Ірина Климова. БАБИН ЯР У СКУЛЬПТУРІ ТА ЖИВОПИСІ

Кожен із видів мистецтва має свою виразну художньо-образну мову: у літературі – це слово, у музиці – звук. Свої елементи художньої мови мають зображувальні мистецтва: у живописі – тональні й кольорові співвідношення, у графіці – лінія, у скульптурі – форма, силует. Трагедія Бабиного Яру – проблема настільки значуща і за своєю суттю ірраціональна, що її справді надзвичайно важко відобразити і у словах, і в конкретних образах. Визначні митці – живописці, скульптори, монументалісти, котрі в різні часи долучилися до цієї теми, безсумнівно, були наділені особливою здатністю до глибокого переживання людського болю і душевними силами, усвідомлювали своє призначення донести до сучасників і нащадків правду про цю жахливу трагедію народу. Шлях кожного із таких митців було позначено низкою лише йому притаманних рис, що, власне, і робило цей шлях неповторним. Парадоксально, але факт: перші художні твори стосовно Бабиного Яру з’явилися вже під час самої трагедії. Художник-етнограф Юрій Павлович (1872–1947), перебуваючи в окупованій нацистами українській столиці, щодня робив замальовки олівцем з натури. Майстер планував створити альбом «Київ очима художника» і для цього старанно відтворював сцени повсякденного життя містян – представників різних етносів. Зробив художник замальовки і тих киян-євреїв, котрі 29 вересня 1941 року поодинці і цілими родинами прямували до Бабиного Яру. Серед художників, які перебували в цей час у Києві, Павлович став єдиним, хто «помітив» сумний хід маси євреїв до місця страти.

Після визволення Києва від нацистських загарбників з фронту додому повернувся художник-монументаліст, директор Музею західного і східного мистецтва Василь Овчинников (1907–1978). Будинок, в якому він до війни мешкав, було зруйновано. Однак не це, а звістки про жорстоку розправу нацистів над євреями вразили киянина.

«Став розпитувати про долю сусідів, – згадувала пізніше донька художника. – Так сталося, що багато родин наших сусідів були єврейськими родинами.

– Зальдиси?

– Пішли у Бабин Яр.

– Книжники?

– У Бабин Яр.

– ???

– У Бабин Яр, у Бабин Яр…»

Приголомшений почутим, В.Овчинников подався на місце трагедії. День по дні він робив з натури замальовки пагорбів Бабиного Яру – цих безмовних свідків злочину. В уяві художника складалися моторошні картини безжального нищення людей. Так народилась ідея створити серію-реквієм із семи художніх полотен. До літа 1947 р. Овчинников уже практично завершив роботу над чотирма картинами, кожна з яких реалістично відтворювала події у Бабиному Ярі. Відкривало серію полотно із зображенням кімнати, крізь вікно якої проглядається спина німецького солдата і вулиця з великим натовпом людей, які прямують у невідоме. У самій кімнаті мати, ридаючи, у розпачі обіймає свою доньку. На другому полотні – повз напіврозвалену стіну єврейського кладовища проходять старі, жінки, діти. Люди, речі, пам’ятники, камінь, дерева, що гнуться від вітру – все це єдине й монолітне. На третьому полотні – суворі лінії пейзажу, осіннє небо і приреченість натовпу людей, які з глибини наближаються до Бабиного Яру. Нарешті, на четвертому полотні «Відплата» – кат сидить в окопі, він іще тримає кулемет, але його голова вже лежить біля його ніг. У творчих планах В.Овчинникова були також художні розписи фриза Пантеону, створення якого, очевидно, планувалося у контексті виданої 13 березня 1945 р. Раднаркомом УССР і ЦК КП(б)У постанови «Про спорудження монументального пам’ятника загиблим у Бабиному Ярі». Реалізацію проекту влада доручила головному архітекторові Києва О.Власову та скульптору І.Круглову, у замислі яких була тригранна піраміда з чорного граніту (15 метрів в основі), з барельєфом у центрі та композицією сходинок подіуму, що повторювала рельєф Бабиного Яру. Слід зазначити, що спорудження цього монумента спочатку планувалось упродовж 1946–1947 рр., навіть кошти на це частково знайшлись. У складеному 1947 року «Плані відбудови та розвитку міського господарства Києва на 1948 – 1950 рр.» у Бабиному Ярі все ще значилися спорудження парку та «пам’ятника жертвам фашистського терору». Однак далі планів справа не пішла. Вагомою причиною цього стало роздмухування сталінською владою виразно антисемітської за своєю суттю кампанії боротьби «з безрідними космополітами». Її непрямою жертвою став і Василь Овчинников, полотна якого з серії про Бабин Яр було нещадно розкритиковано у травні 1949 р. на пленумі Спілки художників України за «викривлені образи радянських людей» (напевно, підставою до цього стали єврейські риси у зовнішності зображених). За свідченням доньки художника, серію практично було знищено. Утім, три полотна з неї збереглися до нашого часу у фондах Національного художнього музею України, складаючи триптих «Бабин Яр».

