Статті
В. Нахманович. Бабин Яр: місце пам’яті у пошуках майбутнього
Віталій Нахманович. БАБИН ЯР: МІСЦЕ ПАМ’ЯТІ У ПОШУКАХ МАЙБУТНЬОГО
23 грудня 2015 р. на нараді у Київській міській державній адміністрації мер міста Віталій Кличко проголосив:
«Наступного року виповнюється 75 років трагедії Бабиного Яру. Проте досі не було зроблено нічого, аби створити меморіал та увіковічнити пам’ять про загиблих. Я вважаю, моя місія як мера столиці – реалізувати проект будівництва меморіалу пам’яті жертв Бабиного Яру!»
Рівно трьома місяцями по тому, 23 березня 2016 р., виступаючи на засіданні уряду, прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк повідомив, що до 75-річчя трагедії (29 вересня 1941 р.) у Бабиному Яру буде споруджено Алею Праведників та Алею Мучеників.
«Необхідно нарешті перейти від розмов, які точилися два десятки років, до того, щоб побудувати ці дві алеї і увічнити пам’ять жертв трагедії Бабиного Яру. Це свята справа, і ми повинні це зробити!» – заявив він.
Щодо розмов з Яценюком можна погодитися. Ось як готувалася країна до попередньої круглої дати в історії Бабиного Яру.
5 липня 2011 р. Верховна Рада України затвердила постанову «Про відзначення 70-річчя трагедії Бабиного Яру», якою, зокрема, передбачалося:
– передати Національному історико-меморіальному заповіднику “Бабин Яр” будинок за адресою вул. Мельникова, 44, де має бути влаштована його дирекція та тематична фотовиставка;
– забезпечити фінансування розробки генерального проекту розвитку Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр”, до якого включити такі елементи:
– Науково-просвітницький центр “Спадщина”;
– пам’ятник жертвам погромів».
Очікування директора згаданого заповідника, Бориса Глазунова, були скромнішими. В одному з інтерв’ю він розмірковував:
«Дуже хотілось би встигнути зробити до 29 вересня [2011 р. – В. Н.] хоча б дві принципово важливі справи: відремонтувати великий пам’ятник та побудувати Алею праведників <…>. Сьогодні ми хочемо огородити нашу територію <…>. Ми хочемо привести її до належного стану, хочемо почати будувати перші музейні об’єкти. Зрозуміло, ми б хотіли, щоб згодом було побудовано повноцінний музейний комплекс, щоб було зібрано й увічнено імена тих, хто загинув у Бабиному Яру».
Не пасла задніх і єврейська громадськість. Голова Наглядової ради Фонду пам’яті «Бабин Яр» проголосив:
«Третього жовтня поточного [тобто 2011-го. – В.Н.] року президент України Віктор Янукович разом із керівниками благодійної фундації “Бабин Яр” покладе камінь до фундаменту меморіального комплексу.
За затвердженим проектом усю площу – близько 2 гектарів – буде покрито величезним талесом1, а у середині нього буде знаходитися музей. Поруч на 4 гектарах ми плануємо висадити 32 тис. дерев, на кожному буде табличка з іменем людини, розстріляної у Бабиному Яру. У центрі буде величезне меморіальне дерево в пам’ять тих тисяч і тисяч людей, імена яких поки встановити не вдалося».
Одразу зазначимо: нічого (!) із запланованого п’ять років тому реалізовано не було. Не було навіть огороджено територію Національного заповідника. Що буде реалізовано з озвученого цього, 2016 року, наразі невідомо. Але помилкою було б вважати, що вже 75 років посеред Києва лежить чорне провалля давнього яру, наповнене кістками та попелом десятків тисяч розстріляних. Лежить, усіма забуте, жодним чином не позначене і не увічнене… Усе навпаки. Бабиного Яру, того яру, що бачив два роки нацистського терору, не існує вже півсторіччя. А на місці, де він колись був, та на великій території навколо нього поставлено вже три десятки пам’ятників і пам’ятних знаків, що відзначають, напевно, всі можливі аспекти трагічних подій, що відбувалися тут під час війни та після неї. Але попри це і прем’єр-міністр, і мер Києва, і численні громадські активісти в Україні та поза її межами вважають, що пам’ять Бабиного Яру досі гідно не увічнено. А якщо так, марно сперечатися і переконувати, що все гаразд. Набагато важливіше розібратися, чому так сталося і чи можна нарешті цьому дати раду.
Повоєнний Бабин Яр як місце пам’яті
Совєтську добу визначало зіткнення між прагненням громадськості вшанувати пам’ять про єврейські жертви нацистів і коливанням влади між бажанням взагалі знищити сам яр та спробою накинути штучну пам’ять про знищених тут безликих «мирних радянських громадян». «Фізичним», так би мовити, наслідком цього, зважаючи на очевидну несумірність сил, став насамперед замив Бабиного Яру у 1950-ті роки пульпою з Петровських цегельних заводів. Це призвело до сумнозвісної Куренівської катастрофи 13 березня 1961 р., коли, прорвавши хистку дамбу, пульпа ринула на прилеглий район, знищила трамвайне депо ім.Красіна і затопила житлові будинки. Жертвами стали 145 осіб за офіційними даними або близько 1,5 тис. за підрахунками вже сучасних дослідників, а сумний літопис Бабиного Яру поповнився ще однією трагедією.
У подальші десятиріччя через засипаний Яр було прокладено нові вулиці, а прилеглі кладовища – Єврейське, Кирилівське православне, Караїмське, Магометанське та Братське – було закрито, зруйновано та значною мірою забудовано. А зведення 1976 р. помпезного та позбавленого смаку пам’ятника «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру» супроводжувалося знищенням чотирьох із семи приярків, що залишалися у самому верхів’ї Яру (за неофіційними чутками, хтось з можновладців угледів у них натяк на Менору – єврейський ритуальний семисвічник).
Коротка перехідна доба в історії Бабиного Яру збіглася з такою самою перехідною добою в історії України. Це фактично два роки – 1990–1991 рр., – коли Україна стрімко пройшла шлях від екологічних мітингів через Революцію на граніті до референдуму про незалежність. Цей період було позначено щирою співпрацею представників усіх національних спільнот, коли і національно орієнтована українська громадськість, і стара комуністична влада, що незабаром перетворилася на владу нової незалежної України, прагнули національної злагоди у суспільстві. Для Бабиного Яру цей час був позначений спільним ушануванням пам’яті єврейських жертв як єврейською й українською громадськістю, так і очільниками держави на чолі з Головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком. 1991 р. тут також постало два нових пам’ятники – Менора, в пам’ять єврейських жертв, і пам’ятний знак в’язням Сирецького концтабору.
