Владислав Гриневич. Повернення євреїв на київські попелища. Доба державного антисемітизму

 

Напередодні німецького нападу євреї складали чверть мешканців Києва – 160 тис. осіб. Частина з них із початком війни була мобілізована чи евакуювалася до тилових районів СССР. Залишилися у місті й загинули переважно ті, хто був найменше пов’язаний з якимись інституціями совєтської влади, а також старі, немічні і діти. Після Бабиного Яру колись жваве і колоритне єврейське життя у Києві практично завмерло. Після вигнання гітлерівців київські євреї почали повертатися до рідного міста. Зрозуміло, що Бабин Яр – ця колективна могила – одразу став сприйматися як місце пам’яті по загиблих євреях. Як і Голокост загалом, Бабин Яр став тим фактором, який об’єднував різні прошарки єврейської спільноти.

Від початку на формування єврейської пам’яті щодо Бабиного Яру впливали різні чинники – історичні, політичні, емоційно-психологічні. Передусім це були шок і біль через утрату рідних. Але також і обурення діями влади – замовчуванням єврейської складової трагедії, забороною євреям публічно висловлювати свою скорботу. Водночас трагедія Бабиного Яру як символ спонукала людей до життя, яке попри все мало продовжуватися.

«Мої вороги не зможуть сказати: Бабин Яр – останнє пристановище єврейського народу. Останній пункт єврейського існування. Останнє слово, яким закінчується історія єврейського народу», «Ам Ісраель хай!» – «Єврейський народ живий!» – виголошував у нарисі «Серед євреїв» їдишський письменник із Києва Іцик Кіпніс.

Популярність цієї ідеї в єврейському середовищі яскраво засвідчили й київські гастролі Українського Державного єврейського театру в 1945 р. (з евакуації театру було наказано переїхати до Чернівців). Коли під час вистави за п’єсою Мойше Пінчевського «Я живу» розсунулася завіса і на сцені з’явився напис івритом «Ам Ісраель хай!», – публіка влаштувала овації[1].

Як доводить дослідження М.Альтшулера, у післявоєнні роки ініціатором меморіальної діяльності зі вшанування пам’яті жертв Голокосту часто виступали єврейські релігійні громади[2]. У різних містах, де гітлерівці масово нищили євреїв, громади збирали й публікували списки загиблих, проводили поминальні церемонії у синагогах, робили спроби організовувати меморіальні зібрання. Один із таких мітингів був скликаний у Харкові у травні 1945 р., у треті роковини вбивства у місті євреїв[3]. Однак це було винятком із правил, адже влада невдовзі почала трактувати будь-які масові зібрання євреїв просто неба як прояви «політичної неблагонадійності», «єврейського націоналізму» і стала їх забороняти.

Так сталось у Києві у треті роковини трагедії в Бабиному Ярі. Серед інших, проведення траурного мітингу ініціював відомий їдишомовний поет Д.Гофштейн, котрий кілька місяців морально налаштовувався на цю подію. «Впродовж місяців я готувався, – писав він. – Готував себе до шоку, до страждань. Місяцями я придушував перший крик, який мав вирватися в мене в той момент, коли я побачу там усе, що я вже знав – наше лихо, нашу катастрофу в повному її обсязі».

29 вересня 1944 р. масове зібрання євреїв у Бабиному Ярі було заборонене владою, котра розцінила саму ідею траурного мітингу як прояв «єврейського шовінізму», «підігрівання антисемітизму». Попри заборону, протягом усього дня до місця трагедії стихійно стікалися люди оплакувати рідних, згадувати про них, сподіваючись хоч трохи пригамувати свій біль і відчай. Керівники деяких установ, розуміючи це, дозволяли євреям цього дня піти раніше з роботи. Несю Ельгерт, яка разом із сином дивом врятувалася з Бабиного Яру і після звільнення Києва працювала в одній з установ, також відпустили з роботи, щоб «дати їй можливість піти до "долини сліз" виплакати своє горе»[4].

Картину стихійного скорботного ходу в перші повоєнні роки київських євреїв до символічної могили рідних і близьких у Бабиному Ярі виразно описав письменник Іцик Кіпніс (у вересневі дні 1948 року він сам був учасником однієї з таких траурних процесій).

«29 вересня. Люди йдуть з усіх кінців міста до Бабиного Яру.

У глибині душі я молю тільки про одне: друзі мої, не їздіть трамваєм, тільки – пішки. Підемо тією дорогою, тими вулицями, які були до країв переповнені ще живими нашими братами [...].