У контексті владної політики «стирання» єврейської пам’яті та «розмивання» єврейської ідентичності впродовж 1950-х рр. час від часу лунали пропозиції перетворити Бабин Яр на місце відпочинку і розваг, засипавши в ньому рови та спорудивши парк з атракціонами тощо. 23 грудня 1959 р. попереднє рішення про спорудження пам’ятника у Бабиному Яру взагалі було скасоване. До ідеї монумента влада повернулася знову під тиском громадськості напередодні 25-х роковин трагедії, не маючи, втім, наміру відступати від «офіційного» трактування Бабиного Яру як місця вбивств «не євреїв, а радянських громадян». Це засвідчувала вже сама назва виданої Радою Міністрів УССР 5 липня 1965 року постанови – «Про проведення закритого конкурсу на створення проектів пам’ятника-монумента на честь радянських громадян і військовополонених солдатів і офіцерів Радянської Армії, котрі загинули від рук німецькофашистських окупантів під час окупації м. Києва».

Протягом 1965–1966 рр. було проведено два тури конкурсу, під час якого було представлено кілька десятків ескізних проектів. У конкурсі взяли участь відомі художники, скульптори, архітектори, дехто підготував по два і по три проекти. Здебільшого учасники орієнтувалися на сформульовані умовами конкурсу рекомендації відобразити «героїзм і непохитну волю народу», «мужність і хоробрість радянських людей», «усенародну скорботу за тисячами непомітних героїв», що a priori затушковувало єврейську тему та відсувало на другий план скорботу за безневинними жертвами Бабиного Яру. Саме на цю обставину звернув увагу письменник Віктор Некрасов.

«Переді мною пройшли, – писав він, – символи й алегорії, протестуючі жінки, цілком реалістичні, напівголі м’язисті чоловіки, і фігури більш умовні, і вервечки йдуть на страту людей... Я побачив сходи, стилобати, мозаїку, прапори, колючий дріт, відбитки ніг <…>. І мені стало раптом ясно: місця найбільших трагедій не вимагають слів. Дослівна символіка блідне перед самими подіями, алегорія безсила. Мені, який прийшов сюди вклонитися праху загиблих, не треба розповідати, як ці люди вмирали. Мені все відомо. І кричати теж не треба. Я сам знаю, де і коли треба крикнути. Я просто хочу прийти і покласти квіти на братську могилу і мовчки, на самоті постояти над нею».

Лише незначна кількість поданих на конкурс ескізних проектів виходила з пріоритетів осмислення цінності людського життя та скорботи за вбитими, пропонуючи відобразити трагедію загибелі у Бабиному Ярі десятків тисяч представників єврейського народу.

Серед таких був, зокрема, проект Йосифа Каракіса (1902–1988). Архітектор спланував меморіальний комплекс із парком пам’яті у вигляді пов’язаних між собою перехідними містками семи символічних ярів. Дно ярів мало бути вкрите червоними квітами (маками) або червоним гравієм як нагадування про пролите тут море людської крові. Збережена частина Бабиного Яру бачилася митцю як символічне заповідне місце, де не повинна ступати нога людини. Вирішення центральної частини меморіалу пропонувалось у трьох варіантах: монументальної статуї Батьківщини із горельєфами на тему героїзму, страждань і загибелі (скульптор Я.Ражба); бетонної стели десятиметрової висоти з пробитим в ній силуетом людини, незгасним вогнем та, уздовж правого боку пандуса на підпірній стіні, гранітними мозаїчними панно на тему Бабиного Яру; групи скам’янілих людських тіл у вигляді зламаного стовбура розколотого дерева, всередині якого було передбачено дворівневий меморіал із фресками сцен скорботи і торжества життя, написаними Зіновієм Толкачовим (1903–1977) – визначним майстром, твори якого до цього часу вже стали художніми символами Голокосту, що, втім, не завадило сталінській владі таврувати їх як «глибоко хибні», а самого художника як «уособлення безрідного космополітизму»1.

Іще один проект – архітектора Авраама Мілецького (1918–2004) передбачав створення меморіального комплексу, котрий мав би починатися гранітною стелою із написом «Бабин Яр» кількома мовами і закінчуватися підпірною стіною з сімома художньо оформленими відрогами-кручами, в одному з яких розбитий дитячий візок і парасолька, у другому – гриф скрипки, у третьому – м’ячик і т. ін. Трагедію Бабиного Яру Мілецький відчував особливо гостро, адже тут загинули його бабуся і мати.

Нестандартністю і глибиною вирішення, філософським осмисленням життя і смерті було позначено проект «Коли руйнується світ. Бабин Яр», поданий на конкурс подружжям – скульптором Адою Рибачук (1931–2010) і архітектором Володимиром Мельниченком (народився 1932). Виразними засобами архітектури і скульптури молоді художники намагалися символічно представити раптово перерване сповнене радощів і печалі людське життя, страшний та невідворотний кінець, повторений у зруйнованих людських світах. Ідею цього вражаючого проекту найвиразніше передав філософ, мистецтвознавець Карл Кантор:

«Треба було співчувати загиблим і тим, хто в скорботі за ними, так щиро і так сильно, як Ада і Володя, щоб в їхніх українських серцях, чутливих до болю людей усіх рас і народів, зазвучали з такою чистотою єврейські мелодії смирення, страждання і печалі.