Слід зазначити, що вже ці два пам’ятники несли в собі зав’язки подальших топографічних фальсифікацій та смислових конфліктів. Менору було поставлено на ділянці, що спочатку була частиною Кирилівського православного, а згодом (після його закриття) – Єврейського кладовища. Але не це було головною проблемою. Річ у тім, що місце її розташування (осторонь Бабиного Яру) обрав тодішній провідний діяч у галузі увічнення пам’яті єврейських жертв нацизму, голова Ради Радянського (згодом – Республіканського) громадського історико-освітнього центру «Бабин Яр», кінодраматург, публіцист та дослідник-аматор Олександр Шлаєн. Саме його дослідницька діяльність призвела до хиб ного висновку щодо місця розстрілів, а відтак і останнього шляху євреїв 29 вересня 1941 р. – через Єврейське кладовище до урвища за ним. Відтак над урвищем було поставлено бронзову Менору, а до неї, прямо через могили зруйнованого Єврейського кладовища, прокладено т. зв. «Шлях скорботи» (саме вздовж нього тепер планують створити Алею мучеників).
Що стосується пам’ятника в’язням Сирецького концтабору, то його було поставлено у Сирецькому парку, на розі вулиць Шамрила та Ризької. Не тому, що там справді під час війни розміщувався табір, а тому, що на той час з’явилася загроза забудови самого парку, і в такий спосіб місцеві мешканці намагалися його захистити.
Щодо смислів, то Менора виразно апелювала до єврейської національно-релігійної традиції, як за самою формою пам’ятника, так і за словами з Біблії, написаними українською та івритом на двох кам’яних брилах, що стоять обабіч неї: «Голос брата твого волає до мене з землі». Натомість на пам’ятнику жертвам Сирецького концтабору вміщено класичний совєтський напис: «На цьому місці під час німецько-фашистської окупації за ґратами Сирецького табору замордовано десятки тисяч радянських патріотів». Того ж року на давнішому совєтському пам’ятнику з’явилися дві нові плити, що російською та їдишем повторювали існуючий український текст: «Тут у 1941–1945 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва і військовополонених». Цей «реверанс» у бік євреїв, що досі прикрашає пам’ятник, має абсолютно сюрреалістичний характер, адже залишається незрозумілим, чому з усіх мов, якими розмовляли нещасні «громадяни міста Києва і військовополонені», обрано саме їдиш.
Добу Незалежності для Бабиного Яру позначено, з одного боку, нечуваною активністю різноманітних громадських організацій, неформальних груп і місцевої влади з метою увічнення пам’яті «власних» жертв, а з другого, практично повним відстороненням держави від активної участі у цьому процесі. При цьому, за позірного офіціозного вшанування пам’яті жертв 29 вересня кожного року, влада фактично потурає всім проектам комерційної, господарської та меморіальної забудови Яру та прилеглих кладовищ. Створення Історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» ситуацію жодним чином не змінило.
Щоб систематизувати ту мозаїку пам’ятних знаків та пам’ятних практик, що повнить сьогодні Бабин Яр та прилеглу територію, ми маємо спершу зробити стислий огляд актуальних міфологій, пов’язаних з історією Другої світової війни та Голокосту.
Перше місце за впливом, напевно, досі посідає постсовєтська міфологія. Підкреслимо це визначення, оскільки, скажімо, українська постсовєтська міфологія в істотних моментах відрізняється як від класичної совєтської, так і від сучасної російської міфології, хоча, безумовно, тісно пов’язана з ними. Пов’язує ці міфології центральне місце, яке посідає в них Велика Вітчизняна війна як подія, що була і залишається трансцендентною метою, сенсом і виправданням усієї історії совєтських часів, а також основним мотивом збереження надалі совєтської системи.
Відмінність між совєтською й усіма постсовєтськими міфологіями стосується саме теми Голокосту. Совєтська міфологія не просто ігнорувала Голокост, а жорстко забороняла й карала за будь-які спроби з боку громадськості увічнити пам’ять його жертв. Антисемітизм як незмінна складова повоєнної совєтської політики був тут навіть не основною причиною. Визнання винятковості трагедії євреїв під час війни порушувало тезу про те, що нацистський терор було спрямовано передовсім проти слов’янських народів, які й зазнали наймасштабніших втрат. Жертви мали бути розподілені «справедливо» між усіма «братніми народами Радянського Союзу» відповідно до їхньої частки у складі населення.
Логічного розвитку цей підхід набув у сьогоднішній Росії, де минулого року на найвищому рівні було проголошено, що саме РСФСР зазнала найбільших втрат у ході війни і саме зусиллями «росіян» війну було виграно. Очевидно, цей момент є точкою біфуркації, за якою природним шляхом мають нарешті розійтися російський і український постсовєтські міфи про Велику Вітчизняну війну.
Але щодо подій Голокосту ці постсовєтські міфи мають багато чого спільного. Основними їхніми тезами є такі:
– саме Совєтський Союз як єдиний послідовний противник «німецького фашизму» від початку Великої Вітчизняної війни ніс визвольну місію на всіх окупованих нацистами землях, і саме йому мають завдячувати євреї, що пережили Катастрофу;
– Совєтський Союз був узагалі єдиною державою, яка щиро прагнула врятувати євреїв, тоді як решта учасників війни в той чи інший спосіб намагалися євреїв знищити або залишалися байдужими до їхньої долі;
– Червона армія врятувала від смерті євреїв, що залишилися живими на окупованій території колишнього СССР і держав Східної Європи, зокрема у нацистських таборах смерті на території Польщі.
Очевидно, що ми маємо справу з намаганням експлуатувати дві особливості сучасного західного суспільства: новітню увагу до теми Голокосту і застарілі ліві симпатії значної частки інтелектуалів. Разом із тим у такий спосіб перекидається місток до Держави Ізраїль та єврейської спільноти, яка має свою міфологію Катастрофи.
Єврейський історичний міф виходить з концепції народу-жертви, що в усі часи зазнавав невмотивованих переслідувань. Щодо Голокосту він складається з таких тез:
– Голокост є закономірним наслідком та апогеєм багатовікового європейського (зокрема християнського) антисемітизму;
– Голокост у відомих нам масштабах був би взагалі неможливим без масової підтримки його організаторів з боку неєврейського населення;
– масштаби Голокосту на землях Східної Європи, зокрема в Україні, є наслідком «генетичного» антисемітизму місцевого населення і націоналістичних рухів. В Україні він безпосередньо пов’язаний з традиціями погромницького руху XVII–XX ст. і підживлювався антиєврейською ідеологією і практикою ОУН–УПА (хоч би що стояло за цією фантомною сполукою).