Ми наближаємося до околиці міста. Групки людей з різних кінців міста приєднуються до нас. Ми впізнаємо один одного. Ті, хто не знає дороги, не питають: видно – всі йдуть туди.

Йдуть натовпом, майже не говорять […].

Підходимо. Звідти вже лунають тихі ридання. Обличчя в усіх темніють, стають суворішими і напруженішими. Слабкі не витримують, і лунають здушені стогони і схлипування.

Піщані урвища обсипаються під нашими ногами і тягнуть нас униз, униз.

Глибокі, зарослі урвища, ями, кущі.

– Де ми?

– Тут це?

Ноги підкошуються ...

Вже є тут люди. Вони прийшли раніше за нас. Ніхто не вітається. А якщо хтось випадково це робить, то не чує відповіді. Серця і погляди всіх спрямовані до одного великого зарослого яру, схожого на квадратну чашу, з тією лише відмінністю, що на дні її немає недопитого вина, а тільки кров, кров, яка під дощами і снігом утратила свій колір […].

Залишилося ще кілька «живих» свідків: обвуглені поліна, недогорілі у вогні. Вони розповідають про таке, що людська думка не здатна охопити і слово не в силах описати. Люди стоять навколо них з самого ранку. Очі у всіх червоні від сліз, серця – розпечені від плачу. І чекають. Не хочуть йти. Може бути, хтось прийде і відгукнеться хоч єдиним словом»[5].

А проте більшість навколишнього українського населення, яке під час війни пережило тяжкі випробування і зазнало втрат, не було готовим ані усвідомити, ані відчути біль євреїв. Не викликала подиву і совєтська практика замовчування єврейської трагедії. У свідомості пересічних українців така політика влади цілковито вписувалася у пережитий травматичний досвід замовчування та заперечування мільйонів смертей від голоду в Україні на початку 1930-х рр. До того ж оприлюднені після звільнення Києва подробиці безжалісного нищення німцями у Бабиному Ярі не лише євреїв, а й військовополонених, душевнохворих, простих громадян – українців, росіян, поляків та ін. формували відчуття того, що Бабин Яр є місцем багатьох трагедій, і в цьому контексті розпачливі заклики євреїв зрозуміти безпрецедентність вчиненого нацистами злочину часто сприймались як неспроможність і небажання самих євреїв відчути біль «інших».

Узагалі кажучи, повернення євреїв до Києва здебільшого не викликало підтримки у містян. Почасти давалися взнаки антисемітські настрої частини населення, посилені роками окупації та впливами німецької пропаганди. Виразними були й суперечності, зумовлені побутовими проблемами важкого повсякдення. Після війни значна частина Києва була вщент зруйнована. Придатних для житла приміщень було обмаль. Чимало помешкань, які до війни належали євреям, були пограбовані сусідами і тепер мали нових господарів, які своє право на житло обґрунтовували тим, що вони, мовляв, «пережили тут окупацію». Спроби євреїв після поневірянь повернути свої домівки дуже часто оберталися конфліктними ситуаціями. Те саме стосувалося намагань євреїв відновитися в установах на свої довоєнні посади. Апеляції до справедливості, милосердя чи професійних переваг здебільшого не спрацьовували. Натомість з’явилися нові «звинувачення» на адресу євреїв – мовляв, «переховувалися в тилу», воювали «на Ташкентському фронті», а тепер домагаються «якихось прав».

З іншого боку, ставлення євреїв до земляків-киян також часто не було доброзичливим. Окрім украй болючих побутових проблем, за цим стояла ще й «тінь Бабиного Яру»: євреї часто вважали своїх колишніх сусідів чи то прямо, чи то опосередковано причетними до вбивства рідних і близьких. Шокували й відверті безкарні прояви антисемітизму: такого приниження, як-от публічне вживання образливого для євреїв слова «жид», до війни годі було собі уявити.

«Ми повернулися до Києва в липні 1944 року, – згадувала одна киянка. – Спочатку ми зайшли у двір будинку, де прожили десь із п’ятнадцять років […]. Сусіди зустріли нас вороже […].

Коли дівчинка Ліда побачила нас, вона заверещала: "Я скажу німцям, що жиди повернулися!"».

