримали команду: “Розбігайся!” Ну, там, що таке купа дітей, вони як зайці на всі боки. Цей, я досі не пам’ятаю, не зрозумію, був поліцай або німець, але він відкрив, коли почали розбігатися, він відкрив автоматну чергу в повітря, а потім пару дітей убив. Ну, це, очевидно, щоб йому виправдатися чим було, – не всіх же вб’єш, розбігаються».

А починає він свою історію з того, як їхня родина мала поїхати в евакуацію і вже була в потягу, але брат раптом згадав, що не випустив голубів з будки, та вистрибнув з вагона. А в цей час ешелон почав рухатися,

«мама, як кожна єврейська мама, – каже Михайло Ситко, – як вона без сина буде кудись їхати? Вона викинула всіх трьох з вагона, і потяг поїхав. А ми пішли додому».

Їхній батько поїхав з потягом та обладнанням далі, а мати з малими повернулася до Києва, де вони спокійно прожили до приходу німців. На наказ з’явитися 29 вересня у вказаному місці родина зреагувала зборами, дід Михайла запряг конячку, з якою він заробляв приватним візництвом, з ними разом вирішив іти і сусід дядько Василь, бо хотів забрати коняку і візка потім собі. Обидва загинули в Бабиному Яру, каже Михайло. А от мати Михайла повернулася того дня з Бабиного Яру. Їй сусіди говорили:

«– Берто, куди ти їдеш, у тебе російські діти та російське прізвище?!»8.

Але наступного дня, 30 вересня, «двірничка Лушка» зі словами: «Гей, ви, жидки, збирайтеся, поїхали!» привела в дім двох поліцаїв, котрі знову змусили їх іти до Бабиного Яру.

Розповідь Михайла Ситка чи не єдина, котра описує події не 29, а 30 вересня, тому наводимо її тут від першої особи із незначними скороченнями:

«Пройшли ми, значить, Жилянською, вийшли ми на Євбаз, зараз вона площа Перемоги, і, як тільки внизу, на Євбазі, почалася дорога, це вулиця Полтавська, встали на Полтавську, тут відразу з’явилися охоронці, поліцаї упереміш з німцями. І ось туди вже був такий коридор до самого місця розстрілу, до самого Сирцю. Хто потрапив у цей струмінь, у цей потік людей, уже повернення не було, уже всі повинні були йти тільки на Сирець. Після Житнього базару, це на вулиці Артема, там узагалі стало щільне оточення. Не доходячи цього місця, де було призначено в наказі збір, поставили шлагбаум, тому що людей же багато йде, іде натовп, як на демонстрації. Правда, погода була, дощ такий, мжичка зі снігом, сиро, холодно. Та люди все йшли, у кого торбинка під рукою, у кого діти. Одним словом, ішли прямо туди, не доходячи до шлагбаума, зупинили колону, людей 300–400 впустили до другого шлагбаума. Ці стоять тут, чекають біля першого, а тих уже відводять до місця розстрілу. Значить, у цій другій зоні вже у людей забирали речі, гроші, документи. Усе, що в них було, – усе забирали. І якщо у когось був хороший одяг, роздягали, і вже йшла людина майже голенька туди, до ями, до місця розстрілу. А щоб вони не поверталися, не кричали, не розбурхували людей... німці зробили так: там на місці, там де розстрілювали, я знаю, на місці розстрілу, увімкнули музику гучну, щоб не було чутно голосів, заглушали постріли».

Михайло Ситко говорить, що 30 вересня німці почали сортувати людей для певних цілей, чого не було 29 вересня, і він потрапив до групи дітей, яких відбирали, напевно, для медичних експериментів. Разом із ним до цієї групи потрапив і його брат по матері Гриша. Михайло згадує прощальний крик мами: «Мишко, бережи Гришу, ви однієї крові!» А вона пішла до Яру разом із трирічною донькою Кларою та чотиримісячним Володею <…>. Матір з дітьми повели, а Михайло і далі стояв з групою дітей, поки не почув команду: «Розбігайтеся!»

Він повернувся додому, його знову видала та ж сама двірничка Лушка, після чого потрапив до гестапо, потім до Сирецького концтабору, до дитячого барака «Притулок», де на ньому проводили медичні експерименти. На його долю випало ще багато поневірянь окупованим Києвом; 1944 року до Києва повернувся його батько, і Михайло став жити з ним.

* * *

За словами провідної дослідниці у царині студій пам’яті Аляйди Асман, сьогоднішнє суспільство живе в епоху переходу від політичної до моральної парадигми розгляду минулого. Цей перехід полягає в заміні пам’яті про героїв, які були активними борцями і віддавали своє життя за певні ідеали, пам’яттю про пасивних і беззахисних жертв насилля, які зазнали досвіду колективного переслідування і знищення. У цьому етико-моральному повороті, у переході від героїзованих до віктимізованих форм пам’яті, усні історії Голокосту посідають одне з провідних місць. Вони збільшують моральну чутливість суспільств, визначають нові правові та етичні стандарти, роблять історію емоційною та акцентують страждання і травму як головний об’єкт роботи пам’яті. На нашу думку, у цій роботі пам’яті, яка не дає забути страждання і травму, яка вчить співчуття й емпатії, уваги та дослухання до чужого болю, дослідження усних історій учасників та свідків трагічних подій пропонують найкращі можливості для вибудовування такої меморіальної політики, що ґрунтуватиметься на усвідомленому недопущенні повторення подібних подій у майбутньому.

Інтерв’ю

Сергій Іванов. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 47287–55, 18 серпня 1998 р., м. Київ, Україна.

Віктор Березін. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 45743–55, 12 червня 1998 р., м. Київ, Україна.

Костянтин Мірошник. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 21998–13, 31 жовтня 1996 р., м. Єрусалим, Ізраїль.

Катерина Коваленко. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 38314, 25 листопада 1997 р., м. Київ, Україна.

Віра Луканіна (Полуянська). USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 36456– 48, 01 вересня 1997 р., м. Київ, Україна.

Валентина Березльова. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 38234–48, 5 вересня 1997 р., м. Київ, Україна.

Зоя Попова. USHMM, код інтерв’ю RG-50.575*0046, 1 серпня 2008 р., м. Київ, Україна.

Неллі Баянова. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 44901–0, 31 травня 1998 р., м. Київ, Україна.

Геня Баташова. USHMM, код інтерв’ю RG-50.120*0008, 30 квітня 1992 р. Марія Грінберг (Пальті). USHMM, код інтерв’ю RG-50.226*0012, 2 серпня 1994 р. Рувим Штейн. USHMM, код інтерв’ю RG-50.657*0001, 14 листопада 1999 р.