Дивним чином ця єврейська міфологія стає вагомою підтримкою для новітньої німецької міфології Голокосту. Її поява цілком зрозуміла з погляду масової психології. Очевидно, суспільна свідомість не здатна тривалий час існувати з постійним комплексом історичної провини. Засобом позбавлення від нього стає перерозподіл відповідальності за Голокост, посідає дедалі більше місце поряд з офіційною позицією визнання загальнонімецької провини у нацистських злочинах. Ця нова концепція ґрунтується на двох прийомах:
– відсунення на задній план провідної ролі саме нацистського Райху у здійсненні Голокосту на окупованих територіях;
– перенесення основного акценту на участь в антиєврейських злочинах українських, литовських та інших поліційних підрозділів, а також націоналістичних збройних формувань.
З українського погляду очевидним є те, що всі три зазначені міфології збігаються у своїй антиукраїнській спрямованості, оскільки намагаються покласти основну провину за долю місцевих євреїв на українців узагалі та їхні політичні та збройні формування зокрема. Це призвело до формування ще в повоєнні часи в еміграційному середовищі українського міфу про Голокост. Після досягнення незалежності його було акцептовано значною частиною українського суспільства і включено до загальної міфології українсько-єврейських взаємин. Вона складається з низки тез:
– євреї в усі часи виступали на боці поневолювачів України (Польщі, Росії);
– з часів більшовицького перевороту євреї були опорою нового режиму, з них складалася непропорційно велика частка партійного, совєтського та карального апаратів СССР, тож вони несуть головну відповідальність за всі злочини комуністичної влади;
– у міжвоєнній Польщі євреї не підтримували визвольних змагань українців, а під час приходу Червоної армії 1939 р. радо її зустріли й висловили найвагомішу підтримку новій владі;
– українському народові ніколи не був притаманний антисемітизм;
– погроми XVII – початку XX ст. були стихійною відповіддю на зловживання євреїв;
– основну частку погромів під час громадянської війни та визвольних змагань здійснювали неукраїнські сили, а українські провідники, зокрема Симон Петлюра, усіляко намагалися їх припинити;
–ОУН–УПА (тут зазвичай ідеться про відповідні бандерівські структури) не були антиєврейськими організаціями і жодною мірою не дотичні до винищення євреїв;
– місцеве населення всіляко допомагало євреям рятуватися, а роль «української» поліції у реалізації нацистами своїх антиєврейських планів невиправдано перебільшена.
Крім зазначених, існує ще низка міфологій, пов’язаних із груповою історією спільнот, що сьогодні залишаються на узбіччі суспільно-політичного процесу в галузі історичної пам’яті, як-от роми, православні тощо.
Щоб зрозуміти, чому досягнення справжнього порозуміння та співпраці між різними акторами на цьому полі досі залишається примарним, слід усвідомити засадничий героїчно-жертовний дуалізм будь-якої з окреслених вище міфологій: «наша» боротьба завжди була справедливою та шляхетною, а «наші» жертви завжди були найбільшими та найбезневиннішими. Очевидно, що за таких настанов «чужі» жертви можна терпіти, але жодним чином не ставити на один щабель з «власними». Щодо «чужого» героїзму, то він часто-густо є взагалі неприйнятним для вшанування, адже цілі «чужої» боротьби занадто часто не збігалися з цілями «нашої».
Погляньмо тепер, як ця «мапа віртуальної історії» відбивається на реальній мапі Бабиного Яру.
Совєтську спадщину представлено насамперед старим великим пам’ятником 1976 р. Причому наявність на ньому табличок українською, російською та їдишем цілком органічно сприймається не в дусі сучасної західної толерантності, а саме совєтської «дружби народів». Не випадково, що саме цей пам’ятник досі є центральним об’єктом офіційного вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру керівниками держави, котре відбувається кожного року 29 вересня, за винятком випадків, коли ця дата припадає на суботу чи єврейське свято (дивне поєднання абсолютно совєтської за формою церемонії з поступкою релігійним традиціям громади-жертви).
Крім нього, до совєтської міфології апелюють уже згаданий пам’ятний знак в’язням Сирецького концтабору на розі вулиць Шамрила і Ризької, так само як і інший пам’ятний знак тим самим жертвам, поставлений 1999 р. у дворі будинку по вул.Грекова, де свого часу було знайдено останки в’язнів. Напис на ньому промовляє: «На цьому місці під час німецько-фашистської окупації м.Києва у 1941–1943 роках були розстріляні військовополонені, футболісти київського “Динамо” та мирні жителі України. Вічна їм пам’ять і слава». Варто відзначити, що цей текст апелює, зокрема, до одного з найпоширеніших совєтських героїчних міфів про т. зв. «Матч смерті»2. Той самий сюжет увічнено ще у двох пам’ятниках загиблим київським футболістам, встановлених ще за совєтських часів: 1971 р. – біля стадіону «Динамо», у центрі міста, та 1981 р. – біля стадіону «Старт» на вул. Шолуденка, того самого, де на початку нацистської окупації Києва восени 1941 р. містилося відділення табору для військовополонених, з якого на розстріл до Бабиного Яру вивозили євреїв і політпрацівників.
2010 р. на вул. Олени Теліги, на місці засипаного великого приярку Бабиного Яру, розпочалося чергове грандіозне будівництво. Щоб зупинити його, місцеві мешканці у наступні два роки встановили на вулиці, просто біля будівельного паркану, два хрести з написами, що силою совєтського міфу мали захистити цю територію. Наївні та не дуже грамотні тексти заслуговують на те, щоб навести їх у російському оригіналі.
Перший: «Здесь – земля, орошенная кровью мучеников, погибших за Родину. На этом месте немецкие фашисты в 1941–1943 г. расстреливали наших военнопленных. В 1942 г. в январе расстреляны одесские моряки, которых гнали босыми в большие морозы, окованных цепями за руку и ногу. Моряки пели: “Врагу не сдается наш гордый моряк, пощады никто не желает…” Есть живые свидетели. Пусть пролитая кровь наших людей превратится в цветы. Вечная память павшим героям!».
Другий: «1941 г. – 1945 г. Великой Отечественной войны. Сырець. Бабий Яр овраг 40 м глубины наполненый убиенными военопленными, моряками Советской Армии. Семьи военослужащих привезли 300 человек облили бензином и спалили. Расстреливали военопленных и кровь лилась рекой до реки Днепра. Извозили в этот овраг с Бульвара Шевченка всех расстреляных и от шибеницы, от рук немецких фашистов и националистов, гнали и били дубинками, швидше скорише. В январе 1941 г. [так!] босыми и обнаженными и наполняли овраги, каждый вбитый – СВЯТОЙ. Живые свидетели, очевидцы, на этом святом месте поставили крест. Ференец Мария Яковлевна, Друкаренко Владимер Андреевич, Стасюк Александр Владимирович, защитники Отечества, семья боевых действий: Шкура Петро, Уляна, Маруся, Галина Ефимовны. Вечная им память. Ухаживает за Крестами Рыбчинник-Шкура Валентина Вас.».