Споруджуючи високу стіну з могутніх кам’яних блоків, яка оточує, охороняє місце погребіння розстріляних, скульптори наче відроджують замитий яр. Ось він знову перед нами – зниклий було Бабин Яр.

Спускаючись по широких сходах до Урни з «прахом» убитих, ти не просто споглядаєш збоку якийсь монумент, а начебто сам повторюєш шлях тих, кого колись скинули на дно яру. А кам’яні брили – блоки стіни, вздовж якої йдеш, раптом наче оживають. Адже це та сама вервечка євреїв, які покірно йдуть на загибель. І ти ідеш разом із ними <…>.

Каміння, з котрого складено стіну, рухається спочатку у мирному ритмі; потім крок збивається, ритм рветься; камені починають розколюватися, кришитися, осідати. Це падають розстріляні, підкошені кулями люди.

Каміння тисне на душу; майже фізично відчуваєш гострі кути каменів, які впиваються в тіло, в голову.

Згадуєш терновий вінець Христа, бо ця стіна – подоба кам’яного вінця довкола чола обраного на страждання народу.

Іще не бачивши тоді надгробних каменів єврейських цвинтарів, Ада і Володимир “вгадали” їх у своєму проекті <…>. Уява не потребує підказок».

Жоден із поданих на конкурс проектів влада так і не підтримала. Рішення журі було скасовано, книгу відгуків щодо проектів конкурсантів вилучили. Натомість у жовтні 1966 р. у південній частині Бабиного Яру було встановлено гранітний обеліск із написом:

«Тут буде споруджено пам’ятник радянським людям – жертвам злодіянь фашизму під час тимчасової окупації міста Києва в 1941–1943 роках».

А десятьма роками пізніше, 2 липня 1976 р., було встановлено бронзовий монумент «Пам’ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими окупантами у Бабиному Ярі». Це стало глибоким розчаруванням як для єврейської громади, так і для опозиційно налаштованої до влади української інтелігенції. Річ навіть не в тому, що проект монумента не брав участі у жодному конкурсі і викликав нарікання з естетико-художнього боку (нечіткі контури і силуети, на віддалі виглядає як аморфна маса-нагромадження, замалий для того, щоб організувати простір, не вписується у ландшафт), а в тому, що представлені в ньому художніми образами ідеї зовсім не відповідали духу трагедії, яка розігралася в Бабиному Ярі у вересневі дні 1941 року і, відповідно, були надто далекими від тих реальних почуттів, що їх переживали нащадки жертв.

Автором багатофігурної композиції став відомий своїми героїко-романтичними пам’ятниками архітектор Михайло Лисенко (1906–1972) – за визнанням колег, надзвичайно талановитий, але разом із тим дуже лояльний до партійних бонз та уряду. Над монументом він працював разом зі скульпторами А.Вітриком, В.Сухенком, архітекторами А.Ігнащенком, М.Іванченком, В.Іванченковим. Творила група під невсипущим наглядом партійних чиновників, тож монумент було виконано «у належному політико-ідеологічному дусі». Зрозуміло, що про жоден єврейський типаж у ньому не могло бути й мови, навіть територію для меморіалу було навмисне «нейтралізовано» дистанцією близько півтора кілометра від справжнього місця трагедії. Відтак пам’ятник, котрий протягом десятиліть влада пропонувала вважати офіційним символом трагедії Бабиного Яру, насправді став символом омани, а також і відплати за неї тим митцям, котрі віддали свій талант на службу ідеології.

Тривалий час за лаштунками залишались усі перипетії, що супроводжували спорудження монумента. Цікаво, що у підготовленому скульптором Лисенком першому варіанті пам’ятник мав вигляд поховальної процесії, однак від цієї ідеї довелося відмовитися, позаяк вона не містила в собі ідеї «торжества життя над смертю». У наступному проекті, покладеному в основу всіх наступних варіантів, монумент являв фігуру оголеної молодої жінки зі зв’язаними за спиною колючим дротом руками: мати годувала груддю немовля, яке лежало на її колінах. За задумом автора, у такому вигляді композиція мала породжувати почуття ненависті до тих, хто принижує людину, і разом із тим нести в собі почуття любові і надії. Однак ідея не сподобалася партійним кураторам проекту, котрі наполегливо «рекомендували» художнику «посилити» акценти спротиву і боротьби з фашизмом. Відтак до жіночої фігури, тепер вже піднесеної на п’єдестал, митці додали традиційну для радянських пам’ятників плакатну групу – робітника, солдата і матроса перед розстрілом, із піднятими над головами руками зі стиснутими кулаками. Пізніше до скульптурної композиції додалися ще й нові фігури: праворуч від плакатної групи – молода жінка, що балансує на межі життя і смерті, з тильного боку – група з ридаючою над тілом старого дівчинкою, фігури двох оголених молодих людей, що падають униз разом із відколотими від монумента величезними валунами, символізуючи падіння розстріляних до яру. Для монумента було знайдено місце в серцевині неглибокого яру, на пропозицію архітектора Анатолія Ігнащенка конструкцію підвісили у повітрі. Аж тут, на завершальній стадії проекту, партійні цензори «прочитали» у створених природою шести відрогах яру, які входили до композиції монумента, «навмисно зашифровану» авторами зірку Давида. Негайно за рішенням політбюро три відроги яру було засипано. Відтак авторам довелося пожертвувати ще однією ідеєю: як рану землі, що кровоточить, засипати дно Бабиного Яру червоною смальтою, розмістивши поверх неї 350-метрову тернову гілку-світловод. Нарешті дійшло до того, що на вимогу партійних кураторів М.Лисенко був змушений накинути на оголену фігуру молодої матері українську сорочку. Коли монумент було споруджено, на ньому не знайшлося місця для прізвищ авторів. Це, втім, не врятувало їх від багатолітньої жорсткої критики з боку колег і широкої громадськості…