8 вересня 1944 р. начальник управління міліції м. Києва Комаров підготував довідку про реєстрацію у столиці з літа 1944 р. «антисемітських контрреволюційних випадів, спрямованих на загострення ставлення українців проти єврейської національності і навпаки, єврейської національності проти українців». 13 жовтня 1944 р. НКДБ УССР надіслало секретарю ЦК КП(б)У М.Хрущову спеціальне повідомлення про антисемітські прояви в Україні. В документі наголошувалося на зростанні у республіці «антисемітських проявів», котрі «в окремих випадках мають тенденцію до відкритих виступів погромного характеру». Причини цього, в першу чергу, вбачалися у наслідках пропаганди – «німецько-фашистської» та «українських націоналістів». Повідомлялося про дискримінацію євреїв (передусім щодо відмов у прийнятті на роботу), наводилися конкретні приклади побутового антисемітизму. Одночасно повідомлялося про поширення окремими євреями «провокаційних чуток» про антисемітську політику уряду УРСР і особисто М.Хрущова, який, мовляв, за потурання антисемітизму невдовзі має бути зміщений зі своєї посади. Окремою темою повідомлення були «націоналістичні прояви з боку окремих представників єврейського населення», як-от розмови про те, що «євреї в Америці живуть значно краще, ніж в СРСР», співчуття сіоністському руху і навіть таємне збирання списків євреїв, котрі бажають виїхати за межі СРСР – в Америку чи Палестину тощо[6].

За дорученням М.Хрущова секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко дав вказівки заступникам завідувачів відділів ЦК (оргінструкторського, кадрів, пропаганди й агітації) провести розслідування. У листопаді висновки були підготовлені. Спецповідомлення НКДБ було визнане неправильним і таким, що викривлює справжні настрої населення України, а по суті відбиває настрої сіоністських елементів, які розповсюджують «провокаційні чутки». НКДБ рекомендували ефективніше виявляти та ізолювати «німецьку агентуру й організації українських націоналістів, які намагаються сіяти міжнаціональні чвари», покращити роботу з виявлення та припинення діяльності «сіоністських елементів». У висновках прозвучала й відверта критика керівника служби за недоліки у кадровій роботі, зокрема його було зобов’язано звільнити з роботи безпосереднього автора доповідної – заступника начальника 2-го Управління НКДБ УССР Герсонського, який керував «роботою з оперативного обслуговування інтелігенції»[7].

День у день стикаючись із проявами антисемітизму та байдужістю влади, одні євреї продовжували скаржитися місцевій та республіканській владі, навіть писали до Білокам’яної. Інші замикалися в собі і потайки думали про виїзд до Палестини, Америки. Однак були й такі – здебільшого з числа військовослужбовців, які пройшли горнило війни – хто був готовий зброєю карати кривдників…

Очевидно, влітку 1944 р. у районному відділенні НКДБ Залізничного району Києва стався інцидент за участю помічника командира 191-го гвардійського авіаполку старшого лейтенанта, єврея за походженням Петра Ковтуна. Офіцер служив в армії від 1941 р., до міста він прибув у відрядження. До райвідділку прийшов напідпитку, привів громадянку Чемихову, з якою став сваритися і навіть спробував вистрелити в неї з пістолета. Роззброєний, старший лейтенант у запалі почав кричати: «Я прибув з фронту захищати єврейський народ, і я розправлюся з союзом руського народу, який знищив євреїв…». Ковтуна затримали, військова прокуратура Київського гарнізону почала розслідування[8].

Іншим разом військовослужбовець-єврей таки застосував табельну зброю проти кривдників, і це мало трагічні наслідки. 4 вересня 1945 р. українці червоноармієць Іван Грабар і молодший сержант Микола Мельников – обидва напідпитку, перебуваючи у короткотерміновій відпустці, – накинулися на одягнутого в цивільне старшого лейтенанта НКДБ Йосифа Розенштейна, який саме прямував з хлібного магазину додому. Гвардійці почали з антисемітських випадів, а потім стали бити офіцера. Перехожі його захистили і бійку зупинили. Розлючений Розенштейн пішов додому, перевдягнувся у військову форму, а потім у дворі матері Грабаря пострілами з пістолета впритул застрелив обох кривдників. На крики матері стихійно зібрався натовп людей, почулися антисемітські вигуки, тут же було важко побито дружину Розенштейна і перехожого-єврея. Як з’ясувалося, раніше, на вимогу попередніх власників, матері І.Грабаря запропонували звільнити помешкання. За кілька днів до трагедії червоноармієць ходив до прокуратури, де безуспішно домагався квартири для неї, і в розмові з прокурором заявив: «Що ж, ми воюємо, а наші квартири жиди займають»[9].