Єврейська пам’ять, окрім Менори, прямо чи завуальовано репрезентована ще низкою пам’ятних знаків. 2001 р. біля станції метро «Дорогожичі» з’явився пам’ятник «Дітям, розстріляним у Бабиному Яру 1941 р.». Хоча національну приналежність дітей не зазначено, очевидно, що йдеться про дітей єврейських (ромських дітей тут також було вбито, але це загальна вада пам’яті про Бабин Яр та нацистський терор, про яку ще йтиметься далі). Десятьма роками по тому на розвилці вулиць Мельникова і Дорогожицької було встановлено гранітний камінь з написом: «Тут починалася “Дорога смерті”, якою 29 вересня 1941 року фашистські окупанти гнали євреїв на розстріл в Бабин Яр». Саме від цього каменю починається щорічний поминальний хід до Менори, який організує київська єврейська громада у найближчу до свята Йом Кіпур3 неділю.
Прикметним поєднанням єврейської та совєтської міфологій став пам’ятник совєтській підпільниці Тетяні Маркус, установлений 2009 р. біля верхів’їв Бабиного Яру на розі вулиць Дорогожицької та Олени Теліги. Ініціатором його встановлення був голова Єврейської ради України та Фонду «Пам’ять Бабиного Яру» Ілля Левітас, а кошти надали особисто київський міський голова Леонід Черновецький та співпрезидент Єврейської конфедерації України Сергій Максимов. У складі київського підпілля, у т.ч. серед його очільників, було кілька євреїв, частина з яких трагічно загинула. Але саме Тетяні Маркус припало перетворитися на одну з легенд4. Ця легенда стала при нагоді Іллі Левітасу, який послідовно наголошував на необхідності не лише вшановувати єврейські жертви, а й пропагувати єврейський героїзм під час війни.
Українську пам’ять зафіксовано не лише в пам’ятних знаках, а й у топонімах. 1992 р. неподалік від совєтського пам’ятника було встановлено дерев’яний Хрест та три гранітні плити з іменами 62 загиблих та написом: «1941–1943 рр. в окупованому Києві у боротьбі за незалежну Українську Державу поліг 621 учасник антинацистського підпілля Організації Українських Націоналістів, серед них – видатна поетеса Олена Теліга. Бабин Яр став їх братською могилою. Героям Слава!». А 1993 р. вулицю Дем’яна Коротченка (одного з керівників УССР середини ХХ ст.), що йде вздовж усього Бабиного Яру, було перейменовано на честь Олени Теліги – не лише поетеси, а й активної членкині мельниківської ОУН, яку разом із чоловіком було страчено нацистами. Слід зазначити, що вже багато років ідеться про встановлення на місці Хреста пам’ятника Олені Телізі, але коштів на цей монумент місто знайти ніяк не може. А поки що саме біля цього Хреста 22 лютого, у день страти Олени Теліги, відбуваються щорічні жалобні заходи, організовані українськими націоналістичними організаціями.
Пам’ять ще одного видатного діяча ОУН – Олега Ольжича – було того ж 1993 р. увічнено в назві іншої прилеглої вулиці, що до початку 1950х рр. мала назву Бабин Яр, а потім була перейменована на честь совєтського поета Дем’яна Бєдного. На будинку на розі Ольжича та Олени Теліги було встановлено пам’ятну дошку з написом: «Вулицю названо на честь українського поета, вченого-археолога, провідника ОУН Олега Ольжича (Кандиби). 1907–1944». Наразі в рамках декомунізації точаться розмови про перейменування вул.Мельникова (названої на честь більшовика Ювеналія Мельникова) на честь чи то провідника ОУН полковника Андрія Мельника, чи то генерал-хорунжого армії УНР, а на еміграції генерал-полковника і члена Проводу мельниківської ОУН Миколи Капустянського.
Ромська пам’ять про трагедію Бабиного Яру досі зазнає найбільших перепон. Спроба встановити наприкінці 1990-х рр. виготовлений благодійним коштом пам’ятник у вигляді циганської кибитки наразилася на рішучу відмову міської влади, що послалася на невідповідність цього пам’ятника загальному композиційному рішенню меморіального ансамблю. Зважаючи на відсутність у Бабиному Яру будь-якого ансамблю, є очевидним надуманий характер цих аргументів. Чи не мав місце вплив певних громадських діячів, що не бажали згадувати тут інший геноцид, окрім єврейського?
Ця думка знаходить певне підтвердження в історії поневірянь пам’ятної стели, що зрештою була встановлена 2009 р. поблизу совєтського пам’ятника. Спершу її було урочисто відкрито з написом: «На цьому місці буде встановлено пам’ятник жертвам Голокосту Ромів». Але вже за рік цю стелу було розбито невідомими. Нова дошка, менша і набагато скромніша, містить і набагато скромніший текст: «У пам’ять про ромів, розстріляних у Бабиному Яру». Як бачимо, не йдеться ані про Голокост ромів, ані про майбутній пам’ятник, хоча мова про нього все одно ведеться досі, зокрема про повернення до Бабиного Яру тої самої металевої кибитки, що після відмови київської влади знайшла собі місце аж у Кам’янці-Подільському. Так чи так, ромська громада тепер має місце для проведення власних щорічних пам’ятних церемоній 2 серпня – в Міжнародний день голокосту ромів.
Ще одна група пам’ятних знаків пов’язана з історією знищення пацієнтів психіатричної лікарні ім. акад. І.П.Павлова (зараз має офіційну назву Київська міська клінічна психоневрологічна лікарня № 1) і розміщується компактно на невеликому центральному майдані цієї лікарні. Спочатку 2001 р. було покладено велику гранітну брилу з вибитим на ній хрестом і Могендовид (шестикутна зірка), з написом: «У знак пам’яті 751-го пацієнта лікарні, що загинули від рук гітлерівського режиму 1941–1942 рр. Вічна пам’ять». 2003 і 2004 рр. поблизу було зведено ще два пам’ятні знаки, один – так само розстріляним пацієнтам лікарні, інший – її співробітникам, яким вдалося врятувати від смерті частину своїх підопічних.
При цьому останній був, зокрема, оздоблений зображенням державного герба України – тризубу. Усі пам’ятники зведено зусиллями керівництва та співробітників лікарні. Крім того, 1998 р. громадською Асоціацією психіатрів України було засновано фахові премії імені Мусія Танцюри, головного лікаря, та Ананія Мазура, фельдшера та завідувача медичної частини лікарні, які доклали найбільше зусиль для порятунку пацієнтів. Послідовно та наполегливо створюють власне місце пам’яті на прилеглій до Менори ділянці колишнього Кирилівського православного кладовища представники Української православної церкви Московського патріархату. Спочатку на рубежі 1990–2000-х рр. тут було встановлено п’ять залізних хрестів у пам’ять розстріляних священнослужителів. Написи на них були прості та лаконічні: «Архімандріт Олександр Вишняков розстріляний 1941», «На цьому місці у 2000 році звершувалась Божественна літургія», «Протоиерей Павел Остренский расстрелян 6 ноября 1941 года», «Схимонахиня Есфір расстреляная фашистами 6 ноября 1941 года», «І на цьому місці вбивали людей в 1941. Господи упокой їх душі». Чи дійсно саме тут було розстріляно цих людей, чи за орієнтир було взято вже встановлену на той час Менору, наразі невідомо.