Попри неперервний політико-ідеологічний тиск у СРСР і реальні загрози, що на них наражалися спроби неупередженого висвітлення трагедії Бабиного Яру, ця тема хвилювала багатьох митців, заволодіваючи їхніми думками і серцем. Шляхи художників до теми Голокосту і Бабиного Яру та їхні творчі долі були різними: хтось, попри всі ідеологічні перепони, наполегливо і відкрито працював над цією темою, хтось намагався свої твори не тільки не афішувати, а й приховувати.

Яскравим прикладом цього був, зокрема, московський художник Олександр Тихомиров (1916–1995). У молоді роки він став жертвою кампанії переслідування «формалістів» і був змушений відійти від «високого мистецтва». Працюючи на Московському комбінаті декоративнооформлювального мистецтва, все життя малював портрети вождів для вуличного оформлення. Прославився своєрідним «рекордом» – величезним за розміром портретом Леніна (42 м х 22 м), котрий одного разу прикрасив будівлю МЗС на Смоленській площі. Коли у 1960-ті рр. про Бабин Яр заговорили на повен голос, це справило на художника таке велике враження, що він потайки й «у стіл» став готувати графічну серію робіт на цю тему. Тільки через 20 років, коли художник пішов із життя, онука знайшла в архіві діда папку з цими графічними аркушами. Виразний елемент малюнків Тихомирова – фігура людини: самотня або частина багатофігурної композиції, безплотна або могутня, різко динамічна або застигла. Зображуючи людське тіло, його пластику і жести, деформуючи форми, представляючи контрасти білого і чорного, художник передає нелюдський біль, страждання і відчай. Графіка Олександра Тихомирова насичена й почуттям скорботи за загиблими у Бабиному Ярі.

Глибоко зануреним у тему Голокосту і трагедії Бабиного Яру був уродженець Дніпропетровська, талановитий скульптор Вадим Сидур (1924–1986). Митець був абсолютно позбавлений страху стати «незрозумілим» й ігнорував «закони» соціалістичного реалізму, не боявся збентежити традиційний погляд «совєтських людей» на образотворче мистецтво. Не дивно, що Вадим Сидур також став жертвою кампанії проти «формалістів». Пізній період своєї творчої біографії митець з гумором визначав «Труна-арт» (змушений був заробляти на життя створенням надмогильних пам’ятників). Попри це, у влади не було жодних шансів змусити митця збочити з обраного ним раз і назавжди неординарного, самобутнього, разюче незалежного і безкомпромісного шляху.

За життя роботи Вадима Сидура не експонувалися – шанувальники могли побачити витвори митця лише в його майстерні. Вражаючими є його роботи «Поранений» (1963), «Розпач» (1963), «Пам’ятник загиблим від насильства» (1965), «Треблінка» (1966). А створена 1965 року скульптура «Бабин Яр» (168х117х70 см) стала одним із найвизначніших творів майстра. Оманливий нігілізм філософа, його іронічно-критичне ставлення до навколишнього суспільного ладу не поширювалося на роботу над темами війни, життя і смерті. Він шукав відповіді на одвічні питання «Хто ми?», «Звідки?», «Куди йдемо?». Майстер не відмовляв собі у спокусі експериментувати з формою, зайнятися суто формальними пошуками. У скульптурі «Бабин Яр» ці пошуки втілилися у високому ступені узагальненості образів, зображенні людської трагедії без зайвого реалізму і пафосу. Надзвичайно скупими, якщо можна так сказати про дерево, «лапідарними» засобами майстер змушує небайдужого глядача відчути повною мірою трагічність однієї з найстрашніших трагедій ХХ століття. У 1960-ті – на початку 1970-х рр. серію графічних і живописних робіт на тему трагедії Бабиного Яру підготував Йосип Вайсблат (1893–1979). Доля художника, уродженця Києва, який походив з родини головного рабина міста, видатного богослова а-рав-а-Гона, була непростою. Майже 20 років свого життя він віддав одноманітній роботі з трафаретами вождів та оформленню совтрестів. На початку 1951 р. його заарештував НКВС із характерним звинуваченням – «вороже налаштований до радянської влади, переконаний націоналіст, протягом низки років проводив серед своїх знайомих антирадянську агітацію наклепницько-націоналістичного характеру» (серед інших, доказами антирадянських настроїв слідчі вважали записи у щоденнику художника «1948 рік – негласна директива», 1949 рік – звільнення з роботи євреїв). Був відправлений у ГУЛАГ на 10 років, однак після смерті Сталіна реабілітований і повернувся до Москви, де нарешті дістав можливість зайнятися творчістю.