Зважаючи на тривожну атмосферу в місті, партійні працівники 5 вересня ходили по установах та підприємствах для «роз’яснювальної роботи». 7 вересня вбитих військовослужбовців поховали. До похоронної процесії від Жовтневої лікарні до Лук’янівського кладовища приєдналися близько 300 людей. Попри супровід працівників НКВС, уникнути ексцесів не вдалося. Спочатку учасники процесії побили двох випадкових перехожих-євреїв – Віктора Томського (працював у Комітеті у справах мистецтв) і Якова Шварцмана (робітника Обласного відділу глухонімих). Далі, біля Галицького базару, – службовця базарної контори Йосифа Маркова. Нарешті на Дмитрівській вулиці, побачивши єврея у вікні будинку, з процесії почали кидати у шибки каміння. Одну з жінок чекісти спробували затримати, але група військових та цивільних не тільки не дозволила цього, а й побила ще одного перехожого-єврея[10].

Ця подія буквально сколихнула місто, євреї були налякані. Для уникнення зіткнень влада посилила патрульну службу у різних частинах міста. Враховуючи розголос, заступник наркома і нарком внутрішніх справ УССР 5 і 8 вересня спеціально інформували про деталі трагедії вище республіканське керівництво. Між тим, кілька колишніх фронтовиків-євреїв, явно під враженням цієї події, написали емоційного листа до Сталіна. Наголошуючи на «розгнузданому антисемітизмі» в Києві, вони повідомляли про погром у день поховання військовослужбовців: понад 100 євреїв побиті, 36 із них госпіталізовані у важкому стані до лікарень, п’ять того ж дня померли (як зауважує дослідник М.Міцель, ця інформація архівними документами не підтверджується)[11]. Фронтовики пояснювали вчинок убивці «двох антисемітів» афективним станом, спричиненим розгулом антисемітизму та бездіяльністю української влади. Тим не менше, 1 жовтня 1945 р., за вироком Військового трибуналу, Й.Розенштейн був засуджений до вищої міри покарання…

Хоча привід до цієї трагічної історії лежав у побутовій площині, його причини були глибшими й виразно засвідчували напругу, що існувала в українсько-єврейських взаєминах. До певної міри трагедія також стала прямим наслідком реалізації непублічної політики влади з «витискання» євреїв із Києва і загалом з України. «Філософію» такої політики відверто прояснив сам М.Хрущов у розмові зі старою комуністкою Ружою-Годес, котра пережила гітлерівську окупацію під ім’ям Хельминська, а після відновлення совєтської влади не могла влаштуватися на роботу, бо була єврейкою. «Євреї в минулому вчинили чимало гріхів проти українського народу, – заявив їй Хрущов, – народ ненавидить їх за це. На нашій Україні нам не потрібні євреї [...]. [Їм] було б краще не повертатися сюди. Краще б вони поїхали в Біробіджан […]. Тут Україна. І ми не зацікавлені в тому, щоб український народ тлумачив повернення совєтської влади як повернення євреїв»[12].

Однак задамося питанням: чи могла така позиція Хрущова відбивати лише його особисті погляди, чи міг він проводити подібну політику лише на свій страх і ризик, без схвалення союзного центру, наскільки як керівник УССР він узагалі міг бути вільним у своїх діях? Архівні документи ясно вказують, що перед прийняттям будь-яких рішень – навіть щодо заснування медалі «За визволення України», як це було у 1944 р. – перший комуніст України завжди їх погоджував з вождем (до речі, в заснуванні медалі Сталін йому відмовив). Відтак навряд чи Хрущов міг би самостійно приймати негласні рішення про обмеження доступу євреїв з евакуації до Києва або заборони приймати їх на посади до ЦК, наркоматів тощо. Поза всяким сумнівом, антисемітська політика не була «українською самодіяльністю». Можливо, українські можновладці виступали ревними її виконавцями, але аж ніяк не ідейними натхненниками і творцями. Вочевидь, саме в Україні вже наприкінці війни й у перші повоєнні роки почала відпрацьовуватися та модель політики державного антисемітизму, яка невдовзі призвела до справжньої вакханалії в усьому СССР.

17–28 січня 1946 р. у Києві відбувся публічний судовий процес у справі злодіянь німецько-фашистських загарбників на території Української ССР, який увійшов в історію як «київський процес». До відповідальності було притягнуто начальника поліції Києва генерал-майора Пауля Шеера та ще 15 осіб. Перебіг процесу широко висвітлювався центральною і республіканською пресою, репортажі готували прозаїк Ю.Смолич і поет В.Сосюра, до зйомок були залучені численні фотографи і кінооператори[13].