Так чи так, 2000 р. ближче до Менори було встановлено вже капітального дерев’яного хреста, під яким покладено гранітну плиту з написом кириличним шрифтом (орфографію збережено): «На цьому місці 6 листопада 1941 р. були розстріляні свящєннослужитєлі Архімандрід Олєксандр Вишняков та протоієрєй Павло за заклик до захисту Вітчизни від фашистів». А нижче вже просто церковнослов’янською цитата з псалму: «Чєстна прєдъ Господемъ смєрть прєподобныхъ Єго».
Тривалий час ці хрести були єдиною згадкою про загиблих священників. Але 2012 р. на майданчику біля них з’явилася дерев’яна капличка, а біля неї кам’яна стела з написом на гранітній дошці: «Капличка-пам’ятник жертвам геноциду та Холокосту українського та єврейського народів».
Проте ця наївна спроба в дусі президента Віктора Ющенка поєднати пам’ять про геноциди двох народів виявилася вже не на часі. Наступного року дошку замінили, і тепер тут можна прочитати таке: «Храм-каплиця на честь священнослужителів, розстріляних за заклики до захисту вітчизни під час німецько-фашистської окупації м. Києва, архімандрита Олександра Вишнякова, протоієрея Павла Острянського, схимонахині Єсфірі та інших невинно убієнних громадян різних національностей».
Цей совєтсько-православний текст набагато більше відповідав політиці пам’яті як президента Віктора Януковича, так і його духовних отців з УПЦ МП.
Із подіями часів війни пов’язані ще три групи пам’ятних знаків. Поперше, це пам’ятні хрести, встановлені 1999 р. на території реконструйованого коштом німецького посольства кладовища німецьких військовополонених5. На центральному з хрестів установлено гранітну дошку з написами українською та німецькою: «Тут покояться військовополонені – жертви Другої світової війни». По-друге, це встановлений 2009 р. біля будинку на розі вулиць Фрунзе (тепер Кирилівська) та Петропавлівської пам’ятник письменнику Анатолію Кузнєцову, родина якого під час війни мешкала неподалік. На самому будинку встановлено дві металеві дошки. На одній – текст наказу про збір євреїв 29 вересня 1941 р., а на іншій – напис: «Щоб минуле не повторювалося, знайди мужність поглянути йому в очі: вся правда в романі-документі “Бабин Яр” від очевидця подій Анатолія Кузнєцова (1929–1979)». Наразі це єдиний, так би мовити, пам’ятник пам’яті про Бабин Яр.
Найцікавішим є останній пам’ятний знак, поставлений 2005 р. міською адміністрацією знову ж таки неподалік совєтського монументу. На лицьовому боці пам’ятника – нарукавний знак «OST» і напис: «Пам’ять заради майбутнього», на зворотному: «Світові, знівеченому нацизмом».
Поруч – гранітна стела з закликом: «Вклонімося пам’яті 3 мільйонів громадян України, насильницьки вивезених під час Другої світової війни до нацистської Німеччини, багато з яких було замордовано непосильною рабською працею, голодом, катуванням, страчено та спалено в печах крематоріїв». Який стосунок остарбайтери мають до Бабиного Яру, зрозуміти важко. Очевидно, в уяві багатьох людей, у т.ч. очільників міста, він асоціюється вже з усіма трагедіями часів війни та окупації.
Однак, можливо, найбільш наочно нашу нездатність об’єднатися заради будь-якої, навіть найшляхетнішої справи демонструють цілих три (!) пам’ятних знаки жертвам Куренівської трагедії 1961 р. Перший було поставлено 1995 р. на тодішній вул. Фрунзе біля Подільського трамвайного депо (на той час трамвайного депо ім.Л.Красіна), знищеного під час тієї катастрофи, і присвячено винятково його загиблим співробітникам. Другий з’явився 2006 р. біля вулиці Олени Теліги у парку «Бабин Яр»6, за два квартали від станції метро «Дорогожичі». Він являє дві фігурні гранітні стели з віршованим пам’ятним написом на одній і такою інформацією на іншій: «Встановлено до 45-ї річниці Куренівської трагедії за ініціативою та на кошти “Партії Захисників Вітчизни” та Суслова Івана Миколайовича 13.03.2006». Шрифт на обох стелах однакового розміру.
Коментарі, як то кажуть, зайві. Нарешті, третій – це дерев’яний хрест, поставлений 2011 р. на вул. Олени Теліги біля сходів до Кирилівської церкви. До нього прикріплено гранітну дошку з написом: «Встановлено громадськістю м. Києва у пам’ять про земляків, які загинули під час Куренівської катастрофи 13 березня 1961 року». Здається, це єдиний приклад самодіяльного та безкорисливого вшанування саме міською громадою своїх земляків на теренах Бабиного Яру.
Подальші проекти меморіалізації – змагання міфів
Останнім, допоки не реалізованим проектом, залишеним у спадок головою Єврейської ради України Іллею Левітасом, є згадана вище Алея Праведників. 2011 р. біля виходу зі станції метро «Дорогожичі» на початку тополевої алеї, що йде по колишньому річищу засипаного Бабиного Яру, було покладено невеличкий гранітний камінь з написом: «На цьому місці буде збудована Алея Праведників Бабиного Яру – українців, які ризикуючи життям, рятували євреїв в роки Великої Вітчизняної війни». Хоч як дивно, у цій, начебто, абсолютно шляхетній ініціативі, було від початку закладено певну проблему.
Річ у тім, що існує загальновизнане почесне звання «Праведник народів Світу», що надається тим, хто рятував євреїв під час Голокосту. Його надає ізраїльський Меморіальний комплекс Катастрофи та героїзму єврейського народу Яд Вашем. Умови надання досить жорсткі, зокрема, на момент ухвалення рішення врятований має бути живим, рятівник мав бути на час війни повнолітнім тощо. Зважаючи на те, що за совєтських часів згадувати про Голокост, а відтак і про рятування євреїв було заборонено, багато як рятівників, так і врятованих встигло померти. Так чи так, з 1990 р. до 1 січня 2016 р. звання «Праведника народів Світу» надано 2544 громадянам України (за цим показником Україна посідає четверте місце після Польщі, Нідерландів і Франції).
Зважаючи на складні умови отримання міжнародного звання, Ілля Левітас від імені очолюваного ним Фонду «Пам’ять Бабиного Яру» з 1989 р. став надавати звання «Праведник Бабиного Яру» людям, щодо яких були відомості про рятування ними євреїв в окупованому Києві.