Бабиному Яру художник присвятив цілий цикл своїх робіт, намагаючись осмислити цю трагедію через образи жаху, болю, суму і… любові.

«Треба зупинити на час свою тему “Бабин Яр” <...> – писав майстер у щоденнику. – Мене зараз хвилює тема про неминуще, те, що може заповнити людське життя. Любов. У кращому і різному розумінні цього явища. Потяг статей, материнська любов, людська любов.

Щоправда, трагедія “Яру”, безперечно, має безпосередній стосунок до теми про любов. Адже любов позначається і на трагедії. Це мене дуже хвилює і цікавить. Ця тема – безкінечна. Вона, щоправда, одвічна в поезії, в музиці, в літературі і в мистецтві. Ось тут є те, над чим попрацювати, щоб знайти вирішення образу. Цю тему слід розуміти дуже широко <...> любов-ворожнеча, любов-ненависть, любов-вивищення над смертю, горем, відчаєм <...>.

Ось у цій темі можна знайти свій, дуже виразний образ і його втілення. Образ <...> не дрібний, не сентиментальний, епічний і всеосяжний...

Потім мене цікавить тема смерті. Але знову-таки, не зовнішній бік, а зіставлення – ти вмираєш, а всі і все залишаються <...>».

Перш ніж приступити до основної роботи над циклом «Бабин Яр», художник створив безліч етюдів та ескізів. Вочевидь у вирішенні майстром живописних полотен позначилася його праця в галузі скульптури. Центральне полотно серії «Бабин Яр» (1962) виконане з монументальною узагальненістю. Але, напевне, ще сильніше, майже шокове враження справляє невеличка графічна робота художника «Перед розстрілом»: на групу оголених, виснажених людей спрямовані дула гвинтівок, єдиний їхній захист – весільний єврейський балдахін – хупа, вінчання поєднує шлюб зі смертю. У цій роботі з усією очевидністю виявляються безпорадність, беззахисність одних людей перед темною, безглуздою жорстокою силою інших.

Київський художник Григорій Синиця (1908–1996; через звинувачення в українському буржуазному націоналізмі замовчуваний і зацькований владою, змушений був переїхати з Києва у Кривий Ріг) у 1941 році сам ледь не загинув у Бабиному Яру, тому ця тема не давала йому спокою до кінця життя. У 1960 році він створив два варіанти живописного полотна «Бабин Яр», одне з них кольорове, друге, меншого розміру, прямокутне, вертикально зорієнтоване, на якому лише дві постаті – мати й дитина; воно приголомшує глядача суворим аскетизмом, відчуттям приреченості, неприкритою правдою. До теми Бабиного Яру художник звертався також у фресках, якими захопився наприкінці 60-х років ХХ ст.

Наприкінці 1970-х рр. відчув потребу звернутися до теми Бабиного Яру уродженець Києва, художник Юхим Симкін (1915–2001). У вересневі дні 1941 р. в Києві загинули родичі митця, сам він на війні втратив руку. Тема війни завжди відігравала вагому роль у творчості майстра. Його полотна «Бабин Яр» (1979), «Перед розстрілом у Бабиному Яру» (1980), сповнені драматизму і відчуття скорботи та болю втрат, представляють уявлення майстра про добро і зло, милосердя і жорстокість, про справжню ціну людського життя.

Ніколи не припиняв працювати над тематикою Бабиного Яру згадуваний вище Василь Овчинников. У 1974 р. на персональній виставці в Музеї західного та східного мистецтва (до неї майстер не дожив 9 днів) експонувалася його серія «Окупанти в Києві» – своєрідне продовження знищеної серії «Бабин Яр». На центральному полотні «За годину до розстрілу» – серед групи оголених перед убивством жінок, на порозі смерті молода мати годує немовля. Інше з полотен – «Дорога приречених» – фактично стало відтворенням однойменного з серії 1946 року.

Ще один художник, Михайло Звягін (народ. 1931), прийшов до теми Бабиного Яру, намагаючись філософськи осмислити проблему зла і страждань. Батько Звягіна загинув на війні, а сам він у дитинстві пережив блокаду Ленінграда. Почавши працювати над ескізами в першій половині 1970-х рр., художник поступово відмовився від реалістичної манери письма.