На процесі свідчила Діна Пронічева (Діна Миронівна Вассерман) – жертва, якій дивом пощастило врятуватися. Вона описала деталі страхітливого дня 29 вересня 1941 р., чітко зазначивши антиєврейську спрямованість вчиненого окупантами злочину[14]. У промові ж речника державного звинувачення – заступника головного прокурора Червоної армії генерал-майора Олександра Чепцова – йшлося про вбивства і катування в Україні гітлерівцями за роки окупації «понад 4 мільйонів совєтських громадян, у тому числі старих, жінок і дітей», а Бабин Яр визначався як могила, в якій упокоїлись «195 тис. жертв кривавого фашистського терору». 29 січня о 17.00 дванадцять військових злочинців були страчені на головній площі міста, у присутності великої кількості людей.

Двома тижнями пізніше, вже на міжнародному судовому процесі у Нюрнбергзі, докази тяжких злочинів проти мирного населення Совєтского Союзу представив помічник головного звинувачувача від СССР Л.Смирнов. Він повідомив про складені Надзвичайною державною комісією 54784 акти, говорив про звірства гітлерівських злочинців, серед яких представив і документ під номером СССР-9 – опубліковане раніше повідомлення Комісії про події 29 вересня 1941 р. у Бабиному Ярі, де були знищені «тисячі мирних совєтських громадян»[15].

Як зауважує дослідниця Т.Пентер, повоєнні судові процеси над німецькими злочинцями та їхніми посіпаками стали одним із засобів легітимації сталінського режиму як у самому совєтському суспільстві, так і за кордоном[16]. У випадку з Нюрнберзьким трибуналом ішлося також і про спроби «юридичного закріплення» відповідальності німців за вчинені Сталіним злочини, зокрема Катинський розстріл. Якщо совєтське обвинувачення стосовно Бабиного Яру, навіть не маючи достатніх речових доказів, сумнівів щодо відповідальності за цю трагедію гітлерівців не викликало, перекласти у Нюрнбергзі власні злочини у Катині на гітлерівців Сталінові не вдалося.

У перші повоєнні роки єврейські громади почали вживати активні заходи для увічнення пам’яті жертв Голокосту, однак несподівано наштовхнулися на жорсткий опір можновладців. З цього часу і на багато десятиліть відчайдушні зусилля євреїв будь-що зберегти цю пам’ять та намагання будь-що стерти її визначали взаємини між єврейським населенням і совєтською владою.

В 1946 р. у Тернополі євреї самотужки зібрали кошти на впорядкування могили розстріляних гітлерівцями. Було встановлено монумент із написом: «Вічна пам’ять і слава євреям, полеглим від рук німецьких фашистів». Це негайно стало предметом розгляду на засіданні бюро Тернопільського обкому КП(б)У[17]. Радше за все, напис на монументі було змінено. Того ж року в Кам’янці-Подільському міськрада заборонила євреям відзначити траурний день розстрілу гітлерівцями їхніх земляків. Більше того, понад три роки міська влада відмовлялася демонтувати каміння тротуарів, які окупанти вимостили надгробними плитами з єврейського цвинтаря. Це примусило громаду звернутися в липні 1948 р. зі скаргою до голови Верховного Совєту СССР, ЦК ВКП (б) і ЦК КП(б)У[18].

Вже у роки війни лунали пропозиції встановити пам’ятник загиблим євреям і в Бабиному Ярі (про це говорив, зокрема, Ілля Еренбург). Між тим, враховуючи столичний статус Києва, справу меморіалізації пам’яті жертв перебрала на себе республіканська влада. Ясна річ, вона дотримувалась офіційного трактування Бабиного Яру як місця страти нацистами «мирних совєтських громадян», без увиразнення особливої долі євреїв.

13 березня 1945 р. Совнарком і ЦК Компартії України видали постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру». Пропонувалося покласти в його основу ескізний проект і модель, розроблені головним архітектором столиці О.Власовим, визначити скульптора і замовити робочі рисунки, виділити на пам’ятник кошти з республіканського бюджету[19]. Невдовзі управління архітектури звернулося до заступника голови Совєта Міністрів України Миколи Бажана про спорудження у столиці 1946 р. 24 об’єктів, серед яких значився також пам’ятник у Бабиному Ярі. Побудувати його належало протягом 1945–1947 рр., вартість проекту складала 3 млн. рублів, половину з них було асигновано на 1946 р. Скульптором проекту обрали А.Круглова, а художні ескізи напевно готував В.Овчинников, який того часу обіймав посаду директора Музею східного і західного мистецтва. Міськком також зобов’язав Власова спланувати простір для пам’ятника та впорядкувати всю територію Бабиного Яру – передбачити доріжки, алею, висадження дерев тощо. Хоч у проекті пам’ятника, судячи з усього, спеціальних єврейських етнічних символів не було, ескізи Овчинникова могли їх містити – у всякому разі, зображені на серії створених ним у цей час полотен про Бабин Яр люди мали виразну єврейську зовнішність[20]. А проте, справа зі спорудженням пам’ятника спочатку загальмувала, а потім узагалі стала неактуальною. З підняттям хвилі антисемітської політики в СССР, за умов боротьби з «космополітизмом» та «єврейським засиллям», увічнення пам’яті євреїв-жертв нацистів стало просто неможливим. Як зауважує дослідник Михайло Міцель, від 1947 р. фіксуються відмови совєтської влади громадам у встановленні єврейських пам’ятників жертвам нацистів у різних областях України – Полтавській, Київській, Чернігівській та ін.[21]