Усього це звання отримали 618 осіб (150 з них згодом отримали також почесне звання від Яд Вашему). Саме їхні імена і передбачалося увічнити на Алеї Праведників. Але оскільки критерії надання звання «Праведник Бабиного Яру» не були визначені, а надавалося воно, фактично, одноосібним рішенням Іллі Левітаса, багато з науковців та громадських діячів навіть в Україні не визнають цього звання і заперечують проти правомірності офіційного увічнення їхніх імен.
Але, як виявилося, це не єдина перепона для втілення згаданого проекту. Значна кількість єврейських активістів, як в Україні, так і особливо у світі, взагалі вважають недоречним спорудження згаданої Алеї. Під час дискусій вони публічно наголошують на тому, що вшанування праведників не може передувати гідному вшануванню пам’яті жертв (наявні пам’ятники, включно з Менорою, вони вважають не відповідними масштабам єврейської трагедії), а непублічно стверджують, що вшанування праведників одверне увагу від тих, хто брав безпосередню участь у знищенні євреїв або видавав їх німцям. Сповідувана ними жертовна модель єврейської пам’яті вимагає від інших народів постійного каяття за співучасть у Голокості. Навіть просте визнання існування численних рятівників ламає усталений стереотип, за яким усі учасники тих подій поділялися винятково на катів, жертв і байдужих спостерігачів.
Однак у Бабиному Яру та поруч із ним можна побачити ще кілька пам’ятних знаків, які символізують зовсім інші небезпеки, що загрожують цьому місцю та пам’яті про трагічні події, котрі тут відбулися.
30 вересня 2001 р. у верхів’ї Бабиного Яру, неподалік від пам’ятного Хреста розстріляним членам ОУН, за участі президента України Леоніда Кучми та Київського міського голови Олександра Омельченка урочисто був відкритий символічний наріжний камінь, на якому було зроблено пам’ятні написи трьома мовами – українською, англійською та івритом. При цьому український напис повідомляв: «Цей камінь встановлено у день 60-ї річниці масового вбивства євреїв у Бабиному Яру на знак засвідчення спорудження на цьому місці общинно-культурного центру “Спадщина”». Натомість англійською та івритом було сказано дещо інше:
«Цей наріжний камінь єврейського громадського центру “Спадщина” встановлено у 60-ту річницю масового вбивства у Бабиному Яру» [“This cornerstone of the Jewish Heritage Community Center was laid on the 60th anniversary of the Babi Yar massacre”]. У верхній частині каменя було зображено логотип Американського єврейського розподільчого комітету «Джойнт» та герб Києва – щит з Архистратигом Михаїлом, що мало засвідчити щільну співпрацю міста та єврейської громадськості у реалізації цього проекту.
Різниця у написах різними мовами свідчила, що вже тоді, до початку гучної суспільної дискусії, ініціатори проекту розуміли його контроверсійність. Недарма український текст (для місцевого населення) наголошував на тому, що камінь закладено насамперед у день річниці розстрілів, тоді як решта два (для спонсорів) відверто зазначали, що основним змістом проекту є зведення на цьому місці громадського центру. Слід зауважити, що самих спонсорів, ініціаторів та авторів архітектурного рішення розташування громадсько-культурного центру в Бабиному Яру жодною мірою не засмучувало.
Амос Авгар, кантрі-директор «Джойнта» по Центральній, Західній та Південній Україні, декларував два аргументи на користь саме такого рішення. Перше – суспільно-політичне:
«Єврейський Громадський Центр “Спадщина”, – писав він, – позначить серйозну єврейську присутність у цьому районі». Друге – ідеологічне: «Ми перетворимо місце поруч з Бабиним Яром на джерело яскравого відродження громадського життя, – наголошував він. – Це не буде неповагою до пам’яті тих, кого було вбито поблизу, а радше стане вшануванням їхніх життів через відродження та прославлення їхніх традицій та культури».
Останні слова Амос Авгар писав у середині 2002 р., коли скандал навколо проекту був у розпалі, тому він усіляко підкреслював, що центр має бути зведений не в самому Бабиному Ярі, а поряд з ним. Але автори проекту-переможця, ізраїльські архітектори Даніель та Ульрика Плезнери за півроку до того були повністю відверті у своїй впевненості у правомірності такого будівництва. На їхню думку,
«громадський центр має являти життя, смерть і відродження єврейської громади Києва та України, чиї історичні корені перебувають у Києві та вросли у ґрунт Бабиного Яру, над яким нове життя розквітає серед гілок, листя і птахів, начебто не усвідомлюючи того, що тут відбулося».
Проте така концепція виявилася неприйнятною насамперед для багатьох пересічних євреїв Києва, які почали публічно виступати проти такого, на їхнє переконання, блюзнірства. Показово, що офіційні «лідери» єврейської громади, керівники численних загальноукраїнських та київських організацій або відверто підтримували американський проект, або намагалися знайти якийсь компроміс, що дозволив би зберегти і власне обличчя, і спонсорські гроші. Оскільки зусиль єврейської громадськості виявилося замало, до суспільного спротиву долучилися численні представники українського громадянського суспільства. Їх не влаштовувала не лише спроба будувати фактично розважальний центр на кістках, а й задеклароване прагнення остаточно зафіксувати єврейське домінування у фізичному та пам’яттєвому просторі Бабиного Яру. Спільними зусиллями проект «Спадщина» було зупинено, хоча, як ми бачили, і десятьма роками по тому певні єврейські діячі намагалися реанімувати його вже через ухвалу Верховної Ради.
Конфлікт навколо громадського центру надав поштовх цілій зливі фальсифікацій історичної топографії Бабиного Яру, за допомогою яких прибічники проекту намагалися його легалізувати. Провідну роль у цій невдячній справі, за злою іронією долі, відіграв Ілля Левітас, який на той час уже багато років опікувався збереженням пам’яті цього місця. Це почалося ще кількома роками раніше, коли під час будівництва станції метро «Дорогожичі» просто в епіцентрі колишніх розстрілів було знайдено численні людські рештки. Тоді Ілля Левітас долучився до діяльності створеної міською адміністрацією комісії, яка «вдало» визначила, що місце колишніх розстрілів розташовувалося на 15 (!) метрів правіше від території будівництва. Це дозволило у березні 2000 р. без зайвого скандалу відкрити нову станцію метро.
Для потреб центру «Спадщина» Ілля Левітас узагалі «перемістив» Бабин Яр, стверджуючи, що він брав початок не біля вулиці Дорогожицької, де досі збереглися залишки трьох приярків навколо великого совєтського пам’ятника і де мали зводити громадський центр, а біля сучасної вулиці Мельникова, нижче станції метро. Згодом, 2006 р. він знову надав свій «експертний висновок», коли треба було розпочинати будівництво на вул. Олени Теліги (саме для протидії йому місцеві жителі встановили два хрести). Тоді Ілля Левітас зрікся своєї багаторічної теорії, що розстріли відбувалися саме в тому великому приярку, який перерізала ця вулиця і на місці якого мали зводити багатоповерхівку.