Знаковим є написане художником метафоричною живописною мовою полотно «Бабин Яр» (1981–1985). Майстер представляє жахливу картину катування людського духу і нищення людської плоті, протиставляючи людям кровожерливих звірів, які уособлюють всесвітнє зло. В помаранчево-червоних сполохах, які викликають почуття тривоги, що насувається, злісні, ікласті тварини, подібні до виплодків пекла, пожирають і катують нещасних жертв. Угорі, на передньому плані – шибениця з повішеною людиною; мірою того, як погляд опускається до середини і нижньої частини картини, виникає відчуття дедалі більшого занурення в яму, могилу, пекельну безодню, де страждають і задихаються іще живі люди. Доля цього масштабного (площа картини 8 кв. м) полотна, як і самого художника, за совєтської влади складалася не просто: на підставі «неактуальності» теми і «неадекватної» манери письма його не приймали до показу на виставках аж до 1990 року.

Так само трагічною за совєтських часів була доля ще одного визначного витвору А.Рибачук і В.Мельниченка, який увійшов в історію українського мистецтва як проект «Стіна» («Парк пам’яті»). Зведена на Байковому цвинтарі, стіна розвивала ідеї конкурсного проекту 1965 р. на спорудження меморіалу в Бабиному Яру: життя тіла тимчасове, дух – вічний. Але задум художників зайшов у непримиренну суперечність з владою та її комуністичною матеріалістичною ідеологією й естетичними нормами соцреалізму. В 1981 р. за вказівкою ЦК КПУ рельєфи знищили, заливши стіну шаром бетону.

Суттєві зміни у меморіалізації та образотворчих презентаціях трагедії Бабиного Яру намітилися лише після проголошення державної незалежності України. 29 вересня 1991 р., у 50-ті роковини масового розстрілу євреїв, у Бабиному Ярі на державне замовлення було споруджено пам’ятник скорботи «Менора» (світильник). Композиційно його було доповнено вимощеною плиткою «Дорогою скорботи», яка простягалася від нього до колишньої контори єврейського кладовища. Автором «Менори» став уродженець Кам’янця-Подільського, один із найсвоєрідніших художників українського андеграунду Яким Левич (народ. 1933), у творчому союзі з архітектором Ю.Паскевичем, художником О.Левичем, інженером Б.Гіллером.

Форма пам’ятника скорботи проста і лаконічна. Рельєфи на гілках Менори – сюжети з історії єврейського народу. Як символ зображення Менори обрано не випадково: Менора (івритом – מְנוֹרָה , буквально «Світильник») – золотий семистовбурний світильник, який, за Біблією, переховувався в Скинії Завіту під час сорокарічного поневіряння євреїв пустелею, а потім в єрусалимському Храмі – як у Першому, так і у Другому. Отже, Менора є одним із найдавніших символів юдаїзму і єврейським релігійним обрядовим атрибутом. У наш час зображення Менори (поряд із Зіркою Давида) є найпоширенішим національним та релігійним єврейським символом. Менору зображено на гербі Держави Ізраїль. У січні 2001 р. пам’ятнику вклонився президент Ізраїлю Моше Кацав. За його сприяння та за його ініціативою біля пам’ятника було встановлено меморіальну плиту.

Під час міжнародного кінофестивалю «Бабин Яр. Нетерпимість», який відбувався у вересні 1991 року в київському будинку Спілки кінематографістів, відомий авторський тандем А.Рибачук і В.Мельниченко (АРВМ) представив низку тематичних гобеленів-аплікацій для оформлення залів. Відгуки були захоплені, але самі митці залишилися невдоволені. Вони відчували, що пласка поверхня аплікації неспроможна передати глибину задуму, котрий до того ж вимагав для свого втілення більш «вічного» матеріалу. Епітет «вічний» і підказав вирішення – овеча вовна, одяг з якої носили біблійні пророки, з якої виткано плащаницю Христа. Так у художників виникла ідея створити гобелен «Коли руйнується світ», який підхопив тему Бабиного Яру.

Робота подружжя над гобеленом тривала довгих шість років, твір коштував авторам титанічних зусиль. Автори виткали полотно (заввишки 4,5 м, завширшки 2,5 м) вручну, самостійно втілюючи розроблені ескізи – професійні ткалі не взялися за таку роботу.

Гобелен майже монохромний. У композиції переважно використано ахроматичні кольори – чорний і білий. Юрій Каплан так охарактеризував цей дивовижний витвір мистецтва:

«Центр композиції – майбутня мати, якій не судилося стати Мадонною.

Первісток її ще в утробі, а живіт її показано, як на пекельному технічному кресленні жахливого плану – в розтині. І ми зустрічаємось поглядом із квадратними перевернутими очима немовляти, якому ніколи не побачити білий світ – лише темряву Катастрофи. Чорний німб з волосся навкруг голови, де кожна окрема волосинка стирчить, нагадуючи волаючий знак питання. Тонкі руки матері інстинктивно намагаються загородити дитину, їхній неприродний вигин нагадує надламану квітку єврейських мацев. Узагалі, в гобелені немає безпосередньої єврейської символіки – семисвічника, зірки Давида. <…> Величезні очі, які ніби “попливли” від обличчя в різні боки: графічний еквівалент – срібні риби (найдавніший біблійний символ), очі на прекрасному обличчі Мадонни. Іще дві пари очей бентежного погляду, неспроможного увібрати в себе весь жах того, що відбувається. Химерно вигнуті тіла, які провалюються в безодню, нагадують літери івритського алфавіту, з яких складається страшна назва – Бабин Яр».