Несподівано на долю совєтського єврейства потужно вплинули зовнішньополітичні події. Прагнучи витиснути Великобританію з Палестини, послабити її позиції на Середньому і Близькому Сході та створити можливості для проникнення у цей стратегічно важливий регіон, Сталін спочатку активно підтримав ідею створення держави Ізраїль. 17 травня 1948 р. Совєтський Союз першим визнав нову державу, а пізніше різко засудив вторгнення арабських армій на її територію, навіть надав (через Чехословаччину) військову допомогу.

Совєтські євреї зустріли звістку про появу держави Ізраїль з неабияким ентузіазмом. Це було помітно навіть у близькому сталінському оточенні. Дружина наркома К.Ворошилова, К.Горбман, дізнавшись про новину, захоплено вигукнула: «Тепер у нас також є своя батьківщина!». Приязним було ставлення і до призначеної тимчасово повіреної у справах Ізраїлю в Совєтському Союзі Ґ.Меїр – уродженки Києва. Дружина В.Молотова, П.Жемчужина, розмовляла з дипломаткою мовою їхніх батьків – їдишем. У травні 1948 р. совєтська влада навіть дозволила з розмахом відсвяткувати єврейський новий рік – Рош га-Шана. В Москві у хоральній синагозі та навколо неї зібралися десятки тисяч євреїв, на святкуванні була Ґ.Меїр. Коли пролунав звук шофара і люди побажали одне одному відсвяткувати «наступного року в Єрусалимі», запанувала ейфорія[22].

Однак тільки-но стала очевидною орієнтація єврейської держави на союз зі Сполученими Штатами Америки, ставлення Сталіна до Ізраїлю кардинально змінилося. Це негайно позначилося на долі совєтських євреїв, симпатії яких до Ізраїлю стали сприйматися як «потенційно небезпечні», «прояви нелояльності і сіонізм».

Вочевидь, комуністичні ідеологи небезпідставно вбачали у появі «другої батьківщини євреїв» потужне джерело для зростання національної свідомості совєтських євреїв. Це виразно проявилося, зокрема, 1948 р. у зв’язку з перемогою ізраїльтян у війні за незалежність. Чимало євреїв не приховували свою готовність воювати за Ізраїль, була також очевидною гордість за цю перемогу. Ці події також спонукали сміливіше обстоювати права на відродження єврейської національної культури в самому СССР. Відповіддю сталінської влади стали масштабні репресії проти євреїв, котрі проводилися в пропагандистській обгортці кампанії проти «безрідних космополітів» і «єврейських буржуазних націоналістів».

16 вересня 1948 р. у Києві за звинуваченням у «шпигунській діяльності» було заарештовано їдишського поета, перекладача і члена президії Єврейського антифашистського комітету Д.Гофштейна. Його «сіоністські настрої» вже давно перебували у полі зору чекістів (після проголошення держави Ізраїль поет, зокрема, запропонував відкрити в Академії наук України відділення івриту)[23]. Під прицілом влади опинився і весь Єврейський антифашистський комітет, діяльність якого вже давно владі муляла очі.

Створений 1942 р., ЄАК від початку одним зі своїх завдань мав налагодження міжнародних контактів з єврейськими громадами антигітлерівської коаліції. В роки війни у цьому напрямі багато робилося. 1943 р. його керівники, актор і режисер С.Міхоелс та поет І.Фефер, їздили до США, Великої Британії, Канади та Мексики. Там вони налагоджували зв’язки з авторитетними організаціями, виступали на багатолюдних мітингах, закликаючи допомагати СССР, і це давало виразні результати (зокрема, совєтська сторона підписала договір із «Джойнтом» про надання через Червоний Хрест допомоги совєтському населенню, причому без розрізнення національності). Підтримуючи створення держави Ізраїль, члени ЄАК також зверталися до вищого совєтсько-партійного керівництва з пропозицією про створення єврейської автономії у Криму. Саме ж совєтське керівництво активно використовувало ЄАК як джерело збирання відомостей про Ізраїль та настрої серед зарубіжних євреїв[24].