На жаль, конфлікт навколо спроби побудувати громадський заклад на кістках не став щепленням від подальших спроб такого ґатунку. 3 жовтня 2011 р. на перетвореній на футбольне поле ділянці зруйнованого Єврейського кладовища за участі низки відомих єврейських активістів і бізнесменів, а також почесних іноземних гостей було урочисто встановлено гранітний камінь з написом: «У сумну 70-ту річницю розстрілів у Бабиному Яру на цьому місці був закладений перший камінь у будівництво меморіально-музейного комплексу “Бабин Яр”» (саме про нього йшлося на початку цього розділу).
Цей проект мав свій початок ще 2006 р., коли група єврейських бізнесменів на чолі з президентом Всеукраїнського єврейського конгресу Вадимом Рабиновичем об’єдналася у т. зв. Фонд пам’яті «Бабин Яр»7 та заходилася будувати музей з релігійно-освітнім комплексом на місці недобудованої споруди, що свого часу мала стати частиною спорткомплексу «Авангард».
Із цим комплексом, як і з проектом Музею Бабиного Яру, створеним 2012 р. за власною ініціативою відомою українською архітекторкою Ларисою Скорик та підтриманим керівництвом заповідника «Бабин Яр», є дві проблеми. По-перше, обидва вони навіть у своєму архітектурному рішенні (проект Лариси Скорик являє у плані Могендовид, а проект Фонду «Бабин Яр», як ми пам’ятаємо, талес) є виразно та винятково «єврейськими», отже, ігнорують пам’ять решти жертв цього трагічного місця. І це викликає набагато більший спротив з боку частини як єврейської, так і неєврейської громадськості.
По-друге, саме місце майбутнього розташування цього комплексу одразу викликало спротив громадськості. Але треба зауважити, що неєврейська спільнота поводиться в цій ситуації набагато менш активно, ніж у випадку з центром «Спадщина». Адже цього разу йдеться про будівництво не на місці спільної могили – у Бабиному Яру, а на Єврейському цвинтарі, що, за загальним розумінням, є радше внутрішньою справою самої єврейської спільноти. Тим більше, що і характер проекту не такий зухвалий, адже йдеться все ж таки про спорудження меморіального, а не розважального закладу. Тим не менш, ініціатори будівництва використовують у полеміці застарілі засоби, стверджуючи, чи то що на цьому місці взагалі не було кладовища, чи то що цвинтар таки був, але поховань на обраній ділянці немає.
З цими проектами нерозривно пов’язана епопея з визначенням території та передачею будівель Історико-меморіальному заповіднику «Бабин Яр». Розпорядження про його створення видав президент Віктор Ющенко 23 вересня 2005 р., до чергових роковин трагедії. Але лише 1 березня 2007 р. Кабінет Міністрів, очолюваний на той час Віктором Януковичем, спромігся видати постанову про його реальне інституювання. 24 лютого 2010 р. одним із останніх своїх указів Віктор Ющенко надав заповіднику статус «Національного». А ще півроку по тому, 28 жовтня 2010 р., Київська міська рада нарешті виділила Національ ному заповіднику землю.
При цьому територія заповідника складається фактично з трьох окремих ділянок: кварталу у верхів’ї Бабиного Яру навколо великого совєтського пам’ятника (в межах вулиць Дорогожицької, Олени Теліги, Мельникова та Оранжерейної); приблизно вдвічі більшої ділянки колишнього Яру за вулицею Мельникова і станцією метро «Дорогожичі» (праворуч від вул. Олени Теліги); ділянки, в основному, колишнього Кирилівського православного цвинтаря, на якій розташовані Менора, хрести і капличка розстріляним священикам, а також малесенька ділянка Єврейського кладовища, відновлена коштом єврейської громади м.Сан-Франциско, і т. зв. «Шлях скорботи» від Менори до вул.Мельникова.
Значна частина ще вільної від забудови території зруйнованих Єврейського та Караїмського кладовищ не увійшла до складу заповідника через те, що саме їх намітив під свій грандіозний проект Фонд пам’яті «Бабин Яр». Що ж стосується будівель, то досі не увінчалися успіхом багаторічні намагання передати безпритульному заповіднику хоча б приміщення колишньої контори Єврейського кладовища, за цей час успішно приватизованої спритними ділками.
Логічним же завершенням усієї попередньої «пошукової» діяльності став створений 2012 р. «План організації території Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр”». Розробником цього документа було свідомо обрано державний «Всеукраїнський науково-методичний та дослідно-інформаційний центр архітектурної спадщини», який, на відміну, скажімо, від інституту «Київгенплан», ніколи до того не займався цією проблематикою. В результаті для зони розстрілів у плані залишили невеликий клаптик землі за станцією метро, на який гарантовано не потрапляє жоден з численних планів будівництва.
Окресливши існуючий ландшафт пам’яті Бабиного Яру, який радше можна назвати «простором непам’яті», спробуймо узагальнити проблеми, що до цього спричинилися, та поміркувати над шляхами до їхнього розв’язання.
Перша проблема, що спричинила і спричиняє досі нескінченні вдалі та невдалі спроби забудови меморіальної території, є суто етичною: вона пов’язана з загальним ставленням до місць поховань. При цьому покладати провину винятково на совєтський спадок було б неправильно. Справді, комуністична, суто матеріалістична ідеологія повністю нехтувала повагу до могил як реальних фізичних об’єктів. Це не заважало комуністам створювати помпезні некрополі на зразок кремлівської стіни для поховання власних провідників і героїв. Але значення мали не рештки людини, а власне пам’ятник. Це виразно демонструє ганебний стан справ з сотнями тисяч тіл загиблих совєтських вояків часів Другої світової війни, що досі лежать по лісах та болотах європейської частини колишнього СССР, хоча пам’ятники їм з поіменними списками стоять у кожному селі.
В історії Бабиного Яру цю двоїстість ставлення наочно ілюструє діяльність архітектора Києва перших повоєнних років Олександра Власова. Саме він був автором першого (нереалізованого) проекту пам’ятника жертвам Бабиного Яру, і він же водночас розробив новий генеральний план Києва, яким, відповідно до планів довоєнних, пропонувалося прокласти через Яр і прилеглі кладовища нові вулиці, а саму територію перетворити на спортивно-паркову зону (значною мірою ці проекти було в подальшому втілено, і саме вони призвели, зокрема, й до Куренівської катастрофи 1961 р.).