Гобелен «Коли руйнується світ» – відображення загальнолюдської трагедії, однак певні виразні елементи (зокрема, введені до композиції івритські літери) нагадують про те, що саме євреї стали головними жертвами Бабиного Яру. 2002 року гобелен було представлено у новому приміщенні Посольства Федеративної Республіки Німеччини в Києві.

У 1990-ті роки до теми Голокосту звернувся відомий художник Ісаак Тартаковський (1912–2002). Висвітлюючи тему геноциду єврейського народу, майстер створив полотна «Останній шлях», «Євреї у полоні», «Євреї і політруки, виходь!», «Світова скорбота», «Менора». Пензлю художника також належать портрети мученика Бабиного Яру Я.Капера, Праведниці Миру О.Рожченко та ін. У картині «Сльози Бабиного Яру» (1992) художник використовує Менору як символ єврейського народу. Здавалося б, звернення до загальноприйнятих символів може бути сприйняте як кліше, трафарет. Одначе у даному разі Менора не сприймається як банальне, стереотипне рішення: реальність, символіка, фантасмагорії переплелися у майстерно написаному полотні.

Новизною, творчими експериментами вражають роботи Стефана-Арпада Мадяра (народ. 1951) – художника, вченого-колориста. Основний напрямок наукових досліджень і художнього пошуку майстра – корегування, за допомогою колористики, психофізіологічного стану людини в екстремальних умовах та у повсякденному житті. Диптих майстра «Бабин Яр» став продовженням експериментів із кольором: використовуючи тонкі колірні і тональні відносини у майже реалістичному пейзажі, Мадяр ніби відкриває дорогу в потойбічний світ. Крізь хитросплетіння гілок «Дерева життя» виникають обличчя людей, проявляючи новий, утаємничений сенс. Друга частина диптиха – медитативна й безпредметна. Київський художник-пейзажист Григорій Мінський (1912–2013) представляє реалістичний пейзаж, на тлі якого пам’ятник «Загиблим у Бабиному Яру» – тільки колорит навіює смуток, що відповідає сюжету. Напружені кольорові і тональні відношення, динамічність композиції створюють відчуття трагічності в роботі «Вічний поклик» (друга назва цієї роботи – «Бабин Яр») київського художника Гернадія (Германа) Гольда (народ. 1933). На картині з чорної глибини відчаю іде назустріч своїй смерті старий, що тримає на руках бездиханні тіла двох дітей. Особливий емоційний акцент вносять у розробку теми «Бабиного Яру» жінки-художниці. Серед них вирізняється робота «Бабин Яр» Ольги Петрової (народ. 1942). Центральний елемент композиції полотна – шестикутна Зірка Давида, яка завдяки напруженості тональних і кольорових співвідношень підсилює динамічність композиції. Авторці, хоч і без фігуративних зображень, цілковито вдалося передати трагічність теми. Невеличка робота (48х54 см) Тетяни Ільїної «Яр» вирізняється тим, що її виконано у незвичній техніці емалі. Експресія, напруженість, динамічність композиції викликають сум’яття і тривогу, сприйняттю теми не перешкоджає декоративність вирішення.

Одним із найвідоміших авторів мистецьких творів про Голокост, зокрема і про трагедію Бабиного Яру, є київський художник, а нині – громадянин США Михайло Туровський (народ. 1933). Майстер створив серію про Голокост із шістдесяти восьми робіт. Кілька з них спеціально присвячені Бабиному Яру. Серія експонувалась у найбільших музеях Європи та США, а 2001 року – вперше в Національному музеї образотворчого мистецтва України. Чудовий рисувальник, художник тонко розуміє природу кольору і вміло користується ним. Недарма французькі мистецтвознавці, виховані на імпресіоністах та постімпресіоністах, захоплюються його живописом. Окрім професійних якостей, у роботах митця є те «нетерпіння серця», яке підмінити, імітувати не можна жодними засобами. Серія Туровського привертає особливу увагу на всіх вернісажах занадто реалістичним зображенням страждань жертв, які згорають у вогні Голокосту. Майстерність автора в деяких аркушах переважає міру, якої необхідно дотримуватися, змальовуючи людські страждання. Зайвий натуралізм часто справляє враження, протилежне бажаному. Тим не менше, полотна Туровського, безперечно, посідають належне місце в ряду найвизначніших творів, присвячених Шоа і Бабиному Яру.