Зазначимо, що ЄАК іще в роки війни наполегливо працював над «Чорною книгою» – збірником документів і свідчень про нацистський геноцид євреїв. До участі в цьому масштабному проекті було залучено представників єврейських громадських організацій США, Великобританії, Палестини. Концепція Книги передбачала розкриття картини убивства євреїв гітлерівцями, проявів людської солідарності – рятування окремих євреїв росіянами, білорусами, українцями, поляками, а також і руху опору євреїв нацизму, їхньої боротьби проти ворога. Тема Бабиного Яру, ясна річ, розглядалася як одна з найважливіших. При цьому укладачі книги, як-от письменник В.Гроссман, воліли розповідати у книзі не стільки про тих, кому вдалося врятуватися, скільки про те, «що відбулося з 99 відсотками тих, кого вели до Бабиного Яру», прагнули «подати картину того, що сталося з тими, хто мовчить і хто тепер вже нічого не зможе сказати»[25]. Робота над рукописом книги була завершена ще восени 1945 р., один із примірників її було передано совєтському обвинуваченню у Нюрнберг, у США опублікували деякі глави з книги. У самому СССР книгу передали до друкарні і навіть розпочали друк, котрий, утім, раптово зупинили. 3 лютого 1947 р. головний ідеолог Г.Александров надіслав до секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова листа про недоцільність публікації «Чорної книги», закидаючи упорядникам, що вони представили, особливо стосовно України, «неправдиву картину» того, що гітлерівці «грабували і нищили тільки євреїв»[26]. 7 жовтня 1947 р. Управління пропаганди й агітації ЦК ВКП(б) винесло остаточний вирок виданню: «Книга містить серйозні політичні помилки», «виходячи з цього, «Чорна книга» не може бути видана»[27].

У січні 1948 р. в Мінську внаслідок таємної державно-терористичної акції С.Міхоелс був убитий (загинув від наїзду важкого вантажного авто). Це стало прелюдією до ліквідації ЄАК та розгортання репресій проти його членів. 20 листопада того ж року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про Єврейський антифашистський комітет» із затвердженням рішення Бюро Совєта Міністрів СССР з дорученням Міністерству держбезпеки негайно розпустити організацію як «центр антисовєтської пропаганди», що «регулярно постачає антисовєтську інформацію органам іноземної розвідки» (її особисто підписав Сталін)[28].

3 січня 1949 р. ЦК ВКП(б) спрямував обкомам, крайкомам і ЦК компартій союзних республік таємного листа про закриття ЄАК як «шпигунської організації єврейських націоналістів»[29]. Це стало сигналом для повсюдної ліквідації єврейських культурних і наукових установ та повальних арештів.

Уже 8 лютого 1949 р., на пропозицію очолюваного письменником О.Фадєєвим правління Спілки письменників СРСР, політбюро ЦК ВКП(б) спеціальною постановою розпустило об’єднання єврейських письменників у Москві (мало у своєму складі 45 осіб), Києві (26 письменників) та Мінську (складалося з 6 осіб). Було також припинено діяльність єврейських літературних альманахів їдишем – «Геймланд» у Москві і «Дер Штерн» у Києві[30]. В середині лютого 1949 р. припинились трансляції московського міжнародного радіо їдишем. Одночасно за погодженням із ЦК ВКП(б) Головліт розпочав вилучення з бібліотек, книготорговельної мережі книг єврейських письменників (укладений цензорами «перелік забороненої літератури» містив 540 назв). Загалом НКВС сфабрикував цілу справу про «сіоністську змову» у країні, й уже впродовж січня-лютого 1949 р. в ув’язненні опинилися десятки відомих єврейських письменників, видавців, театральних діячів, учених.

У совєтській Україні поштовх до розгортання кампанії боротьби проти «безрідних космополітів» надав XVI з’їзд КП(б)У (січень 1949 р.)[31]. Пошуки «ворогів» та боротьба проти «єврейського засилля» охопили практично всі освітні, наукові та культурні установи й організації республіки. Відтак припинилося видання газет, журналів, книг їдишем. Єврейська література і підручники вилучалися з бібліотек. Один за одним закрились єврейські театри – в Києві, Харкові, Одесі, Чернівцях. У Києві «центрами зосередження космополітів» було оголошено Українське театральне товариство, Київську консерваторію. В Академії наук УРСР боротьба проти «єврейського засилля» обернулася розгромом Кабінету з вивчення єврейської літератури, мови та фольклору.