Але так само негативістським є ставлення до могил і сучасного постмодернізму, що взагалі відкидає будь-які усталені традиції. Це наочно виявилось у проекті громадського центру «Спадщина», ініційованого американською, а не українською благодійною організацією. Та й переможцями архітектурного конкурсу стали не українські автори.
Наступною проблемою, що раз у раз спричиняється до появи нових грандіозних меморіальних або псевдомеморіальних проектів, є бачення місця пам’яті як неодмінно певної помпезної споруди. За такого бачення відсутність пам’ятника асоціюється з відсутністю пам’яті як такою, а масштаб трагедії обов’язково має відбиватися у фізичному розмірі меморіалу. Назвати таке бачення винятково постсовєтським чи посттоталітарним було б також неправильно. Єгипетські піраміди, античні храми та готичні собори виразно демонструють нам живучість такого підходу за абсолютно різних історичних умов.
Ці дві проблеми впливають на саме збереження меморіального простору. Але не меншими є й такі, що пов’язані з його облаштуванням. Очевидними є позиції головних акторів, що практично виключають можливість продуктивної співпраці. Євреї, котрі об’єктивно завжди були і залишаються природними і визнаними хранителями пам’яті Бабиного Яру, послідовно намагаються повністю «привласнити» Бабин Яр як фізичне місце пам’яті. Інші групи «спадкоємців жертв» – українські націоналісти, роми, київська громада тощо – демонструють принципову неготовність узяти на себе відповідальність за комплексне розв’язання проблеми меморіального простору. Вони навіть не претендують на участь у такому вирішенні, а готові обмежитися власною маленькою ділянкою для увічнення пам’яті «своїх» жертв та мінімальною повагою до «своїх» меморіальних церемоній. За таких умов держава, що мала б узяти на себе функції якщо не організатора, то хоча б модератора діалогу, повністю самоусунулася від участі в процесі, обмежуючи свою активність формальною підтримкою будь-яких громадських ініціатив і так само формальною участю у меморіальних церемоніях.
Було би помилкою вважати таку ситуацію наслідком чиєїсь злої волі. Проблема полягає в засадничих розбіжностях у поглядах на саму символіку Бабиного Яру. Єврейська спільнота і світ поза межами України вбачають у Бабиному Яру символ винятково Голокосту у той час, коли для України він є символом багатьох трагедій часів нацистської окупації, а для Києва – ще й усієї його тривалої до- та повоєнної історії, що включає поховання на прилеглих цвинтарях жертв Голодомору і совєтського терору8, блюзнірське знищення історичного некрополя, Куренівську трагедію тощо. А відсутність у сучасній Україні взагалі спільної пам’яті про Другу світову війну та Голокост не дає можливості зняти цю суперечку хоча б на внутрішньому рівні у межах певної спільної та загальноприйнятної моделі. Хоча не факт, що ця модель була би прийнятною для світової єврейської спільноти, що залишається впливовим учасником усіх суперечок навколо меморіального простору Бабиного Яру. Очевидно, що вихід з цієї ситуації слід шукати насамперед на ідеологічному рівні. Виклик Бабиного Яру вимагає принципово нових підходів, що включали б такі радикальні кроки, як «повернення» Голокосту до загальносвітової історії, перетворення його з унікальної події на універсальний символ, та, зрештою, напевно, повернення до історії самого Бога як вищого джерела людської моралі. Так само очевидно, що таке завдання є набагато ширшим, ніж проблема гідного облаштування навіть такого визначного місця пам’яті, як Бабин Яр. Нинішня ситуація в Україні та світі не дає сподівань на швидке розв’язання цих глобальних проблем. Тому нам залишається тільки зберегти Бабин Яр для наступних поколінь, яким, можливо, вдасться те, чого не спромоглися ані ті, хто пережив найстрашнішу в історії людства війну, ані їхні діти, що не в змозі припинити дивитися на світ уявним зором власних батьків.
Бабий Яр – память и беспамятство [сайт, присвячений дискусії щодо проекту будівництва у Бабиному Яру єврейського громадсько-культурного центру «Спадщина»] [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://babiyardiskus.narod. ru].
Громадський комітет вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру [офіційний сайт] [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.kby.kiev.ua].
Евстафьева Т. Бабий Яр во второй половине XX в. // Бабий Яр: человек, власть, история: Документы и материалы. – Кн. 1: Историческая топография и хронология событий / Сост. Т. Евстафьева, В. Нахманович. – К., 2004. – С. 187–204. [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://history.kby.kiev.ua/#/publication/article_9.Babin_Yar_u_drugiy_polovini_XX_st._(ros.).html]
Каталог охоронних дощок, пам’ятників і пам’ятних знаків, пов’язаних з історією Бабиного Яру. Упор. В. Нахманович // Бабин Яр: масове убивство і пам’ять про нього: Матеріали міжнародної наукової конференції, 24–25 жовтня 2011 р., м. Київ. – К., 2012. – С. 221–250; Карта-схема.
Концепція створення державного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» (проект) // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції, м. Київ, 30–31 жовтня 2006 р. – К., 2007. – С. 403–410.
Левитас И. М. Бабий Яр: трагедия, история, память. – К.: НИМЗК «Бабий Яр», 2011. – 618 с.
Нахманович В. Р. Бабин Яр. Історія. Сучасність. Майбутнє?.. (Роздуми до 70-річчя київської масакри 29–30 вересня 1941 р.) // Український історичний журнал. – 2011. – № 6. – С. 105–121. [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://history.kby.kiev.ua/articles#/publication/doc_4944.Babin_Yar._Istoriya._Suchasnist._Maybutnye?.._(Rozdumi_do_70-richchya_kiyivskoyi_masakri_29-30_veresnya_1941_r.).html].
Нахманович В. Р. Голокост: у пошуках парадигми пам’яті // Боротьба за Україну в 1943–1944 роках: влада, збройні сили, суспільство. Зб. наук праць. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2014. – С. 578–586.
Нахманович В. Р. Голокост як наукова і світоглядна проблема. Погляд з України // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХI століття. Іст. нариси. У 2 кн. – К.: НАН України; Ін-т іст. України; Наукова думка, 2011. – Кн. 2. – С. 802–863.
Нахманович В. «Еврейская улица» и ее «герои». Групповой портрет в интерьере Бабьего Яра // Форум націй. – 2003. – № 3(10): Спец. вип.: Бабин Яр. – Лют.
Нахманович В. Українсько-єврейське порозуміння потребує світоглядних змін. Інтерв’ю А. Портнова // Historians.in.ua. – 2013. – 27 верес. [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/zabuti-zertvyviyny/866-vitalii-nakhmanovych-ukrainsko-ievreiske-porozuminnia-potrebuiesvitohliadnykhzmin].
Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» [офіційний сайт] [Електронний ресурс. – Режим доступу: http://babyn-yar.gov.ua].
Шлаен А. Бабий Яр: Худож. публицистика. – К.: Абрис, 1985. – 416 с.