Трагедія Бабиного Яру не могла залишити байдужим київського художника Михайла (Мойсея) Глейзера (народ. 1946), який нині мешкає у США. Київський мистецтвознавець Сергій Папета у своїй статті про Глейзера зауважує, що творчий шлях митця у совєтські часи складався досить успішно. Справді, вже у 1980 р. створену Глейзером низку ілюстрацій до романів письменника з Литви Григорія Кановича закупив відділ графіки московського Музею ім.Пушкіна. Одну з книжок трилогії Григорія Кановича «Свічки на вітрі», що її проілюстрував Глейзер, було присвячено темі Голокосту в Литві. Художник, як правило, працює у складній, побудованій на найтонших тональних і кольорових нюансах гамі: сіро-коричневій, вохристій. Відкриті, локальні кольори нечасто з’являються в його роботах. Він пояснював це станом своєї душі. У США художник створив масштабне полотно «Бабин Яр», яке складають дев’ять фрагментів. У цій роботі немає зайвої екзальтації та драматичного напруження. Люди зникають у туманному серпанку, як трава, як вітер, крізь який вони пробиваються назустріч смерті. Мірою того, як зникають люди, небо забарвлюється червоним. Уперше робота «Бабин Яр» експонувалася у виставковому залі Хасідік Арт Інституту у Брукліні (Нью-Йорк) у травні 1992 року. Це одна з найкращих робіт американського періоду Михайла Глейзера.

Насамкінець відзначимо, що тема Бабиного Яру хвилює також юних художників України, які роблять перші кроки в осягненні азів мистецтва.

Одна з учасниць організованого Українським центром вивчення історії Голокосту щорічного Всеукраїнського конкурсу робіт «Історія та уроки Голокосту школярка Ольга Новак у своєму творі впливає на емоції глядача як за допомогою наративу, так і виразними засобами образотворчого мистецтва. У сучасні реалії (вхід у метро) вторгаються Тіні минулого, документальність малюнку надає напис на тунелі «Метро Дорогожичі». Зображені на малюнку діти-примари зворушливі і трагічні водночас. Для глядача вони цілком реальні, але перехожі, повернуті спиною до глядача, їх не можуть бачити. М’яке, тепле світло випромінюють діти-прибульці з минулого, діти, які трагічно загинули у Бабиному Ярі. Сучасники-дорослі йдуть туди, де тривожне синьо-свинцеве небо і провалля в темряву.

Роботу побудовано на розмаїтті нюансів кольору і тону, з м’яким, тонким гумором промальовано дитячі фігури. Твір юної художниці впливає на емоції, почуття, розум глядача, створені нею образи приваблюють своєю достовірністю, викликають щемливе почуття співпричетності до оприявнених на малюнку подій.

Підсумовуючи побіжний огляд творчих праць художників, скульпторів, монументалістів, які в різні часи долучилися до висвітлення тематики трагедії у Бабиному Ярі, можна побачити, як багато за велінням душі і сумління було зроблено для донесення до суспільства правди про цю трагедію, стає зрозумілим і те, як багато можна ще зробити для збереження пам’яті про Бабин Яр і обстоювання гуманістичних цінностей, важливих для всього людства.

Література

Александр Тихомиров. Не предавая забвению… [Електронний ресурс. – Режим доступу: cultobzor.ru]

Дробязко Л. Бабий Яр. Что? Где? Когда? – К., 2010.

Евстафьева Т. Бабий Яр: послевоенная история местности // Бабин Яр: Масове убивство і пам’ять про нього. Матеріали міжнародної наукової конференції 24–25 жовтня 2011 р. м. Київ. – К.: Український центр вивчення історії Голокосту, 2012, с. 32– 82.

Каплан Юрий. Гобелен плача // Еврейский обозреватель, 21/40, 2002, ноябрь.

Климова И. Встречайте – Туровский // Еврейский обозреватель, 9/28, 2002, июнь.

«Когда рушится мир...»: книга-реквием – книга-памятник / А. Рыбачук, В. Мельниченко. – К.: Редакційно-видавниче підприємство «Югінформ», 1991.

Лысенко Л. Две монументальные истории. [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://izin.com.ua/monumental-stories/]

Некрасов Виктор. По обе стороны океана. Записки зеваки. – М.: «Художественная литература», 1991.

Нісайон (Випробування). Єврейська тема в творах сучасних художників України. – К.: СП «Мебіус-КБ»-Союзінформ, 1994.

Овчинникова О. Василь Овчинников зробив перші у світі роботи, присвячені трагедії Бабиного Яру. 1997 р. // ЦДАМЛМУ, ф. 727, оп. 1, од. зб. 105, арк. 1, 5, 6.

Платонов В. Бабий Яр: трагедия о трагедии // Зеркало недели, 1997, 26 сентября.

Рудзицкий А. «Искать, дерзать, мыслить». Дело художника Иосифа Вайсблата (По материалам архива НКВД-КГБ). [Електронний ресурс. – Режим доступу: aej.org.ua]

Сидур М. Вадим Сидур. Московский государственный музей Вадима Сидура. – М.: ООО Полигон-пресс, 2004.

Скляренко Г., Левич Я. Живопис на перехресті часу. – К.: «Дух і Літера», 2002.

Скляренко Г. Зіновій Толкачов. – К.: «Дух і Літера», 2005.

Федоровський Д. Баб’ячий Яр (В майстерні художника В. Овчіннікова) // Радянське мистецтво, 1947, 30 липня.