Створений 1936 р. внаслідок реорганізації Інституту єврейської культури, цей Кабінет був унікальною науковою установою, котра опікувалася збереженням єврейської їдишської культурної спадщини. Працювали в ньому кілька десятків відомих учених, лінгвістів та письменників, об’єднаних у три секції – лінгвістичну, літературну і фольклорну (планувалася до відкриття четверта секція – історична). Очолював Кабінет відомий мовознавець і член Єврейського антифашистського комітету І.Співак[32].

Під час війни Кабінет продовжував свою наукову діяльність в евакуації в м. Уфа. Після повернення до Києва у 1944 р. при ньому була створена Комісія зі збирання документальних матеріалів і спогадів для «Чорної книги», зокрема і стосовно трагедії, що відбулась у Бабиному Ярі. На підставі цих матеріалів було підготовлено низку публікацій для їдишської газети «Ейнікайт» («Єдність»). Науковці Кабінету також чимало зробили для поповнення колекції фольклорних матеріалів. За деякими свідченнями, вони записували пісні мовою їдиш і про трагедію Бабиного Яру. У листопаді 1944 р. група науковців, очолювана відомим музикознавцем Мойсеєм Береговським, здійснила фольклорну експедицію до Чернівців. Тоді вдалося записати 120 нових пісень, з них близько 50 – від уцілілих з єврейських гетто. В українській столиці Кабінет після війни відродив традицію організації творчих вечорів і зустрічей з єврейськими прозаїками, поетами, композиторами, виконавцями пісень. Ці заходи були надзвичайно популярними, збирали велику аудиторію, перед киянами виступали видатні представники єврейської творчої інтелігенції – поет П.Маркіш, композитор З.Компанієць та ін.[33]

На початку січня 1949 р. Президія АН УССР звернулася до першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Мельникова з офіційним листом, яким пропонувала негайно ліквідувати цю установу. «Практика Кабінету проводити особливу роботу з питань єврейської культури з єврейським населенням шляхом створення активу, – зазначалося в ньому, – не сприяє вихованню совєтського патріотизму серед єврейського населення, а веде до роз’єднаності совєтського народу, і тому є шкідливою». Того ж місяця Кабінет було ліквідовано. Більшість його співробітників були репресовані, серед них і І.Співак, який невдовзі помер у в’язниці[34].

У травні 1952 р. розпочався закритий судовий процес у справі ЄАК, влітку Військова колегія Верховного суду СССР винесла смертний вирок 13 особам, у тому числі п’ятьом вихідцям з України (прозаїкам і поетам Д.Бергельсону, Д.Гофштейну, Л.Квітку, П.Маркішу, І.Феферу). В серпні 1952 р. всі вони були страчені[35].

У контексті «справи ЄАК», а також і поза нею під розправу за звинуваченням у «безрідному космополітизмі» потрапили тисячі діячів освіти, науки і культури[36]. Зокрема й ті, котрі своєю діяльністю прагнули зберегти пам’ять про єврейську трагедію в Бабиному Ярі. Тож, разом із митцями, літераторами, композиторами репресувалась і пам’ять про Бабин Яр. Невідомою й досі є доля переданих з Києва до Москви Кабінетом з єврейської історії і культури документальних свідчень про Бабин Яр, як і фольклорних матеріалів. На довгі десятиліття було заборонено до виконання симфонію Д.Клебанова «Пам’яті мучеників Бабиного Яру». Практично було знищено й серію художніх полотен «Бабин Яр» В.Овчинникова, якого як українця формально не могли звинуватити у «безрідному космополітизму», тож нещадно розкритикували за «викривлення образів совєтських людей»[37].

Розкручений сталінською владою маховик насилля набирав обертів. На початку 1953 р. газета «Правда» повідомила про «жахливу змову», в якій начебто брали участь багато відомих кремлівських лікарів. Це дало старт черговій антисемітській кампанії – так званій «Справі лікарів». Мовляв, помилковими діагнозами і неправильними методами лікування «вбивці у білих халатах» намагалися позбавити життя тих, хто обіймав у совєтській країні ключові політичні та військові посади. «Більшість членів терористичної групи, – констатувала «Правда», – були пов’язані з міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією «Джойнт»[38].

Смерть Сталіна у березні 1953 р. врятувала совєтське єврейство від чергової хвилі масового терору. Водночас завершення епохи панування тирана означало повернення з ув’язнення тих, кому пощастило вижити, та відкривало перспективи для пошуку шляхів пошанування єврейських жертв Голокосту, зокрема й у Бабиному Ярі.